Майк Йогансен
СПИСАНА СПИНА
Прикро на межі лісів і степів з часу вікопомного було село Дубці. Уже дубців не було в селі й навколо — дубчани повирубували все, що росло, й дубці струхлими кроквами підтримують очеретяні покрівлі.
Щодо землепису свого село Дубці поділяється на шпиль та поділ, а як на людознавство, то ті, що живуть на шпилі, звуться горяни, а ті, що на подолі, — подоляни. Подоляни ловлять рибу сітьми й волоком, у них найсоковитіші луки й найчорніша земля, на яку горяни споконвіку заздрісно поглядали з вікон.
Горян же було більше, а землі в них було менше. Хати в них не плетені, як у подолян, а виливані. Борщ горянський проти подолянського куди рідкіший, у ньому менше плаває риби, та й уся страва горянська має більш дієтичний і вегетаріянський характер. Так само люди з сіл околишніх спостерігали, що горяни частіше ходять пішки для моціону, а подоляни їздять кіньми, не дбаючи своїм здоров'ям. На шкірі горяни чорніші, а подоляни біліші, на зачіску ж горяни вусатіші, а подоляни бородатіші.
Таку різнацію споконвіку знали люди, тільки не могли добрати слів, щоб точно її висловити, причини ж тієї розбіжносте заїжджі землезнавці шукали в ріжниці гірського й подільського підсоння. Після революції вияснилося, що справа не так у сонці і розмаїтих вітрах, як у тому, скільки в кого землі і яка та земля. Словом сказати, купка подолян стали з певного часу взиватись куркулями, а шпиль мало не ввесь згуртувався коло комнезаму, хоч і на шпилі й на подолі зосталися середняцькі елементи. Що далі, то дужче заорювалася межа, аж поки одного вечора горянин Андрій Дюдя, вертаючись додому, не сплюнув сильно і не налагодився щось сказати, але як нікого не було, то промовчав і сплюнув ще раз і ще сильніше. Цей плювок розпочав собою низку великих подій, що розмах їхній перейшов далеко за межі села Дубці, й хвиля тих подій досягла навіть до слюсаря Шарабана.
Справа в тому, що горянин Андрій Дюдя націляв плюнути в город сусіди свого, подолянина Іпата Потаповича Перепічки, але влучив саме над перелаз, що становив межу подолу й шпиля і сполучав територію горянина Андрія Дюді із садибою найбагатшого подолянина Іпата Потаповича Перепічки. Сам Андрій Дюдя з того перелазу не користувався вже із років десять, але жінка його Марта Дюдиха мало не щовечора забігала до шановного й статечного сімейства Перепічок.
Отож, коли горянин Андрій Дюдя сплюнув сильно в напрямі перепічанського городу, він улучив саме межи очі жінці своїй Марті, що, вертаючись від Перепічок, поставила на перелаз праву ногу й замислилася над проблемою індивідуального та колективного господарювання. Плювок так здивував і вразив Дюдиху, що вона не знайшла й слів, щоб вилаятись.
«А щоб тебе, хиндя паподержала, нічник тебе уплодив. Гей, шануйся, коли хоч, бо далебі колись тму-мно-здо-тло спишу на спині, пам'ятатимеш до нових віників і до судної дошки, покіль аж пороху на очі насиплють», — тільки й управилася коротко й неповно сказати Дюдиха.
«Не лайся, жінко, — спокійно моргнув горянин Андрій Дюдя. — Ходімо до хати, побалакаємо», — кивнув він далі. Але Марта не відразу заспокоїлася. У неї була та хороба, що в місті зветься неврастенією, а в селі за браком академічних словників узивається просто вредною язикатістю. «Так це ти, чоловіче? — певнішим голосом сказала Марта. — Так це ти ото витріщив сліпні, а нічого не бачиш, бодай тобі очі повилазили, щоб тебе пекло та варило, щоб ти не знав ні день, ні вночі спокою плювати жінці своїй межи очі!»
Та Дюдя вже підійшов до хати й діставав ключа з-під каменя, що лежав коло приспи. Не поспішаючи, він одімкнув замка, сховав його в кишеню, одчинив двері і ввійшов у хату. Далі він одшукав лямпу, иохувкав у скло і засвітив ґніт.
Востаннє з темряви перед ним народилася його хата. Серед низької закіпченої стелі звисала бантина, на кілку висів висхлий вінчик часнику. Коло розбитого, заклеєного газетою віконця стояв покарбований стіл, і на столі виблиснула бляшана коновка з одкрученим вухом. Зі стіни роззявив рота веселий, чистенький піонер і сказав: «Безо всяких промедлений расставайся с пятаком, прочитай, что думал Ленин о союзе с бедняком».
«Так як же ти, чоловіче, — знову завела Марта. — Чи ти вже зовсім будеш не як люди. Чи ти вже навчився від своїх гольтіпак жінці межи очі плювати, чи ти, може, тепер у їхній колектив уписався? От не думала, не гадала, двадцять годів із чоловіком живши, що в мене чоловік не як у людей».
Горянин Андрій Дюдя сів на лаві й чекав. Це значило, приблизно, от що: «Пожди, жінко. Ще не так мене лаятимеш. Що плюнув, то плюнув, бо ж ти не кооператив і тебе поночі не видно. Сідай, побалакаймо». Так зрозуміла його Марта.
Чоловік Марчин, горянин Андрій Дюдя вславився в селі Дубцях тим, що в місті зветься флегматичністю, а на периферії, за браком інформації наукової, зветься рахманною вдачею. Це був чолов'яга високий і рукою діставав стріхи. На довгій шиї йому спала невелика голова із сонними очима й соннивими вусами. Балакав він дуже рідко й, головним чином, тоді, як давав у сільраді анкетні відомості про своє господарство. Коли в нього питалися закурити, він виймав кисета і або натрушував на долоню співбесідникові самосаду, або ж демонстрував, що кисет порожній. Він ніколи не спорився з жінкою і за двадцять років шлюбного життя ні разу її не вдарив. Марта сперечалася з ним так, що сама висувала якесь твердження і сама ж від його імени заперечувала його — Дюдя терпеливо очікував, — аж поки, зваживши за й проти, вона сама не приходила до потрібного висновку.
Та цей соннивий чоловік мав повагу всіх горян на селі. Він усе вмів робити, а в час громадянської війни якось так вийшло, що він командував дядьками проти денікінців і петлюрівців. Дядьки виносили це на карб того, що Дюдя не балакав. Він тільки слухав усе, що казали люди, і от вони, пересварившися, зненацька вирішали, що правильно скаже Дюдя. По тому Дюдя закурював і висловлювався, головне, плювом, кивом, моргом і небагатьма примітивними звуками, скупо процідженими крізь ніс або крізь зуби. Але випадало завжди так, що можна було сповіритися певно на Дюдю і все виходило на краще. Дюдя нехибно вгадував, коли треба було коритися денікінцям, віддавати коні й фураж і коли можна було їх бити й забирати в них фураж і коні.
Коли скінчилася війна, Дюдя став орати землю. Але якось так вийшло, що він мовчав і йому земля випала найгірша. Якось так виходило, що хто більше балакав, той найкращу мав землю, а Дюдя відійшов на задній плян, і так було аж до того часу, як на селі з новою силою запалала клясова війна, подоляни розпочали шалену агітацію й пропаганду і сільрада замакітрилася. Довго очікував Дюдя і, кінець кінцем, як сказано, сплюнув сильно в напрямі подолянського городу.
Тим-то, коли Марта добрала, що він хоче балакати, вона мало не скотилася з лави, й язик заскнів їй у роті. Вона відчула, що розпочалися великі події. На всяк випадок, вона уперлася руками в боки, і в голові їй заснувались розмаїті образні вислови, стримувані бойовим вичікуванням.
Але горянин Андрій Дюдя мовчав і тільки дивився на неї соннивим блакитним поглядом. Стало ясно, що він сказав уже так багато, що тепер випадало промовляти Марті.
«То як же, чоловіче, — почала Марта низьким, рівним, жалібним тоном. — Уже ти до мене й слова не хочеш сказати. Мало тобі того, що я б із голоду пропала, якби не Перепічки, спасибі їм, добрим людям, що дають, коли яєчко, коли сметанки, а коли й печенею почастують, що й не забуваєш, який смак у м'яса.
Бачу я, бачу, що вже тобі закортіло в голодрабську комунію. Будете там спати по сорок душ під одним покривалом та їсти руками з корита як, прости господи, свині. Будете дітей штемпелювати й замісто християнського ймення нумери їм на задниці випалювати. Чи не так, чоловіче?»
Але Дюдя мовчав, тільки очі йому прокинулися й спалахнули блакитними вогниками. Він добув кисета й, не зводячи з жінки очей, скрутив цигарку.
«Знаю, вже знаю, що ти скажеш, чоловіче, — одповідала сама собі Марта. — Скажеш, що будемо жити, як і жили, і з своєї миски борщ їстимемо, у своїй хаті спатимемо, тільки землю будемо гуртом орати. Скажеш, що й покривало те на сорок душ перепіччина брехня, і що діти штемпельовані їдовита куркульська вигадка, й про корито свиняче для людей куркулі по злобі розказують. Скажеш, що легше гуртом робити й веселіше. Скажеш, що в місті люди гуртом на фабриці роблять, а лучче за нас живуть та книги читають і від нас розумніші й кантлети кушають».
Дюдя поворухнувся, наче вставати, Марта змовкла на мить, але Дюдя видобув із кишені сірники й запалив цигарку, не зводячи з жінки очей. Очі йому зовсім стали блискучі блакитні блискавки, під ними жевріла цигарка, й дим сповивав чоло й чубату голову.
«Кажи ще, кажи ще, чоловіче. Ти бачиш, я сіла й тебе слухаю, бо моє слово ще попереду. Ще скажи, що ти вже насправді забувсь бога й забувсь добрих людей, що на подолі живуть, і вже в той колектив уписався. Ще скажи, що тебе в тому колективі вже вибрано за голову. Ще скажи, що ти тепер у тих нехристів за головного!»
Дюдя коротко кивнув головою. Марта враз затулила лице руками й заголосила. «Лишенько ж моє, і коли я така нещаслива на світ народилася? Ох, не думала ж я, не гадала, коли заміж виходила, коли в церкві вінець приймала, що з колективним чоловіком житиму. Лишенько ж моє необхідне, біда моя страшная, як же я людям в вічі дивитимусь. Так ні, не може ж того бути, брешеш ти, чоловіче, лякаєш мене, нерви мої забурюєш. Та не може того бути, чи ти справді в колектив уписався, чи тебе справді хочуть на голову вибрати?»
Дюдя ще сухіше кивнув головою. Вираз його очей був такий, що Марта знов затулила обличчя руками й почала голосити. Горянин Андрій Дюдя докурив цигарку, сплюнув сильно, одягся й пішов із хати. Услід йому Марта висипала півкоша лайок, і коли кроки його вщухли в м'якому снігові передвесення, вона все ще вигукувала в ніч страшні слова й прокльони.
На зборах горян, людей високих і засмаглих, годованих картоплею із сіллю й напоєних чистою водою з криниці, виступав Андрій Дюдя. Недовгий був виступ його — він вийшов наперед і оглянув збори блискавичним блакитним поглядом — і враз загомоніли горяни. Голова сільради запитливо глянув на Дюдю, Дюдя кивнув головою, і той почав доповідь про колектив. Довго радилися горяни й глибокої ночі, потомлені всмерть, прокурені, нарешті зідхнули легко й стали писатися на аркуш паперу, що приніс голова сільради. Від самого берега паперу і аж угору закручувався кожен підпис, трудний і грубий, і за ним так само йшов дальший від берега вгору. Голова вчетверо склав папір, поклав собі в кашкета, і горяни вийшли на зоряну вулицю — вже зорі світилися повним світом.
«Так, — сказав голова. — Но це ще не все. Нас тут душ два десятки, а ще із сотню треба взяти до нас. Трудне це діло — в хатах, на колодах, на полі гуде куркульня й упадає коло баб і дідів. Як воно буде, й що ти скажеш, Андрію?»
Довгий і темний стояв Дюдя серед снігу. Він звів угору правицю, наче щось мав у жмені. Тоді він кинув з розмаху об сніг і розтер ногою, і горяни згадали, як вони шестеро забрали в денікінців гармат, нагнавши їх у ліс уночі — так само світилися зорі крізь осніжене гілля повним світом. Ще трохи постояв Дюдя коло горян, а тоді пішов додому спати.
Сонний і млосний, через цілий день не ївши нічого, дійшов Дюдя до своєї хати й постукав у вікно. У хаті було темно, наче вимерло, й ні один звук не прокинувся всередині. Дюдя опам'ятався й постукав знову. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, й Дюдя заснув навстоячки.
Йому привиділася чудна машина — комбайн. Комбайн косив, молотив і віяв, — Дюдя прокинувся, і його гіркий узяв жаль, що він старий, і трохи шкода свого спітнілого гарячого життя. Горянин Андрій Дюдя схопився й енергійно стуконув об рями. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті, але притлумлений голос сказав:
«Хто там стукає серед ночі?»
Дюдя мовчав, і голос замовк. Він став терпеливо чекати, але було тихо. Він знову відчув, що засинає й хилиться на стінку, уже коліна його вдарилися об приспу, він отямився і сильно застукав кулаком у вікно. Ніщо не рипнуло, ніщо не зачовгало в хаті. Дюдя став бити часто й рівно в рями. У хаті немов загусла тиша й темрява. Раптом Дюдя зчувся, що стук не допомагає. Хата хотіла послухати його голосу. Він сів на приспу й узявся думати, зборюючи сон.
Жінка щодня сварилася з ним, шпетила його на всю губу, та він на те не зважав. Він знав, що хоч вона й бігає щодня до Перепічок поласувати сметанкою та м'ясцем, хоч вона плачеться на свою бідність і на свого чоловіка, хоч вона й каже щодня, що їй світ зав'язав, але й досі не пішла від нього — вона ж його жінка, і він за двадцять років ні разу не скинув оком на другу. Йому здалося, що, може, він і справді замало з нею балакав, може, вона хоче домогтися його голосу.
«Одчини, жінко, це я», — сказав горянин Андрій Дюдя і устав із приспи.
«Кому я одчинятиму? — одповів холодний, злий голос. — У мене нема чоловіка. Ідіть собі геть!»
Горянин Андрій Дюдя нерішучо оглянувся на приспу. Уже примерзало, й на ранок добрий буде мороз, він був у латаній свитині, й йому сильно хотілося спати. Він підійшов до вікна, зачепив рями двома пальцями, обачно, по-хазяйському вийняв їх і поклав на приспу. По тому він вліз вікном у хату й звичними вигорбинами долівки намацав путь до печі. Та перед піччю щось забілішало, як сонний спомин. Він ступнув ще раз і налетів головою на якесь залізо, якого не було в хаті, упав, і Марта ще двічі вдарила його кочергою по грудях. Він звівся на ноги й штовхнув її так, що вона одлетіла на сажінь. У ту ж мить пронизливий зойк спалахнув по хаті й замовк.
Дюдя запалив сірника. Коло печі лежала Марта в сорочці, боса, лоб їй був заюшений кров'ю — вона убилася об гострий ріг печі. Дюдя засвітив лямпу, приніс води, облив голову Марті, вона звелася на лікті й дивилася на нього, мов оторопіла. Дюдя ще раз придивився до рани, розшукав чисту ганчірку, перев'язав жінці голову — їй тільки роздерло шкіру — й ліг спати.
Уранці другого дня Марта лежала на пружиннім ліжку в просторій хаті Перепічки між грамофоном і швацькою машиною марки Зінгср. На Марті була чиста сорочка з тонкого полотна, на голові вишиваний рушник, руки вона склала хрестом на грудях, і коло неї метушилися Перепеччиха з дочками. На столі, новою накритому скатертиною, були крашанки й білий хліб, а поруч того йод і флакончик з якоюсь ароматичною есенцією. Заплющивши очі й зідхаючи легко, лежала Марта, і їй здавалося, що вона вже вмерла і душа їй у раю. Баби й дівчата, подолянські а й горянські, навшпиньках заходили до хати, й Переиеччиха тихесенько, пошепки розповідала їм, як чоловік хотів забити Марту, та вона не далася, й тоді він розпеченою кочергою випалив їй на спині: «Записуйсь у колектив!».
Чимраз більше приходило бабів, чимраз трагічніший шамрив шепіт, чимраз глибше зідхала Марта, й дві великі сльози покотилися їй з очей. Вона підняла руку — і всі в хаті завмерли. «Дітоньки мої, голубоньки, — сказала Марта, — моліться за мене, і я за вас молитимусь, щоб не попустив господь записати вас у колектив», — і рука знову безсило впала на груди.
Ширився шепіт і йшов по селу. Подоляни йшли на шпиль, і коло них збивалися купки горян, слухаючи страшних вістей. Ще тихі точилися розмови, але по-де-не-де хтось лаявся в голос, а коли проходив голова, усі змовкали й дивилися вбік, не бачивши його. О дев'ятій годині ранку голова покликав міліціонера, і вони пішли вдвох арештувати Андрія Дюдю.
Довго спав Андрій Дюдя тієї ночі, й коли прокинувся, то побачив у хаті замість жінки голову й міліціонера Григорія.
«Здоров, Андрію! — сказав голова. — Прости мені подрузькому, но тільки мені треба тебе арештувати. Куркульня розперезалася категорично, і я не дам селу ради. Отже, вдягайся, й підемо в буцегарню».
Коли горянина Андрія Дюдю привели до сільради, перед ґанком на вулиці він побачив підводу, на якій сидить високий, русявий, снігом припалий чоловік у замусленому кашкеті. Це й був слюсар Шарабан, і коли Дюдю завели в комору при сільраді й замкнули на замок, слюсар Шарабан вибрався з воза й увійшов у сільраду.
«Товариші, — сказав слюсар Шарабан. — Я приїхав до вас, як у вас колективізація, й чи куркулі не підвозять візка нашій великій справі, а конкретно, хто в вас голова сільради?»
Порадившися з головою й дізнавшись про події останнього дня, слюсар Шарабан довго розпитувавсь про Андрія Дюдю, що він за чоловік. І розпитавшися, дав слюсар Шарабан пораду: Андрія Дюдю випустити, а до Марти придивитись, чи вона на вмерті, а чи, мабуть, видужає.