Юрій зрозумів усе. Волох намацав у кишені Стенсльовського револьвер. Спинити пілота тепер було уже неможливо.
— Що ви вигадуєте? — високим фальцетом вигукнув Стенсльовський.
Голос його страшно було слухати.
— Спокійніше, Волох, — сказав Юрій і зразу зрозумів марність своїх слів. Волох все одно нічого не почув. Він наблизив своє обличчя до обличчя інженера і побачив, як божевільний жах скорчує це вродливе лице.
— Ага, боїшся, — прохрипів пілот, — боїшся, падлюко!
Стенсльовський борсався у міцних руках, але вирватися з них було неможливо. Тваринний панічний жах стискав його серце. Вже мало розуміючи, що він робить, Стенсльовський розмахнувся і вдарив Волоха по обличчю.
На секунду пілот розгубився і відскочив, щоб в наступну мить кинутися на інженера. Юрій побачив, як щось блиснуло, і в ту ж секунду вдарив Стенсльовського по руці. Він спізнився на соту долю секунди.
Сухий короткий постріл розлігся в лабораторії, і Волох важко і помалу, наче згинаючись у земному поклоні, впав на блискучий паркет. Від удару Крайнєва револьвер відлетів набік. Він лежав на паркеті, і з дула його ще тягся ледве помітний синюватий димок.
Хвилину всі стояли непорушно. З-під грудей Волоха нешироким темним струмком лилася кров.
Першим отямився Стенсльовський. Він перескочив через розпростертого Волоха, вибіг з лабораторії і побіг довгим коридором. Грюкіт його кроків повторювався багаторазовою лупою, і інженеру здалося, ніби Крайнєв женеться за ним, щоб схопити і роздерти на дрібнесенькі шматки.
Підлий тваринний жах гнав його все далі і далі від лабораторії. Він відчув себе безпечно тільки тоді, коли пробіг двері виходу. Він згадав тоді про револьвер, хотів повернутися, але махнув рукою і так і не сказав Дорну про нього, розповідаючи цю пригоду.
А в лабораторії на блискучій паркетній підлозі лежав Волох. Друзі схилилися над ним у розпачі, безсилі допомогти. Сльози стояли на очах Яринки. Юрій теж, одверто і не соромлячись, витер рукою прозору сльозу.
Волох умирав. Смерть заповнювала його груди, стискала подих, заморожувала гаряче серце. І коли вона була вже зовсім близько, прийшло кілька хвилин притомності. У ці хвилини думки були чіткими і ясними, як ніколи.
Губи Волоха тихо ворухнулися, і друзі нахилилися ближче. Він намагався говорити, але губи не слухалися. З'явилося дивне відчуття невагомості. В ці останні хвилини життя йому треба було так багато передумати і сказати своїм друзям.
— Не кляніть мене, що я сів на той проклятий аеродром, — ледве чутно, але цілком виразно прошепотів він.
Сльози готові були ясним потоком ринути з очей Юрія. Він похилив голову, щоб не бачити прозорих смертних очей Волоха.
Волох уже нічого не бачив, його повіки раптом стали важкими. Здавалося, вони самі закрили його очі. Останні думки, яскраві до болю, проносилися в свідомості.
Ось він летить над Красною площею в день першотравневого параду. А внизу несамовите весняне сонце грає на червоних полотнищах прапорів і полірованій сталі важких гармат. Очима він шукає і знаходить групу людей на лівому крилі мавзолею Леніна. Літаки пролітають, і Красна площа, як велетенський квітник, пропливає під ним. Це перший відповідальний політ Марка Волоха.
Тіло його зникло вже зовсім, тільки десь глибоко ще тліє іскра свідомості. Волох знає — це настає смерть, але жаху вже немає.
З густого туману на нього глянуло чиєсь обличчя, і Волох здригнувся. Обличчя було ніжне, оповите сумом, давно не бачене і дивно знайоме.
Волох навіть підвівся на лікті і розкрив очі. Це ж мати, це ж старенька Марія Волох дивиться на свого сина востаннє. Він хотів покликати її, але важкі тумани закрили любе, рідне обличчя, і Волох знову важко впав на паркет.
Крайнєв зрозумів — це смерть.
Яринка встала і пішла до дверей. За щось зачепила ногою, і воно з металевим дзвоном посунулося по підлозі.
Яринка нахилилася, машинально підняла з підлоги маленький револьвер сизуватої сталі і, не думаючи, поклала його в глибину апарата для випробування крила. Очі її затягала важка, непрозора плівка сліз, і до дверей своєї кімнати вона дісталася навпомацки.
Смертельна тиша опанувала весь будинок. Дорн, довідавшись про страшну подію, волів залишатися в кабінеті. Він відіслав Стенсльовського назад — провокатор був надто невитриманий.
Це був сірий і хмарний осінній вечір. Вітер перевалювався через високі стіни і вільно гуляв по аеродрому. Інколи він переносив велике жовте листя кленів і лип.
Десь за стінами росли величезні ліси, і осінь зривала їхній багряний убір. Інколи зривався дощ. Він падав кількома маленькими краплями, потім зупинявся, щоб десь у другому місці впустити кілька ледве помітних сльозинок. Ішла дощова непривітна осінь.
На аеродромі було порожньо, незатишно і холодно. Сухе листя падало на асфальт з тихим шарудінням.
Дорн, який зовсім зник на ці дні, дозволив друзям самим поховати Волоха. Він висловлював співчуття, він обіцяв суворо покарати Стенсльовського, але в голосі його Крайнєв чув відтінок задоволення.
Могилу було викопано в кутку аеродрому. Зняті шматки асфальту лежали поруч з купкою жовтої глинистої землі. Могила дивилася в небо, як чорне загрозливе око. Труна з тілом Волоха стояла поруч з ямою.
Крайнєв і Яринка стояли біля труни, прощаючись з мертвим другом. Чотири солдати стояли по другий бік могили, чекаючи знаку Юрія. Вони стояли закам'яніло, як статуї.
Юрій зняв вікно труни, глянув на обличчя Волоха.
— Я клянуся, друже, — урочисто сказав він, — що вийду звідсіля і повернуся тільки для того, щоб поставити пам'ятника тобі.
Він зачинив віко.
Солдати опустили труну в могилу. Грудки землі лунко падали вниз. Юрій стояв обличчям проти вітру і, невідомо для чого, рахував удари.
Одинокий листок летів над аеродромом. Вітер підносив його все вище і вище, щоб потім з височини шпурнути на землю. Листок не хотів падати на сірий шорсткий асфальт. Але вітер невмолимий, і листок з тихим шарудінням підповз до ніг Яринки.
Вона підняла його. Юрій теж дивився на сухий, блідий, майже прозорий листок. Обом одночасно він нагадав прозоре обличчя мертвого Волоха.
Перед, ними стояла стіна з важкого, сірого, перевіреного бетону. Вона була невідомої товщини і здавалася непорушною. Вона охоплювала аеродром міцним і похмурим кільцем.
Юрій подумав, що його клятва над труною Волоха може здатися глумом, коли згадати про цю стіну.
Солдати вже засипали могилу. Вони рівняли і втоптували землю, щоб наново заасфальтувати це місце.
Крайнєв і Яринка поволі, не оглядаючись рушили до будинку. Незважаючи на ясне зеленкувате світло, він нагадував їм могилу, так тихо і пустельно було в його кімнатах і порожніх коридорах. Вони прийшли у вітальню і мовчки посідали в крісла. Почуття туги охопило їх.
Вони відчували одне до одного велику дружню ніжність, і коли, прощаючись, Юрій мовчки торкнувся чола Яринки сухими губами, вона нітрохи не здивувалася з цього незвичайного для Крайнєва вияву ніжності.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
За стінами аеродрому йшла осінь, Вона відчувалася в прозорому, холодному, осінньому небі. Вона проходила за бетонними мурами, даючи знати про себе жовтими листками лип і кленів.
У будинку панувала звичайна тиша, інколи порушувана важкими кроками професора Шторре. Він поволі гуляв по коридорах, задумано перебираючи пальцями сиву бороду. У півсутіні сиве волосся здавалося блакитним.
Він міг годинами ходити отак, ні про що не думаючи, нічим не цікавлячись. Думки його пропливали неясні і розпливчасті. Тільки тоді, коли приходила думка про сипа, вони ставали чіткими.
Він до нестями любив свого єдиного сина і для нього ладен був зробити все на світі. Це була його справжня любов, сильна і сувора. Після того сніданку, коли Яринка сказала про смерть Вальтера, він ще не одержав відповіді.
Він чекав побачення з сином і не міг дочекатися. Місяць минав за місяцем, а Дорн жодного слова не сказав про свою обіцянку. Він наче забув про неї.
А Шторре кожного дня чекав, чи не покличе його Дорн для побачення з сином. І одного дня, коли чекання стало безнадійним, професор наважився піти в кабінет Дорна. До цього візиту він готувався особливо старанно. Він навіть заздалегідь заготував речення для початку цієї розмови. Він багато разів продумав цю розмову від початку до якоїсь страшної точки, де починалося невідоме. Старий професор боявся цього невідомого і відтягував розмову з дня на день.
І одного ранку він повідомив Дорна про своє бажання, навіть не бажання, а вимогу негайного побачення. Дорн відразу ж і дуже ввічливо відповів згодою. Відчуваючи, як колотиться в грудях серце, підходив професор до дверей кабінету Дорна.
Хвилину він стояв біля порога, ніби не наважуючись переступити, потім рішучо, різким рухом прочинив двері і зайшов.
Дорн сидів за столом. Він дивився в розкриту книжку. Жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі. Він ніяк не реагував на появу професора Шторре. Він навіть не підвів очей, щоб привітатися.
Ця нерухомість збентежила професора. Перед ним сиділа ніби не жива людина, а мертвяк. Усі так добре продумані і приготовані слова і думки вилетіли з голови професора. Він стояв, дивився на Дорна і не знав, з чого починати.
Нарешті Дорн підвів очі і хвилину дивився на професора. Він добре знав, чого прийшов професор, і не боявся цієї розмови.
— Прошу сідати, — вказав Дорн на стільця рукою. — Як ви себе почуваєте, професоре?
Голос його звучав глухо, стомлено, байдуже. Він знав наперед, чим закінчиться ця розмова, і поспішав її закінчити.
Професор зробив кілька кроків до широкого столу і, немов зломившись в колінах, сів у крісло. Він сидів, дивився просто у вічі Дорнові, і спокій помалу приходив до нього.
— Я хочу знати, — сказав він, переводячи погляд на синюваті нігті довгих старечих пальців, — я хочу знати, коли буде виконано вашу обіцянку. Я хочу знати, коли я зможу побачити Вальтера.
Вимовивши ці слова, професор глянув на Дорна і зустрів спокійний, навіть трохи насмішкуватий погляд безбарвних очей. Дорн розглядав його спокійно, як хорошу здобич. Він бавився з професором, як кішка з замордованою мишею. Він відчував свою повну владу над цим високим дідуганом. В ім'я спасіння власного сина професор ладен зробити що завгодно. Це була точка, довкола якої оберталося все його життя. Той, хто володів цією точкою, володів усім.
Дорн прекрасно знав про це. Саме тому так байдуже і впевнено чекав він кінця цієї розмови.
— Я вимагаю, професоре, — чітко і різко проговорив він, — щоб ви завтра ж розпочали інтенсивну роботу. Ви й досі не закінчили роботи над вашим крилом. Це дивує мене, професоре.
Він одрубав останню фразу і кинув на стіл маленького олівця. Коричньовий олівець котився по столу, і, стежачи за ним, професор Шторре напружено думав — впаде чи не впаде? Зараз це чомусь здавалося надзвичайно важливим.
Олівець не впав. Він докотився майже до краю і затримався. Хвилинку Шторре мовчав.
— Ви нічого не сказали про свої обіцянки. Коли я побачу сипа?
Дорн незадоволено поморщився. Професор був надто упертим. У думках промайнуло рожеве дитяче обличчя Яринки. Через це кляте дівчисько він має стільки зайвих турбот.
— Ви дивуєте мене, професоре, — сказав він, ліниво розтягуючи слова. — Адже я виконав усе, крім останньої обіцянки. Але можу вас запевнити, що ви побачите свого сина дуже скоро. Це так само вірно, як існування цього буднику.
— Це неправда. Його вбили, — прохрипів Шторре. — Ви брешете.
Дорн усміхнувся поблажливо. Йому зовсім неважко було говорити з людиною, яка не володіла собою.
— Коли ви вірите цьому дівчиську більше, ніж мені, то це особиста справа. За два місяці ваш син буде тут. Все.
Дорн встав з крісла. Аудієнцію було закінчено. Він очікувально дивився на Шторре. Професор і не думав вставати, сидів у кріслі важкий і великий, як брила каменю, дивлячись на Дорна знизу вгору, і з кожною секундою очі його наливалися темною кров'ю.
— Ви брешете, — крикнув він, і голос його зірвався на середині слова. — Вальтера вбито. Цій дівчині я вірю більше, ніж вам.
Дорн знову сів, намагаючись усміхатися. Професор ставав надто нервовим, його треба було неодмінно заспокоїти.
— Я кажу правду…
Далі Дернові не вдалося сказати жодного слова.
— Правду? — гримнув професор. — Гаразд! Я вам вірю.
Він наблизив своє обличчя до обличчя Дорна, але прозорі очі не блимнули.
— Я вам повірю ще раз, — хрипів Шторре, — я повірю, але коли за два тижні я по матиму від Вальтера листа… О, ви мене не обдурите, я добре знаю його руку… коли я не матиму листа… — щось заклекотіло в грудях професора, і він ухопився рукою за серце.
В кімнаті було чути тільки важке уривчасте дихання. Раптом Шторре опустив руку, глибоко зітхнув і сказав спокійно:
— Коли я не матиму листа, я зумію помститися так, як ще ніхто ніколи не мстився.
Ця погроза звучала дуже наївно в умовах тюрми, але спокійний тон Шторре стурбував Дорна. Хто знає, може, цей дідуган і справді видумав щось незвичайне.
— Ви, безумовно, матимете листа від вашого сипа, — поспішив він заспокоїти професора. — Я тільки прошу збільшити термін. Ваш син дуже далеко, і для всіх формальностей потрібно мінімум три тижні.
Після цих слів, після покірного прохання професор повірив. Дорнові нічого було б просити зайвих шість-сім днів, якби Вальтер і справді був мертвий.
По губах професора пробігла трохи розгублена радісна посмішка. Дорн зрозумів, що перемогу вже здобуто — професор заспокоївся.
— Нам з вами не варто сваритися, професоре. Робота, висока і свята робота во славу нашої дорогої батьківщини, мусить об'єднувати пас…
— Я буду чекати точно три тижні, — підвівся з крісла Шторре, не звертаючи жодної уваги на патетичні слова барона, — точно три тижні. І я маю надію, що розмови, подібні до сьогоднішньої, більше повторюватися не будуть. Завтра я почну роботу. До побачення.
Не чекаючи відповіді, він вийшов з кабінету.
Дорн з полегкістю опустився в крісло. Він похилив сиву голову на випещені долоні рук і глибоко замислився.
Не професор Шторре був центром його думок. Від того, чи зуміє він зламати Крайнєва, залежала вся майбутня кар'єра Людвіга фон-Дорна. Він вишукав багато методів, але всі вони виявилися надто наївними і дешевими.
Так, було перепробувано все. Гроші, слава, честолюбство, навіть влада. І все не залишило найменшого сліду на блискучій волі Крайнєва.
Залишалася ще любов, яку так вчасно викрила Мей. Треба було негайно спробувати і цей останній засіб, бо більше нічого, крім фізичного впливу, не залишилося в арсеналі Дорна.
Він охоче почав би з цього останнього, але було дуже мало надії на те, що фізичною мукою, катуванням можна зламати волю Крайнєва, а тим більше примусити його працювати. Крайнєв був потрібний Дорнові не просто як людина, а як видатний інженер, який вже давно опанував те, про що німці тільки мріяли.
А з Берліна все приходили і приходили нетерпеливі запитання. Німецькі фашисти покладали великі надії на винаходи Крайнєва, на цей таємний аеродром з його численними лабораторіями. Дорна тримали в постійній напрузі, вимагаючи конкретних наслідків, а йому доводилося відповідати, що Крайнєв усе ще не погодився працювати.
— Це справжній комуніст, — кричав Дорн у телефонну трубку, коли запити ставали вже зовсім настирливими. Сідайте на моє місце і спробуйте за півроку перевиховати комуніста.
В таких випадках на другому кінці провода замовкали, і Дорн одержував кілька днів перепочинку. Потім все починалося спочатку.
Тут справді було над чим подумати, було від чого прийти в розпач. Але Дорн був певен, що настане така хвилина, коли Крайнєв скаже — «так». Тоді вже Дорн зуміє нагородити себе за всі ці хвилювання в безсонній тиші кабінету.
Сьогодні він зробить ще одну спробу. Цю стежку знайшла Мей, і, може, вона і приведе його до мети.