Ми ходили групками, плече в плече, і тихо, але схвильовано, розмовляли. Кілька цьогорічних абітурієнтів нашої гімназії уже подалися до військових шкіл. І військові школи вже переведено на воєнний стан. Замість трьох років, в них треба вчитися всього кілька місяців. За півроку вони будуть вже справжніми дорослими людьми, а також і героями. Щасливі!
Двосотенний рій підлітків прогулювався по перону військової рампи з почуттям самоповаги й громадських гордощів. Адже на лівому рукаві в кожного з нас була біла пов'язка і червоний хрест горів на ній. Ах, від цієї пов'язки з хрестом було так солодко! Здавалося, вона так і гукала до кожного стрічного: дивіться, і цей мужній юнак, і ця хоробра юначка — вони вже не діти, вони теж дорослі!.. Гімназисти були вдягнуті в свої найкращі, нові костюми, гімназистки пришпилили до кіс кокетливі різноколірні бантики.
Раптом з боку рампи ми почули якусь метушню. Всі сновигали туди й сюди. Лікарі й сестри-жалібниці в білих халатах метушилися й перегукувалися. Схвильованим голосом скликав гімназистів Богуславський. В кінці рампи музиканти похапцем продували свої мідні труби. Гобої, валторни і кларнети коротко покашлювали на різні голоси.
Ми вистроїлися. Перший ешелон з пораненими, виявляється, вже рушив з поста і зараз був за п'ять кілометрів. Перед нашими лавами з'явився комендант рампи. Він коротко поінформував нам про наші обов'язки. Ми мали виводити легкопоранених з вагонів і відводити їх до їдальні. Тяжкопораненим ми мали відносити їжу у вагон. Крім того, треба було носити за лікарем та сестрами скриньку з бинтами, ватою, йодом та іншими медикаментами. А головне — треба було привітати героїв, виявити їм наше захоплення, наш ентузіазм.
Потім перед нашими вистроєними й виструнченими шеренгами з'явився гаптований золотом синій мундир директора. Він був при всіх орденах, і з лівого боку в нього висіла коротенька, чиновницька шпага. В такому параді він з'являвся перед нами тільки в «царські» дні і церковні свята.
Директор хвилювався. Він оглянув нас коротко й махнув рукою. На напутню промову йому вже не лишалося часу: під семафором біля першої будки раптом з'явилися три вогневі крапки. То були три ліхтарі на грудях паровоза. Вони росли і більшали. Перший ешелон підходив.
Директор махнув рукою.
— Господа! Послужим же вере, царю и отечеству! — Він почував себе генералом Скобелєвим[155] на білому коні.
— Ура! — перекотилося по наших лавах схвильовано й глухо.
— Вра! — невлад несамовитим зойком вирвався голос Кашина і злякано урвався.
— Кашин, — цілком автоматично прогугнявив директор, — когда начнутся занятия, вы отсидите без обеда пять часов…
Кінець його речення пропав у гуркоті поїзда. Промайнув паровоз з шифром «С-815». Закоптіле обличчя під чорним кашкетом з двома срібними галунами — помічник машиніста Шумейко. Поїзд вела бригада нашого депо. Пропливла довга валка червоних вагонів з знайомими написами «40 человек или 8 лошадей».
Нас трусила дрібна нервова дрож. Зуби цокали від піднесення й хвилювання. В кінці перону оркестр ударив урочисто й молодецьки.
ЖИТТЯ — ЯКЕ ВОНО Є
Для евакуації перших ранених в тил ще не було спеціальних санітарних поїздів. Подано звичайні порожняки з-під військових ешелонів. Кілька годин тому вони приставили до кінцевої передфронтової станції чергові армійські частини. По сорок людей та восьмеро коней на вагон. Тепер вони верталися по нову партію. Їх і використали під ранених.
Схвильовані, піднесені, розбурхані, під грім оркестру ми кинулися до вагонів. Серця наші тремтіли і завмирали. Зараз ми побачимо героїв, справжніх живих героїв, що пролили кров свою за «веру, царя и отечество». Оркестр виконував молитовні акорди «Коль славен». Ніяково спинилися ми на дверях вагонів…
Вагони зустріли нас чорним проваллям своєї страшної глибини. Світла в вагонах не було. І з цієї невідомої, незрозумілої, моторошної темноти ніхто не вийшов нам назустріч. Немовби там, в цій моторошній глибині й темноті, нікого й не було.
Там не було нікого, але там було щось. Щось таке, від чого наші піднесені серця враз упали, а розбурхані душі знітилися. Там щось ворушилося, хлипало, стогнало, хрипіло, ридало й проклинало. Злива проклять — ціла злива проклять передусім — зустріла нас на порозі цих вагонів муки й смерті.
Ми відступили, ми відсахнулися назад.
Біля паровоза, з жмутом клоччя в руках, стояв помічник Шумейко. Молодий хлопець-кочегар тримав маслянку з довгим тонким дзьобом. З неуважно нахиленого носика масло капало на землю великими чорними краплями.
Кочегар і Шумейко дивилися на нас, на поїзд, на вагони вздовж перону. Вони були бліді — сажа й вугільний порох не перемагали блідості.
… Як скотину… — прошепотів хлопець-кочегар. ні до кого, але нам назустріч. — Привезли… одвоювали і… як скотину… Там таке!
Шумейко скинувся і гнівно зиркнув.
— А туди ти їх… з власного бажання возив?.. Солдатів! — Він схопився і хутко поліз на паровоз. — Козубенко! — озирнувся він ще. — Маслянку як тримаєш! Масло капає! Гляди!
Мало хто з патріотичних зустрічальників того першого ешелону зостався зустрічати і другий, що підійшов і став на другій колії через півгодини. До ранку цих ешелонів так стало в ряд вісім. Над територією військової рампи. немов бринів якийсь чудний інструмент на одній, найнижчій ноті. То зливалися в один звук стогони, зойки і божевільний лемент з чорних отворів вагонів. Це бриніння — глупої, тихої серпневої ночі — було чути за кілометр від ешелонів…
До ранку від двохсот гімназистів та гімназисток на рампі залишилося не більше трьох десятків. З наших між ними були Піркес, Туровський, Зілов, Сербин і Макар.
Ми зустріли ранок зелені, схудлі, з гарячими очима, що запали в глибини орбіт. Рукава наші були закачані, і руки по лікоть були в чорній загусклій крові. Ми прожили ніч, і це була жахлива, але прекрасна ніч. Кілька годин тому, ще тільки вчора ввечері, ми були просто чуднуваті заповзяті чотирнадцятилітні хлопчаки, розпалені химерами про не відомі ще нам тайни життя. Минула одна ніч, — ми навіть не спали, — але ми не були вже тільки хлопчиками.
ХАЙ ЖИВЕ ПОДВИГ!
Матч з Одесою — зі збірною командою одеських середніх шкіл — відбувався своєчасно. Тридцятого серпня, за два дні до початку навчального року. Це був щорічний традиційний прощальний канікулярний матч.
Точно о четвертій двадцять розітнувся перший (довгий) свисток рефері. Це значило, що туалет уже мав бути зовсім закінчений: збризнуте холодним душем тіло розтерте турецьким рушником, буци зашнуровані, змочена носова хустка пов'язана на голову. Сині з червоними комірами фуфайки і чорні труси — це ми. Червоні з чорними комірами фуфайки і білі труси — це одесити.
Точно о четвертій двадцять п'ять розтинався третій, і останній, довгий свисток рефері.
З тим свистком життя спалахувало і все довкола ставало якесь зовсім інше. Серце здригалось, але йому вже не було коли схвильовано заколотитися. Духовий оркестр патетично вдаряв, і багатотисячною зграєю злітали лопотливі оплески запальних глядачів: з корнерних ріжків, одна проти одної, команди вибігали короткими ключами до середини поля. Завзяття і захоплення — від радісного відчуття власного міцного тіла, від передчуття заповзятого змагання, від патетичного голосу оркестру, від цих зичливих оплесків, від почуттів власної молодості й нескінченності твого ще довгого-довгого і, безперечно, щасливого, привабного життя, — завзяття і захоплення сповнювали серце і розпинали груди. Коли футболіст біжить від корнерного прапорця до середини поля, щоб почати матч, він переживає найкращі хвилини свого життя.
Прибігши до середини поля, обидві команди спинялись і збиралися кружка. Капітани команд тисли один одному руки й обмінювалися букетами, які зразу ж забирали і виносили за межі поля підсудки. В цей час рефері виймав з кишені срібного карбованця.
— Орел! — сказав Репетюк.
— Решка! — відгукнувся капітан одеської команди.
Срібна монета злітала високо догори, підкинута вправною рукою рефері. Потім вона падала. Хто вигравав, той вибирав гол. Етика нашого часу вимагала вибирати не кращий, а гірший — проти сонця. Вся процедура зустрічі й вибору гола забирала якраз одну хвилину й тридцять секунд. Ще тридцять секунд йшли на те, щоб, відскандувавши традиційне «гіп-ура, гіп-ура, гіп-ура-ура-ура!» — розбігтися на місця до початку. Точно о четвертій тридцять завмерлу тишу поля розтинав короткий, збурний і різкий, як удар бича, свисток. Матч розпочато.
Починали цього разу ми. Репетюк злегка підкинув м'яч наліво Сербинові. Сербин, немов знехотя і ліниво, перекинув його з ноги на ногу, потім ударив перед собою вгору. Два своїх зроблено, і ворожий інсайд кинувсь йому під ноги. Але Сербин підхопив м'яч головою і легко переніс його через ворога. Потім враз, несподіваним для його юного, ще не змужнілого тіла, сильним шутом послав м'яч далеко через поле на правий край. Це був наш звичайний початок. Тепер на правому краю Кашин, прийнявши Сербинового паса, мав провести м'яч по краю, майже до корнерного прапорця, унеможливлюючи тим офсайд, і звідтіля давати зрізаний пас під гол. Репетюк і Сербин налітали на пас. Макар ішов зліва, трохи позаду, Кульчицький тримався ще далі — він мав підбирати одбпті м'ячі й шутувати по голу через голови ворожого захисту. А трьох вдалих пасів Кашина — один був гарантований гол.
Товаришу! Чи граєте ви у футбол? В футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло. Він виховує ціле тіло — від пружності пальців ніг і до швидкості ока. Він гартує людину на все її дальше життя. Прекрасний, незабутній футбол!
Матч був для нас невдалий. Він закінчився три — один, і не на нашу користь. Дарма що на чужому полі, одесити наклепали нам. Вони були дужчі за нас. Крім того, вони були в глибшому тилу.
А втім, найперша причина була не та. Найперша причина була в тому, що ми грали неповним складом. Троє з нашої команди на матч не прийшли. Це було неймовірно, нечувано, надприродно, але це було так. Їх довелося замінити запасними. Запасні були гірші, і їх було тільки двоє. Матч ми прийняли десять проти одинадцяти.
Зілов, Жайворонок і Воропаєв напередодні матчу таємно подалися добровольцями на фронт.
ЗАСТЕБНУТІ НА ВСІ ГУДЗИКИ
СТАРЕНЬКА АЛЬМА-МАТЕР ПРИГОЛУБЛЮЄ НАС
Першого вересня тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року зранку заторочив безперестанний дощ.
Це був дощ на межі літа й осені. Він був по-літньому теплий та лінивий, але й по-осінньому дрібний, дошкульний і густий. Мжичка сіялася з усіх небесних сит Цілий світ заплутався у хмарі, і вона повила його сивою й мокрою пеленою.
Ми йшли до гімназії. Канікули скінчилися. Був перший день нового навчального року. Далі, після цього дня, один в один попливуть інші дні, ціла смуга — аж триста днів Малиніних і Буреніних, Глезерів і Пецольдів, Крихацьких і Бурневських, Шапошникових і Вальцевих[156]. Зате цей, перший, день — наш.
Як приємно цього дня знову — після двох місяців вакацій — побачитися із старими шкільними товаришами!
Але цього року ми йшли до гімназії вже з іншими почуттями. Наступний рік мав бути якийсь зовсім інший. Де вже тут до гімназичної муштри, до позашкільного догляду, одиниць, нотацій та безобідів! Війна! Світ став інший, і ми стали інші. Має бути якась інша й гімназія!
Дощ невгавав. І дарма, що було ще зовсім по-літньому тепло: доводилося брати наопашки шинелі, щоб не змокнути. Носити шинелі наопашки гімназистам суворо заборонялось, і не варт було наражатись на небезпеку. Перебігши швиденько вулицю та палісадник перед гімназією, де дощ, здавалося, падав дужчий і густіший, — гімназисти розчиняли двері і вскакували з дощу до сухого, розлогого і розкішного гімназичного вестибюля. Обабіч сходів на мармурових розкішних постаментах стояли дешевенькі гіпсові бюсти Пушкіна і Гоголя. Між ними, якраз під годинником, стояв Піль.
Піль стояв рівно, виструнчений, заклавши руку за спину. В лівій руці він тримав книжечку, в правій — олівець. Вдягнутий був він у вузькі сині штани й чорну тужурку з орлами на мідних ґудзиках. Піль був лисий впень, тільки ріденьке пасемце чорного волоссячка перерізало його череп надвоє, зализане від лівого вуха до правого. Підборіддя його було чисто виголене, але з-під носа збігали тоненькі, як шнурочки до черевиків, чорні-чорні вусики і химерно в'юнилися довкола блідого й вузького рота. Коли Піль стояв, його права нога безперестану дриґала коліном. Вона завмирала тільки тоді, як у кінці коридора з'являвся директор. Це було як пульсування, як биття гімназичного серця.
Вісім років щонайменше вчився гімназист у гімназії. Вісім років поза стінами гімназії його гімназичним життям безроздільно володів Піль. Вісім років щоранку, приходячи до гімназії, перше, що бачив гімназист, була постать Піля під годинником, між Пушкіним і Гоголем. Піль дриґав правою ногою і покусував кінчик чорного вусика. І серце гімназиста стискалося і тремтіло, як овечий хвіст. Це стояла й чатувала на його гімназистську душу розплата. Іван Петрович Петропович був надзиратель, головний виконавець позашкільного догляду. За все, що накоїв гімназист вчора поза гімназією, — ходив п'ять на восьму по місту, не вклонився педагогові, читав Пінкєртона, курив, переодягнутий заскочив до кіно, — за все, за все він матиме сьогодні відплату тут, з рук Піля…
Сьогодні Піль стояв на тому ж місці. Його права нога здригалася, лівий кінчик вуса був затиснутий між зубів. Гімназисти проходили повз нього — всі чотири сотні — і, на мить спиняючись, перехилялися в попереку надвоє. Це був уклін Пілеві. Їх щодня діставав Піль чотириста. За невід-давання уклону належало карцеру дві години. Піль відповідав на уклін коротким поморгом повік. Обличчя його було кам'яне, як і в Пушкіна та Гоголя обабіч, нога його здригалася. Його очі поковзом пробігали по ґудзиках шинелі. Шинель має бути застебнута на всі ґудзики. Але ж сьогодні ще літо. В застебнутих шинелях парко. Вони ж тільки замість плащів. Крім того — війна. Все має бути якесь інше, не таке, як раніш, і гімназисти одвішують свої уклони в шинелях, розстебнутих навстіж, і вже принаймні з розстебнутим коміром.
Нога Піля здригається, вус лізе між бліді тонкі губи, з-під носа цідиться тільки три слова — три тихі, спокійні і байдужі слова:
— Кульчицький три години… Сербин дві години. Кашин година… Теменко шість годин…
Прізвища всіх чотирьохсот гімназистів Піль знає напам'ять. За кожний незастебнутий ґудзик належить одна година карцера.
Ошелешені, ми проходимо до роздягалки. Невже цьому правда? А війна? А те щось «нове», що мало відтепер початися? Ми кидаємося до класу. Може, це помилка? Ні. Це правда. Це не омана. З сорока учнів вже тридцять тут. І майже всі тридцятеро дістали хто дві, хто три, а хто і всі шість — за всі шість незастебнутих ґудзиків — годин. Як же це так? Піль зоставив нас без обіду? Тих, до кого директор вже звертався: «Господа, послужим вере, царю и отечеству!»?! Тих, що от уже кілька днів і ночей не виходять з військової рампи, годують солдатів, ходять біля ранених, допомагають лікарям, по лікті барбаються в гною і солдатській крові?! Тих, що з-поміж них троє подалися на фронт добровольцями? За незастебнутий ґудзик? Так само, як торік? Це неможливо!
Клас гув, мов кубло роздратованих джмелів.
Наше схвилювання було таке велике, що навіть така видатна подія нашого життя, як недавня втеча на фронт трьох товаришів, якось в цю хвилину відсунулася на другий план. Гімназія гомоніла й гула.
Нарешті оглушне калатання розбитого дзвона сповістило про початок молебня. Вистроївшись лавами по двоє, ми рушили до церкви.