Я встаю і підходжу до дверей у провулок. Там ми знаходимо мою міс Кеті — вона стоїть у провулку, загорнута в шубу, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе в холодному світанку.
Я питаю, чи не мала вона повернутися лише через кілька місяців?
А міс Кеті каже:
— Я знайшла щось краще, ніж тверезість... — Вона махає лівою рукою, підмізинний палець спалахує алмазним солітером від Гаррі Вінстона, і каже: — Я знайшла Пако Еспозіто!
Діамант — різець, яким вона викарбувала серце, так глибоко дряпаючи скло. Серце і стріла Купідона, гравіровані у вікні, що виходить у провулок. Ще одна обручка, яку вона сама собі придбала.
У неї за спиною стоїть молодик, увішаний, як новорічна ялинка, багажем: сумками, мішками для одежі, валізами й сумочками. Всі — від Луї Віттона. На ньому сині штани з деніму, коліна яких почорніли від машинного мастила. Рукава його синьої сорочки із тканини «шамбре» високо підгорнуті, відкриваючи руки з татуюванням. Його ім’я, Пако, вишите в нього на сорочці. Його одеколон — сморід високоякісного бензину.
Фіалкові очі міс Кеті сіпаються по моєму обличчю — зліва направо, згори донизу — так, як вони би переглядали виправлення в діалозі, зроблені в останню хвилину.
Єдина причина, з якої Кетрін Кентон узагалі погодилася лягти до лікарні, полягала в тому, що вона так полюбляла втікати. У перервах між зйомками вона палко бажала взяти участь у драмі, де потрібно долати замкнені двері, огороджені ґратами вікна, заспокійливі засоби та гамівні сорочки. Робить крок у будинок із холодного провулка, пара йде у неї з рота, моя міс Кеті взута в картонні пантофлі. Не Мадлен Віонне[53]. Вона вдягнена в тонку сукню під шубку із чорно-бурої лисиці. Не Віра Максвелл[54]. Щоки міс Кеті лущаться від сонця й тому рожеві. Вітер розкидав її золотаво-каштанове волосся, яке стало наче великі хвилі. Її сині пальці стискають ручки сумки для покупок, котру вона підіймає, щоб поставити її на кухонний стіл.
У третій дії сценарію Гелман керує «Енола Ґей»[55], а той мчить, майже торкаючись японських сосен, і гігантських панд, і гори Фудзі, на своєму шляху до Хіросіми. В уявному епізоді камера наближається до Гелман, яка розмахує мачете, намагаючись каструвати Джека Ворнера[56]. Вона здирає шкіру живцем із Луїса Б. Майєра[57]; він кричить і стікає кров’ю. Вона сильніше стискає пальці на важелі, котрий відкриває бомбовий відсік. Її смертоносний вантаж мерехтить чистим світлом, як наречена, вкрита дрібними перлами й білим мереживом, що майорить на вітрі.
У своїй власній кухні моя міс Кеті опускає руки в сумку для покупок і витягає звідти кудлатий шматок своєї шуби. Нерівна купа волосся, здається, тремтить, коли вона кладе її на сценарій Гелман. Два ока із чорних ґудзиків блимають і відкриваються. На столі вологий і кудлатий жмуток скорочується, а потім вибухає голосним «апчхи». Між двома очима-ґудзиками шерсть розходиться, і з’являються два ряди крихітних, гострих зубів. Гаряче дихання, клапоть рожевого язика. Цуцик.
Навколо нової діамантової обручки її руки, руки кінозірки посічені і вкриті струпами засохлої червоної крові, заплямовані старою кров’ю. Простягнувши руки, щоб я побачила зворотний бік обох долонь, міс Кеті каже:
— У цій лікарні був колючий дріт.
Її шрами від колючого дроту такі ж жахливі, як будь-які рани, котрі Ліліан виставляє напоказ, як отримані в бригаді імені Авраама Лінкольна[58]. Не такі серйозні, як шрами Ави Ґарднер після кориди з Ернестом Гемінґвеєм. Чи шрами Ґора Відала, отримані ним від Трумана Капоте.
— Я підібрала бідолаху, який заблукав, — каже міс Кеті.
Я питаю, кого саме. Собаку чи чоловіка?
— Це пекінес, — каже міс Кеті. — Я охрестила його Лавербоєм.
Найостанніший із «Джаз-бенду колишніх», Пако, прибуває після сенатора, котрий прибув після хлопчика з хору підорів, котрий прибув після сталеплавильного магната, котрий прибув після актора-невдахи, котрий прибув після дешевого позаштатного фотографа, який прибув після великого кохання із старших класів школи. І всі вони — ті собаки, що заблукали, і чиї фотокартки вишикувалися на камінній поличці в її розкішному будуарі нагорі.
Виставка пройдисвітів із тих, кого Волтер Вінчелл назвав би «Жили недовго і нещасливо».
Кожна романтична пригода, той тип самовбивчої поведінки, який Гедда Гоппер назвала би «Одружись на Карі». Замість того, щоб устромити меч собі в живіт, ти раз за разом кидаєшся на найнедоречніший ерегований пеніс.
Хлопці, з якими одружується міс Кетрін, вони не стільки її чоловіки, скільки зірки другої величини. Сувеніри. Кожен із них просто свідок, який має підтвердити її останню сміливу пригоду, як Реймонд Мессі чи Фредерік Марч[59], будь-який виконавець головної ролі, поруч із яким вона може битися у «Столітній війні». Граючи Амелію Ергарт[60], яка заховалася із шампанським і білуговою ікрою в романтичній кабіні пілота Чарлза Ліндберґа[61] під час його довгого польоту над Атлантикою. Клеопатру, яку викрали під час Хрестових походів і видали заміж за короля Генріха VIII.
Кожне весільне фото було не стільки приємним спогадом, скільки шрамом. Доказом сценарію якогось фільму жахів, що його пережила Кетрін Кентон.
Міс Кеті ставить цуцика на сценарій Гелман, гучно ляснувши по сцені, де Лілі Гелман і Джон Вейн[62] підіймають американський прапор над горою острова Іото[63]. Зануривши покриту струпами руку в кишеню шуби із чорно-бурої лисиці, міс Кеті витягує стосик перев’язаних паперів, де кожна сторінка починається зі штампа «Лікарня та відділення виправного лікування Байт Госпітал».
Викрадений стосик рецептурних бланків.
Міс Кеті змочує кінчик олівця для брів фірми «Есте Лаудер», торкаючись його розовим кінчиком язика. Написавши кілька слів під штампом, вона робить паузу, підіймає очі й питає:
— Скільки букв «с» у слові дарвосет?
Хлопець, котрий тримає її багаж, питає:
— Коли ми вже будемо у Голлівуді?
Лос-Анджелес, місто, яке Лоуелла Парсонз назвала б «приблизно 300 квадратними милями і 12 мільйонами людей, які згрупувалися коло Айрін Майєр Селзнік»[64].
У цей момент ми наводимо камеру, даючи великий план, на Лавербоя — у ту саму мить, коли крихітний пекінес скидає власну гарячу, смердючу атомну бомбу, накриваючи всього генерала Дуґласа Т. Мак-Артура.
АКТ ПЕРШИЙ, сцена четверта
Кар’єра кінозірки вимагає або допомагати всім, або не звертати увагу ні на чиї проблеми. Використовуючи шарм, і вроду, і гарний настрій, примушувати життя виглядати легким. «Проблема в тому, — колись сказала Глорія Свенсон[65], — що коли ніколи не плакати на публіці... що ж, публіка починає думати, що ти взагалі ніколи не плачеш».
Акт перший, сцена четверта починається з того, що Кетрін Кентон гойдає урну. Декорації: погано освітлене, затягнуте павутинням потайне місце Кетрін Кентон, глибоко під землею, під кам’яною будівлею собору Святого Патріка. Ми бачимо, як відмикаються і широко відкриваються пишно оздоблені бронзові двері, в які заходять плакальники. На камінній поличці, на задньому плані схованки, куди падає тінь, стоять різноманітні урни, виготовлені з різних відполірованих металів — бронзи, міді, нікелю, на одній гравірування з написом «Казанова», на другій — «Дарлінґ», на третій — «Ромео».
Моя міс Кеті притискає до себе урну, яку тримає, і підіймає її до губ. Вона ставить зморщений помадний поцілунок на гравіруванні «Лавербой», потім ставить цю нову урну на запилену поличку, до інших.
Кей Френсіс не приїхала. Хампфрі Боґарт не надіслав листа зі словами співчуття. Цього не зробили ні Діна Дурбін, ні Мілдред Коулз. Також не прийшли Джордж Бенкрофт, і Боніта Ґренвіль, і Френк Морґан[66]. Ніхто з них не надіслав квітів.
Гравірування з іменами «Пиріжечок», і «Булочка з медом», і «Олівер Ред Дрейк, есквайр» — Гедда Гоппер назвала б це «Приятелі в попелі». Її гончак, її чіхуахуа, її четвертий чоловік — тримач контрольного пакета акцій і голова правління компанії «Інтернешинел стіл меньюфекчерінґ». Розкидані серед інших урн, із гравіруванням «Пукі», і «Чоловік-Мрія», і «Лотаріо», попільні залишки її карликового пуделя, і мініатюрного пінчера, також стоїть виписана лікарем пляшка валіума із помаранчевої пластмаси, прив’язана до камінної полички сіткою павутиння. Пліснява та пил заплямували етикетку на пляшці бренді «Наполеон». Пляшка люміналу, придбана в аптеці за рецептом.
Лоуелла Парсонз назвала би це «Механізми хандри».
Моя міс Кеті нахиляється, щоб здути пил з пляшки для ліків. Вона підіймає пляшку і змагається з хитрою кришкою, захищеною проти дітей, забруднюючи свої чорні рукавички, натискаючи на кришку і водночас крутячи її; ліки торохтять. Цей звук відлунюється в холодному кам’яному приміщенні, наче автоматна черга. Моя міс Кеті витрушує кілька пігулок на затягнуту в рукавичку долоню. Другою рукою вона піднімає чорну вуаль. Кидає пігулки до рота і протягує руку за пляшкою бренді, що вже дало осад.
Серед урн на поличці лежить фотокартка у срібній рамці зображенням донизу. Поряд із нею — потьмянілий тюбик губної помади від Гелени Рубінштейн. Камера повільно повертається, показуючи розбризкувач від Міцуко — кришталеву пляшку, захмарену і заплямовану відбитками пальців. Із запиленої коробки витікають жовті серветки «Клінекс».
У туманному світлі ми бачимо пляшку «Шато Лафіт» врожаю 1851 року. Дволітрову пляшку кальвадосу «Юе», близько 1865 року, і пляшку коньяку «Круазе», закупорену в 1906-му. Портвейн «Кемпбелл Боуден енд Тейлор», урожаю 1825 року.
До кам’яних стін притулилися скрині з шампанським «Дом Периньйон», і «Моє і Шандон», і «Болінжер» — у пляшках різноманітних розмірів... Пляшки «Єровоам», названого так на честь біблейського короля, сина Навата та Церуї, у кожну з яких уміщаються чотири стандартні винні пляшки. Тут є пляшки «Навуходоносор», за розміром у 20 разів більші, ніж стандартні, названі на честь короля Вавилона. Серед них здіймаються пляшки «Мельхіор», у яких уміщаються 24 стандартні пляшки шампанського, названі на честь трьох волхвів, котрі привітали народження Ісуса Христа. Серед пляшок половина порожніх, половина ще закоркованих. Порожні бокали відкидають холодні тіні, давно покинуті, забруднені губами Конрада Нейджела, Алана Ґейла, шимпанзе Чіти[67] та Білла Демареста.
Траурна вуаль міс Кеті падає донизу, покриваючи її обличчя, і вона п’є через чорне плетиво сіток, підносить кожну пляшку до рота і смокче, залишаючи новий шар губної помади навколо сяючої шийки нової пляшки. Шийка кожної пляшки така ж червона, як і її губи.
Сідней Ґрінстріт — ще один з тих, хто не з’явився на сьогоднішньому похороні. Ґрета Ґарбо не надіслала повідомлення, що співчуває...
Волтер Вінчелл називає це «Стаємо струнко».
Ось і ми — тільки міс Кетрін та я, знову самі-самісінькі.
Позбувшись чорного рису мишачих екскрементів, — у цьому дивному негативі весілля, — моя міс Кеті підіймає фотокартку в срібній рамці і встановлює її на поличці, притуливши її до стіни склепу. Але фотокартки там немає — замість неї люстерко. У дзеркалі, у відображенні кам’яних стін, павутиння, позує міс Кеті, у чорному капелюсі та вуалі. Вона защемляє кінчики пальців рукавички і стягує її з лівої руки. Скрутивши діамант-солітер з пальця, вона протягує мені діамант фірми «Гаррі Вінстон» з огранкою «маркіз», вагою у шість каратів. Міс Кеті каже: «Гадаю, треба увічнити цю мить».
Люстерко, старі подряпини залишають на його поверхні шрами і гравірування. Скло, спотворене довгою вервечкою старих зарубок.
Я кажу їй:
— Тримайте марку, будь ласка.
— Ти абсолютно впевнена в тому, що подзвонила Кері Гранту? — питає міс Кеті, роблячи крок назад і стаючи на знебарвлену літеру X, колись давно намальовану на кам’яній підлозі. Саме в цю мить її обличчя кінозірки ідеально збігається із подряпинами на дзеркалі. Під цим ідеальним кутом і з цієї відстані старі зарубки стають зморшками, які в неї були три, чотири, п’ять собак тому, мішки й грязевідстійники, у які її обличчя падало, поки всіх їх не прибрали новою підтяжкою чи ін’єкцією сироватки з ембріонів овець. Якоюсь радикальною процедурою, зробленою в таємній швейцарській клініці. Дорогі креми та мазі, операції для підтягнутого й щільного вигляду шкіри. На дзеркалі затрималися віспини та пігментові плями, котрі вона стирала кожні кілька місяців, витравилися на ньому — запис того, як вона мала б виглядати. Вона знову підіймає вуаль, і її віддзеркалені щоки та підборіддя стають у ряд із давнім записом мішків, і родимок, і неохайних волосків, які моя міс Кеті заслужила по праву.
Бойові поранення, що їх залишили Пако Еспозіто та Ромео, кожен заблудний собака і «Джаз-бенд колишніх».
Міс Кеті робить такий вираз обличчя, який вона робить, коли не робить жодного виразу, її риси, її знаменитий рот та очі стають пеньюаром Теди Бари[68], що його повісили на підбиту вішалку в глибині костюмерної «Монограм пікчерз», загорнутим у мішок для одягу, у темряві. Її м’язи — в’ялі та розслаблені. Публіку — забуто.
І тримаючи в руках діамант, я починаю працювати, малювати. Я вистежую будь-які нові зморшки, додаючи нові пігментові плями до цього тривалого запису. Створюючи щось більш сукупне, ніж будь-яка фотокартка, я документую нещастя міс Кеті до того, як пластичні хірурги зможуть знову скинути вантаж старих помилок. Тягаючи діамант, закопуючись у скло, я викарбовую її сиві волоски. Поновлюючи топографію цього, її таємного обличчя. Вирізуючи найменші тривожні зморшки на її лобі. Я видовбую нові гусячі лапки навколо її очей, затемнюю фальшиву усмішку її публічного образу — діамант спотворює міс Кеті. Я калічу її.
Після цілого життя такого зловживання дзеркало схиляється — вигнуте, таке розділене, так порізане і так глибоко покарбоване, що найменший тиск може перетворити люстерко на купу розбитих, зазублених осколків. Ще один обов’язок моєї професії — ніколи не тиснути занадто сильно. До моїх обов’язків входило прибирання сечі Пако навколо комода, потім відвезення собаки до ветеринара, на кастрацію. Кожного дня мене примушували видирати сторінку із якоїсь історичної книжки — саги про Гайавата, написаної Артуром Міллером у вигляді сценарію для Дебори Керр, чи історію Роберта Фултона у вигляді засобу пересування для Денні Кея, — щоб підібрати ще одну паруючу жменю фекалій.
Я карбую діамантом прямі лінії, щоб передати сльози, які збігають по щоках міс Кеті.
Діамант верещить по склу. Це звук миттєвої мігрені.
Люстерко Доріана Ґрея.
Раптом поза кадром лунають кроки. Пульсація чоловічих шкіряних черевиків наближається з коридору, кожний крок гучніше відбивається від каменя. Ван Гефлін чи, можливо, Лоуренс Олів’є. Рендольф Скотт чи, можливо, Сід Лафт[69].
У тиші між одним кроком і другим, між ударами серця, я кладу люстерко на поличку, дзеркалом донизу. Я повертаю діамантову обручку моїй міс Кеті.
Чоловічий силует заповнює вхід у склеп, високий і худий, плечі в нього прямі, чітко викарбувані на тлі світла з коридору.
Міс Кеті обертається, рука вже тягнеться до заплямованого тюбика помади. Вона придивляється до чоловіка і каже: