Із провулка, по той бік кухонних дверей, чоловічий голос каже: «Стук-стук». Вікна стуманіли від пари. Повітря у кухні вогке і тепле, як у сауні помешкання «сад Аллаха». Моє волосся висить прямими пасмами, воно прилипло до мого спітнілого лоба, як прямий локон Луїзи Брукс[86].
Тінь від голови падає на зовнішній бік вікна, на ту його частину, де моя міс Кеті викарбувала серце. По той бік стуманілого вікна чоловік каже: «Це терміново». У розгорнутому листі написано: «Моя найдорожча Кетрін, справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності». Я притуляю лист до вологого скла, і він прилипає, тримається там наче шпалера, приклеєна сконденсованою парою. Сонячне світло ллється в будинок із провулка, світло робить папір прозорим, сліпучо-білим, а написані від руки слова висять у рамці у формі серця, вигравіюваного в склі. Лист ще стирчить на вікні, а я відчиняю засув, відсовую ланцюжок, повертаю ручку й відчиняю двері.
У провулку стоїть чоловік і тримає блокнот, сторінки якого пурхають. Кожна сторінка заповнена іменами та стрілами, схожими на діаграму подач у футболі. Серед імен можна прочитати: Єва Арден... Марлен Дітріх... Сідні Блекмер...[87] У другій руці чоловік тримає білий паперовий мішок. Поряд з ним баки для сміття виливають свої троянди та гарденії на бруківку. Гладіолуси та орхідеї випадають із них і лежать у смердючих калюжах із бруду й дощової води, яка біжить до центру провулка. Сморід жимолості та зіпсованого м’яса. Блідий садовий жасмин змішується із рожевими камеліями та червоними, наче кров, півоніями.
— Ну ж бо, швидше, де пані Кетрін? — каже чоловік, тримаючи блокнот, і трясе його так, що сторінки розвіваються. На деяких із них імена випромінюються в усіх напрямках із великого прямокутника, який займає весь центр сторінки. Імена чергуються за статтю: Лєна Горн, потім Вільям Велман, потім Естер Вільямс. Чоловік каже: — Я очікую на двадцять чотири гостя на обід, і я терміново маю вирішити, кого куди садити...
Діаграми — це насправді схема розміщення гостей. Прямокутники — обідній стіл. Імена — список гостей.
— Як додатковий стимул, — каже чоловік, — скажіть її величності, що я приніс її улюблені цукерки — мигдаль по-йорданськи.
Її величність анітрішечки не з’їсть, кажу я йому.
Цей чоловік, це саме обличчя посміхається з-поміж учасників битви по телевізору — битви під Ґеттісберґом...[88] Це ж Теренс Террі, колишній містер Кетрін Кентон, колишній танцюрист за контрактом на «Ласкі Студіоз», колишній коханець Монтґомері Кліфта, утримуваний хлопчик Джеймса Вейла, колишній коханець Вільяма Гайнса, колишній гомосексуаліст, п’ятий член «Джаз-бенду колишніх», перед обличчям кризи — кого ж посадити біля Селести Голм на званому обіді, який він влаштовує сьогодні.
— Це надзвичайна обставина вечірки, — каже зразок Теренс, — я маю почути відповідь Кетрін: чи ненавидить Джек Б’юкенен Даму Мей Вітті.
Я кажу, що він мав потрапити до в’язниці за те, що одружився з міс Кетті. За законом гомосексуалісти не можуть одружуватися.
— Тільки один з одним, — відповідає він і заходить до кухні.
Я закриваю двері в провулок, повертаю ручку, повертаю на місце ланцюжок, зачиняю засув.
Що б там не було, кажу я, шлюб не можна брати тільки для того, щоб покращити резюме. Кажучи це, я беру сторінку чистого поштового паперу з кухонного стола, потім розташовую цю сторінку на вологому вікні таким чином, що він вишиковується із любовним посланням, яке вже висить на шибці.
— Її величність зовсім не зобов’язана приходити на наш обід, — каже цей Теренс Террі. — Просто скажіть мені, кого запхати біля Джейн Вайман.
Користуючись ручкою із синім чорнилом, я починаю водити нею за оригінальним письмом, яке просвічує крізь цю нову, чисту сторінку.
— Леді Кетрін може сказати мені, Джон Аґар користується правою чи лівою рукою, — каже цей зразок Теренс. — Вона знає, хто Рін Тін Тін[89] — чоловік чи жінка.
Повчальним тоном, усе ще виводячи стару букву на новому папері, я пропоную йому почати із чистого аркуша. Пустого обіднього стола. Посадіть Дезі Арнас по ліву руку від Гейзел Корт. Розмістіть Розмарі Клуні навпроти Лекса Баркера. Фетті Арбакл завжди плюється, коли розмовляє, отже посадіть його навпроти Біллі Доува, який занадто сліпий, щоб помітити це. Користуючись власною ручкою, я втручаюсь у роботу Террі й малюю власні стрілки від Джин Гарлоу до Лона Чейні-старшого, до Дуґласа Фербенкса-молодшого. Як Кнут Рокне робить начерки футбольних ігор, так я обводжу у кружечок Ґілду Ґрей і Гетті МакДеніел, і я викреслюю Джун Гевер[90].
— Якщо вона морить себе голодом, — каже Теренс Террі, спостерігаючи за моєю роботою, — то вона, напевно, знову закохується, — стоячи на місці, він розгортає верхню частину білої паперової сумки. Засунувши туди руку, Террі виймає пригорщу мигдалю в пастельних тонах — рожевому, зеленому, синьому. Він кидає один горішок до рота, жує.
Не тільки морить себе голодом, кажу я, а ще й робить вправи. Якщо не вдаватися в подробиці, тренери приєднують електричні дроти до всіх м’язів, які їм вдається знайти у неї на тілі, і б’ють її електрошоком, що створює ефект, ніби вона біжить перегони із перешкодами, при чому весь час у неї потрапляють блискавки. Я кажу, що це дуже добре для її тіла, але жахливо для волосся.
Після цього випробування моя міс Кеті замовляє видалення волосся з ніг, вибілювання зубів і зрізання кутикул.
Прожувавши та проковтнувши, Теренс Террі каже:
— І хто він, новий коханець? Я його знаю?
Телефон, який висить на стіні кухні біля плити, — він дзвонить. Я знімаю слухавку, кажу «алло» і чекаю.
Дзвонять у двері.
В телефоні чоловічий голос каже:
— Міс Кетрін Кентон вдома?
А я питаю, чи можу поцікавитися, хто це дзвонить?
У двері дзвонять.
— Це Гейзі, економка? — каже чоловік по телефону. — Мене звуть Вебб Вестворд. Ми зустрічалися кілька днів тому, в мавзолеї.
Вибачте, кажу я, але боюся, ви помилилися номером. Це, кажу я, офіційна резиденція злочинно недбалих жінок. Я прошу його, будь ласка, більше не дзвонити. І кладу слухавку.
— Я бачу, ти все ще... — каже зразок Теренс, — захищаєш її величність.
Моя ручка копіює написані від руки рядки листа, повторює кожну петлю й кожну крапку слів, які просвічують, копіюючи їх на цей новий аркуш поштового паперу, речення: «Моя найдорожча Кетрін, справжня любов зовсім не лежить за межами досяжності».
Я копіюю слова: «Я заберу тебе в суботу о восьмій, поїдемо вип’ємо чогось».
Копіюю рядок: «Одягни щось приголомшливе».
Моя ручка копіює підпис: «Вебстер Карлтон Вестворд III».
Усі ми, так чи інакше, живемо в її тіні. Неважливо, що ще ми робимо зі своїм життям, у наших некрологах червоною стрічкою пройде фраза «довічна оплачувана компаньйонка кінозірки Кетрін Кентон» або «п’ятий чоловік легенди кіно Кетрін Кентон»...
Я ідеально копіюю оригінал листа, тільки замість «суботи» я підроблюю почерк, той самий нахил і кут, і пишу «п’ятницю». Складаю цей новий лист удвічі, пхаю його в той самий конверт із написом «міс Кетрін» на зворотному боці, облизую смужку з клеєм — мій язик відчуває смак язика цього зразка Вебстера. Аромат кави «Максвелл Хаус», що залишився. Запах тонких сигар «Тіпарілло» й одеколону «Бей рам». Хімічний склад слини Вебба Вестворда. Рецептура його поцілунків.
Теренс Террі ставить пакунок із мигдалем у глазурі на кухонний стіл. Усе ще жуючи горішок, дивиться телевізор. Він питає:
— А де ж цей жахливий малий бовдур, якого вона підібрала... скільки? Вісім років тому?
Він тепер актор, кажу я і киваю на телевізор. І це було десять років тому.
— Ні, — каже зразок Теренс. — Я про пекінеса.
Я знизую плечима, відчиняю засув, прибираю ланцюжок і відкриваю двері. Я кажу йому, що песик ще тут. Можливо, нагорі, куняє. Я кажу йому залишити мигдаль, а я подбаю про те, щоб міс Кеті його отримала. Стоячи біля відкритих дверей, я кажу «до побачення».
По телевізору Пако прикидається, що цілує Більму Банкі[91]. Сенатор у вечірніх новинах цілує немовлят і потискає руки. По іншому каналу Теренс Террі дістає кулю, що її випустили із мушкета часів Громадянської війни, і помирає під час облоги Атланти. Ми всі лише привиди, які продовжують ледь животіти у світі міс Кеті. Фантоми, як запах жимолості чи мигдалю. Як пара, що зникає. У двері знову дзвонять.
Узявши цукерку, я кидаю листа до паперового пакунка, де міс Кеті знайде його, коли повернеться додому сьогодні після обіду, старанно шокована, і поголена, і зголодніла.
АКТ ПЕРШИЙ, сцена сьома
На дальньому плані на вулиці біля таунхауса міс Кеті зупиняється таксі. Сонячне світло проходить крізь листя дерев. Співають птахи. Зображення наближається, поки не зупиняється на вікні нагорі, вікні будуара міс Кеті, де штори завішені, щоб не впускати яскравих сонячних променів.
У спальні ми даємо великим планом будильник. Камера від’їжджає, щоб показати нам, що будильник балансує на купі сценаріїв поруч із ліжком міс Кеті. На годиннику велика стрілка стоїть на дванадцятій, маленька — на третій. Повіки міс Кеті тріпочуть, її очі розплющуються, і вона бачить своє віддзеркалення — вона дивиться на підлогу, ті ж самі фіалкові очі із дзеркал на її балдахіні. Одна квола рука кінозірки хлопає навколо себе, витягується, доки пальці не знаходять склянку води, що балансує поряд із годинником. Її пальці знаходять нембутал і підносять капсулу до губ. Повіки міс Кеті знову опускаються. Знову рука безвольно звисає з краю ліжка.
Підроблена версія любовного листа, копія, яку я зробила, лежить на середині камінної полички, розташована в центрі більш важливих запрошень і весільних фотокарток. Серед відполірованих нагород і подарунків на пам’ять. Первісна дата, субота, змінена на п’ятницю, сьогодні. Ось сценарій романтичної вечері, яка не відбудеться. Ні, Вебстер Карлтон Вестворд III не приїде о восьмій сьогодні ввечері, і Кетрін Кентон буде сидіти одна і повністю одягнена, причепурена і така ж покинута, як міс Гавішам із роману Чарлза Діккенса.
Камера знову показує таксі, яке гальмує біля узбіччя тротуару, перед дверима хімчистки. Задні двері машини широко розкриваються, і появляється моя нога. Я прошу водія стати біля припаркованої автівки, поки я заберу білого соболя міс Кеті з камери охолоджуваного сховища. Біле хутро перекинуто через мою руку, воно відчувається неможливо м’яким, але важким, шкура слизька і постійно пересувається в тонкому шарі мішка хімчистки. Соболь світиться холодом, він наповнений холодом, і це контрастує із теплим сонячним світлом і гарячим вініловим сидінням таксі, що потріскалося.
У наступному місці, де ми зупиняємося, таксист гальмує, щоб я забрала вечірню сукню, яку міс Кеті віддала на переробку. Після цього ми зупиняємося у флориста, де я купую букетик для корсажа, який нервові руки міс Кеті будуть пестити і торкатися сьогодні, коли восьма година настане і пройде, а її молодий кароокий кавалер так і не подзвонить у двері. Ще до того як годинник проб’є пів на дев’яту, міс Кеті попросить мене налити їй випити. Перед тим як проб’є дев’яту, вона проковтне валіум. Ще до десятої ці орхідеї розірвуть на маленькі шматочки. До того часу міс Кетрін буде п’яна, пригнічена, але у безпеці.
Кадри перемикаються з будильника біля ліжка на мандруючий лічильник таксі й назад. Витрачаються долари та хвилини. Відлік у зворотному напрямку, до майбутньої катастрофи. Ми зупиняємося біля перукарні, щоб забрати перуку, яку вимили й привели до ладу. Зупиняємося у торговця трикотажем, щоб забрати пояс-корсет і новий пояс. У чоботаря, якому міс Кеті замовила змінити підошву на підборах. Корсаж вечірньої сукні на дотик наче покритий кіркою, стільки на ньому бісеру й вишивки, він здається грубим, як наждачний папір чи цеглина в мішку для одягу.
Камера слідкує за мною, яка носиться всюди, збираючи всі інгредієнти, — захекана, наче божевільний учений чи шеф-кухар, — щоб створити свій шедевр. Роботу всього життя.
Якщо більшість американських жінок уявляють Марію, королеву Шотландську, або імператрицю Євгенію, або Флоренс Найтінґейл, вони бачать міс Кеті у костюмі відповідної епохи, яка стоїть у кадрі разом із Джоном Ґарфілдом чи Ґабі Гейс у павільйоні компанії Ем-Джи-Ем. Для суспільної уяви міс Кеті, її обличчя й голос збігаються з Дівою Марією, Доллі Медісон і Євою, і я не дозволю їй знищити цю легенду. Вільям Вайлер, С. Б. ДеМіль[92] і Говард Гоукс, можливо, і направляли її гру в парі фільмів, але я направляла все доросле життя міс Кеті. Мої зусилля зробили з неї героїню, людське втілення слави для останніх трьох поколінь жінок. Я готувала її для найкращих ролей, таких як дружина Айвенго, дружина короля Артура й дружина шерифа Ноттінґемського. Під моєю опікою міс Кеті назавжди залишаться синонімом персонажів дружини Аполлона, дружини Зевса та дружини Тора.
Тепер більше, ніж будь-коли, світу потрібна моя міс Кеті, щоб уособити ключові цінності та ідеали людства.
Згідно з Волтером Вінчеллом, «Menoposture» належить до крутих, незламних людей на кшталт якоїсь Джоан Кроуфорд[93] чи Етель Беррімор[94], дам певного віку, які ніколи не торкаються хребтом спинки стільця. Якоїсь Гелен Гейс[95], яка стоїть прямо, наче курсант військового училища, плечі відведені назад, усупереч гравітації та остеопорозу. Того критичного віку, коли більш старші кінозірки стають тим, що Гедда Гоппер називає «Скаменілими довершеностями», живим прикладом належних манер, і дисциплінованості, і стриманості. Якоїсь Кетрін Хепберн або Бетт Девіс як ілюстрації благородної, важкої праці та типово американських амбіцій.
Міс Кеті стала зразком, який створила я. Вона ілюструє вибір. Який ми маємо зробити — між створенням враження дуже моложавої похилої людини, яка добре збереглася, та удаванням дуже деградованої, зіпсованої молодої людини.
І якийсь важко дихаючий, причепливий, кароокий самець не буде відволікати мене від роботи. Я не для того важко працювала все життя, створюючи пам’ятник, на який тупі хлопчиська будуть мочитися і який вони намагатимуться скинути своїми брудними рученьками.
Таксі робить коротку зупинку біля газетного кіоску на розі, щоб купити сигарети. Аспірин. Ментолову жуйку.
У той самий момент годинник біля ліжка показує четверту годину, і будильник починає дзижчати. Довга рука кінозірки витягується, пальці шукають кнопку, зап’ястя і передпліччя стукають золотими браслетами й амулетами.
Біля узбіччя на вулиці перед таунхаусом я даю водію таксі двадцятидоларову купюру.
У середині будильник не заспокоюється, дзижчить і дзижчить, поки моя власна рука не з’являється в кадрі і не натискає на кнопку, припиняючи шум. Окрім перуки й білого соболя я принесла вечірню сукню, корсаж, туфлі. Я наповнила льодом відерко й принесла чисті рушники та пляшку охолодженого етилового спирту — все таке чисте й навіть стерильне, наче я стою навколішках біля ліжка, готуючись прийняти новонародженого.
Мої пальці тримають кубик льоду, втираючи його повільними рухами у шкіру під одним фіалковим оком, щоб змусити в’ялу шкіру міс Кеті підтягнутися. Лід нашвидку проходить по лобі міс Кеті, розгладжуючи зморшки. Тала вода насичує шкіру її щік, і на них з’являється рум’янець. Холод зменшує складки на її шиї, підтягує шкіру на лінії щелепи.
Наша підготовка до вечора, весь її відпочинок і моя робота — стільки ж метушні й поту, скільки міс Кеті вклала б у будь-які кінопроби чи прослуховування.
Однією рукою я промокаю талу воду. Прикладаю до її обличчя кульки вати, закурені в холодний етиловий спирт, щоб зменшити пори. Тепер її шкіра виглядає такою ж щільною, як і соболина шуба, яку зберігали в холодильнику. Колись усі хутрові звірі у світі жили в жаху перед Кетрін Кентон. Як Роз Рассел чи Бетті Гаттон[96] — якщо міс Кеті приймала рішення одягнути шубу з червоного горностая чи капелюшок, прибраний пір’ям пелікана, жоден горностай чи морський птах не могли почуватися у безпеці. Одного фото з її прибуття на обід на честь отримання нагороди чи прем’єри було достатньо, щоб більшість звірів потрапили до Червоної книги.