І от Артур, силкуючись подолати раптовий переляк, звів очі — хотів трохи роздивитись навколо. І зненацька побачив птаха.
Немов причаровані Артурові очі, він не може відвести їх від потворного хижака. Зрозумів небезпеку й зовсім зневірився. Навіщо птах так вдивляється в нього, схилився уперед своїм тілом? Схилився, немов ось-ось на нього кинеться! Адже це яструб-ягнятник, він, видима річ, інстинктово відчув пах близької смерти. Мов гайвороння лихе на вівцю, якій три чисниці до смерти, чигає цей птах на нього, Артура, в насолоді кривавої жадоби. Почути на собі його дзьоба, кого пазурі… Живому?! Невже ж він зовсім втратив людський вигляд, що й птиця його не боїться?
Де розум безсилий, там переможе страх. І юнак Артур відчув нову енергію. Тоді він обережно вийняв хустинку, почав махати, і, кінец-кінцем, яструба вигнав. Той з пронизливим нудним криком злетів догори, розпустив величезні крила й розрізаючи повітря, поплив шукати спокійнішого притулку.
Артур страшенно зрадів. Потроху прийшовши до тями, він помітив, що звідціля видно частину тієї площинки, де лишилися батько та провідник. Тоді йому шугнуло в голові, — адже може тепер повідомити батька, що він врятувався.
І замахав він хустиною ще вище й вище. Коли раптом, — Артур з несподіванки аж здригнувся, — звук рога він почув — того, що й чув його батько, — велетенського швайцарського рога. Він немов сповіщав, що близько допомога.
І на відповідь розлігся радісний Артурів крик. Ще дужче розвівалась хустина, показуючи дорогу людям, які йшли його рятувати. Він опанував себе, відчув знову дужу волю й силу, в серці розквітала надія, а разом і спритність, і енергія.
Попри своє цілком природнє в такому становищі хвилювання, заточуючись, так билося йому серце, Артур проте зосередив усю свою увагу на одній думці: як винайти змогу врятуватись? Він озирався навколо. Але чимраз слабшали сили. Давалась у знаки реакція після тих неповторно-разючих хвилин там на кручі, коли та гупала вниз. Хоч як силкувався, а вже несила спинити потьмарені очі на доокружних речах. Йому ввижалось, вони ніби стрибають з усім, що навколо. Хащі, скелі, — все між ними і руїнами Геєрштейнськими закружляло, застрибало в лиховісному безладді. Він розумів, що це мара, але мусів усякчас твердити собі це, щоб не кинутись униз, бо наче непереможні чари тягнули його туди; йому ввижалося, що він має також узяти участь у дивному танку, створеному уявою.
— О-о! — скричав ураз бідолаха, заплющивши очі, якось сподіваючись, що не бачивши свойого становища, зможе перемогти, відігнати страшні примари…
І тут він зрозумів, що зараз зімліє.
У Цю мить десь близько біля себе він почув пронизливий, але дуже приємний жіночий голос. Наче його хтось кличе. Певен був — то маріння, він тратить свідомість. 3 останнього зусилля розплющивши очі глянув у той бік, звідки ввижалося таке диво. Не йняв віри, що то реальний людський голос, думав, заводить його хороблива уява. Глянув — і остовпів. Яка примара! Очевидячки, він божеволіє…
На самій верховині гострої скелі, що височіла з глибочини, стояла жінка. Туман щільно її обгортав, і розглядіти було майже неможливо; її стан вимальовувався проти неба. Мара в повітрі! Легка й прозора, немов тоненькі хмарки довколо неї, — то не може бути жива людина. Артур пересвідчився, що надходить йому кінець.
Коли знову пролунав крик. Таким дивним проразливим співом, краяни Альпійських гір перегукуються на далекій віддалі, від кручі до кручі, над широченними міжгір'ями, над глибоченними безоднями.
«Виходить, то не омана, — думав Артур: — невже справді жива істота?»
Тут привид зник. За хвилину жінка з'явилася вже над краєм тієї кручі, де на підгір'ї росло Артурове дерево. Юнак побачив живе сотворіння, жінку. З цілого вигляду, з одягу знати було, що то справжня горянка, звикла до загрозливих троп.
Це була чарівна юнка. Вона дивилась на нього співчутливо й здивовано.
— Чужинцю! — мовила вона нарешті. — Хто ти є, звідкіля тут узявся?
— Я справді чужинець, — по якій хвилі ледве промовив Артур, підводячись настільки, як це можливо було в його становищі. — Ранком вийшов з батьком та провідником із Люцерна, обидва лишились щось із півмилі звідціля. Може ви, — скричав юнак, — повідомите їх, що мені не загрожує жодна небезпека? Батько страшенно повинен турбуватися…
— Гаразд, — відповіла дівчина: — а втім, я гадаю, мій дядько, або хто з родичів уже їх відшукав і проводить сюди. А може от вам потрібна допомога? Чи ні? Вас не поранило? Не забило? Нас злякав струс скеляної брили. А-а… он де вона лежить… яка величезна…
Молода швайцарка так близько підійшла до самого краю безодні, байдуже в неї заглянувши, що Артурові знову потьмарилось в очах.
— Що вам таке? — запитала дівчина, побачивши, як він зблід. — Ви хворі, мабуть?
— Ні, я тільки трохи забився… мені туманіє в голові… І мені стало млосно, як я побачив вас так близько над краєм.
— Тільки й того? — всміхнулася юнка. — Юначе, я не більше спокійна й не в більшій безпеці в палаці дядька мого, ніж на краю проваллів, що проти них це — дитяча іграшка. А ти ж, я бачу з слідів, заліз сюди самим краєм безодні, що з неї завалилася брила — з чого ж слабість така? Такі долаючи шляхи — ти маєш право називати себе горянином!
— З півгодини тому я б міг називатися ним, — відказав Артур, — але навряд тепер я наважусь коли привласнити собі таку назву.
— А ти не бійся. Стає млосно? Це цілком звичайне явище, що іноді бентежить і затьмарює зір найхоробрішим і найдосвідченішим. Сміливо лізь стовбуром дерева до його середини й тоді легко перестрибнеш на площинку, де я стою. А далі — жодної не може стріти небезпеки чи труднощів дужий, спритний і мужній юнак.
— Я справді дужий, мужній та спритний, — промовив Артур, — але, хоч як мені соромно, мушу сказати відверто — від моєї сміливости в цю мить немає й сліду. Але ні, я не хочу, щоб ви соромились співчуття до бідолахи-мандрівника. З мене ніколи ще не був боягуз.
Дівчина співчутливо й стурбовано дивилася, як юнак обережно дерся вподовж дерева, що стриміло сливе прямовисно з скелі й гнулось під його тягарем; ось він стає, нарешті, ногами на скелю. Тепер тільки переплигнути на кручу, де молода швайцарка.
Однак, це зовсім не так просто й легко, як видавалося, — перестрибнути похмуру безодню, де на дні бурує й кипить скажений потік.
Артурові тремтіли коліна. Обважнілі ноги не хотіли рухатись далі. В одну мить він увесь ослаб. Хто зазнав такої, як він, небезпеки, ніколи не забуде почуття слабкости, що потім охоплює цілу істоту. А тим щасливим, хто в таких обставинах ніколи не бували — годі його збагнути.
Дівчина зрозуміла його стан. Враз усвідомила собі можливі наслідки — і їй стало за нього моторошно. І вона зробила те, що мусіла зробити, єдине, що могло вплинути.
Дівчина легко плигнула з кручі на стовбура. Спритно, мов пташка, втрималась на ньому. Тоді — одна мить — і вона, плигнувши вдруге, опинилась знов на попередньому місці. Потім того, простягнувши Артурові руку, сказала:
— Моя рука — опора слабка. Але сміливо стрибнувши, ти можеш на неї покластися, як на бернські стіни.
І вона не помилилась. Сором переміг. Ні, він і руки не візьме — рішуче відмахнувшись, Артур стрибнув. За мить він стояв на площинці поруч своєї спасительки.
Схопити руку й припасти до неї вустами на знак щирої подяки та пошани, був Артурів перший, цілком природній рух. Юнка не виявила протесту. Вона не вважала за потрібне сперечатися про такі дурниці на височенній скелі, на площинці п'ять футів завдовшки й три завширшки над бурхливим грізним потоком, що дико завивав сотні футів під ними.
III
Прокляття вам, срібло і злото!
Чи не для вас слабка людина
Несе ярмо й ганебні кайдани…
Життя ж дорожче, ніж металю дзвін.
В жадобі ж золота з далеких країн
Ризикуючи життям, через моря широкі
До торговельних міст стікаються потоки
Жагучо-жадібних людей…
(Гасан).
Артур Філіпсон та Анна Геєрштейнська, опинившись так близько віч-на-віч, обидва збентежились. Артур побоювався, чи не матиме чарівна спасителька його за боягуза… А дівчина — може з яких особистих властивих їй самій мотивів, а може й тим, що так близько стояв юнак, якому вона, мабуть, врятувала життя.
— Тепер, — озвався, нарешті, таки Артур, — я мушу вернутись до батька. Життя, яким навік зобов'язаний вам, варте нині чогось тільки тому, що я можу допомогти батькові…
Йому урвав мову звук рога. Добувався з того місця, де він попрощався був з батьком. Артур озирнувся туди. Площинка, якої він хоч частину бачив, повиснувши на дереві, звідціля зовсім сховалася.
Дівчина мовила на те:
— Мені нічого не варто знову перестрибнути на стовбура й глянути, чи не видно ваших друзів. Та коли ж певна, турбуватися нічого. З ними вже надійні провідники. Ви чули ріг? Він сповіщає нас, що мій дядько, або хто з родичів їх знайшов, і нині вони прямують до Геєрштейну. Коли хочте, я вас можу провести туди, а вже мій дядько Арнольд не пустить сьогодні вас далі…
Вона глянула на нього. А що Артур мовчав, вона провадила далі:
— Ви не хвилюйтеся: ми тільки змарнуємо час, шукаючи ваших супутників, а вони з того місця, де, як ви кажете, залишили їх, раніше за вас потраплять до Геєрштейну. Отож, ідіть за мною! А то, глядіть, я ще подумаю, що вам набрид такий провідник.
— Раніш набридне мені життя, що ви його врятували своїм провідництвом! — скричав палко Артур і повернувся йти за нею.
Вони рушили. Артур крадькома глянув на дівчину і ще раз відчув глибоку радість мати такого ґіда.
Вона була легка, граційна й вродлива, і її вбрання вигідно це підкреслювало: типове вбрання швайцарських горянок. Верхній одяг не такий вузький, щоб цілком вирізнялися форми — на це не дозволяли суворі звичаї країни — але й не надто широкий, дуже зручний ходити та бігати горами, спадав тільки до половини литок, показуючи чудові ніжки. Взуття — сандалії з загнутими догори носками, реміння й застібки з срібними перснями. Стан підперізував різнокольоровий шовковий пояс, гаптований золотом. Під плащем іншого кольору сукня, спереду вирізана, відкривала сліпучо-білу шию. Ще білішою вона видавалась, мабуть, від контрасту з обличчям, злегка засмаглим від сонця та повітря. Проте, смаглявість і трохи не меншила краси жвавого личка красуні, і віяло від неї здоровою силою. Довге русяве волосся розсипалося кучерями. Сині очі, приємне обличчя, ціла постава виявляли одночасово довірливість і рішучість. Немов світилася в очах дівоча душа — надто чесна, щоб підозрівати що лихе, надто благородна, щоб лихого боятись. На кучерях була невеличка шапочка; вона, власне, не так закривала голову, як доводила не абиякий смак: гарне з чаплі перо — звичай усіх горянок —, і тоненький золотий ланцюжок разів п'ять обвивав її, застібнутий великим, теж золотим медальйоном.
Таке було вбрання, а сама дівчина — трохи вища ніж на середній зріст, поставна, скидалась вона більш на Мінерву, ніж на горду Юнону, чи пристрасно пишну Венеру. Високе відкрите чоло, граційна й гнучка, дужа, але легка хода — ось така була юнка.
Він дивився на неї; посувались уперед. Дорога стрімка та нерівна, але не міг він мати її за дуже небезпечну, надто після тих проваллів. Це була та сама тропа, що посунулась від завали. Від струсу вона й тут трохи попсувалася, але швайцарців мало обходили рівні та добрі шляхи. Поспішаючи хутчій уперед, юнка зайшла в розмову, і від неї Артур довідався, що оця дорога, кружка, десь сполучається з тропою, якою допіру утрьох вони йшли. Виходить, коли б він та його супутники вчасно збочили, вони не зазнали б трагічної пригоди.
Тепер посувалися трохи віддалік від потоку, але гуло підземним ревом, гуркотом сповняло їм вуха.
Коли це — стежка враз завертає. Просто перед ними в далечині старезний замок. Казковий краєвид, чи не найчарівніший на цілу країну.
Стара невелика Геєрштейнська вежа не мала ніяких особливих архітектурних прикрас. Але вона була грізна й велична на краю протилежного берега річки, яка навпроти самого кута скелі, де височіли руїни, вирувала водоспадом на сто футів заввишки й зривалась у провалля. Ненастанно реве водоспад, над ним вежа стара, над самим краєм немов схиляється частина скелі. Тодішнім у феодальній Европі звичаєм, головна частина — могутній чотирьохкутник. Зруйнована вершина мальовнича від найрізноманітніших башт, круглих, чотирьохкутніх, то геть завалених, то майже цілих, — химерний і мудрий везерунок на тлі похмурого неба.
Головна брама, — до неї з вежі збігали сходи, — виводила колись на моста, що сполучав замок з тим берегом, де нині стояли Артур та його білява проводирка. Від того серед ріки, навпроти водоспаду, залишилась одна арка, ні, одна сторона арки з великого каміння. За давніх часів арка правила за підставу в під'ємному мості, широкому й такому довгому та тяжкому, що спускаючи його, треба було важити на добрі підпори. Щоправда, невелика вигода, бо ж коли моста й піднімали, однаково була змога перелізти до брами цим вузьким кам'яним шляхом.
Та путь цей завширшки мав півтора фути. А коли б і доліз хто до проходу, де непохитна брама, де залізні ґрати, де легко стріляти з веж та мурів, де кидали стріли, де шпурляли камінням, де можна було лити розтоплене оливо на ворога вниз, на зухвальця, хто наважився б наблизитись до Геєрштейну такою страшною дорогою — його б життю був край. Яка ж тут загроза залогам?!
А нині замок зруйнований. Немає під'ємного мосту. Немає спускних ґрат. Відкритим переходом, вузьким кам'яним шляхом від берега до берега раз-у-раз снують краяни; вони вже призвичаїлись і не відчувають страху.
Артур, мов добрий, знов натягнутий лук, оживав. Ну, певно, він не з таким цілковитим спокоєм, як його проводирка, йшов за нею слідом. Вона легко, мов сарна, просувалась вузьким нерівним камінням, до того ж слизьким від. ненастанних дрібних бризків сусіднього водоспаду. Він таки неспроможен був оцінювати красу небезпечної переправи в близькому сусідуванні з водоспадом, що пекельним ревом сповняв вуха обидвом юнакам. Він намагався туди й разу не глянути, щоб, бува, знов не потьмарилось у голові від гомінливого гуркоту хвиль, що падали з високого порогу в бездонну, здавалось, безодню. Але силкувався тамувати своє хвилювання, сором бо його брав: ну що, як покаже себе боягузом там, де дівчина така спокійна. Артур почував, він мусить довести їй, який є навсправжки. Отож приборкав свій острах, ступав твердо. Спираючись обережно на гострого костура, пройшов за юнкою страшним мостом, опинився з нею біля брами й пішов угору напівзруйнованими сходами.
Тоді вони вийшли на також геть порізаний руїнами простір. Раніш то був двір перед вежею. Вежа здіймалась у небо темна й хмурна. Обоє похапцем проминули вкриті мохом, плющем, дикими ростинами руїни й крізь головну браму дикого замку вийшли далі.
І з цього боку замок над усім височів. Тільки ж узгір'я тут розкинулось стрімким похилом, мов фортеційний вал, обриваючись над річкою прямовисною скелею. Навкруги рясно поросли чагарі й молоді дерева.
За молоденьким гайочком місцевість враз мінялася.
Пологим схилом на південний схід забігали ґрунта, і головне, що одразу впадало в очі — величезний із колод будинок, простий, без жодних прикрас. Навколо шопи, повітки, клуні, стайні, а в небо знімається широким стовпом сірий дим. Просторий розкинувся овочевий сад, далі вільшняк, а там принадно пишались каштани. А трохи віддалік десятини на чотири зеленів виноградник. Нині в Швайцарії виноградарство взагалі вже не диво. Але за тих далеких часів хіба що вряди-годи хто заможніший та освіченіший міг віддавати йому належну увагу.
На буйних луках випасалась добірна череда, — гордощі й багатство швайцарців-горян. Влітку худоба скубла траву на підгір'ї Альпійського пасма; на осінь її заганяли сюди: ближче ховатись під осінню негоду. Он ягнята спокійно п'ють насолоду соковитої травиці; неподалік високі дерева зелениною й тінню сповняють привабний сільський краєвид. А ген-ген срібніє маленький струмочок. В ньому виграє відблиск сонця, що прогнало туман. Ручай тече між мальовничих пологих берегів, а там далі зникає під рясними хащами, потім знову з'являється, вигинається туди й сюди, і мов неохоче покидає, нарешті, спокійний край. Як юнак від веселих мирних дитячих розваг кидається в бурхливий вир життя, так ручай, кінець-кінцем, вливається до скажено-шумливого потоку. Того грізного потоку, що ревучи витікав із гір, ударявся об кручу, де старовинна вежа, і стрімголов мчав у провалля; там замалим не загинув Артур.