Вентилятори могли створити потік повітря якої завгодно швидкості. Виходило так, ніби повітря летить повз літак, а не літак у повітрі, проте для дослідів це не становило ніякої різниці. Крізь велике скло, вставлене в бік труби, можна було спостерігати літак, а найчутливіші прилади точно вимірювали силу опору моделі повітряному потокові.
Валенс відчинив перед Мариною двері і пропустив її вперед. Хвилюючись, зайшла вона до залу, швидко зорієнтувалася в лабораторії, зійшла східцями на невисокий поміст і спинилася перед великим склом.
Добре освітлена, пофарбована сріблястою фарбою модель літака висіла перед нею у трубі. Тонкі троси, які тримали її, були майже непомітними, і здавалося, ніби легкий сріблястий літак і справді летить вперед у великому циліндрі.
Жадібно, ніби боячись, що їй перешкодять, дивилася Марина крізь прозоре скло. Вона вже піала, що це остання конструкція Крайнєва — згусток його таланту і досвіду. Досвідчене око зразу могло оцінити всю економність конструкції цієї моделі.
Ревіння у трубі стало затихати. Випробовування наближалося до кінця. Марина все ще стояла біля великого скла, неспроможна відірвати погляду від літака.
Вона навіть не помітила, як Крайнєв і Валенс з'явилися на помості. Тільки коли вони стали поруч, вона озирнулася, зніяковіла і відірвалася від зорового скла.
— Дуже радий бачити вас, товаришко Токова, — сказав Крайнєв, простягаючи руку.
Тільки тепер Марина як слід роздивилася Крайнєва. Тоді, на дачі у Барсова, вона, вражена несподіваними висновками про свій літак, поспішила втекти, і образ Юрія Крайнєва майже не залишився в її пам'яті.
Тепер перед нею стояв ще молодий, дбайливо вдягнутий чоловік. Сивина, яка рано посріблила його виски, ніби підкреслювала ясний погляд і привітну, зовсім дитячу посмішку.
Марина мовчки простягла руку. Крайнєв продовжував говорити.
— Ви приїхали саме вчасно, — сказав він, — з завтрашнього дня все це будемо конструювати заново.
Сьогодні я, на жаль, одержав зовсім не те, на що розраховував. Тут доведеться майже все переконструювати. Тільки тоді, може, щось вийде, та й то певності в мене ще нема.
— Я приїхала в Київ випадково, так… проїздом, — нерішуче, зовсім збентежившись, сказала Марина.
Валенс глянув на неї і промовчав. Це ж йому на стіл поклала Марина папірця, де чорним по білому написано про її переведення з Ленінграда до Києва. Проте Валенс не поспішав висловити своє здивування.
— Шкода, дуже шкода, — серйозно сказав Крайнєв, — одверто кажучи, я дуже розраховував на вашу допомогу.
— Може, товаришка Токова ще подумає і залишиться працювати у нас, — обережно озвався Валенс.
Марина глянула на нього, і раптом вся кров кинулася їй в обличчя. Валенс опустив очі. Крайнєв, не розуміючи, глянув на Марину, потім на свого директора і не запитав нічого.
— Можливо, я ще подумаю і залишуся, — тихо, немов у великій провині каючись, сказала Марина.
— Це було б чудово, — щиро і просто відповів Юрій, — ви не уявляєте собі, скільки тут роботи і як нам потрібна кожна людина.
Вони вийшли з лабораторії і пройшли до кабінету Крайнєва.
А коли надвечір Марина Токова вийшла на вулицю, зимовий Київ здався їй затишним і привітним.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Чоловік сидів за столом у глибокому шкіряному кріслі. Велике скло закривало стіл, поблискувало під світлом лампи. Зелений абажур точно обмежував промені. Вони падали на середину стола, на папери, на красиву суху руку з довгими пальцями, тепло відбивалися у золоті вічного пера.
На високих вікнах, напівзакритих товстими шторами, мороз малював складні візерунки. Він опускався над містом важким туманом. Стовпи світла піднімалися від кожного ліхтаря. Світло в морозному тумані матеріалізувалося — до кожного променя можна було доторкнутися.
Люди затуляли роти рукавичками і поспішно проходили вулицями. Шофери одягли на радіатори своїх машин теплі шкіряні капоти.
Чоловік у кабінеті працював зосереджено, не відриваючись. Тиша панувала в кімнаті. Ніхто не ходив коридорами. У нічній спокійній роботі була несподівана урочистість. Наче намагаючись зберегти її, чоловік в кабінеті перегортав папери безшумно, і навіть подиху не чулося у великій кімнаті.
Чоловіка звали Андрій Васильович Бабат. Високе чоло, великі сірі очі, рівний ніс і скупо вимальовані губи. Чисто виголене підборіддя. Сивувате волосся зачесане вгору.
Телефон на столі задзвонив тихо, приглушено. Здавалося, ніби він не дзвонить, а ледве чутно шарудить, нагадуючи про себе.
Бабат узяв трубку. Відгукнувся, назвав своє прізвище, хвилину слухав, потім, відповівши: «Добре, зараз буду», поклав трубку на місце.
Трохи посидів нерухомо, наче щось зважуючи, відсунув шухляду і витяг велику на піку паперів. Рухи його були чіткі, стримані. Губи стиснулися міцніше, ніж звичайно.
Оглянув кабінет, немов перевіряючи, чи не забув чого, і пішов до дверей. Плечі і голова його начебто пливли у повітрі. Довга м'яка доріжка приглушувала найменший відгомін кроків.
Він вийшов у коридор, проминув кілька довгих, майже неосвітлених у цей нічний час прольотів і спинився біля високих дверей. На секунду завмер, взявшись за ручку, потім повільно, але впевнено прочинив двері.
Валенс чекав його, сидячи за столом. Андрій Васильович підійшов, сів у крісло і' розклав принесені папери перед собою. Він чекав, поки директор заговорить, щоб, як звичайно, зробити доповідь, одержати вказівки і піти.
Валенс глянув на нього, і Бабат сподівався вже почути звичні слова початку розмови, але директор мовчав. Бабат глянув здивовано, але сам починати розмову не наважився.
— Ви знаєте, Андрію Васильовичу, — якось незвичайно тихо і тепло сказав нарешті директор, — я дуже люблю отакий мороз і хугу і ці світлі промені на вікні, прорізані тінями сніжинок. Це ніби тінь самого вітру відбивається на склі.
Бабат сидів, здивований вкрай. Такого тону йому ще не доводилося чути в цьому кабінеті. Невже Валенс покликав його для ліричної розмови?
Директор помовчав, провів рукою по столу, немов розгладжуючи зелене сукно, дотягнувся до папірця, який лежав оддалік, і підніс його до очей.
— Так, — сказав він, і Бабат відчув, що голос і настрій директора змінилися, — я особисто люблю таку погоду, але виявляється, що багатьом нашим товаришам вона дуже не до смаку. Я одержав листа з будівництва Соколової. Цей лист адресовано мені особисто, він, так би мовити, напівофіціальний. Так от Соколовій ця погода дуже не подобається.
Валенс дивився на зелене сукно, але все-таки помітив, як спохмурніло обличчя Бабата..
Тільки шість день тому будівництво одержало новий проект теплоелектроцентралі. Ви знаєте, чому він запізнився. Над проектом попрацювали деякі наші нині відсутні знайомі, довелося виправляти. Але через нас будівництво опиниться у прориві, бо ТЕЦ зможуть розпочати будувати тільки у квітні, коли опадуть морози, і до першого травня, до планового терміну пуску заводу, скінчити не зможуть. Я хотів порадитися з вами, як краще допомогти Соколовій, почути вашу думку.
Валенс відкинувся на спинку крісла і глянув на інженера.
Бабат помовчав. Що може вирішити він за кілька хвилин, не обізнавшися з матеріалами, з проектом…
Директор ще раз глянув на Бабата, і інженер зрозумів, що все вже вирішене. І справді, після хвилинної мовчанки Валенс сказав:
— Я розумію, вам зараз важко щось сказати. З проектом ви не знайомі. Так от у додаток до тих чотирьох будівництв, за якими ви наглядаєте, я хочу доручити вам і це. Зараз там небагато роботи, але в період квітня — травня там доведеться вам забезпечити особисте керівництво.
Губи Бабата стислися і утворили коротку пряму лінію.
— Доручити це будівництво зараз мені нікому, — продовжував Валенс. — Наглядайте поки що за ним.
Бабат зрозумів, що сперечатися не можна.
— Ви знаєте, що цей завод призначається для будування бомбардувальників Крайнєва?
— Я мав на увазі щось подібне.
Валенс переглядав матеріали, принесені Бабатом. На двох аркушах зробив помітки і поклав собі у стіл, інші повернув інженерові.
— Я прошу, — несподівано різко сказав Бабат, — щоб завтра мені надіслали проект цього будівництва.
Валенс глянув із-за паперів і схвально хитнув головою.
— Буде зроблено.
Бабат не відповів нічого. За п'ять хвилин він вийшов з кабінету Валенса.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Дід Котик сидів на низенькому ослоні у бараці і морщив лоба, вирішуючи складне питання. На руках у діда був козирний туз, така ж шістка і зовсім ні до чого не придатна трефова вісімка. Перед ним на столику лежав бубновий король, і приймати ного чи бити, саме і вирішував дід Котик.
Троє синів його, троє молодих Котиків, сиділи теж біля столу, слідкуючи за окладною грою дідових зморщок. Ліворуч від батька сидів Василь, найстарший син і найнебезпечніший супротивник у грі в підкидного дурня, праворуч теж супротивник, Микола, а просто навпроти — спільник і партнер, найменший син Петро.
Дід довго думав над складним становищем, ще трохи пограв зморшками на лобі, немов щось пригадуючи, і вдарив короля козирним тузом. Василь єхидно всміхнувся і підсунув батькові бубнового туза. Цю карту довелося бити вже козирною шісткою. Тут настала черга Миколи. Співчутливо зітхнувши, він поклав перед батьком бубнову шістку.
Дід важко зітхнув і зібрав у свою долоню всі ці погані і непарні карти. Долю бою вже було фактично вирішено, але в цю мить рипнули двері, і в хмарині пари на порозі з'явилася постать інженера Полоза. Він зняв шапку, ударив нею кілька разів по засніжених рукавах кожуха і зайшов у барак. Під рукою в нього виднівся довгий круглий пакунок, дбайливо загорнутий в газету. Інженер оглянув барак, помітив компанію біля столика і попрямував просто до діда Котика.
У першу мить дід трохи збентежився. Все-таки неприємно, коли тебе застають за такою легковажною справою, як гра в підкидного дурня. Проте він і на секунду не втратив спокою, не заметушився, а, навпаки, зустрів гостя поважним привітним поглядом.
— Добрий вечір, — привітався Полоз, підходячи до столу, — так хто виграє?
— Добрий вечір! Собача погода надворі, — за всіх відповів дід, явно заминаючи Полозове запитання.
Інженер зрозумів, усміхнувся, і Василь Котик відповів йому усмішкою. Дід помітив це і нахмурився.
— Я оце до вас прийшов порадитися, бо, крім вас, ніхто мені допомогти ие зможе, — заспокійливо сказав інженер.
Почувши такі слова, Котик гордовито оглянув своїх синів і погладив рудувату бороду. Він присунув ослона. Полоз сів, поклав свого пакунка на стіл і розгорнув газету. Креслення зайняли майже весь стіл.
— Ми будуємо авіаційний завод, і першого травня він має бути готовий до останньої цеглинки, — розпочав Полоз.
Щоб підкреслити, як уважно він слухає, дід Котик наставив до вуха долоню, хоч досі слух йому ніколи ще не зраджував. Полоз вів далі:
— Наша теплоелектроцентраль першого травня має дати струм, а зроблено там… ви самі знаєте, скільки там зроблено.
— Коли ж морозяка, — не стримався Петро.
— Цить, — тупнув на нього дід. — Ви, товаришу прораб, пробачте йому, нерозумному. Мовчи, поки старші говорять.
Полоз ледве помітно всміхнувся, Петро похнюпився і слухняно замовк.
— Бетонувати на такому морозі не можна, а чекати до теплих днів теж неможливо, бо тоді ТЕЦ не встигнемо вивершити. Словом, діду, як не допоможете ви мені, то справи будуть зовсім погані. Треба б нам зробити для цього діла тепляк, а не погодитеся ви його робити чи не схвалите мого рішення, то лусне вся затія.
Полоз замовк. Дід теж витримав паузу.
— Робили ми тепляки. На Березниках робили. На Коксобуді робили. Не первина нам, товаришу Полоз, — нарешті відгукнувся дід.
— А на скільки метрів заввишки?
— На Коксобуді — двадцять один метр вісімдесят сантиметрів. Правильно я сказав? — дід оглянув синів, і вони одночасно схвально хитнули головами.
— Мало, — відповів Полоз, — у нас, діду, треба робити тепляк на сорок шість метрів заввишки: можна зробити такий тепляк чи годі про це й думати, — я от про що з вами порадитися прийшов. Я тут проект його зробив, а чи можна його виконати — не певний. І хочу от тут зараз ваше слово і присуд почути.
Дід ясно відчув усю важливість моменту. Він витяг окуляри в залізній оправі і поважно насадив їх на носа. Подивився на сволок, перевіряючи, чи добре бачить, поправив дужку на переніссі і тільки тоді глянув на креслення. Молоді Котики вже давно розглядали аркуші, але Полоз дивився тільки на діда. Від нього він чекав першого слова.
Дід роздивлявся креслення довго. Інколи він дивився на стелю барака, немов приміряючись, як то воно вийде на будівлі, потім знову поринав у розглядання креслень.
— Можна такий тепляк збудувати, — нарешті сказав він і оглянув своїх синів. Ті мовчали, жодним словом не підтверджуючи і не заперечуючи батьків висновок. — Можна такий тепляк збудувати, — ще раз, переконуючи себе самого, повторив дід. — Тільки тут дещо змінити треба.
Дід розправив креслення вузлуватим пальцем і став говорити, що саме, на його думку, треба виправити.
Проект Полоза по суті був не дуже складний. Зводився він ось до чого: з дерева будується сарай-тепляк сорок шість метрів заввишки і відповідної до теплоелектроцентралі довжини і ширини. Обігріватися він буде парою. У цьому тепляку можна буде провадити в найлютіші морози будівельні роботи, а коли закінчиться кладка бетону і цегли, просто розкидати його. Небезпека і складність полягали в тому, що з дерева, матеріалу досить нетривкого, доводилося робити грандіозну споруду.
Пізно вночі, коли сонна тиша вже залягла в бараці, попрощався інженер Полоз із сім'єю Котиків. Він вийшов з барака, і вітер люто рвонув поли його кожуха. Та інженер на це не зважив. Коли навіть обережний дід Котик узявся будувати тепляк, то справу вже майже виграно.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
У кімнаті панувала тиша і сутінь. Крайнєв сидів біля столу, проводячи олівцем паралельні лінії на маленькому аркуші паперу.
Було про що подумати інженерові Юрію Крайнєву. Нові вимоги сучасної війни ставили перед ним зовсім несподівані завдання. Треба було досягати великої швидкості, в принципі по-новому конструювати літаки. В чому полягатиме новизна цієї конструкції, Крайнєв ще не знав. Він так замислився, що навіть не помітив Валенса, який зайшов до його кабінету. Вже не перший день роздумував над цією проблемою Юрій Крайнєв. Прикидаючи можливі варіанти конструкції, розмірковуючи над ними, він нарешті дійшов до висновку, що сил його самого для розв'язання завдання мало. Треба було зібрати товаришів-інженерів і спільно братися за цю велетенську роботу.
Крайнєв добре знав, що в цій роботі йому буде належати перше слово, від нього буде залежати, в який бік скерувати колектив. Намітити перші віхи мусив він сам. Потім, в процесі роботи, ці перші тези можуть бути відкинуті і забуті, в роботі, в колективній творчості мусила родитися істина, але дати точку опори, дати перший поштовх повинен був сам Крайнєв.
Проте він не хотів, щоб накреслений ним шлях потім виявився неправильним. Він добре розумів усю відповідальність, покладену на нього. Саме тому так наполегливо, так уважно працював Крайнєв.
У двері кабінету хтось постукав. Крайнєв відгукнувся. Двері прочинилися, і зайшла Марина Токова.
— Пробачте, що я вас турбую, — заговорила вона, — але тут товариш Валенс, а я маю до нього термінову справу. От цього папірця треба підписати, бо без підпису я не можу одержати потрібні матеріали.
Поки Валенс проглядав папірця, Крайнєв і Марина мовчали, інколи поглядаючи одне на одного. Трохи дивні відносини склалися між ними з того дня, як Марина побачила модель літака в аеродинамічній трубі. Вона зрозуміла, що Крайнєв зробив у десятки разів більше за неї, що їй треба багато вчитися у нього. Але десь в глибині жевріла думка, про яку Марина часто не наважувалася признатися навіть собі самій. Марина мріяла про таку хвилину, коли її допомога стане настільки потрібною Крайнєву, що вони зможуть працювати як рівні. Дівчина була певна своєї талановитості. Отже, треба вчитися і чекати, уперто і спокійно чекати моменту виявити свої власні таланти і силу.