– А навіщо він тобі? – посміхнувся дикун. – Хочеш – будуй, не хочеш – не будуй.
– А коли мене потім потягне ваша поліція?
– Це ще що за штука?
– Це спеціальні люди, що доглядають за порядком, заарештовують за вільнодумство.
– Цього в нас нема, – винувато сказав ватажок. – Порядку в нас скільки хочеш, а от поліції нема.
– А хто ж у вас доглядає за пашпортами?
Дикун увесь скоцюрбився й зігнувся, як побитий пес.
– Куди вже нам, – сумно зідхнув він. – У нас навіть пашпортів нема. Дикуни ми – й більш нічого...
– А куди ви садовите злочинців?
– Нікуди... – сльозливо закліпав очима ватажок. – Ми такі некультурні, що навіть злочинців не маємо.
– А в’язниця?
– І в’язниці теж нема.
Професор з огидою одвернувся.
– От дикуни! – подумав він. І вголос запитав:
– В бога віруєте?
– О, богів у нас скільки хочеш, – зрадів ватажок, задоволений з того, що хоч тут дикуни не відстали від культурних людей. – Богів у нас вистачає. Хочеш, можу подарувати тобі парочку.
Ватажок ухопив пару пальмових цурупалків чоловікоподібного вигляду й тицьнув їх до рук професорові.
Вчений з огидою відсмикнув руку й покривився.
– Та ні, я не про цих богів. Є бог на небі, в трьох лицях, грізний, караючий. Він дбає за пригнічених і бідних. Але непокірних він карає, зухвалих він убиває блискавками, гордих він...
– А в нас навпаки, – здивувався дикун. – Коли боги посилають погану годину, ми самі лупцюємо їх ціпками, як Сидорових кіз. Тоді вони робляться – як шовкові.
– Я не розумію цих слів. Я знаю, що твій бог – дурний, незграбний, непідходящий для нас. Ми його ніколи навіть не бачимо. Його не можна навіть добре відчухрати, коли досадно. Який же бог, коли він благословляє вбивство, страту, жорстокість.
Професор раптом спалахнув від люти й швидко зашкутильгав по хаті.
– Ти – останній дурень, чорношкірий! – вигукнув він. – Ти зневажаєш культуру через те, що знаєш тільки ази нашої цивілізації. Я тобі вже розповідав, як живуть люди в наших країнах. Вулицями раз-у-раз пролітають електричні трамваї й бензинові екіпажі. Наші країни з кінця в кінець перетято рейками залізниць і обплутано сіткою електричних дротів. Велетенські пароплави, дирижаблі, аероплани, підводні човни, радіо, кіно, отруйні гази, газета – ось речі, без яких культурне людство не уявляє свого існування...
– Стривай, чужоземче, – зупинив його дикун. – Я це прегарно розумію. Мої земляки теж чудово мандрують, хоча й не в розкішних купе та кабінах, а переважно пішки. Але вони не почувають жодних незручностей, тому що не знають ваших машин. А ці вигадки, про які ти розповідаєш, вони тільки позбавляють людину інтересу, небезпеки й пригод.
Професор сердито засопів і ображено промимрив:
– Ну, небезпека, припустім, є й у нас... У нас в вагоні можуть, наприклад, потягти чемодана...
А дикун говорив уже голосно й упевнено:
– Я знаю, кому служать ваші машини й бензинові екіпажі. Вони служать тому, хто встиг награбувати собі найбільше блискучих монет.
– Брешеш, дикуне.
– Я говорю правду. Я бачу вплив твоєї культури на тобі самому. В тобі немає радости життя й веселощів. Ти – лютий та жорстокий. На твоїм чолі я бачу сліди скорботних думок, утоми від лютої боротьби, нудьги й пороків. Тобі вже не хочеться посміхатись синьому небу, радіти разом з молодим деревом, сміятись разом із сонцем...
Голос дикуна забринів співчуттям.
– Я ж знаю, що ти – дуже, дуже нещасна людина, чужоземче. Коли б ти народився в нашій країні, ти був би вдесятеро щасливіший...
Віл’ям Вокс нахмурився, мов хмара, так що в хатинці потемніло.
Йому дуже хотілося поговорити з дикуном від щирого серця.
Він уперше відчув, що світовий устрій, який він вважає за ідеальний, – насправді огидний і бридкий. Маленька купка захопила до своїх рук усі скарби країни й будує свій добробут на крові і поті сотень мільйонів. Від того життьовий шлях сучасної культурної людини – одна нелюдська кривава боротьба за існування, брехня, зрада, жорстокість. Нестерпні страждання гризуть людину від колиски до могили, і половина культурного людства вже втратила здатність сміятись. Сучасні умови життя загноїли душу, експлуатація дужих сплюндрувала нерви й тіло, і людство з жахливою хуткістю мчить до звиродніння й дегенерації. Ще на зорі життя люди почали свої пекучі шукання щастя, але з кожним днем примара щастя стає туманнішою й невловимішою.
«Людина народжується, страждає й умирає» – ця страшна формула стала вже звичайною в його високоцивілізованій країні. В боротьбі за шматок хліба людина розірвала з природою, з лісів та степів утекла, замурувалась у задушливій кватирі, засіла в канцелярії, пішла до прокоптілого заводу – й природа жорстоко мститься: пересічна довжина людського життя з двохсот років упала до сорока... Всі держави на багнетах тримають утворений лад, завзято мчать уперед, намагаючись випередити одне одного в культурності, незмінно пристосовуючи всі найновіші винаходи для вбивства людей на війні, спізнілого, бо відразу поневолять сильніші й культурніші «царі життя» ворожих країн...
– Спухай, чужоземче, – сказав нарешті дикун. – Ім’ям спасіння нашого народу я прошу тебе: покинь свою шкідливу роботу.
В душі Віл’яма Вокса прокинулась і заревіла від образи культурна людина.
– Тобто як це покинути?
– А так: усе, що ми маємо, ми знову зробимо спільним добром, забудемо твої гріхи й знову повернемось до сонця й радости життя.
Віл’ям Вокс побілів і, заскреготавши зубами від люти, підскочив до дикуна й ухопив його за плечі.
– Ти розумієш, що ти кажеш, чорношкірий пес? – гримнув професор.
...Пішов професор – лютий, похмурий, аж чорний.
ДИКУНИ ХОТЯТЬ КУЛЬТУРИ
Біля дзюркотливого струмка Віл’ям Вокс побачив трьох дикунів, що лежали на животах і пожадливо пили свіжу воду.
– Не пийте сирої води, – зашкварчав професор. – Це може спричинитися до шлунково-кишкових захорувань.
Один з дикунів обернувся й весело показав професорові язика.
– А-а! – заверещав професор. – Він мене ще й зневажає! Віддайте зараз же ваш ціпок. Не хочете? А дозвіл на зброю ви маєте? Та я вас за двадцять чотири години...
Потім пригадав, що він у країні дикунів, плюнув і поплентався в ліс шукати матеріалу для будування лабораторії.
День-у-день у душі професоровій зростало й поширювалося почуття глибокого жалю до нещасних, позбавлених благ цивілізації дикунів, що не мали навіть – тяжко вимовити! – ні календаря, ні годинників.
– Як же ви знаєте, яка тепер година? – допитувався професор.
– А навіщо вона нам?
– Як так – навіщо? Ну... щоб не спізнитись на роботу.
– У нас роботою не займаються. Не по клімату. Наївся бананів – от і вся робота.
Професор ляскав себе по стегнах і напружено думав.
І прийшов до висновку:
– Дикунів треба цивілізувати.
За два дні відбулися бучні збори всього племени, й професор виголосив там величезну промову.
На невеличкому помості, вкритому широким листям, сидів карачки ватажок, професор і наймудріші члени племени. Навкруги галасували хмари дикунів.
– Вельмиповажні панове! – почав професор.
Дикуни зачмихали.
– Шановні дикунове! Чи знаєте ви, що таке рідина від мозолів?
– Ми навіть не знаємо, що таке мозолі, – винувато зітхнули дикуни.
– Нещасні... А про грошову систему ви чули?
– Куди вже нам...
– От бачите. А в цих двох речах – у грошах і в рідині від мозолив – і єсть квінтесенція цивілізації, що має полегшити ваше безрадісне дикунське життя. Я хочу освітити ваше життя світлом цивілізації. Ми спочатку збудуємо примітивні майстерні, запровадимо грошову систему, зробимо вогнепальну зброю, що на віддаленні нищитиме ваших ворогів. Ми варитимемо п’янливе питво, виробимо закони, що стоять на сторожі громадського добробуту, організуємо поліцію, що ловитиме й садовитиме до новеньких в’язниць злочинців. По блискучих рейках бігатимуть вогнедишні поїзди, вулицями ваших селищ мчатимуть електричні трамваї й бензинові екіпажі. Всемогутня медицина продовжить ваші дні, а віскі й гарний шантан розвеселить ваші душі. Правда, для здійснення другої частини мого програму нам потрібна буде допомога моєї країни, та я сподіваюсь у найближчім часі збудувати великого вітрильного човна, поїхати на батьківщину й привезти потрібних людей та машини... Отже – бажаєте цивілізуватись?
Дикуни почали радитись.
– А може, краще його з’їсти? – запропонував якийсь дідок, показуючи зашкарублим пальцем на професора.
Допитлива молодь запротестувала.
Кінець-кінцем, переважна більшість дикунів, зачарована блискучою промовою професора, заявила:
– Бажаємо прилучитись до благ всесвітньої культури.
Професор низько вклонився й пообіцяв другого дня, за допомогою всього племени, стати до роботи.
ЧАСТИНА ДРУГА. ТРІУМФ
Вже майже півроку під керівництвом професора працювали сотні тубільців, творили блага культури.
Вже вечорами по збудованих нашвидку шинках молодь горлала п’яних пісень, частуючи себе свіжою вогненною водою, й платила новенькою, цупкою, щойно зробленою монетою.
Професор мав уже півтора десятки вірних слуг. Здатні дикуни відразу зрозуміли, що за маленькі монети, що їм дає професор, у харчевні можна дістати й м’ясо, й вогненну воду. І що більше монет давав їм професор, то відданіші були чорношкірі.
Одного разу вночі до професорової лабораторії влетів білий ватажок.
– Слухай, Світло Знання! – заревів дикун. – Уставай! Трапилось таке, чого ніколи не було в нашій країні. Один з наших, розвеселившись од огненної води, вкрав у свого друга гаманець з монетами, а той розпоров йому черево одним з тих кинджалів, що ти обмінюєш нашим на хутро.
Професор сів на ліжку й, звісивши голі волохаті ноги, почав думати.
– Цілком зрозуміла річ, – прорипів він нарешті. – В країні починає зароджуватись злочинний елемент. Треба організувати поліцію.
За два місяці утворили поліцію. Кожного поліцая уквітчали кокардою й озброїли довгим ножем.
– А тепер, – сказав Вокс, – треба скласти закони, інакше поліції нічого буде робити. З факту існування поліції походить потреба утворення законів.
І засів писати закони.
Найбільш здібні тубільці цілими днями втовкмачували в голову темній юрбі значення окремих артикулів.
Тут раз-у-раз траплялися прикрі непорозуміння.
– Чому закон мені наказує обмотуватись пальмовим листям?
– Щоб не порушувати громадської благопристойности.
– Я її й не порушую. Я просто хочу ходити голий.– Я в поліцію ти хочеш?
– В поліцію не хочу, – одверто признавався дикун.
– Тоді обмотуйся листям.
Закон суворо охороняв права тих, хто встиг наховати собі силу блискучих монет і купував працю своїх земляків.
Без грошей вже нічого не можна було дістати: професор розподілив природні багатства країни на рівні частини і роздав їх своїм прихильникам. Кокоси й банани треба було купляти, інакше доводилось мати діло з поліцією.
Закон, крім того, найсуворіше забороняв присвоєння чужої власности, злодійство, кохання до чужої дружини або чоловіка, а також бійки, вбивство й розлуку з законною жінкою.
– В нас і без законів цього не було, – похмуро скаржився ватажок.
– Нічого, – самовпевнено заспокоював його Вокс. – Тепер теж не буде. Хай тільки добудують в’язницю.
Коли в’язницю скінчили, Віл’ям Вокс видав додатковий закон, що забороняв навіть у думці критикувати чинний лад. Тубільці позирали на ґрати новенької в’язниці і хмарно мовчали.
Колишні жерці, спокушені блискучими монетами, негайно перейшли в християнство, повісили на себе нашвидку зроблені дерев’яні хрестики, молились єдиному богові і раз-у-раз обіцяли непокірним дикунам за покірність рай в майбутньому житті.
– Не хочу я майбутнього життя, – буркотів якийсь дикун. – Хочу, щоб усе було, як перше.
– Я до в’язниці хочеш?
– До в’язниці не хочу.
– Гляди мені. Там місця вистачить.
Місць у в’язниці справді вистачало. Бо час від часу кат виводив найбільш упертих злочинців на майдан і, наказавши їм помолитись за спасіння душі, жваво відтинав їм голови.
Віл’ям Вокс з вікна своєї лабораторії дивився на цю операцію, й пекучий біль краяв йому серце.
– Боже мій, – шепотів він. – Коли ж, нарешті, замість цього дикунського способу ми матимемо у себе електричне крісло?..
ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ, СТРАЖДАЄ І ВМИРАЄ
Ватажок дедалі марнів і зітхав глибше й глибше.
– Слухай, чужоземче, – сказав він одного разу Воксові. – Зверни увагу на наших дівчат. Вони навчились продавати своє тіло за блискучі монети.
– Це називається – проституція, – позіхаючи, сказав Вокс.
– Мені однаково, як воно називається, – відповів ватажок, – а тільки наші мужчини хворіють від цього на погані хвороби.
– Ти – справжній дикун! – гримнув Вокс. – Не можна ж усе відразу. Почекай, ми збудуємо лікарні й успішно будемо боротися з отим лихом. А цих дівчат можна буде садовити до в’язниці. Це можна почати й завтра. Дуже просто.
Ватажок замислився й уп’явши погляд у далечінь, сумно сказав:
– Ти обіцяв нам, чужоземче, блага культури, але ми їх щось не бачимо. Культура є, а благ нема...
– Тобто, як це нема благ? – обурився Віл’ям Вокс. – А монетна система? А перші майстерні зброї? А поліція? А в’язниця для покидьків? А вогненна вода, що веселить серце? А закон, що стоїть на сторожі твого добробуту? Це, на твою думку, що? Собака?
Дикун гірко всміхнувся.
– З того часу, як ми тебе врятували, наш нарід забув сміятись, танцювати й радіти, всміхатись сонцеві й життю. За твої блискучі штучки чоловіки продають свою працю й сумління, а жінки – працю й тіло. Ми ніколи не вбивали й не крали, – тому що все добро наше було спільне. Тепер твоя в’язниця переповнена злочинцями.
– А куди ж їх дівати? Дикуне?
– Я знаю, що чужоземець – Світло Знання, а я – дурний дикунський ватажок, якому завтра земляки можуть дати абшит. Але я хочу сказати те, що бачать мої очі. Твоя культура, як отруйний плід, робить людям одну тільки шкоду.
– Ти – дурень чорношкірий.
– Я знаю. Я – дурень, а з тебе пишається цілий цивілізований світ. Та коли там, у твоїх країнах, усі вчені й благодійники людства подібні до тебе, то ви – найнебезпечніші, найшкідливіші потвори в світі. Я згадую, яке прекрасне було наше життя до тебе і яке воно огидливо-болюче зараз. Хто його зіпсував? Ти. Наше життя сяяло сонцем, радістю, сміхом. Всі в нас були рівні. А ти прийшов, розділив нас на багатих і злидарів, примусив страждати і втішатися надіями на якісь там блага, що нам обіцяє на тім світі твій бог.
– Не смій богохулити, дикуне! Знищити те, що є основою культурного розквіту кожної країні? Повставати проти законного ладу? Я накажу відтяти тобі твою прокляту голову, шахраю! Геть! Геть звідси! І коли ти ще раз навернешся мені на очі – ти згниєш у в’язниці як собака!
Професор наступав і скиглив.
Дикун стояв на порозі і, стиснувши зуби, простромив Вокса палючим поглядом.
– Ти запам’ятав, що я тобі сказав? – крикнув йому в обличчя Вокс.
Дикун не ворухнувся. Уп’явши погляд в очі професора, він жбурнув гнівну блискавицю й чеканно сказав:
– Я запам’ятав. Але й ти, в свою чергу, теж запам’ятай наш звичай: своїх земляків, слабих на незцілиму хворобу, ми шпурляємо зі скелі в море. І їм краще відразу вмерти, і ми менше страждаємо, дивлячись на них. Прощай.
Дикун рвучко відвернувся й швидко зник у густій вбирущій запашній темряві.
СУМНІ ДНІ МІСТЕРА ВІЛ’ЯМА ВОКСА