Було пів на дванадцяту, музика на танцмайданчику затихла півгодини тому, і парк лишився тільки пристановищем для парочок. Я зійшов із гори в долину, в альтанці на скелі теж обіймалася парочка, в долині під скелею стояла ще одна, назустріч із завулка йшла третя, біля річки на траві бовваніла четверта, на дощатому мості стояло їх ще кілька — ніби це була ніч для парування, всі-всі сьогодні парувалися, тільки троє диваків вирішили забитись у глибину ночі і запалити свій наївний, смішний вогонь, ніби вони не були друзями до того і ніби їм так конче треба було для ствердження тієї дружби ще й клятви. Я думав, що однією із парочок у цій ночі парування є і Лариса зі своїм хлопцем — десь вони застигли у млосному єднанні, і світ для них перестав існувати. Вона з увагою вдивляється в нахилене над нею зосереджене обличчя, сп’яніле від цієї тьми, подиху осінніх дерев, шелесту листя, котре опадає й уже опалого, присмаку гіркого й таємного. Пішов під круту, зарослу кущами гору, хапаючись за гілки, і від гілок легко відвалювалося листя, як розмокла глина. Я взяв того листя повні жмені і втулив у нього обличчя, дихаючи й упиваючись жовтим тліном, сутінковими ароматами, замішаними на місячному світлі, бо місяць, здається, і творив оцю загадкову ніч, пануючи над світом і розсипаючи міріади ламких, блідих лапок-променів, пробиваючи тими променями здивовано зведені до себе очі.
На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтярями вулиці котилися іграшкові авта — одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холошви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи — ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства — невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для цього діла не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них — ніч, справжній день для них — тьма, бо в ній менше небезпеки.
Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов дном відгалуження яру, було протоптано вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.
— Отже, нас, як завжди, троє,— сказав Артур, дивлячись на годинника — було за п’ять дванадцята.— Твоя дама прийде?
— Це важко вгадати,— сказав я.— Як циган ворожив...
— Такий у ній невпевнений?
— У жінці не можна бути впевненим,— сказав я.— До речі, навіщо було втягувати у братство і її?
— Але ж вона твоя дівчина,— мовив здивовано Артур.— Чи, може, ні?
— Вона моя дівчина,— відповів я сердито, але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.
Славко розреготався.
— Вони, мабуть, уже погризлися,— сказав.— А по-моєму, він має рацію.
У цей час ми почули над головою тріск гілляччя і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.
— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.
— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.
— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?
— Не, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.
Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,— Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!
— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.
— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно — надто я супроти неї кипів.
— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.
— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.
— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?
— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.
Артур вийняв листка паперу.
— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.
— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.
— Казав,— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.
— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.
— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.
Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.
— Твоя думка,— подивився на мене Артур.
— Без останнього речення,— сказав я.
— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?
— Приймаємо,— сказали ми.
І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.
— Як будемо розходитися? — спитав я.
— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.
Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.
Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.
— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.
— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!
Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння — стояли ми в полі.
— Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?
— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...
— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?
— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.
— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я.
Вона тихо засміялася.
— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?
— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...
— Бачив сьогодні?
— Бачив,— дихнув їй у волосся.
— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.
— Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?
Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.
— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.
— Але тут я не розумний і не здогадливий.
Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.
— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.
— Бачиш,— мовила вона.— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.
— Тому, що я бідолашка?
Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:
— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!
— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?
— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.
— А Артур?
— Артур те саме,— коротко різнула.
Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.
— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.
Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.
— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.
— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.
Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.
Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:
— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?
— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.— Не вдавай, що ми з тобою пара.
— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.
Я мовчав. Тільки сопів голосно.
— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?
— Мені нема до того діла,— сказав.
— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував.— Вона знову засміялася.— Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?
— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...
— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.
— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.
— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.
— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.
— Наркіс — це що? — спитала Лариса.
— Грецький юнак, закоханий сам у себе.
— Ну да, Накріс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!
— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.
— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?
— Не знаю,— мовив я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?
— Ще чого! — сказала Лариса.— З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.
— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.
— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.
— Шукай собі і не розумних, і не дурних.
— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!
Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.
13
Наступного дня прокинувся пізно. Тіло — ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п’єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев’яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медвяний дух густо наповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа вдягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча, постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візію я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений ранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити — він у революцію емігрував, а дочка його і мати моя залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч “панськість” у неї залишилася, принаймні одягала вона мене як пестунчика і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьком й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього змальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: “Під тихими вербами” і “Серед темної ночі”, були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразне українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури...