Павлинка червоніє ще більше.
— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.
— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.
Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.
— Мар’янеку, ти бачив гномів?
— Бачив! — наїжачується малюк.
— А я тобі кажу, що їх нема.
— Є! Я бачив! Є! — Мар’янек виривається від Льоди і з плачем підбігає до матері. Агнешка погладжує його по блакитній шапочці. Хтось іззаду кладе руку на її долоню й здіймає з дитячої голівки.
— Ідіть, будь ласка, за мною сюди. Прошу.
Балч веде її на ганок, а звідти до чималої кімнати. З ледь вловимих прикмет Агнешка здогадується про її призначення. Одна тільки шкільна лава під стіною, а на ній кілька музичних інструментів. Замість класної дошки на стіні вже посіріла кухонна дошка, списана чорними кривульками. В кутку залізна грубка з трубою. Всі ці деталі Агнешка пригадає аж завтра, коли обмірковуватиме, що потрібно для обладнання класу. Та коли ввійшла до кімнати, вона насамперед побачила отого чоловіка на верху малярської драбини, кремезного здорованя, супровідника Балча під час зустрічі біля озера. Тепер же, побачивши дівчину, чоловік, знітившись, упускає додолу жмут декоративних паперових віночків, фестонів. Тоді злазить з драбини й незграбно вклоняється Агнешці. Балч знайомить:
— Семен, мій ад’ютант. І разом з тим шофер, листоноша, візник, а при потребі й декоратор. Втілення талантів. А найголовніше — неговіркий. Все-таки оці прикраси, що там, Семене, приховувати, досить бридкі.
Семен безпорадно розводить руками.
— Ми їх трохи підправимо,— втручається Агнешка. — Дещо змінимо? О, може б, так?
І вона завзято береться до паперових прикрас. Підсунутими Семеном ножицями вирівнює невдало вирізані емблеми й літери. Це, певно, мав бути голуб. Товстий, ніби квочка. Квочка квочкою, а головне, що ця оздоба провіщає мир. Отже, ще три літери, так.
— Чудово, пані Агнешко! — хвалить Балч.— Куди там Пікассо. Ви, пані, трохи розважтеся всім цим, а я зараз повернусь.
Його очі зблиснули натхненням. Легенько підштовхує Семена поперед себе, і обоє виходять. Біля Павлинки й Льоди застають тепер ще й садівника. Януарій Зависляк, людина, пригнута до землі й похмура, відводить погляд, зизуючи туди, де тим часом зібрався гурт любителів ловити гав, переважно жінок.
— Маєте собі вчительку! — гукає їм Балч.
— Нарешті вже,— озивається котрась.— Давно пора.
Але Балч не підтримує розмови, обриває її нетерплячим, байдужим жестом. І відразу ж звертається до садівника:
— Слухай, Януарію...
— Ви щось кажете, Льодзьо? — нахиляється Зависляк ДО; Пживлоцької, нібито це вона звернулася до нього.
— Не Льодзьо, віслюче, а я. Семене! Слухайте і ви обидві. І ти, Елько. Негайно перенесіть все потрібне для вчительки сюди ось. Тільки не через клас, а через сіни. За п’ять хвилин щоб все було на місці.
І, даючи такий інструктаж, показує на вікно кімнати, суміжної з класом. Павлинка заніміла від подиву. Нарешті розгублено озивається:
— Але ти ж розпорядився інакше. Для неї вже все приготовлене.
— Всі гості,— квапливо приєднується і Льода,— завжди мешкали...
— Ну й дурні ви обидві! — рішуче перебиває Балч.— Це ж учителька, а не гість. Збагнули? Вона хоче бути при класі, у школі. Починайте!
Януарій, ніби й не чуючи, знову нахиляється до Пживлоцької й питає тим же глухим, безбарвним голосом:
— Що робитимемо, Льодо?
— Та дай мені спокій! — Льода аж тупнула спересердя.— Роби, що кажуть.
— Елько, віднеси-но малу додому, коли так,— якось невпевнено вирішує Павлинка.
А Семен, найстаранніший, вже виносить з сусіднього будинку потрібні для Агнешки речі. В гурті гаволовів, досі спокійному, враз аж зашуміло від гомону.
— То ви вже повимивалися до балу? — гукає до жінок Балч.— Якщо ні, то піду з котроюсь, спину помию.
Старий селянин понуро сплюнув і відвернувся, молодиці захихотіли, але відразу ж і змовкли під грізним поглядом війта. Неохоче й спроквола розходяться, оглядаючись на оті спішні переносини, поки з усієї юрми залишається тільки одна дівуля, висока, гожа, визивно усміхнена. Балч підходить до неї, майже грудьми в груди, однак вона зухвало дивиться йому просто в зіниці і зі сміхом тицяє йому в губи кінцем товстої коси.
— Ти, Пелю, чого це не в крамниці?
— Вже відстояла скільки треба. Сьогодні субота.
— Коваль на тебе поглядає.
— Нехай носить мене в кишені, то й не загубить.
— Не лазь ти за мною, бо жалкуватимеш.
Крутнувшись на закаблуку, Балч іде від неї до класу, де Агнешка разом з Павлинчиними дітьми розвішує по стінах паперові вінки. Флокс, розгарячкований незвичною метушнею, бігає серед барвистих обрізків, зачіпає когось, шукаючи собі охочого побавитися з ним. Веселий гамір приглушує голоси з-за стіни з невеликими дверима посередині. Тільки малий Мар’янек, зайнятий власними клопітними думками, не бере участі в загальних веселощах. Нарешті вибрав зручний момент, смикає Агнешку за рукав.
— Пані,— дивиться благально,— ви теж не вірите в гномів? Чи вірите?
Томек, старший брат, відразу ж, вихваляючися перед Балчем, втрутився до розмови:
— Нема ніяких гномів. І Діда-Мороза нема, і лелек з дітьми. Правда ж, дядьку війт?
— Який я вам дядько,— буркає Балч.— Щось забагато у вас дядьків.
Та Мар’янек не відступає:
— Скажіть же їм, пані!
— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.
— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.
Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:
— Здається, отакий!
— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.
— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...
— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.
— Не забуду! — спалахує Мар’янек.
Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.
— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.
— Що саме?
— Дивують мене ваші погляди.
— Наївні?
— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.
— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.
— Але ж директора вижили-таки!
— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.
— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.
— Ви любите вгадувати.
— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.
— Там, над озером, ви не сприяли відвертості.
— Але ж відразу перерахував усі свої титули й функції.
— І це, власне, змушувало мене бути...
— ...обережною?
— Точніше — маломовною.
— Хто ж тут кого випробовує?
— Формально, ви мене. Певного часу висловите про мене свою думку.
— А насправді?
— А насправді, то люди взаємно випробовують одне одного.
— Горда ти... ви.
— Залишимось при традиційній формі.
— Я бажав би більшої довіри. Розумієш... розумієте, тут в усьому я для вас і керівник, і начальник.
— Отож вже не я, а ви починаєте обдумувати скаргу.
Стукіт за стіною вщух. Відчиняються двері з суміжної кімнати, і на порозі з’являється Павлинка. На простягнутих долонях, прикритих лляним рушником, вона тримає буханець хліба. Обік неї тиснеться Семен з блюдечком солі. З-за Павлинки, поблискуючи темними, як у білочки, цікавими очима, виглядає Елька. Павлинка рухом голови запрошує Агнешку підійти. Але ту випереджає Балч, підносить до рота пучку солі, кривиться, спльовує:
— Дідько з ним!
— Вітаємо вас, пані, на новому порозі,— промовляє врочисто Павлинка.— Нехай вам буде добре у нас і з нами.
— Досить урочистостей,— нетерпеливиться Балч.— Діти, ану звідси! Ходімо, залишимо пані вчительку саму, нехай собі влаштовується.
5. Подвір’я
Перша в житті своя, власна кімната. Все ще тимчасове, більш ніж скромне, але вже якось затишно. Власна, своя! Флоксе, квітко-сирітко, чи ти де розумієш? Може, й розумієш, а може, й ні. А поки пес без зволікань все обнюхує закутки. Й не без успіху: з-під залізного ліжка виганяє мишу, і це спричиняє метушню. Агнешка зібралася вмитися, але води не знайшла. Бере бляшаний кухоль і йде надвір. Завертає за ріг флігеля, так називали цей будинок діти Павлинки, потрапляє на подвір’я. Там — колодязь з корбою й валом для ланцюга, але коли нарешті вдалося зачерпнути води й витягти важке, стягнуте залізними обручами відро, Агнешка зненацька вихлюпує чи не все відро собі на спідницю й на ноги. Роздивляється подвір’я в гаснучих сутінках; щоб розвідати більше, простує далі, під бічне накриття якогось хліва чи повітки. Але дарма, бо тут розлігся якийсь здоровенний пес, прив’язаний ланцюгом до дроту, протягнутого через усе подвір’я. Забуває про кухоль з водою, повертає до кімнати й виносить Флокса. Знайомство псів тягнеться довгенько; той, на ланцюгу, виявляється не таким уже й страшним, до того ж знайомим. Руда Айстра перестає гарчати, мчить за Флоксом в закуток двору: фронт прорвано. А незабаром пси вже й граються собі, подружились, і Агнешка, осмілівши, спускає Айстру з ланцюга. Тим часом Завислякові корови, що пили воду з корита біля колодязя, перекинули кухоль з водою. Корів Агнешка боїться. Вичікує, доки з сусіднього будинку вийде пастух (здається, Томек) і зажене їх до обори. Але хлопець запропав. Що ж робити? Агнешка виймає з кишені спідниці грудочку цукру, кладе на долоню й, тремтячи зі страху, підманює до себе, принаджує корову. Даремно. Зрештою важиться підійти до корови ближче й почастувати її просто з руки. Корова глухо сапнула ніздрями, з котрих стікала вода, мотнула рогатим лобом — і бляшанка аж біля її ратиць. Біда, рятуй, Флоксе! Але Флокс бігає собі за Айстрою, байдужий до Агнешки. Так ото вже й піде день при дні. Школа, село, та ще й оце все. Хоч плач.
Троє рибалок, викупавшись в озері, з закинутими на плечі рушниками простують недалеко, до кузні. Спинилися біля Зависляків і аж заходяться сміхом. Ну й ну! Кому сміх, а кому й горе. Агнешка хоробро ступає поміж корів, Тої ж хвилі з хати вибігає Павлинка. Відганяє корів, опускає відро у криницю. І тепер уже обидві крутять скрипливу корбу. Павлинка гукає чоловікам:
— Соромилися б! Поганці!
— Сором — це не для нас, Павлиночко! — відкрикує один із рибалок.
— Не забудь, що сьогодні наш вечір,— утручається інший.— Що там готуєш? Бо риба вже приїлася.
— Горілки,— докидає третій, інвалід з рукою, що не згинається,— принесемо самі. Монопольки!
Павлинка вдає, ніби не чує. Допомагає Агнешці наповнити бляшаний кухоль, не дозволяє нести. Вона сама зробить усе, нехай тільки Агнешка скаже що. Раптом помічає звислий на дроті ланцюг.
— Ну й діти! — сердиться.— Знову відв’язали Айстру, на лихо. Ще хтось її...
— Це я,— признається Агнешка.— Але я зараз пошукаю й приведу.
— Гаразд, панночко. Бо вже ні рук, ні голови не вистачає.
Агнешка, знову сама, роздивляється довкола, наслухає. Хрипкуватий гавкіт Айстри долітає десь від кузні. А тепер інший, тонкий, звідки — не розбереш: то Флокс. Агнешка виходить на подвір’я і йде на гавкіт. Загублених знаходить, на щастя, швидко. Та ще й не самих. Перехилившись набік, Айстру тягне за нашийник Семен. Другою ж рукою він тримає під пахвою Флокса, що весь час виривається. Нелегко Семенові, бо ще й малий Мар’янек учепився за нього, наполягає:
— ...а я, дядьку, хочу до кузні. Там так гарно!
— То залишайся. Я прийду за тобою.
— Немає потреби, Семене,— втручається Агнешка, бо враз у голові зринає спокусливий задум.— За Мар’янеком прийду я. Хочеш, Мар’янеку?
Малюк радий, що його пустили, вже нічого й не чує.
— Я вам покажу, пані...— оглядається і біжить, гублячи останні слова в тупоті босих ніг.
Агнешка забирає в Семена Флокса. Щось не зовсім відчутне, невловиме, як мить, напружило їхню зустріч. Та що? Застигла постать Семена? Вираз його обличчя? Чи, може, те, що він на хвильку затамував подих?
— Чого ви так дивитеся, Семене?
— Я теж піду з вами,— говорить він, уникаючи відповіді.
— Не треба. Відведіть Айстру до Павлинки.
— Гаразд. І вернуся за вами.
— Як хочете...
Все гаразд. Нагодує Флокса і налаштує йому лігво, потім сходить за Мар’янеком — гарно все склалося. Добре. Ще сьогодні побачить тих людей ближче, роздивиться їх.
Ще Семен. Які в нього очі, якісь собачі очі. Чує за собою його кроки. Увесь час на одній певній відстані, не заблизько й не задалеко. Це аж нервує, аж незручно. Ось уже й подвір’я, спільне для обох будинків. Семен прив’язує Айстру до її ланцюга.
— На добраніч, Семене.
Мовчанка. Тільки брязчить ланцюг.
— Ви сердитеся, Семене?
— Вам не годиться отак самій-одній... На добраніч!
6. Льода і садівник
Сусідній будинок, Зависляків і Пживлоцької, якраз посередині розділений просторими темними сіньми з чотирма дверима та східцями на горище. Надворі вже западали сутінки, коли Януарій відчинив двері від саду, тихо й обережно, нібито він і не був тут спів-господарем. Опустив клямку, передихнув. Якусь мить постояв на порозі власного помешкання, виловлюючи зсередини голоси Павлинки й дітей, перемішані з акордами гітари. Витягує пляшку без корка, закидає голову назад, припадає до булькотливого скла. Після того звертає до протилежної стіни сіней, в пітьмі намацує двері й відчиняє, не постукавши.
Простора кімната Льоди Пживлоцької огорнута брунатною світлотінню від нічної лампи. Вікно запнуте якоюсь рудою занавіскою. Ситцева запона такої ж барви відділяє від решти кімнати куток між вікном і дверима — Тотекове місце. Хлопець лежить на складанім брезентовім ліжку й спить, а може, й удає, що спить. Від тапчана в глибині приміщення, з-за гірки малих подушечок, із наповненої запахами ліків та косметики пітьми, долітає схлипування: то Льода, напівлежачи, втиснувши обличчя в мережаний пуф, в нічній сорочці, недбало задертій вище круглих колін, захлинається в самотньому відчаї.
— Це ти, Зеноне?
Януарій безшелесно проходить через кімнату й уклякає навколішках біля тапчана. Льода обома руками охоплює його голову. Зненацька помічає помилку, на мить кам’яніє, підводить обличчя:
— Швагре! Що ти тут виробляєш?
— Балча чекаєш?
— А тобі що? Забирайся.
— Його не дочекаєшся. Іншу знайшов.
— Тихіше, дурню. І підведись. Смішно!
— Ти до мене, Льодо, як до пса. А до нього інакше...
— А тебе це дивує?
— А я радий,— видихнув Януарій важко, неначе після несамовитого бігу,— що приїхала та нова. Тепер він кине тебе. Стільки років чекав. Стільки років...
— Я не просила тебе чекати. Слухай, швагре. Все, що ви з Павлинкою робите для нас, робите з власної волі. Я не прошу.
— Для тебе стараємося.
— Для Тотека. Заради Адама. Що там я...
— Все для тебе, Льодо, все. Тільки покинь отого Балча.
— Боїшся його. Адама ти теж боявся. І тоді казав — покинь його.
Очі Януарія, вже зовсім посоловілі, ніяк не можуть спинитися на якійсь певній точці і, здається, вже й не бачать нічого.
— Ну що ж, я був від капітана за крок, коли у нього влучила смертельна куля.
— Був за крок, коли той уже лежав убитий. Коли ти, Януарію, тікав — зупинився на одну лиш мить. Бо довше не міг затриматися, боягузе!
— Це він так казав! — голос Зависляка звучить, як гарчання.
— Дурний ти. Сама знаю. Він позад себе не оглядався.
— Ти певна?
— Не починай знову про ту смертельну кулю. Або скажи щось певніше.