Батько стояв перед висадженим вікном, зовсім перехилившись на вулицю.
— Городовий! — несамовито горлав він. — Городовий! Караул!
Навесні Юра складав іспити до гімназії.
День був блакитний і сонячний. Юра встав перший і вийшов у двір. Дерева стояли ніжно-салатні, під першим листом. Батькові жоржини вже пробилися тонкими білястими паростками. Грудки землі довкола них були пухкі, чорні і масні. Барвінок на бордюрах палісадника вже квітував. Якась невідома пташка — вчора її ще не було, вона прилетіла з вирію щойно вночі — стрекотіла у вишняку часто і радісно. Промінь сонця упав просто на щоку. Чи то радість, чи то горе заскімлили Юрі під серцем.
Потім мама дала Юрі чисту білизну і новий костюмчик. Яка гидота! Презирливо відкопиливши губу, Юра одяг коротенькі штанці і широку матроску. Це вже останній раз! Зараз Юра піде і складе іспит. Неодмінно складе — нема вже більше сил ходити в цій ганебній дитячій одежі. Юра категорично відхилив мамині спроби допомогти йому вдягтися. Ще чого? Через дві-три години він буде вже гімназистом! Поки мама розчісувала йому волосся, батько спробував ще перевірити його знання з закону божого. З законом божим було найгірше. Це вам не арифметика і не російська мова, тут тобі всякі молитви, їх треба знати напам'ять, а як же їх знати напам'ять, коли це зовсім не вірші і в риму не писані? Батько похмуро скуйовдив бороду і спитав:
— Ну-с, Юрка, а скажи мені ще раз «Вірую»[100].
— Тату! — сказав Юра твердо й рішуче. — Будь ласка, не прискіпуйсь. «Вірую» я все одно не знаю.
Батько зашипів у бороду, аж вона стала віялом довкола лиця, і, нарешті заспокоївшись, загорлав:
— Як же ти, обормот, підеш складати іспит? Таж тебе негайно провалить отець Степан!
Юра закусив губу. Невже через таку дурницю, як «Вірую», його справді можуть провалити? Він же знає пів-Пушкіна напам'ять, а з арифметики міг би складати не до підготовчого, а просто до першого класу!
— Я тоді прочитаю йому Єфрема Сіріна, — смиренно сказав він.
Молитву Єфрема Сіріна Юра любив[101]. Вона була зовсім як вірш. Крім того, її читалося на вечірніх відправах у великому пості, коли в церкві бувало так журно і тихо.
— Ну, — промовив батько, — пішли!
— Юрок! — мати перехрестила і поцілувала Юру.
На мить Юрі зробилося журно і страшно. Ні! Він не хоче йти до гімназії. Він не хоче складати іспит. Він не хоче рости і бути дорослим. Нехай він краще зостанеться собі маленьким, маминим хлопчиком… Але то була тільки секундна слабість. Юра зразу ж згадав, що він же мужчина, і ганебну слабість переміг. Він надів кашкет і вийшов за батьком.
Було пів на дев'яту, і до гімназичних дверей прямувала сила народу. Гімназисти йшли на перехідні екзамени. Малих хлопчиків, отаких, як Юра, в матросках, сорочках і тужурочках, матері й батьки вели на вступні. Серце Юрине затрепетало. Ще година-дві і він теж стане чоловіком, як і всі. Він буде гімназистом, учнем. У нього буде сила товаришів-однолітків, з якими він бавитиметься, ходитиме, житиме разом, одним життям. Він не буде сам! І він буде не просто серед людей, невідомих — інших людей, а він буде членом кор… кор… правильно! — корпорації. Його клас — це його кор… корпорація!
Сторож Іван, сторож Маврикій, сторож Капітон вже не були такі, як були раніше, коли Юра проходив повз гімназичні двері. Тоді вони були недосяжні й чужі, а тепер вони були нехай і суворі, але зовсім, зовсім свої. У них з Юрою було навіть спільне діло, спільне життя. Вони були з Юрою одної кор… порації. Юра скинув кашкет і привітно сказав:
— Здрастуйте, Іване, здрастуйте, Маврикію, здрастуйте, Капітоне!..
На порозі класу батько залишив Юру самого.
— Ну-с, оболтус, — сказав він, лагідно полискуючи чорними скельцями окулярів, — йди тепер сам. А я піду на свої екзамени. Іди, Юрію Корнелійовичу! — Він підняв руку і перехрестив Юру. Це було чудно, бо досі ніколи Юра не бачив, щоб батько сам хрестився. — На бога надійся, а сам не плошай!
Милий тату! Так хотілося обняти його і поцілувать. Втім, батько ніжностей не любив. Та й не можна було цілуватися тут, в коридорі гімназії. Все ж таки… корпорація…
Юра ступив через поріг, і дух йому перехопило. В класі гуло, мов у вулику, — тихо, однотонно, але напружено. Новачки були ще не сміливі і не наважувалися заводити бійки й веселощі. Вони встромилися носами в книжки і дозуджували «Вірую», Єфрема Сіріна, таблицю множення і «Птичка божия не знает ни заботы, ни труда»[102]. Парти були всі зайняті, Юрі, можливо, не було навіть де й сісти.
Але Юрин прихід привернув загальну увагу. П'ятдесят голів звелися, і п'ятдесят лиць глянули Юрі в лице. Це було нестерпно для першого разу — зразу п'ятдесят і зразу всі на одного. Юра відчув, що червоніє і не знає, де подітися з очима. Їх треба було сховати, йому було соромно. Соромно такої кількості однолітків. Крім того, вони ж уже були тут, а Юра тільки-но ввійшов. «Корпорація», — подумав Юра і підніс руки до голови. Він надів кашкет, як тільки батько пішов.
Але зразу ж рука сіпнулася назад. Ні, він не скине кашкета. Нізащо! Хай там хоч що! Хай його ніколи не приймуть до гімназії. Він не може скинути кашкета. Він же — рудий…
З порога Юра глянув на корпорацію. Корпорація роздивлялась на нього. Всі голови були зведені, всі очі дивились сюди. На Юру. Ні, на його голову. Під кашкет. Он той, біля вікна, здається, вже починає посміхатися. Він помітив. Він крикне зараз «рижий!». Юра підняв руку і насунув кашкет на самісінькі брови… Добре тому — він чорний, брюнет… А той? Той біля грубки — шатен — вже одверто підморгує до свого сусіда. І той, блондин, що на задній парті, і от цей…
Блондин, шатен, брюнет — як Юра заздрив їм! Юра зараз піде, і хай собі корпорація зостається без нього!.. Юра обернувся на підборах до дверей.
— Гей! — гукнув хтось із класу, можна було поручитися, що це той брюнет від вікна. — Ти!..
Тоді Юру враз пронизало. Він зробив повний оберт на підборах, знову обличчям до всіх, і широкими, рішучими кроками попростував до кафедри. Він скочив на неї — вище всіх, спинився і обвів корпорацію оком. Тоді вхопився за кашкет і миттю зірвав його з голови.
— А я — рудий!!! — крикнув він просто в п'ятдесят облич навпроти. — Рудий! Нуте-с?
Було зовсім тихо. Всі мовчали. Всі заздро позирали на прекрасну чуприну яскравого ясного золота на Юриній голові. Справді ж, він був рудий, а вони всі — ні.
— То-то! — муркнув Юра, сходячи з кафедри.
ВЕРШНИК БЕЗ ГОЛОВИ
Ніч була темна, і було страшно.
Але повороту не було, двері причинилися, і англійський замок клацнув. Юра зостався один проти темного зоряного неба.
Праворуч і ліворуч кучугурилися купи крислатих дерев. Просто — бовванів масив головного гімназичного корпусу. Який він був чорний, похмурий і зловісний. А під деревами обабіч була й не тінь, а — чорне бездонне провалля. Так пізно Юра ще ніколи не виходив з дому сам. І такої чорної ночі він ще не бачив.
Втім, саме такої найтемнішої ночі й було треба.
Юра звів голову догори і наставив вуха до вікон. Ні, там було все тихо і спокійно, його виходу ніхто не помітив. Тоді Юра сів на порозі і взявся за ногу — треба було взуватися. Зимно кулячися, боязко позираючи по сторонах, Юра потяг панчоху на ногу. Господи! Що ж це там таке? Отам, у чорному проваллі під деревами? Немовби щось ворушиться?.. Серце колотилося хутко і гучно, руки тремтіли, дух забивало. Але зорі мерехтіли високо і байдужо, тіні стояли чорні і ворожі, вітру нігич не було — було темно, тихо і порожньо.
Втім, подібну чорну ніч Юра пригадує. Король зграї американських бандитів Чорна Рука саме таких ночей виходив сам на свої мерзенні злодійські подвиги. Коли він забив прекрасну іспанську принцесу Долорес під час її мандрівки з Нью-Йорка до Чікаго, була саме така чорна ніч, ще й з вітром і далекими блискавицями. «Візьміть усе, що я маю! — заволала в розпачі прекрасна принцеса-мільярдерша. — Тільки залиште мені життя!» — «Ні! — прохрипів могутній бандит. — Ви відмовили мені в найдорожчому, в вашому коханні, і нехай же воно загине разом з вами!..» І він ударив її кинджалом проти серця. З тихим зойком прекрасна принцеса померла. Бандит наліпив їй на чоло контур чорної руки і зник у темені ночі. Далекі блискавиці ще якийсь час виривали з пітьми його зігнутий силует… Ці чорні контури руки з простягнутим пальцем — свою емблему — бандит ліпив скрізь, де робив злочин: на тілі забитого, на розламаній вогнетривкій касі, на стінах будинків — скрізь. Це була його жахлива візитна картка…
Юра сидів з півнадягнутою панчохою і вдивлявся невидющим зором у непроглядну темінь ночі. Це вже була його звичка — він завжди тяжко замислювався, коли брався вдягати панчохи. Замислювався він також, і скидаючи панчохи. Бандита Чорну Руку от уже шосту серію дивився Юра щовівторка на першій зміні програми в синематографі «Ілюзіон».
Враз щось там, у чорному купинні дерев, хряснуло, і холодний піт, мов дощ, зросив Юру з голови до ніг. Він завмер. Довкола знову стояла тиша і порожнеча, але тиша була повна причаєних звуків, а порожнеча — принишклих небезпек. Самому темної ночі серед двору, та ще й уперше в житті — це було страшно, хоч заплач. Хай йому чорт з Чорною Рукою. — Юра більше не піде її дивитися. До речі, шоста серія якраз остання…
Короткий посвист сплеснув раптом з-під дерев, і Юра затремтів злякано і радісно:
— Ванька?
— Я!..
Але минула вічність, поки Ванька перебіг ці кілька десятків кроків від дерев. Зненацька він виринув просто перед Юриним носом, немов із води.
— Тремтиш?
— Холодно.
— Бре! Жарко!
Ванька був босий і без шапки. Липнева ніч справді була гаряча і задушна. Юра враз висох і зухвало глянув навкруги. Вдвох — то вже була зовсім інша річ. І купи дерев не були такі зловісні, і тиша не така насторожена, і ніч не така темна — Юра навіть виразно бачив стежку під ногами кроків на двадцять уперед. Що ж до головного корпусу навпроти, то це просто був двоповерховий, великий і нудний будинок. Це вже в четвертому місті — місті Глухові — жив Юра, і знову доводилося йому мешкати в гімназичному подвір'ї[103]. Гімназичні подвір'я, ще й в глухеньких провінціальних містах, набридли Юрі до чорта. Цьому нарешті треба було покласти край. Але вони не пішли до воріт — нічний сторож міг же й не спати. Вони перебігли двір, завернули за сараї, проминули лазню і крізь густий бузинник продерлися до огорожі. Вони легко перемахнули через височенний паркан з густим цвяховинням по верху — точнісінько, як довелося це Гарібальді[104], коли він тікав з полону єзуїтського монастиря, — і опинилися в густезному семінарському парку, одним духом перебігли його, видобулися на широкий мур з битим склом по прузі і, нарешті, поплигали в рівчак, в рясну і пахучу м'яту. Це вже була вулиця — Цвинтарна вулиця.
На якусь мить, відсапуючись і притримуючи сполошені серця, вони завмерли в гущавині зарослів, лише виставивши голови і наставивши вуха. Точнісінько так визирали з чагарника Том Сойєр і Гекльберрі Фіни, коли втекли нарешті від проклятої тітки Елізабети[105], чи як там її на ймення?.. Було тихо. Вулиця обабіч простилалася порожня з кінця в кінець. Один вогник блимав аж на перехресті. Там аж заходилося маленьке верескливе цуценятко. Далеко в центрі міста глухий будочник Кіндратій, прозваний Будило, несамовито калатав у розтрісле калатало. Десь ще далі густо валували нічні пси. Юра і Ваня зірвалися і припустили щодуху вздовж вулиці, у протилежний бік.
В цей час на пожежній вежі раптом загриміло, зарипіло, загуло, і тоді один по одному, з кашлем і харканням, полинули в темінь ночі повільні, затруднені, хворі удари. Північ! Юра з Ванею припустили ще дужче. Вони майже не торкалися землі, і п'яти стукали їм нижче куприка. Так біг Макс Ліндер[106] у картині «Щасливий жених», коли батько нареченої випускав на нього тридцять п'ять хортів. Втім, марно Юра намагався склеїти з свого обличчя максліндерівську фізіономію — без чорних вусиків і високого циліндра на голові вона все одно не виходила. Вулиця була довга і нескінченна, годинник на вежі все бив і бив, і аж нарешті вони мало не вхряслися в білий мур. Вулиця таки кінчилася. Годинник добив ще, одинадцятий і дванадцятий рази, коли Юра з Ванею вже стояли під муром, тяжко відсапуючи і хрипучи.
— Ф'ю-ф'ю! Ф'ю! — пролунало зразу ж з пітьми, звідкілясь збоку.
— Володька!
— Я думав, ви вже полякалися…
Хлопець, названий Володькою, цвиркнув крізь зуби, вилаявся, вдарив товаришів по плечах, але видко його не було — ніч тут, здавалося, була ще чорніша. Володька тримав руки в кишенях і презирливо оглядав своїх товаришів — це було видно і без того, щоб його побачити. Він взагалі поводився так, немов був і не Володькою, а капітаном Гаттерасом[107].
— Пішли!
— Ой! — зойкнув Ваня.
— Що? — закам'яніли хлопці.
— Колючка…
Поки Ваня возився з колючкою, виймаючи її з ноги, Володька ще встиг під'юджити Юру:
— Ти чого цокотиш зубами? Може, повернешся додому? Мамій!
Юра мало не заплакав від образи, але не встиг належно відповісти — колючка з Ваниної ноги була вийнята, і хлопці посунулися далі вздовж білого муру.
— Тут.
В цьому місці ціла гора каміння була звалена під муром, як приступка. Видобувшися на неї, можна було дістати руками до верху. Першим, показуючи шлях, поліз Володька, далі Ваня, нарешті подряпався і Юра.
— Тихо! Ша! — зашипів Володька, коли купа каміння з гуркотом посунулася вниз. — Сторож у будці! Мамій!..
Чи стало ясніше, чи то тут було таке місце, а тільки з верху муру можна було досить добре роздивитися навкруги. Володька, Ваня і Юра сиділи на мурі поруч, звісивши ноги униз.
Там, по той бік, були хащі кущів і дерев — густі й непролазні зарослі — і від них пахло вогкістю і рясним листям. Шпаркі коники стрекотіли цілими роями. Кілька світлих плям, кілька білих фігур випиналися там і тут з гущі чагарника. Далі їх більшало, що далі, то густіше, і, нарешті, вглибині вони стояли суцільним лісом білих стовбурів. Вони були рівні й стрімкі, похилі й короткі, присадкуваті й широкі, декотрі й зовсім лежали. І чудно — чи то поволі звикало око, чи то й справді було так — фігури дедалі виразнішали, яснішали, випливали з мороку, більшали. Справді, то було так: схід зблід — і небо порожевіло, — там, з-за гущавини дерев, сходив пізній щербатий місяць. Тепер вже ясно було видно, що то за фігури стояли серед хащів. То були хрести. За муром простилалося кладовище.
Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.
— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.
Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.
Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.
— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.
— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав долі і заховав голову у траву.
Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.
Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.
Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.
— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.
Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.