Кажуть, що головний лікар Качалов захворів на пранці. Це дивно. Але чого не зробить людина, коли вона божеволіє від нудьги та самотності!
Лише тут, у пустелі, я розумію, яке величезне значення мають усі речі, створені культурою, і що їх ми майже не помічаємо в нашому повсякчасному бутті. Електрика від акумуляторів тут захоплює мене, як запалений сірник захоплює малу дитину.
Вранці випили нашвидку чаю й проробили вже трохи набридлий процес складання майхану.
Набрали повні бідони води з кринички за допомогою бурдюка, прив'язаного до палиці.
Перевалюємо хребет гір, що за ними починається пустеля. Дві гори, що між ними ми проїздимо, ніби утворюють велетенську браму, що за нею починається Гобі. Урочистий в'їзд, але похмурий та дикий. Навколо гори, що нагадують кратери на мапі Місяця, коли дивишся на нього в телескоп. Можна уявити собі, що перелетів ракетою на Місяць і тепер мандруєш у його диких просторах.
Краєвид стає все дикіший. Зникає вже й соковита трава. Рівнина наче спеціально всипана гравієм, що крізь нього ледве пробиваються кущики якихось колючок. Зникають тарбагани, зникають і їхні ями, що ввесь час загрожували колесам «доджа».
Після довгої їзди під немилосердно пекучим сонцем спинились лише для того, щоб піділляти в радіатор води або щоб поставити його під випадковий вітрець. Вода в ньому булькає, як у самоварі, і пара загрожує вирвати залізний корок. Коли кипіння в радіаторі припиняється, знову їдемо, поки не закипить вода.
Тут ми їдемо з більшою швидкістю, ґрунт ніби спеціально пристосований для автомобільної їзди. Каміння та гравій так утрамбовані, що рівні, мов асфальт.
Гата дуже обережно поводиться з автомобілем. У нього про всякий випадок є запасні частини. Серйозна аварія з автомобілем тут у пустелі — це вірна загибель. Коли б зламався автомобіль, звідси не швидко можна було б вибратись, і то тоді, коли не загинеш від спраги та голоду.
Гавкання собак сповіщає, що близько юрта. Вони біжать за автомобілем, вистромивши язики. Коло юрти спиняємось і виходимо з авто, щоб трохи розім'яти тіло.
Місце коло юрти перетягнули вірьовкою. Це означає, що в юрті є хтось хворий. Монголи відмовляються продати кумису. Запрошують випити на місці.
В юрті на вогнищі три казани, в них вариться молоко і «цай». Дим од аргалу виїдає очі. Висока монголка з чорним, давно не чесаним волоссям, у брудному одязі, що блищить од жиру та плям, мішає великою ложкою молоко в казанах. У неї котиться з рота слина, й вона спльовує її поруч старого монгола, що сидить на підлозі. В юрті багато людей і тісно. Собаки, що лягли теж коло вогнища в юрті, неохоче відсовуються, щоб дати місце гостям. Переборюючи огиду до бруду, п'ємо молоко та кумис.
Нам так і не пощастило виявити, хто з монголів був хворий.
Коли ми вийшли з юрти до автомобіля, він був оточений монголами. Один із них лежав на землі і старанно гриз зубами автомобільну шину, другий пробував зубами залізну обшивку, кілька крутилося коло керма та сирени, старанно вивчаючи цю дивну для них річ.
Гата пояснив, що монголи цікавляться, з якого матеріалу зроблено автомобіль. Ганна Пасек, яка знає монгольську мову, вступила з ними в розмову. Ми подарували їм декілька порожніх коробок від консервів, і вони були дуже задоволені. Один із монголів пропонував коня за дуже гарну залізну коробку з-під цукерок. Коробку довелось подарувати. Срібні гроші не справили на них жодного враження — вони не знали, що це таке, і старанно обнюхували срібні монетки, щоб виявити їхнє призначення. Це були зовсім дикі кочівники, що переселялись на нове пасовисько.
Рушили далі.
Перед нами розкинулася пустеля в усій своїй дикій красі.
Пустельна земля під палючим промінням сонця вилискувала всіма кольорами спектра.
Під шинами авто пролітали рівнини з жовтої глини, рівної, наче її хтось старанно пошарував, цілі плато гравію та гальки, утрамбовані й рівної, як асфальт, верстви розсипаного каміння, що нагадувало розібраний брук на вулицях Харкова.
На обрії спереду, ззаду й обабіч стали з'являтися мальовничі марева. Серед пустелі, де нема зеленої стеблинки, раптом виникали величезні блискучі озера, річки з буйною рослинністю, з оселями, що нагадували наші українські хати, дзвіниці.
Дорогою в пустелі нам була верблюдяча стежка, сліди гарби і просто місця, що блищали, як потертий одяг. Гори і компас були за головні дороговкази.
Маленькими табунами почали з'являтися дикі кози — сарни. Вони бігли поруч із автомобілем на дуже далекій відстані, силкуючись випередити нас і перебігти нам дорогу. Почалось завзяте полювання.
Даремні постріли розбуркували луну пустелі. В азарті ми почали ганятись автомобілем за сарнами. Рівний, як асфальт, ґрунт дозволяв розвивати швидкість до сімдесяти верстов, але сарни, дивовижними стрибками нагадуючи живі пружини, випереджали нас і ховалися в скелях, куди ми вже не могли їхати.
Надвечір, унаслідок нашого мисливського азарту, ми збилися з дороги і вже ніяк не могли вирішити, в який бік нам їхати. Вирішили заночувати».
«28 липня 30 року. Їдемо в непевному напрямі. Незабаром потрапили в кам'янисту місцевість. Гостре каміння загрожує шинам нашого авто. Кам'яниста рівнина тепер нагадує єврейське кладовище з надгробками. Жодної зелені, жодного деревця, лише кучугури піску з колючками.
На одній із зупинок, коли треба було налляти води до радіатора, виявилось, що бідон з водою луснув і вся вода вибігла. Це налякало нас і раптом утричі збільшило нашу спрагу. За склянку холодної води ми віддали б тепер півцарства.
Поїхали шукати криницю. Перша криниця, що ми її знайшли, була закладена камінням. Коли ми розібрали каміння, з неї тхнуло важким смородом. У криниці була якась здохла тварина.
Автомобіль, як не вередлива тварина, із шлунком, що не боїться ні тифусу, ні холери, напився й цієї води, а ми змушені були чекати на ліпшу нагоду.
Коло нової криниці, де ми опинились, щоб напитись води, монголка напувала верблюдів.
Верблюди, додержуючи ладу, ставали в чергу і терпляче чекали. Наш приїзд порушив цей порядок, бо ми, як люди, що звикли до подібних явищ, без жодного сумління підійшли до криниці поза чергою і стали черпати воду бурдюком. Виявилось, що води в криниці зовсім не було, і доводилось чекати, поки її хоч трохи набіжить. Це була не вода, а рідка глина жовтого кольору, навіть трохи коричнева, як верблюдяча шерсть. Спрага примусила нас пити і цю воду, що хрустіла на зубах.
Порції води, що одержували верблюди, були дуже мізерні, і, мабуть, вони більше задовольнялись запросинами своєї господині, що звучали мелодійно та ніжно.
— Тор, тор, тор! — гуркотіла монголка, і верблюди, повагом помахуючи хвостами, дивились на неї розумними очима, сильно витягаючи свої довгі шиї.
Мені стає моторошно, коли я подумаю, що житиму тут шість місяців. Лами, верблюди й гарні жінки, що нагадують обличчями бронзових будд, — нудьга й небезпека.
Ми дохнемо від спраги й спеки. Нас уже не цікавлять марева, вони лише дратують своїми блискучими плесами води. В роті пересохло, і краплина води була б смачніша за нектар.
Нарешті ми натрапили на юрту. Але господарі юрти, мандрівні монголи, теж уже кілька днів не бачили води. Вони п'ють верблюдяче молоко, що його гостинно запропонували й нам. Ця екзотика трохи задовольнила нашу спрагу.
Монголи показали нам правильний напрям до Шанхай-Ули. Виявилось, що ми сильно відхилились на схід. Лише від'їхали від юрти, як авто застрягло в піску. Довелось витратити багато зусиль, поки його витягли.
Незабаром ми пересвідчились, що справді натрапили на правильну дорогу. Черепи людей, кістки тварин, ребра і тулуби верблюдів були вірні ознаки, що це дорога, якою проходять монголи.
Надвечір перевалили через червоні гори та провалля. Гори та провалля справді червоні. Обпечена глина нагадує вогнетривалу цеглу. У горах мовчазно, пустельно й моторошно.
Сто верст не доїхали до Шанхай-Ули — довелось заночувати.
Чорне, як антрацит, небо розкинулося над Гобі. Білі плями зір лише створювали уяву, що існує світло. На ніч зірвався вітер. В чорній темряві шарудів пісок та дрібне каміння. Навіть власної руки не було видно, коли піднести її до очей. Сумно було в нашому таборі. Кілька пострілів із мисливських рушниць фейерверком прорізали гобійську темінь. Треба було сповістити навколишніх нічних авантюрників, що тут ночують озброєні люди. Мої супутники позалазили в шкіряні мішки й лягли спати без традиційного чаю. Це створювало тривожний настрій.
Уночі хтось забрався до авто. Я перший почув брязк бідонів та шпортання в розкладених речах. Постріл рушниці сполошив моїх супутників. Ми всі чули, що щось бігло від автомобіля піскуватими горбами. Ввижалася чорна постать, що біжить, плутаючись ногами в піску. Але то була лише наша уява. Було так темно, що нічого не можна було розібрати».
«29 липня 30 року. Після тривожної ночі, як і слід було чекати, я прокинувся останній. Після довгого прислухання до шарудіння в пустелі, під розбризканим у небі молоком далеких зір, що рябіло в очах, я й незчувся, як заснув міцним сном. Про те, що я справді спав, свідчила моя спина, яка сильно боліла, через що я, мабуть, жодного разу не ворухнувся вві сні.
Було дуже рано. О шостій годині ми всі вже сиділи на «доджі» і підстрибували на горбинках невидимої дороги. Ранок видався вітряний. Сильний вітер із зюйд-оста ніс пісок і дрібні камінці, що боляче били в обличчя. Не відчувалось жодної прохолоди Вітер був гарячий і сухий, наче його пропелерами гнало з глибин доменної печі. Швидка їзда авто, що збільшувало швидкість до п'ятдесяти кілометрів, не зменшувала спеки.
Перед нами розгортався той самий дикий і печальний краєвид, ще погіршений пісками, спекою та вітром, що робив і повітря сірим та важким. Пророкування наших супутників, що нам лишилось до Шанхай-Ули лише двадцять верстов, не справдилось. Лічильник на автомобілі вже показував, що ми проїхали двадцять дві версти, а ознак будь-якої присутності близьких юрт навіть не відчувалось. Жодної тіні, жодної кринички, де ми хоч трохи могли б зменшити свою спрагу.
Лише в радіаторі автомобіля булькав окріп, випаровуючи домішки бензину.
Все-таки автомобіль був у кращих умовах. Він міг похвалитися, що у нього в радіаторі хоч окріп, який, щоправда, був йому такий же шкідливий, як і ця їзда по кучугурах піску та жужелі.
Нічого не ївши й не пивши зранку, ми сонливо похитувались на ящиках та мішках, що боляче муляли нам спини та руки. Шия й обличчя, попечені сонцем і висушені вітром, горіли, ніби їх обілляли спиртом, вуста порепались, висохли, і на них утворилася тверда шкіра, що заважала говорити. Це був наочний приклад, що вільгість, яка є на вустах і в роті, є один із найважливіших чинників процесу людської мови. Попечені вуста вимовляли якісь незрозумілі слова, і було прикро слухати самого себе.
Пустеля Гобі розкрила перед нами всі свої красоти — і зорові, і психологічні.
Нас брала лють, коли ми згадували екзотичні романи підсолоджених європейських авторів, що змальовують пустелі з оазами та маревами.
У таких авторів марева з'являються тоді, коли герої дохнуть од голоду і спраги. Їм тоді ввижаються озера, річки, європейські міста і прохолода лісів.
Брехня. Людина тоді почуває себе, як у пеклі, де її підсмажують на вогні, посипаючи згори піском, мов перцем. Її мучить спрага, але жодних марев вона не бачить. Марева — це наслідок милування з краєвидів, коли людина добре себе почуває й може звертати увагу на гру перспектив на далекому обрії. Змученій же людині все здається сірим і набридливим. Пісок, каміння, спека — єдине, що привертає до себе увагу й дошкуляє їй. Навіть збожеволівши в цій пустелі, людина не зможе ошукати себе привабливим маревом, до того жорстоке й реальне оточення.
Навколо голий горбатий степ. Виїдеш на один горб, що закінчує краєвид, — спереду знову долина й горб, і так без кінця. Якась дуже рідка рослинність у два сантиметри завбільшки й колючки, що їх, мабуть, не їстимуть і верблюди. Жодної людини протягом десятків верстов. Іноді трапляються поодинокі прудконогі сарни, що ними володіє та сама манія за всяку ціну випередити нас і перебігти нам шлях. Безнадійне наше полювання ми залишили. Ми вже знаємо, що витрачати набої і час на автомобільні зупинки — марна справа. Сарни вже не хвилюють нас. Байдуже спостерігаємо, як від автомобіля тікають ящірки, що теж бігають із швидкістю сарни. Вітер та ящірки — єдине, що ворушиться в пустелі.
Починаємо хвилюватись, чи не збилися ми з дороги. Вже проїхали шістдесят верстов, та наслідків ніяких — все та сама пустеля.
Запроектовані двадцять верстов подвоюються і потроюються. Раптом із двох боків виростають гори. Вони віддалені від нас на десять кілометрів. Ліворуч, на зюйд-ості, — гори, що мають назву Баха-Шанхай. Шофер Гата говорить, що вже зовсім близько, десь посередині, знаходиться хошун Шанхай-Ула, куди ми їдемо.
Нарешті натрапляємо на якийсь ледве помітний автомобільний слід. Гата говорить, що це його слід з минулої подорожі шість місяців тому. Але ми висловлюємо сумнів, підрахувавши, що шість місяців тому була зима, був лютий місяць, а значить, був сніг, і про жодні сліди з того часу не може бути й мови. Гата сердиться, як людина, що завжди звикла говорити незаперечні істини.
— Який сніг! — говорить він. — Посуха. Отакий самий пісок і жужель. Навіть подекуди зелена травичка. Тут сніг буває дуже рідко. Лише коли ми вертали назад, під самим Улан-Батором потрапили в снігові замети. Автомобіль розгрібав цілі стіни снігу. А тут нічого не було. Це мій слід. Ось зараз буде Шанхай-Ула. Дивіться!..
І справді, на обрії, на горбі, з'явилася гостра покрівля європейського будинку. Це єдиний кам'яний і дерев'яний будинок у всьому Шанхай-Улі. В ньому міститься тюрма.
Тюрма в Гобі. Це викликає дивне почуття. Для кого ця тюрма? Невже для ящірок і для сарн? І пустеля, що здавалась гіршою за всяке пекло, набуває нового змісту. За кару можна вважати саме вільне життя в цій пустелі, а тут виявляється, що, нічого подібного, тут є в'язниця, де карають місцевих злочинців. В'язниця тут — це звучить, як парадокс.
Що страшнішого або неприємнішого може бути в ній, порівняно з пустелею, яка оточує всіх вільних мешканців.
Поки міркували про значення в'язниці в пустелі Гобі, вона поволі з'явилася вся. В далині ми розгледіли маленький кам'яний будиночок у стилі залізничних сторожок. Далі перед нами розкинулося й усе місто Шанхай-Ула. Слово «місто» тут можна вжити лише в іронічному значенні. Це навіть не містечко й не село, це ні з чим незрівнянне селище. Крім єдиного будинку в'язниці, нема жодного житла, що нагадувало б звичайну будівлю хоча б маленької факторії. Ми побачили кілька груп напівчорних юрт, що розкинулись у безладді в чотирьох місцях безкрайньої пустелі.
Обертаючись у всі кінці світу, вже коли я був у самому хошуні, я нарахував п'ятдесят вісім юрт. Оце й усе, що має назву хошуна Шанхай-Ула. Хошун цей має значення великого міста — своїм керівництвом він охоплює простори, рівні великій губернії. Цей неймовірний факт можна сприйняти як правду, лише проїхавши п'ятсот кілометрів і зустрівши лише кількох монголів.
Місцеве населення помітило нас здаля. Мої майбутні пацієнти, що я їх лікуватиму від різних хвороб, — кінні монголи, помчали нам назустріч. Появу автомобіля в цьому селищі можна було порівняти з появою марсїян у Берліні. Це ціла подія, що на півроку мала розважати місцеве населення.
Осторонь від найбільшої групи юрт розташувався медичний пункт експедиції. Автомобіль звернув, і ми в'їхали через арку, що складалася з двох довгих палиць, на територію медпункту. Вітер гойдав шахтарський ліхтар, що висів під аркою.
З юрти повилазили зраділі і приголомшені нашим приїздом колеги».
Коли Гайдар кінчив перечитувати та записувати свої враження, він ще трохи полежав на ліжку, гадаючи, що хто-небудь зайде до юрти. Але ніхто не заходив. Вітер скиглив, стогнав і, нарешті, почав насвистувати якоїсь знайомої пісні. Гайдар ще ніколи не чув такого вітру. Це був особливий вітер, гобійський. Його пісня була своєрідна, як пісня монголів. У голосах вітру вчувалися голоси століть. Це був старовинний вітер, що чув і бачив багато подій, що тисячоліття тому підганяв монголів на захід та підбурював їх на сміливі завоювання.