Щоденник - Паланюк Чак

Двадцять перше червня — три чверті Місяця

Сьогодні телефонував якийсь чоловік з Лонґ-Біч. Залишив довге повідомлення на автовідповідач: щось мимрив і кричав, говорив то швидко, то повільно, лаявся і погрожував — мовляв, зараз викличу поліцію, і тебе заарештують.

Сьогодні — найдовший день року, хоча, якщо вдуматися, то кожен день року найдовший.

А погода сьогодні така, що збентеження легко переростає в справжнісінький страх.

Той чоловік, що дзвонив із Лонґ-Біч, каже, у нього кудись пропав клозет.

Двадцять друге червня

На той час, коли ти візьмешся це читати, ти станеш такий старий, що й себе не пам’ятатимеш.

Твої печінкові плями по-науковому звуться гіперпіг-ментаційні лентигіни. Анатомічний термін, яким позначаються зморшки, — це ритиди. Оті складки у верхній частині твого обличчя, тобто ритиди, що зборознили шкіру на лобі та довкола очей, — це динамічна зморшкуватість, яка зветься також гіперфункціональними лицевими лініями, утворена рухом підшкірних м'язів. Більшість зморшок у нижній частині обличчя — це статичні ритиди, що виникли через дію сонячного світла та гравітації.

Поглянь у дзеркало. Придивися у своє обличчя. Поглянь на свої очі, свій рот.

Це — те, що ти знаєш найкраще. Принаймні, тобі так здається.

Твоя шкіра має три основних шари. Той, що ти можеш помацати, — це stratum согпеит, шар гладеньких змертвілих клітин шкіри, виштовхнутих догори новими клітинами, що знаходяться під спудом. Те, що ти відчуваєш, масне на дотик, — це твій кислотний покрив, шар з олії та поту, який захищає тебе від бактерій та грибків. Під усім цим знаходиться дерма. А під дермою лежить шар жиру. Під жиром пролягають м’язи твого обличчя.

Може, ти пам’ятаєш усе це ще з мистецького коледжу, з «Анатомії в малюнках», розділ 201. Утім, може, й не пам’ятаєш.

Коли ти підтягуєш верхню губу і оголюєш отой зуб, що його вибив колись охоронець у музеї, — то це працює твій м’яз levatorlabii superioris. Твій м’яз для глузливої посмішки. Уяви, що ти відчув, як звідкись смердить затхлим сциклинням. Уяви, що твій чоловік щойно наклав на себе руки у вашому родинному авто. Уяви, що тобі треба вийти і вимочати ганчіркою його сцяки з водійського крісла. Уяви, що тобі все одно доведеться їздити в цій смердючій купі металобрухту на роботу, і всі бачитимуть, і всі знатимуть, бо іншого авто ти не маєш.

Тобі це ні про що не нагадує?

Коли нормальна людина, нормальна безневинна жінка, яка, чорт забирай, безсумнівно, заслужила на кращу долю, приходить додому, цілий день пропрацювавши рознощицею в кафе, і знаходить свого чоловіка померлим від вихлопного газу в родинному авто, а в чоловіка із сечового міхура тече сциклиння, то вона несамовито верещить. Але то всього лише до краю розтягується її округлий ротовий м’яз — orbicularis oris.

Ота глибока зморшка, що простяглася від обох куточків твого рота до носа, — це твоя носогубна складка.

Інколи її звуть «глузлива заглибина». Ти старієш, і маленький округлий валик підшкірного жиру у твоїй щоці, який анатомічно-офіційно зветься «жирове тіло щоки», сповзає дедалі нижче, аж поки не вмощується на твоїй носогубній складці — і твоє обличчя стане перманентною глузливою посмішкою.

Це — просто короткий повторювальний курс. Короткий такий, крок за кроком. Щоб трохи освіжити пам’ять. На той випадок, якщо ти колись сам себе не впізнаєш у дзеркалі.

А тепер нахмурся. Це твій трикутний м’яз тягне донизу куточки м’язу orbicularis oris.

Уяви собі, що ти — дванадцятирічна дівчинка, яка до безтями кохала свого батька. Ти — малолітня дівчинка, якій конче потрібен батько — як ніколи раніше. Дівчинка, яка вважала, що татко завжди буде поруч із нею. Уяви, що кожної ночі ти лягаєш спати, міцно стуливши розпухлі від сліз очі.

Схожа на апельсинову шкоринку текстура твого підборіддя, оці «булькаті» шишечки — їх утворив твій підборідний м’яз. Ним ти зображаєш своє невдоволення і приндишся. Оті похмурі зморшки, що тягнуться від обох куточків твого рота до краю підборіддя, називаються «маріонетковими зморшками». Складки між твоїми бровами — це борозенки глабели. Коли твої припухлі повіки обвисають, то це називається «птоз», тобто опущення верхньої повіки. Твої бічні кутові ритиди очної щілини, інакше кажучи — твої «гусячі лапки» довкола очей з кожним днем проявляються дедалі виразніше, а тобі ж лише дванадцять років, всратися мені й не жити, Господи прости, що скажеш.

І не прикидайся, що не знаєш, що це таке.

Це — твоє обличчя.

А тепер усміхнися — якщо і досі здатен.

Це — твій великий щелепний м’яз. Кожне його скорочення розстібає твою плоть наче мотузка, за яку ти смикаєш, щоб розсунути штори у себе в кімнаті. Або як троси, що відсувають завісу в театрі. І кожна твоя усмішка схожа на першу виставу, на прем’єру. Ти відкриваєш себе людям.

А тепер посміхнися так, як посміхається стара мати, коли її єдиний син накладає на себе руки. Посміхнися і поплескай по плечу його дружину та малолітню доньку, та й скажи їм, щоб не переймалися — врешті-решт усе складеться напрочуд гарно. Треба лише посміхатися і заколоти вузликом твоє довге сиве волосся. Піти пограти в бридж зі своїми подругами — такими ж старими шкапами.

Отой страхітливий відвислий кавалок жиру, що ти його бачиш під своїм підборіддям, твоє воло, що стає дедалі більшим та драглистішим кожного дня, — усе це називається підборідний жир. А оте звивисте коло зморшок довкола твоєї шиї — це платизмальна смуга. На всю малорухому нижню частину твого обличчя, на твоє підборіддя та шию, впливає сила земного тяжіння, яка тисне на твою поверхневу м’язово-апоневротичну систему.

Тобі це нічого не нагадує?

Якщо ти трохи знітився, розслабся і заспокойся. Не хвилюйся. Тобі лише треба знати, що це — твоє обличчя. І тобі здається, що ти знаєш його так добре, як ніщо інше.

Ось три шари твоєї шкіри.

Ось три жінки у твоєму житті.

Епідерміс, дерма і жир.

Твоя дружина, твоя донька і твоя мати.

Якщо ти це читаєш, то ласкаво просимо назад до реального життя. Ось до чого призвів увесь цей прекрасний необмежений потенціал твоєї молодості. Ось чим скінчилися всі оті нереалізовані сподівання. Ось що ти накоїв зі своїм життям.

Звуть тебе Пітер Вілмот.

І тобі лише треба збагнути, що ти перетворився на жалюгідний лантух з гівном.

Двадцять третє червня

Із Сів’ю телефонувала якась жінка і сказала, що кудись зникла її стінна шафа для білизни. Минулого вересня її будинок мав шість спалень та дві білизняні шафи. Вона впевнена в цьому, як двічі по два. А тепер у неї зосталася лише одна. Вона приїздить до свого прибережного будинку на відкриття літнього сезону. Привозить з міста двох своїх дітлахів із нянькою, та ще й собаку. Заходять вони до будинку з усією поклажею, а простирадла та рушники зникли. Щезли. Пропали.

Як у Бермудському трикутнику.

Її голос на автовідповідачі звучить пронизливо і в кінці кожного речення підвиває як сирена повітряної тривоги. Чути, що її аж тіпає від сказу, але більше за інше вона настрашена. Питає: «Може, це якийсь жарт? Скажіть, що ви комусь заплатили, щоб його втнути, ну будь ласка!»

Її голос з відповідача каже: «Ну будь ласка, я не викликатиму поліцію. Просто поверніть шафу на її місце — і все. Домовилися?»

Десь на тлі її голосу слабко чути хлопчачий голос: «Мамо, що там таке?»

Жінка відказує йому вбік, відхилившись від телефону: «Усе буде добре. Не треба панікувати».

Ага, сьогоднішня погода якраз сприяє втечі від реальності, яка по-медичному зветься «реакція заперечення».

Її голос каже з автовідповідача: «Лишень зателефонуйте мені, добре?» Потім залишає мені свій номер телефону і знову каже: «Я вас благаю…»

Двадцять п’яте червня

Уявіть собі, як мала дитина малює рибний кістяк — скелет риби з черепом на одному кінці і хвостом на другому. Довгастий хребет поміж ними перетинається ребрами. Саме такий скелет часто можна бачити в зубах мультиплікаційного кота.

Уявіть собі цей кістяк у вигляді острова, вкритого будинками. Уявіть собі ті будинки-замки, що їх намалює дівчинка, яка живе на стоянці в автопричепі: великі кам’яні будинки, кожен — з частоколом димарів, кожен — з гірським кряжем ламаної лінії даху, з виступами, башточками та даховими кониками, і все це, поступово вивищуючись, закінчується громовідводом на вершечку. Шиферні дахи. Чудернацькі загорожі з кованого заліза. Уявні споруди із заскленими верандами та слуховими вікнами. А довкола них — прекрасні ялини, сади з трояндами та тротуари з червоної цегли.

Буржуазне марення якогось дитинчати з родини білошкірих голодранців.

Саме про такий острів і мріятиме дитина, що виросла на стоянці для будинків на колесах десь у закапелку на кшталт Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія. Поки її мати на роботі, ця дитина вимкне у причепі все світло. А потім ляже спиною на зачовганий жорсткий килим у жилій кімнаті. Помаранчевий килим смердить так, наче на нього хтось ступив підошвою, вимазаною в собаче лайно. На яскравій поверхні килима — розплавлені чорні плями сигаретних опіків. Стеля — з патьоками від прониклої води. Дитина складе руки на грудях і стане уявляти собі життя в місцині, яку створила її фантазія.

Саме в цей час, пізно вночі, твої вуха ловлять кожен звук. Саме в цей час ти зможеш із заплющеними очима побачити більше, аніж із розплющеними.

Рибний кістяк. Відтоді, як вона вперше взяла в руки олівець, вона тільки його й малювала.

Поки ця дитина виростала, її матуся майже ніколи не бувала вдома. Татка вона не знала. Здається, її мати працювала на двох роботах. Одна — це якась гівняча фабрика скловолоконної ізоляції, друга — розносити харчі в готельному кафетерії. Ясна річ, що ця дитина мріятиме про щось на кшталт такого острова, де ніхто не працює, а лише збирає дику ожину, підхарчовується в забігайлівках та перебивається випадковими заробітками. Наприклад, вишиває хустинки. Або впорядковує клумби. Де кожен день не починається із дзвінка будильника і не закінчується мерехтінням телевізора. Дівчинка уявляла собі оці будинки, кожен з них, кожну кімнату, кожен гравійований край кожної плити над каміном. Візерунок на кожній паркетній підлозі. Просто брала і уявляла на рівному місці, ні з чого. Кожен вигин кожного світильника або водопровідного крана. Могла нафантазувати аж до найменшої кахлинки. Просто серед ночі уявити собі шматок кахлі. Кожен візерунок на шпалерах. Намалювати пастеллю кожну покрівельну дранку, кожну сходинку і кожну зливну трубу. Потім розфарбувати олівцями. Зобразити силует кожного цегляного тротуару та живоплоту і розфарбувати червоною та зеленою аквареллю. Вона бачила все це, все це уявляла, про все це марила. Їй так усього цього бракувало!

Відтоді, як дівчинка змогла тримати в руці олівець, вона тільки це й малювала.

Уявіть, що голова рибного кістяка показує на північ, а хвіст — на південь. Хребет перетинають шістнадцять ребер, що простяглися на схід та захід. Голова — це сільська площа, а рот — це гавань, до якої час від часу заходить пором. Риб’яче око — то готель, довкола якого розташовані бакалійна крамниця, магазин металевих виробів, бібліотека та церква.

Вона малювала вулиці з деревами, вкритими інеєм. Малювала птахів, що повернулися з вирію і збирають водорості та глицю, щоб побудувати собі гнізда. Малювала квітучі наперстянки заввишки з людей. А соняшники виходили в неї ще вищими. Малювала листя, що падає, кружляючи, донизу, а на землі під деревами — грудочки горіхів та каштанів.

Усе це вона уявляла собі дуже чітко. Подумки бачила кожну кімнату в кожному будинку.

І чим більше вона уявляла собі отой омріяний острів, тим менше подобався їй реальний світ. Чим більше уявних людей вона вигадувала, тим менше їй подобалися люди реальні. А особливо — її хіпова мамця, завжди втомлена і від якої завжди тхнуло смаженою картоплею та цигарковим димом.

Урешті-решт радість назавжди покинула Місті Кляйнман. Усе довкола стало бридким та огидним. Усі довкола стали тупими, грубими і… якимись не такими.

Звали її Місті Кляйнман.

Якщо ти це читатимеш, а її не буде поруч, то знай, що вона — твоя дружина. Якщо ти не клеїш дурня, то це — твоя бідолашна дружина, вроджена Місті-Мері Кляйнман.

Бідолашна маленька дурепа, яка малювала вогнище на березі моря, при цьому відчуваючи присмак вареної кукурудзи та варених крабів. Малюючи квітник та город біля якогось уявного будинку, вона відчувала запах розмарину та чебрецю.

Однак чим краще вона малювала, тим гіршим ставало її життя — аж поки в її реальному світі все стало не так. Дійшло до того, що вона скрізь стала почуватися чужою. Дійшло до того, що всі були не досить гарними, не досить вишуканими, не досить розумними. І хлопці в середній школі. І дівчата. Ніщо не було реальнішим за їїуявний світ. Дійшло до того, що вона ходила на студентські консультації і цупила гроші з гаманця матусі на наркоту.

Щоб люди не називали її божевільною, вона вибудувала своє життя довкола мистецтва, а не мрій. А насправді вона просто потребувала навичок, щоб переносити ці мрії на папір. Щоби зробити свій уявний світ якомога виразнішим і детальнішим. Реальнішим.

А в мистецькому коледжі вона зустріла хлопця на ім’я Пітер Вілмот. Вона зустріла тебе, хлопця з острова, що називався Чекайленд.

Коли ти вперше звідкись приїздиш і бачиш цей острів, то тобі здається, наче ти померла. Ти померла і потрапила до раю, назавжди убезпечившись від земних негараздів.

Риб’ячий хребет — це Межова авеню. А риб’ячі ребра — це вулиці, починаючи з Абрикосової за квартал на південь від сільської площі. А потім ідуть вулиці Березова, Вільшана, Горіхова, Дубова, Евкаліптова, Єрикова, Жасминова — і аж до Соснової та Тополиної біля риб’ячого хвоста. Там південний край Межової авеню переходить у гравій, потім — у ґрунт, а потім — губиться серед дерев мису Чекайленд-Пойнт.

До речі, непоганий опис. Саме така гавань, коли до неї вперше припливаєш на поромі з материка. Вузька та довга, вона схожа на риб’ячий рот, готовий жадібно заковтнути тебе, — зовсім як в отій біблійній історії.

Якщо маєш вільний день, то можна пройтися по всій Межовій авеню. Поснідати в готелі «Чекайленд», а потім прогулятися по кварталу на південь, повз церкву на Абрикосовій вулиці. Повз будинок родини Вілмот, єдиний будинок на Східній Березовій вулиці, з його шістнадцятьма акрами галявини, яка спускається прямо до води. Повз будинок Бертонів на Східній Кленовій вулиці. Відгороджені парканом ділянки густо заросли дубами, кожне дерево — вузлувате і високе, схоже на вкриту мохом застиглу блискавку. Небо над Межовою авеню влітку темно-зелене від щільного рухливого шару кленового, дубового та ільмового листя.

Ти приїздиш сюди вперше, і тобі здається, що справдилися всі твої мрії та сподівання. І що відтепер життя твоє завжди буде щасливим і безхмарним.

Річ у тім, що дитині, яка до того завжди мешкала тільки в будинку на колесах, цей острів і справді скидався на якесь особливе надійне місце, де відтепер вона завжди житиме у любові та турботі.

Таке здавалося дитині, яка звикла сидіти на зачовганому килимі з коробкою кольорових олівців і малювати оці будинки, будинки, яких вона ніколи не бачила. Просто малювала їх такими, як уявляла, — з ґанками та вікнами з вітражного скла. І одного дня побачила ці будинки наяву. Саме ці будинки. Ті будинки, які вона вважала лише виплодом своєї уяви…

Щойно навчившись малювати, маленька Місті-Мері вже знала мокрі таємниці септичних відстійників за кожним будинком. Вона знала, що проводка в їхніх стінках була стара, обмотана для ізоляції старим ганчір’ям і пропущена крізь фарфорові трубки та виводи. Вона могла намалювати зворотний бік усіх парадних дверей; де кожна родина остров’ян позначала ім’я та зріст кожної своєї дитини.