— Герр!. . Г... г... гго... тель???
Все пропало. І цей, — що спочатку підтримав мою надію, ввічливо козирнувши, коли я готувався до запиту, — після того, як почув слово «готель», — випростав трансокеанські груди й дуже просто почав дивитися крізь мене на буденні явища побуту. Я напевне сказати не можу, але я мислю, я здогадуюсь, що він зумів побачити крізь пальто, як то в мене брюки тримаються лише на одній порваній, брудній шлейці, а плястрон під шикарним кашне абсолютно не годиться для дружнього файф-о-кльоку. В усяким разі він цього не висловив виразом свого обличчя, — німецька поліція ідеально муштрована, щоб зуміти не втворювати сприятливих обставин для шокінґу. Але для мене дас іст я ебен ді зах,* що я від погляду цього шуцмана відчув себе первісною протоплазмою. Це викриття настільки мене жахнуло, що кинулося в вічі перехожому пролетарю, добрій душі, і він, пожалівши мене, здається запитав своєю старо-німецькою мовою, чи не задушено моїх батьків при катастрофі в шахті «Зельцер» – «акційного т-ва Фрідріх Круп в Есені». Коли я пояснив йому з жалісним виглядом, що мені потрібен готель, він спохмурнів, як інші, але відтак придивився до мого обличчя, полегшено зідхнув, розсміявся, щось сказав і написав на ласкаво запропонованому від мене бльокноті: «Оскар-Готель». Потім, за допомогою пантомім, показав мені в поле, в напрямку до Есену, на селище з чотирьох будинків, пояснив, що я мушу непролазною грязюкою піти туди по наявному шосе й постукати в двері другого будинку. Я в одчаї вирішив виконати цю самовіддану роботу, — пройти в поле й постукати в цвайтер гавз, — щоб не образити доброї душі, що спинилася й постановила без далекогляду стежити на віддалі, чи успішні мої маневри.
Добра душа зникла з обрію лише тоді, коли я справді постукав у цвайтер гавз.
На мій настирливий провінційний стук у двері, за п'ять хвилин вийшла бліда замучена баба з картоплиною в одній руці й ножем у другій. Вона чмихнула носом, — ну, точно, як у нас баба Палажка, — і запитала, якого біса, — не ручуся, але мабуть так, якого значить біса, мені треба, — тавзенд тайфлів?! При цьому я помітив, що з вікна виглядає друга картоплинка, чоловічий ніс, що мусить належати до юрисдикції адвоката Пателена, а також бути за необхідний аксесуар любого німецького Гансвурста-Пікельгерінґа,* — йолопської персони на виноходній свині, рідного братіка нашого Петрушки.
Я ввічливо витяг свій писаний здобуток від доброї душі й показав бабі:
— «Оскар-Готель».
При цьому я забалакав своєю російсько-німецькою мовою.
Баба лячно подивилася на мене. Гансвурст-Пікельгерінґ зник за Стиксом каламутних шибок. Баба замахала руками, головою, — і олівцем:
— Оскар? Іст ніхт цу гавзе!
Що за чорт, чорт візьми мою душу! Вона каже, що Оскара нема вдома! Як це зрозуміти?!
— Фрав! Мені потрібен ніхт Оскар, а готель, звичайний готель, готель, щоб переночувати, готель — шлафен, зіх ерхолен, взагалі іх віль айн цімер хабен! Ґут, зрозуміли?!!
«Ах ти, господи мій боже, ах ти, діду Терефере», як сказав Володислав Сирокомля.*
— Зех да!
З цими словами німецька Палажка плюнула мені на черевики «елеґант» від Штілера, та на ґратовані панчохі з Лінден-пасажу і – грюкнула дверима. Знову вискочив у вікні Гансвуртс-Пікельгерінґ і весело засміявся, навіть підморгнув, але це не завадило мені з сумом пересвідчитися по кишеньковому словникові, що бабуня запропонувала мені «гетя». Висловила вона його зі смаком і розбиваючи на складові частини літер, — так, що для мене все було, як намальоване на полотні.
Зниділий, поплентався я назад до трамвайної зупинки, до незмінного шуцмана, до 20-ти бюргерських будинків серед таємничої площі, на якій я спіткав добру душу. Не ймучи вже віри ні собі, ні людям, я, коли підійшов черговий трамвай, — спочатку голосно гукнув до вагоновода:
— Бангоф?
І лише, коли пересвідчився, що вагон справді йде до вокзалу, заліз у цю коробочку для метеликів, де й пришпилив себе, твердо постановивши ані ворухнутися протягом цілого райсу. Про готель я вже нікого не питав. Я здогадався, що це слово в Есені має дуже погану репутацію. Так воно й є. — Згодом я дізнався, що спитати в Есенських перехожих, маючи сумнівний вигляд та за прозаїчних жужеличних обставинах, — про готель, це все одно, що вимагати від людини допомогти дістатися до одного з популярних люпанаріїв.* Справді, коли підійти до справи з мірилом есенців, васалів Крупа, що їх годується всіма можливими, й неможливими розвагами аж до пранців, то стане ясна й зрозуміла їхня логіка: людина солідна, що має можливість серйозно жити в готелі, — не швендятиме пішки й трамваями по місту та не питатиме про готель, бо для таких людей існують готельні аґенти й авта на вокзалі, в яких репутація чиста й безневинна, як в янголів. Коли ж про готель, — про цю розкіш, що про неї бідним працівникам і мислити годі, — питає скромно зодягнена людина, як от, приміром, я, та ще й на вулиці, та ще й без хоч нещасненького чемодану, то ясно, чого вона хоче! Для такої людини люди інформації не дадуть, бо й у самих рильце в пушку. Моя ж російська мова їх не то, що не дивує, а навпаки, — перемішуючись з тубільською німецькою мовою, божевільно акцентуючи слова, створює уяву, що я звичайний собі російський сексуально-зголоднілий еміґрантик, яких багато працює у Крупа, тримаючи над собою німба бабників та сифілітиків. Здогадатися, що я радянський громадянин, есенці, звичайно, не вважали за свій обов'язок, — що за егоїзм у мене, — адже звідки їм знати, що все таки, бодай здерідка, вряди-годи, але й до них приїздять в гості східні «зарази». Правильно мислять есенські обивателі: — вони ще не встигли роздивитися як слід людей зі «Сов'єт Руслянд». — Не можуть роздивитися. — Ми їздимо по Берлінах, похапцем оглядаємо культурні установи німецької столиці, а потім або їдемо до другої європейської столиці, або застряваємо в першій, — вивчати «розклад буржуазії». Г’ех, — і моя на тому шапка горить! — Розважаюся хоча тим, що все ж горить не так, як в інших! — Я бачив «розклад», але з не меншим зацікавленням споглядав і німецьку жужелицю, і Рур, і таке інше, що біля нього немає змоги ходити в білих манжетах...
Отже трамвай щасливо висадив мене біля вокзалу. Не в повітря висадив, звичайно, а на поганенько мощений як для Европи, брук. Від вокзалу я обережно, — не розкидаючись щедро в траєкторіях перекидання по місту, пішов пішки оглядати місто, занотовуючи кожний поворот, кут, деталь, щоб згодом самотужки вилізти з лабіринту до вихідного пункту.
Десь, за однім з поворотів, мене зразу ж здивували дві речі: поперше, — величезним свіжий сіро-рожевий будинок, а над ним... «наш» радянський прапор, червоний, комуністичний! Подруге — недалеко від будинку — площа, серед площі висока бетонова цямрина і з неї стирчить шуцман, який керує рухом у перспективі. Тобто, я хочу сказати, що руху на площі нема. Есен не рухається, не галасує поверховістю, — але кричить на ввесь світ, як мозок німецької революції, як центр райнсько-вестфальського індустріяльного району, як головне місто німецької гірничої промисловости. Власне, я почав про шуцмана в бетоновій шухлядці. — Чи то для оборони «на випадок обстрілу» з будинку під червоним прапором, чи то з жаху перед можливим, — чим чорт не шуткує, — рухом, — але факт, що шуцман страшенно велично й жахливо-смішно виглядає зі свого решета. Руба стає прогноз, що він десь нижче за видиме погруддя, — висиджує яйця спокою. Завдяки цьому олив'яному салдатикові в бетонових підпорах, я загубив усяку повагу до есенських шуцманів, хоча спочатку вони нагнали на мене жаху в справі про готель. Хай же буде над ними милість господня! — Я зрозумів, що шуцман в Есені стоїть у своїх бетонових шанцях, як крихкий термометр міської температури й застерігає себе на урядовому п'єдесталі не від їздців, автомобільного чи вантажного руху, а від пішого, і, до того, не від звичайного пішого, а від руху пролетарських демонстрацій та революцій.
Чорт з ним, карамелька нещасна! – Я йду далі! —
Пам'ятники:
Круп І, Фрідріх:
На пам'ятнику він з ковадлом. Ковадло, звичайно, не для того поставлено, щоб усі бачили, що Фріц Круп був «роботящою людиною, пролетарем». Стоїть ковадло, щоб нагадувати заїжджим ґешефтмахерам про аксіому: «куй залізо, поки гаряче!» Нехай дух Фріца Крупа не прикидається на небі перед богом бідненьким дурником, — я знаю його добре й скрізь, де тільки можна буде, галасуватиму про справжній стан речей. Почав Фріц Круп з того, що став провадити досліди на заводі «Добра Надія» в Штекераді. Завод придбала його бабуся — скупиндя Амалія Круп. Ви гадаєте, — все це так просто! Ні, — бабуся купила завод лише після того, як дорогий онучок погрозив отруїти її, зарізати, потопити в Рурі, якщо вона не виконає його, — онучкового, — бажання. Для ймовірности він навіть зробив розчин курячих покидьків з паленим пером. Бабуся Амалія щиро повірила, що це отрута, покуштувала на язик і, — зважилася купити «Добру Надію». Не вірте Феліксу Пінеру,* коли він говорить, що в ці часи «практичне виробництво страждало: воно не могло прогодувати свого господаря, який дуже мало думав про щоденний хліб, бо цілком занурився в свою ідею». Жодної ідеї, якщо не брати під увагу жадоби грошей, у Фріца Крупа не було. Просто він був пияка, й через це йому довелося 1808-го року бабусину «Добру Надію» продати. Відтак Фріц переселився до Есену. Тут він сів у материну колоніяльну крамницю й під сучасною гордовитою вивіскою «Фрідріх Круп» почав торгувати звичайною кавою, кривавою ковбасою й цигарками, що їх продукувалося з «бичків», назбираних біля контори мальпостів. 1811 року Фріц Круп здобув у громаді Альтенесен невеликий одруб землі, що на йому побудував плющильний молот разом з виплавними й цементними майстернями. Можна дивуватися, яким чином пияка здобув і зберіг зиск від свого крамарювання, щоб улаштувати мало не завод. Справа дуже проста. — Продав усю крамничку, на ходу, — з кавою, кривавими ковбасами, й цигарками з «бичків». Може цього було й замало, щоб щось побудувати, та візьміть під увагу, що за тих часів здорово різалися в карти, а з прийомами шахраїв-картярів не були гаразд знайомі. Все можливе! Після дослідів, — з «допоміжними засобами», — що коштували Фріцу Крупові дуже дорого, йому пощастило видобути виливану крицю, про яку «Спілка для заохочування промисловости в королівських пруських державах» сказала, що це річ нічого собі, ліпша за англійську крицю тощо. На жаль, не зважаючи на визнання та на велетенські замовлення з-за кордону, — виробництво не мало змоги поступу-вати, бо Фріц всі аванси ретельно пропивав і паскудив репутацію своєї фірми. З великими перешкодами дотягнув Фріц Круп своє виробництво до 1826-го року й помер, передавши справу своєму синові Альфредові Крупу. Як кажуть у дитячих казках і в казаннях соціяль-християн в Есені. — з неба прилетів якийсь охоронець Архістрайкбрехер і забрав душу Фріца в надхмарні покої, — пиячити перед троном господнім, — не сподіваючи на банкрутства.
Круп II, Альфред:
Скупиндя. — Завдяки цьому з недобитків батьківського виробництва втворив світову фірму. Його богом був Мамона.* Для грошей він навчався безсонними ночами технічних наук, закордонних мов, щоб потім одержувати з них користь, саму користь і нічого більше. Обивателі, що з презирством дивилися на п'яну роботу Фрідріха Крупа, — з неменшим презирством чекали на наслідки господарювання на альтенесенських кістяках надійного синка. Синок вивіз! — Історія й вельмишановний німецький камрад ідеаліст Фелікс Пінер, на жаль, не може сказати, скільки коштував розквіт Альфреда Крупа на купі черепків тим, без кого фірми не квітнуть, тобто пролетаріям. За словами Пінера, Альфред Круп жив голодний тоді під той час, коли зводив фірму на ноги, а саме «жив живлячись картоплею, маслом і хлібом, без м'яса, й лише десятиліття згодом...» Оці самі десятиліття згодом! Знаємо ми їх! Та хіба мало було хліба з маслом і картоплі й за першого десятиліття, коли ті що ходили під «самовідданим» господарем, і просто були без хліба та масла, — з самою картоплею, а то і так, з молитвою від абатства. Сам Альфред Круп писав у відозві до робітників: — «Впродовж п'ятнадцяти років я здобував рівно стільки, щоб виплачувати заробітну плату робітникам. За свою власну працю й турботи я не мав нічого, окрім свідомости, що виконав обов'язок». Здорово втнув! Заробітну плату виплачував, — кілька нещасних голодних марок, — а сам нічого не мав! Цікаво знати, з яких причин росла фірма, коли все так відбувалося? Тонув, мовляв, як Фрідріх Барбаросса у Салері біля Калікадносу у Вірменії,* а «десятиліття згодом» — воскрес!
1851-го року на міжнародній промисловій виставці в Лондоні фірма Круп виставила груду виливаної криці вагою 2.000 кіло, й це звернуло увагу цілого світу на справи Альфреда Крупа. Зиск шалено зростав. А скромний Альфред їв один хліб з маслом. Бідний Альфред! Звернувши увагу на значіння виливаної криці для гарматних дул, Альфред Круп почав виробляти гармати. У війнах 1866 й 1870-71 років німецька армія, завдячуючи шляхетному Альфредові Крупові, вже з успіхом трощила своїми крицевими гарматами ворожу жалюгідну брондзу. Альфред їв свій хліб з маслом! Війни Бісмарка були за іспит для гармат Крупа, як для м'ясорубок. — М'ясорубки себе зарекомендували! Бідний Альфред їв свій умовний хліб з маслом. І подавився ним 1887 року. Разом з Альфредом, як кажуть, погасла геніяльність у родині Крупів. Але в ній вже не було потреби. — Справа могла жити й без генія.
Круп III, Фрідріх-Альфред:
Як сказано вище, — фірма Крупа вже не потребувала геніяльности. Тому Фрідріх-Альфред спокійно виїхав із свого закуреного й нудного Есену до Капрі, де й почав розважатися гомосексуалістичними оргіями. 1909 року, в зв'язку з викриттям соціял-демократів, — у ті часи вони ще вміли викривати здерідка й некомуністів, — Фрідріх-Альфред Круп пустив собі в лоба кулю власного виробництва. Вшанувати похорон приїхав до Есену «сам» Фріц-Вільгельм-Віктор-Альберт Гогенцолерн, — імператор і друг, той самий, який, вступивши на трон 15 червня 1888-го року, того ж року, 16 серпня виголосив у промові на відкритті пам'ятника принцеві Фрідріху-Карлу у Франкфурті на Одері, — свій державний програм: — «Краще покласти на місці всі 18 корпусів німецької армії й 42 мільйони німецького народу, ніж відмовитися від будь-якої частини теріторіяльних здобутків Німеччини!». Як відомо, цей програм Віллі II згодом з честю виконав, навіть надпродуктивно: корпусів німецької армії він поклав на місці не 18, а набагато більше, німецького народу теж поклав досить, поклав і себе в шухлядку, як імператора, а теріторіяльні здобутки дійсно здобули... союзники. Демонстративно приїхавши до Есену, Віллі II шедеврально виголосив свою славетну промову про соціял-демократів. На цій промові навчився згодом ораторського мистецтва Юзя Пілсудський,* варшавський Сенька Вирви-Глаз. Поховавши друга-гомосексуаліста, Віллі II примусив збудувати йому брондзовий пам’ятник і цим наплював у лице горе-викривачам. Називаючи в своїй промові на Есенському вокзалі соціял-демократів «огидними мерзотниками й сволотою», Віллі й не знав, що вони справді одроблять ці титули як слід, цілуючи згодом нижче спини того, хто їх опаскудив 1902 року, — повертаючи йому царські маєтки, що завоював пролетаріят Німеччини та сплачуючи «найясніші» збитки.
Цей же Віллі запропонував у наречені єдиній спадкоємиці Крупа, — фройляйн Берті Круп, — аристократа фон-Болен-унд-Ґальбаха. Ґальбах, коли одружився, одержав з Вільгельмової ласки право називатися Крупом IV і продовжувати рід Крупів. Проте Ґальбах напевне не знає, яка кров має бігти в продукціях фройляйн Берти, — комерсантська Крупівська, чи імператорська кров Гогенцоллернів. Сам Круп — фон-Болен-унд-Ґальбах у цій справі зразу ж відпав. — Він лише затичка.
Круп IV, фон-Болен-унд-Ґальблх:
Йому ще не поставлено пам'ятника в Есені. — Затичкам пам'ятників принципово не ставлять. Хоча й він, як усі Крупи «постраждав» за «ідею». — Комфортабельно відсидів 1923 року, за Пуанкаре, кілька тижнів у тюрмі. Круп фон-Болен «боровся» за ідею гармат, що їхнє виробництво в Німеччині знищував версальський мирний пакт. Круп фон-Болен — солідне ім'я! Це ж він та й інші крицеливарні трести зробили все залежне від них, за допомогою своєї преси, 1907-1914 року, щоб загострити економічні й політичні конфлікти, втворити атмосферу тривоги в Європі та Азії. — Гармати вимагали покупців. — Круп вимагав конфліктів. — Він був часткою цілого, що втворило грандіозний ґешефт Імперіалістичної війни. Крупівські м'ясорубки добре поширювались і добре працювали. До 1885 року Круп приставив 34 державам понад 200.000 гармат. Скільки ж він приставив до 1923 року?! Клясична «Берта» та «Колосаль» ввійшли в історію артилерії, виглядаючи зі сторінок фот, як Молох, пригнічуючи собою своїх прадавніх прототипів, — каронади, єдинороги, мортири, і далі в історію, — балисти, катапульти, требюше, аркебузи, бомбарди, кулеврини. Круп, що вславився своїм «найкращим» ставленням до робітників, — потурбувався задля них, як ніхто інший. Крупівська виливана криця лежить на полях Вердену тисячами скалок, — кожна скалка оповідає про героїчний період буржуазії, — про Крупа.