Даремно Уля смикає бабусю за рукав, благаючи поглядом, щоб не лаялася. Бобочка силою випихає її за двері. Дівчинка все ж улучила мить попрощатися з Агнешкою вимовним, сумним поглядом. Агнешка підходить до коваля, здіймає трубку.
— Самогонна?
— Ее-е, там! — нібито про якусь дрібничку, говорить Жерар.— Так собі, садівникові до годинника.
Чоловіки пирскають смішком, однак здогад Агнешки відзначають значущим перезиркуванням. Коваль знітився, забирає трубку з Агнещиних рук, мовби нерадий, що та довго й пильно оглядає її.
— Сходи-но до Зависляка,— наказує Юрові,— і віддай, бо то його.
Кузня потроху порожніє. Пащук пішов, не попрощавшись. Макс, не сподіваючись нових вражень, доброзичливо дражнить Мар’янека.
— І що? Ну, то як же буде, як? Може, помиришся зі мною?
— Подай дядькові руку,— втручається Агнешка.
— Коли ж він безрукий.
— Він же тобі подає. На згоду.
— Ліву.
— Ліва теж добра.
Мар’янек спинається на пальці, нашіптує Агнешці у вухо:
— Я їх не люблю. Усіх трьох. Вони сміються з моєї мами.
Прокіп потягується, аж кістки хрускотять, і б’є Юзека Оконя по плечі:
— Пора, друзі, вечеряти. Ходи, відведемо тебе до мами. А вас, пані, аж до самої хати. Після купання людина й сама не знає, чого більше хочеться: їсти чи спати, Ех, Павлинко, Павлинко... А мали ж ми у Гусичанах за Бугом,— замріявся він,— га-арну лазню, вже не буде такої...
Мар’янек міцно тримає Агнещину руку. І так виходять.
8. Суботня вечеря
У просторій кухні Зависляків закінчується суботня вечеря. Досить ситна, судячи з решток їства — тарелів з недоїдками, а особливо по святковій обважнілості розмовляючих. Встигли тут дещо й випити, небагато, але й не мало: посеред столу вже порожніє пляшка з етикеткою, зате друга, стережена Януарієм, ще наполовину повна. В сусідній кімнаті пхикають діти, що їх Павлинка укладає спати.
Януарій, вже напідпитку, гукає в навстіж відчинені двері:
— Павлинко, я тебе питаю! Чого це та лебідка не прийшла вечеряти? Іди-но сюди. Ти її запрошувала?
— Запрошувала. Тихше, Януарію, діти сплять.
— Хай сплять... Семене, скажи ти: добре це чи недобре, що вона не прийшла?
Семен мовчить, проводить пальцем по струнах гітари, схиляється низько і прислухається, настроюючи інструмент.
— Вирячився на неї,— веде своєї Зависляк,— як теля на мальовані ворота. А вона хоч би плюнула на тебе. Що ти проти коменданта!
— Більше не пий, Януарію,— прохає Павлинка й намагається прибрати з-під його руки пляшку.
— А чого це я маю не пити, сестро? З твоїми ревними помічниками п’ю, з квартирантами, з шваграми, можна сказати! Так чи ні? — Стіл струсонувся і задзвенів від удару.— Семене! Максе! Прокопе! Юзеку! — гукає по черзі, водячи захмелілими очима.— Обжираєте нас, швагерочки, хату запаскуджуєте болотом. А котрий же нарешті одружиться?
Семенова гітара видає гучний акорд.
— Ну, Павлиночко,— Януарія заохочує і власна незвична балакучість, і мовчання гостей,— який тобі до вподоби? — Оглядає присутніх, вітаючись з кожним знову наповненою склянкою,— Юзек Оконь — хлопець нічого собі, але трохи недоумкуватий — такого погнеш куди схочеш. А Прокіп, тьфу! — намулом тхне, зате працьовитий. Макс... людина непевна... Однак делікатна. Семен. Семен! Найпевніший. Завжди знає, що в тебе в печі. Семене, псявіро, перестань ти вже бути якимсь пришиваним дядьком.
Ще один акорд залунав якось фальшиво — і Семен знову натягає струну.
— Що це на тебе найшло, Януарію? — Павлинка обережно погладжує брата по рукаві.— Такий тихий, смирний...
— Не хвали ти мене, Павлинко, не маж мене медом. Вийдуть гості — іншої заспіваєш. Ти ж добре знаєш, коли я тихий, а коли й голосний...
— Ну й ну! — поспішила заперечити Павлинка.— І хто б? Чоловік, якого з свічкою не знайти?
— Визнала нарешті. Про тебе дбаю. Шукаю твоїм діткам батька. Приїхала містечкова дама — думаю: соромно буде. Тож і час балакати. Досить цих суботніх вечер, досить обжиратись на дурничку. Хочу знати сьогодні: котрий?
Троє рибалок устають і збираються вийти, ображені. Павлинка вмовляє їх, садовить, підсовує закуски. Руки її тремтять від сорому й прикрості.
— Що це ти, Януарію... Гостей страхаєш, а всі ж товариші тобі.
Януарій тим часом знову наповнює келишки. Семен ставить свій догори дном, відмовляється. Інші випивають.
Павлинка кривиться.
— Недобра ця твоя горілка. Смердюча.
— Недобра? — дивується Зависляк.— Дуже добра! Завтра на забавку дам іще кращої, побачите. Буде весело, аж собаки витимуть.
Макс, Прокіп і Юзек, нахилені до Семена, тим часом встигли провести з ним коротку тиху нараду. Розлягається гучна мелодія на гітарі, і рибалки підхоплюють її занадто голосним заспівом.
— Гей, садівнику сердитий! Не бий рідної сестриці! Гей, бо маємо на тебе, гей, та лютую рушницю!
— Що це ви — про якесь биття?! — накидається Павлинка.— Він мене й пальцем не торкає! Це тільки часом його заносить — от він і...
Макс кривить губи в двозначній усмішці й гостряком своєї залізної руки шкребе скатертину. Оконь недовірливо похитує головою. А Прокіп тільки переводить важкий допитливий погляд із Януарія на Павлинку і знову на Януарія. Начебто й не суперечить Павлинці, але в їхній згоді чаїться застереження Завислякові й погроза. В сусідній кімнаті заплакало немовля. Семен зривається з місця, біжить у куток, схиляється над дитиною, поправляє перинку й буркотить щось невиразне, але лагідне.
— Я не боюся вас! — раптом вибухає Зависляк.— Нікого не боюся! Балча теж! Досить, пся крев, послужництва. Семене! — наступає на приятеля, що повертається до столу.— Пахолку, пришийхвосте, так і передай своєму добродію. Семене...— голос його заламується, м’якшає, і логіка пияцького почуття вмить змінюється:— Ти найкращий, тобі одному подарую все, братом будеш мені, хочеш? — Наливає у дві склянки: — Семене, випий зі мною за любов.
Семен одмахується коротким жестом.
— Не хочеш?
— Самогонка.
— Самогонки за кохання не вип’єш? За Павлинку?
Знову тільки мовчазний жест відмови.
— А за ту, із міста, що її ліжко волік, випив би?
Семенові очі звужуються. Ствердно киває головою.
— А за твого коменданта, що буде на тому ліжкові спати,— теж випив би?
На Семенових губах — тінь усміху. І притакування.
— Чорне твоє піднебіння, Семене! Ти! Я вас обох прикінчу!
Замахується на Семена пляшкою. Зрипують сінешні двері. Семен інстинктивно затуляється гітарою — бренькіт струн. Януарій бачить, хто ввійшов. Мимохідь підмічає глузливий, недовірливий півусміх Макса. За частку секунди змінює кут кидка. Пляшка розбивається об одвірок, поряд з головою Балча.
— Пощастило тобі.— Балч підходить до коновки в кутку, нахиляється, шукає на лаві черпак. Троє рибалок, обминаючи його півколом, вилітають з хати. Налякана Павлинка причиняє двері до сусідньої кімнати, стає між Балчем і Януарієм. Балч лагідно відводить її вбік. З повним черпаком підходить до садівника й плюскає йому в обличчя водою.
— Протверезився? — питає тихо, майже співчутливо.
Януарій щулиться, вбирає голову в плечі.
— Що таке?
— Слухати треба, Януарію. Марш до роботи.
Януарій слухняно тупцює до дверей. Семен, зітхнувши, вішає гітару на цвях біля вікна, але Балч жестом показує, що може лишитися. Сам іде слідом за Зависляком.
9. Відвідини
Агнешку, яка повернулася з кузні, вітає з темряви сонне, жалібне скигління Флокса. Та долітає воно не з ліжка, де залишила була оте собача, а з кутка біля дверей. Не плач, Флоксе, немає для тебе часу. Мушу ж я, врешті, якось влаштуватися.
Дівчина шукає по стінах вмикач, намацує його за ліжком. Запалює світло. Тільки зараз, при світлі, завважує непомітні, бо побілені, плоскі, без заглибини в стіні, двері. Містяться вони якраз навпроти дверей у клас і заставлені її ліжком. Обережно пробує клямку — замкнуті. Здвигує плечима. Може, це зрештою й краще. Єдиний вхід, через клас, був би не дуже зручним. Якщо приїдуть гості... Приїде гість... Стій! Це — не сьогодні. Вирішено. Треба буде спитати про ключ од цих дверей.
Благородна Павлинка! Флокс лежить на солом’янці, засланій кролячою шкуркою, біля солом’янки — дві мисочки, одна з рештками галушок, друга з водою — розкіш! А на стільці — її картаті штани та куртка — отож і це в порядку. Знадобилася б шафа. Та поки вистачить і цвяхів у стіні. Агнешка розпаковує несесер, розкладає на бляшаній оправі вмивальника всякий жіночий дріб’язок, серед якого багато порожніх пляшечок з-під ліків. Роздягається: треба ж умитися. За вікном шурхіт кроків. Агнешка затуляє нижні шибки своїм попліновим плащем. Шукає в несесері рушник, натрапляє на альбом з фотокартками. Важко зітхнувши, перегортає його. На одному із знімків — семирічний хлопчик і підпис: «Любій сестричці — Кшись». На іншому — група учнів, дівчат і хлопців, під транспарантом з написом: «Ми з «Колумба». У центрі — Агнешка; тримає в руках предмет, який не можна роздивитися на такій маленькій фотокартці. Але вона знає й пам’ятає. Прощальний день, прощальний знімок, і то дарунок їй на спогад — від усіх. Любий спільний дім, добра велика родина. Де ви всі зараз у цю хвилю? Чи хтось згадує про мене? Ти? Але хай тільки на мить промайне перед очима той наступний знімок з двома засмаглими від сонця постатями на морському піску. Перегорнімо аркуш. А на новому — маленька, скромна могилка. Кшись. Ті пляшечки з-під ліків. Досить. Щось лоскоче в горлі, застерігає себе Агнешка. Зовсім розкисла. І проковтнула зрадливий пекучий клубок. «Колумба» все ж треба десь гарно прилаштувати. Розкриває кретонову саковку і виймає майстерно виготовлену модель знаменитого вітрильника. Стає на стілець і силкується причепити його біля лампочки. Яскраве світло ріже очі. Відставляє суденце, накидає на плоский абажур свою барвисту косинку. У верхній частині шибки понад плащем помічає чиєсь обличчя — здається, це той розумник Юр Пащук. Розлючена, показує йому язика — і обличчя сахається від шибки. Гасить світло і починає митися навпомацки. У вікні спалахує кружечок електричного ліхтарика. Промінчик ковзнув по її оголених плечах. Чуються кроки, шепіт і побуркування, згодом — якесь шамотіння і глухий голос Семена:
— Ану геть, стерво!
І нарешті тиша. Ненадовго однак. У таємничих дверях за ліжком якесь обережне шкрябання. І ось крізь отвір у замку сочиться смужка світла. Агнешка відкидає рушник, спирається на ліжко і зазирає в замкову щілину. Нараз двері розчахнулися, і Агнешка опиняється в обіймах Балча.
Виривається і відбігає в глиб кімнати, зшарпує з вікна плащ і накидає на себе. Світло з відчинених дверей перетинає ліжко, і, зламане його краєм, стелиться по підлозі. Флокс забурчав крізь сон, зітхнув, але не прокинувся,— і якесь викликане цим неясне здивування, вихоплене краєчком уваги, Агнешка пригадає значно пізніше. Бачить Балча в прямокутнику дверей. Той стоїть близько, якихось кілька кроків від неї, і немовби в іншому вимірі, в іншому світлі. І там, де найменше всього сподівалась: у себе. Тут ось, за її стіною, за тонкими дверима. І, власне, через цю несподівану близькість освітлена чужа кімната стає якоюсь нереальною, ніби підводна печера зі сну. Балч, голий до пояса, з рушником на шиї, в штанях від костюма і в святкових чоботах, стягає з свого тапчана зелену ковдру, легко перестрибнувши ліжко, входить до Агнешки й щільно затуляє вікно. І аж тоді вмикає світло.
— Візит за візит,— починає недбало,— розумію, знаю, хотів. І що ж. До дідька ці умовності. Вирішив трохи прибратися для вас, прошу оцінити. До Льоди ніколи не прибираюсь, звик. Але сьогодні Льоді спокій. У майбутньому черговість відвідин залежатиме від вас.
Агнешка, задубіла, слухає й не чує. Втуплюється в Балча без жодної думки, без жодного свідомого почуття. У цьому предивному сні є якийсь острах, є відраза, і ще, поза всякою її згодою чи протидією, є він сам, цей чоловік, його міцний засмаглий торс і глухе бриніння голосу:
— Ви, добродійко, гніваєтеся? Не варто: це — звичайна щирість. Навіщо оті всі церемонії? Живемо через поріг, сусіди. Скажу навіть більше: ви, пані, мешкаєте у мене.
...Та от хвилинне приголомшення поступається натискові дійсності — і острах з відразою, а найбільше це непрохане гостювання, стають одним ударом зневаги, болючої кривди, як виплеснута несамохіть з серця ненависть:
— Ідіть звідси!
Балч спершу зиркає на Агнешку, котра по-дитячому й безпорадно затуляє обличчя. Потім на себе, немовби аж тепер помічає свій вигляд.
— Я — хам.
І, відсунувши ліжко вбік, переходить до своєї кімнати. Бере з стільця свіжу сорочку, вдягає, хапливо вбираючи в штани. Тепер починається мука з краваткою. Балч знову вертається до Агнешки:
— Ану, погляньте тепер. Краще?
Агнешка подумки закінчує рахувати до тридцяти. Так її вчили. Спокійно! Спокійно! Не здатися! Не дивуватися! Є, як є. Як звичайно. І вже холодно, фамільярно оцінює Балча:
— Краватка — безнадійно погано зав’язана.
— Краще не вмію. Може б, ви...
— Не варто. Товаришу Балч, я хочу залишитися сама. Справді.
— Сама! Сама! Учителька не може бути сама. А діти?
— Гарненька мені дитина.
— Як удалися перші відвідини кузні?
— Ви що — висліджували?
— Якраз і висліджував! Свої очі маю гострі, маю і чужі вірні.
— Бідні люди.
— Бідні — що зі мною?
— Ви тільки про себе. Я взагалі про село, про школу.
— Я теж думаю про школу, про вас. Я вас розумію. Краще, ніж це вам здається. Я вам допоможу. Це вже я обіцяв. Боюся лише: чи ви взагалі зберете учнів?
— Ви смішні. Школа без учнів? Я відразу домовилася у відділі шкіл про приїзд інспекторів у перший же день навчання. Школа мусить працювати!
Агнешка, втягнута в розмову про справи найважливіші для неї, не зауважила, що Балч виголошує свої запевнення й побоювання не зовсім щиро, невпевнено. Він будь-що затягує відвідини, бо хоче бути з нею, при ній, хоче найменшим жестом, інтонацією, посмішкою та блиском очей виказати їй і не виказати водночас, як вона подобається йому. Та чи він хоча б сам усе це усвідомлює? Наполовину. Мовлені ним слова стикаються з зустрічною течією півдумок та піввражень, викликаних її близькістю. Балч помічає, що плащик сповз з її плеча, і поправляє його, бачить пасемце волосся, що, злетівши зі скроні, спало на щоку й дражнить куточок губ,— хотів би торкнутися його, однак не наважується. Уперше в житті відчуває несміливу радість такого залицяння. Напівсвідомого. Поправив мені плащ, думає Агнешка й запам’ятовує це, хоч вчасно похопилась і забуває те за наказом волі. Усвідомлює й запам’ятовує тим самим найтаємнішим записом жіночої уяви, котрий, попри слова й думки, підлагоджується під невідомі думки й почуття цієї чужої людини. Звідки це в мені, оце бридке кокетування, жахається вона, ця зіпсутість? Що це мені привиджується? Чи помічаю, як він на мене дивиться? Чи не здогадуюся чому? Ні — вирішує. Не здогадуюся.
— Ви хочете школи — буде школа. Інспекція — дідько з нею, влаштуємо й це, може, навіть і не службовим порядком. Ще є трофейний коньяк і ром. Вам так личить отой запал, наполегливість, мрійливість.
— Запал і наполегливість — згодна. Мрійливість — ні.
— Ви не визнаєте мрійливості! — Балч бере модель судна, підносить до світла й неголосно читає вирізьблену присвяту: «Агнешці у дорогу життя» — «Колумб». Гарна цяцька. Колумб — це хто? Наречений, певно?
— Більше. Однак, товаришу Балч, ми ухиляємося від теми.
— Я знаю — школа! Школа й школа! — Він втрачає терпіння, голос стає поривчастим.— У нас школа — фікція. Аби для статистики — не більше.
— Прошу не кричати у мене: тут спить Флокс.
— Знаю, що спить. Сам попрохав, аби спав.
— Що це значить?!
— Ах, що ви подумали? — Балч вибухає сміхом.— Побував у мене, поки ви повернулись. Довірливіший. Поділився з ним вечерею. Що ж... галушки, чарочка чистої. Потім уклав його спати.
— Ви?
— Я. І переніс від Пживлоцької ваші речі.
— Я вам не забуду цього ніколи!
— Це подяка чи догана?
— Товаришу Балч, я попрошу у вас ключ від оцих дверей.