— Виведіть його! — наказав Мерцальський.
Десятеро охочих вивести зомлілого і таким чином самим вийти і зникнути кинулися до Хавчака.
— Стійте, — спинив їх Мерцальський. — Тільки двоє Туровський і Грінштейн, зробіть ви.
Хлопці з жалем розійшлися Ощасливлені Туровський і Грінштейн підхопили півживе тіло Хавчака й весело потягли його з класу.
За хвилину двері рвучко розчахнулися і на порозі з'явився директор. Сорок пар ніг шурхнули по підлозі, двадцять парт стукнули кришками. Ми зірвались як один, виструнчились і завмерли.
На секунду директор затримався біля порога. Потім поволі, стиха, перевалюючися з ноги на ногу, рушив від порога до нас в глибину класу. Кутки його губ одвисли, нижня губа вип'ялася далеко наперед і відпала, очі пішли глибоко під лоб і звідти, з глибини орбіт, поблискували жовтими мінливими вогниками. Вони нишпорили по наших обличчях. Директор шукав.
Ми блідли, нам забивало дух, по спині сповзали холодні й гидкі хробаки, з чола стікав холодний піт, ноги німіли, серце терпло, немовби його й зовсім не було. Ах! Якби ж то знепритомніти! Як заздрив кожний із нас проклятому Хавчакові. Везе ж цим першим учням!
Нарешті, коли ми вже зовсім задихнулися і нам уже не було чим дихати, директор роззявив свою пащу:
— Владельца этой книги я прошу незамедлительно выйти сюда!
Сорок чоловіка тихо зітхнули й понурили голови. Тихо зітхнув та понурив голову разом з іншими й Кульчицький. Ніщо не могло зовні виказати його. Він був такий же блідий та синій, як і всі.
— Ну? — захлинався в слині директор. Ми мовчали. Кульчицький мовчав.
— Голови вверх! — скомандував директор. Слухняно ми підвели голови догори.
Витримати його погляд не було сили. Але й одвернутися, спустити очі, навіть блимнути було неможливо. Тепер за це можна було вилетіти з гімназії.
— Ну? — заревів директор.
Ми мовчали. Зелені кола розпливалися перед очима. Директорові очиці двоїлися, троїлися, множилися. Він сам був уже не один, а два, три, безліч. І невідомо було, котрий же з тих багатьох був справжній директор.
Ми мовчали.
— Весь класс сегодня без обеда три часа!
Ми мовчали.
— Мерзавцы! Выгоню всех вон!
Ми мовчали.
БАТЬКИ І ДІТИ
Того ж вечора відбулися екстрені збори батьківського комітету.
Наша гімназія була глибоко провінціальна гімназія. В ній не було ні «аристократичних» традицій старих шкіл, ні «прогресивного лібералізму» столичних «новаторів». Велике околишнє панство та визначні урядовці гребували нашою гімназією. Великі поміщики та визначні інженери відсилали своїх синів до київських чи одеських привілейованих шкіл, старше офіцерство — до кадетських корпусів. В батьківському комітеті нашої гімназії не було, отже, ні генералів, ні директорів заводів, ні хліборобських тузів. Комітет складався з залізничних касирів, міських торговців, урядовців дрібних державних інституцій, дрібнозаможних хуторян, посесорів, бухгалтерів, колійних майстрів, обер-кондукторів, машиністів, збіднілих шляхтичів. Головою комітету був наш міський голова, власник міських аптек, купець першої гільдії, Добротворський. В президії комітету, окрім нього, числився шляхтич, поміщик та ділок, пан Заремба, піп військового собору Ліляківський, удова-бібліотекарка залізничної бібліотеки Сербина та залізничний машиніст Кульчицький. Перебування в президії комітету машиніста Кульчицького розцінювалось як вияв демократизму.
Машиністові Кульчицькому було вже п'ятдесят п'ять років, п'ять років він був уже на пенсії і в своїй невеличкій садибці на передмісті розводив яблука високих гатунків і плодючі племена бджіл. Його мед і щепи славилися на ціле місто. Але була в машиніста Кульчицького й ще одна прикмета, яка вирізняла його з-поміж усіх інших смертних людей і оповивала ім'я його романтичною загадковістю. Машиніст Кульчицький був скарбошукайло. Знайти скарб — це була мрія всього попереднього життя Кульчицького. Він дивився на манометр, і йому здавалося, що то горнятко із золотими турецькими монетами. Він брався за ручку свистка, і йому ввижалося, що то крива козацька шаблюка з діамантами гаптованим ефесом. Він одвертався до котла і аж здригався, стільки подібне було горно котла до казкового чавунчика з гайдамацького сховища. Машиніст Кульчицький знав усі легендарні місця переховування скарбів. Він шукав польські скарби під Баром[163] і Копайгородом[164], турецькі — під Кам'янцем і Хотином[165], гайдамацькі — під Немировом[166] і Летичевом[167], козацькі — між Джурином[168] і Шаргородом[169]. Він мав плани, карти, оракули. Він зготував у власній кузні всю зброю і машинерію для копацьких робіт. У нього були лопати, кайла, ломи, спеціальні дзюбки та беги, спеціальні свердла й триметрові шила — для промацування й прошивання верхніх шарів грунту. Він вивчив напам'ять чисто всі замовний, нашепти й слова, яких бояться чорти й скривджені душі, що охороняють з того світу скарби. Він осяг всі тонкощі чаклунства над папоротниками, придорожниками, гостролистами й нічним цвітом, що, як відомо, товаришують із скарбищами і вказують втаємниченій людині путь до льохів краще від усяких планів і оракулів. На своє «полювання» старий машиніст Кульчицький вирушав що темної чверті місяця, як того вимагають приписи скарбошукацтва.
Щодо виховання своїх дітей — а їх було в машиніста Кульчицького двоє: наш товариш Бронек і молодший Стах, — старий скарбошукайло визнавав лише один метод — ремінь. Цим виховавчим способом він впливав на своїх синів мало не до їхнього повноліття.
Засідання батьківського комітету відкрив Іродіон Онисифорович. Всі члени ради сиділи довкола великого столу в кабінеті директора гімназії, інші члени комітету розташувалися на розставлених амфітеатром стільцях попід стінами.
— Милостивые государи й милостивые государыни!
Іродіон Онисифорович сказав урочисту промову. Він скаржився на дітей, що зростають неслухняними, непоштивими, розбещеними, розпутними і, нарешті, злочинними. Вони ж ходять по вулицях після сьомої вечора, гуляють із гімназистками, курять тютюн. Вони нарешті наважуються зухвало зняти руку на свого наставника і вихователя… Тут Іродіон Онисифорович коротко, розповів комітетові про свою нічну пригоду, прикрасивши її на свою користь, певна річ, ніяк не гірше від того, як прикрашав її на свою користь другий її, не відомий досі, учасник — Бронька Кульчицький.
Комітет вислухав директора мляво. Кожний з батьків учнів старших класів мав підстави підозрівати свого сина, і це дуже турбувало його. Ну що як директорові пощастить виявити злочинця і це буде саме його син?
Це ж негайне виключення з гімназії. «Вовчий» білет! Ох, хоч би вже не признавалися!
Бібліотекарка Сербина сиділа мовчазна й сумовита. Її син був учень п'ятого класу, і вона мала всі підстави побоюватися, чи не він є цей самий злочинець. Адже вчора її Христя повернувся дуже пізно і був такий стурбований та нервовий. Він пояснював, що за ним гнався Іван Петрович. Чи не збрехав він? Ну що, коли це він і це стане відомо? Серце матері стискалося млосно й холонуло від жахливих передчуттів.
А проте старій Сербиновій було журно не тільки від тих страшних передчуттів. Їй було сумно ще й тому, що була вона культурна, начитана й освічена людина. І вона чудово розуміла, який толк може бути з виховання дітей, коли вихованням цим керують троє — виродок, солдафон і шпиг. І ще журніше робилося старій матері, що розуміє вона це і не може нікому, нікому ні одного слова про це сказати. Бо за кожне таке слово критики чи тільки сумніву її проженуть із залізничної бібліотеки і не вислужить вона свої двадцять карбованців пенсії, до якої зосталося їй усього тільки три роки… І сиділа вона журлива, мовчазна та безсловесна.
На директорову промову відгукнувся, власне, один тільки з батьків. Це був молодший машиніст Шумейко. Дарма що син Шумейка вчився тільки в першому класі і йому, отже, нічого не загрожувало, Шумейко взяв слово:
— Ваше превосходительство! — сказав він. — Даруйте мені за сміливість, але я дозволю собі сказати от що Виховання наших дітей ми доручили вам, і не ви у нас, а ми у вас повинні запитати, чому ж це наші діти ростуть, як висловлюєтеся ви, ваше превосходительство, оболтусами і хуліганами.
— Господин машинист! — зайшовся оскаженілий директор. Він розтулив рота для запальної тиради на захист ображеної гідності свого генеральського мундира, але зразу ж рота гучно затулив. Шумейко — це ж був «монстр» і «анфан терібль»[170] батьківського комітету, залізничного вузла і всього нашого міста. Жодне непорозуміння в місті чи на залізниці не могло обійтися без його неодмінної участі. У начальника служби тяги, а також у жандармського ротмістра, барона Ользе, Шумейко був на приміті як «червоний», а поміж людей був навіть поговір, що він належить до партії соціал-демократів більшовиків…[171] Боронити проти такого честь генеральського мундира — це тільки принижувати й плямити себе. І директор зробив усе, щоб підкреслити, що промови Шумейка він взагалі не чув. Його раптом схопив страшний нежить, і він три хвилини кашляв і сякав свій одвислий синій ніс.
Директор вимагав від комітету надзвичайних повноважень для суворих дисциплінарних заходів на цей випадок і, крім того, загальної санкції від батьківського комітету на застосування найширшої програми суворого впливу на дітей — відповідно до загальних умов воєнного часу і, зокрема, близькості нашого міста до фронтової зони.
ДВАДЦЯТЬ АЙСТР І ОДНА ХРИЗАНТЕМА
Зміст засідання батьківського комітету став відомий нам негайно ж, звичайним способом.
Директорів кабінет містився на першому поверсі під церквою, якраз під вівтарем. Душник у стіні біля директорового крісла в кабінеті та душник біля бокового жертовника у вівтарі з'єднувалися широкою вертикальною продуховиною. Кожнісіньке слово з кабінету резонувало через душник до вівтаря, і, навпаки, кожнісеньке слово з вівтаря та співи з церкви резонували до директорового кабінету Сидівши в своєму кріслі на початку відправи, директор завжди чув, що відбувається в церкві. Ми завжди дивувались, як він, сам викладач фізики й математики, так ніколи й не домислився, що звук потрапляє не тільки з вівтаря до його кабінету, але й з кабінету до вівтаря також.
Цього разу біля душника у вівтарі просиділи весь вечір Сербин і Кульчицький. Коли голова батьківського комітету почав своє заключне слово, друзі вислизнули до темного коридора, тихо замкнули двері вівтаря і крадькома чкурнули в другий кінець до сходів над дзвіницею. Вийти з гімназії звичайним способом, тобто через двері, бодай чорного ходу, було неможливо. Там вартував триклятий унтер Юхим. Так само неможливо було прослизнути до першого поверху, щоб виплигнути на вулицю з вікна якогось темного класу. Коридор першого поверху був освітлений, і там весь час вештався Піль. Отже, вихід був один. Трудний і рискований, але…
Щоб потрапити з другого поверху нишком на землю і за стіни гімназії, треба було насамперед лізти вгору, на церковну дзвіницю. З дзвіниці, крізь віконце у невеличкому куполі, втікачі потрапляли на дах гімназії і водостоком — на землю.
Сербин і Кульчицький проробили всю путь з віртуозною швидкістю й бездоганністю. За дві хвилини вони були вже на землі і сторожко прислухалися. Пересвідчившись, що скрізь було спокійно і їх не помічено, вони насунули кашкети до очей, вбрали голови між плечі і щосили побігли через двір. Оця двадцятиметрова пустеля двору була, безперечно, найнебезпечнішим місцем — з вікон гімназії двір був видний як на долоні.
Але й ця перебіжка кінчилася щасливо.
— Він таки дізнається й вижене тебе, Бронько! — оддихавши, резюмував Сербин своє перше враження від підслуханого засідання комітету й виступу директора.
— А раньше! — зухвало циркнув крізь зуби Кульчицький.
Вираз «раньше» і «а раньше» Бронька позичив з одеського діалекту, і означав він всякий вияв самовпевненості, зневаги та вищості. «А раньше» означало — «ніколи», та ще і з знаком оклику: «Ніколи!»
Кульчицький поводився зовні дуже безтурботно й по-молодецькому, але там: «усередині», тоскно стискалося його серце і полохливо скиміло «під ложечкою». Ху, як же йому було гидко і кепсько на душі!
Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! — беззвучно молився про себе Кульчицький і марновірно намагався проказати цю свою молитву зряду п'ять раз. Ще змалку встановилася в нього така прикмета, що за кожне надзвичайне бажання, щоб воно здійснилося, треба молитися п'ять раз зряду. За бажання менш значне можна молитися чотири рази. За дрібне, незначне бажання, щоб не докучати богові, годилося молитися не більше трьох раз. Ця забобонна система мала психологічне підґрунтя десь, певне, в самих ідеалах гімназистського щастя — в «отметках» — п'ятірці, четвірці та трійці. «Хоч би ніхто не виказав! Господи! Хоч би ніхто не виказав!» — докінчив Кульчицький п'ятий тур мовчазної молитви і, відбувши його, відносно заспокоївся. В «закон божий», церкву та ікони Кульчицький не вірив з другого класу гімназії, але в трудних випадках життя все ж таки вдавався до молитви.
Сербин завернув за ріг і пустився майже бігом. Було вже пізно, а він хотів повернутися до приходу матері з комітету. Але вже майже добігши до дому, Сербин раптом спинився. Якусь мить він вагався. Потім стиха побрів назад.
Не дійшовши рогу, він став перед домом машиніста Кроса. В домі було тихо, але крізь паркан пробивалися вогники. Щоб краще роздивитися, Сербин перейшов на другий бік вулички і звівся навшпиньки.
Ніч була темна, місяць ще не зійшов. Кімната Каїрі Крос була яскраво освітлена, але порожня, вікно широко розчинене надвір. Сусіднє вікно було зачинене, але крізь скло видно було цілу родину Кросів довкола столу. Родина Кросів вечеряла. Сербинове серце тріпотнулося. Катря Крос сиділа між батьком і матір'ю. От вона схилила голову і щось жує. От простягла руку і щось узяла.
Що? Ага, сіль.
Серце Сербина билося дужче і дужче.
— Катря… тихо прошепотів Сербин, немовби там, за вікном, дівчина могла його почути. Але ні! Саме тому і шепотів Сербин, що знав напевне, що там, за зачиненим вікном, дівчина почути його ніяк не може.
Сербин відхилив хвіртку і прослизнув у двір. Назустріч йому з ґанку почулося загрозливе гарчання.
— Карачун! Пс-с-с! — прошепотів Сербин, і добрий собака, впізнавши сусіда, ласкаво відстукав своє привітання хвостом по дошках помосту.
Сербин перестрибнув низенький штахет і опинився в палісаднику. Його зустріли клумби, залиті хвилями збляклих кольорами й млявих пахощами, але таких чарівних ніжністю ліній і рисунка, осінніх квітів. Їх виковали дбайливі рученята прекрасної Катрі. Голова Сербина наморочилася. Він нахилився над грядкою хризантем і протяг до них тремтливу руку. Квіти немов самі потяглися до рук і раптом з пітьми грядки обпекли їх коротким, гарячим і шорстким доторком.
Злякано здригнувшись, Сербин одсмикнув руку назад. Кропива? Незайманиця? Чи, може, гадюка?
Але тривога була фальшива. То був просто Карачун. Він стрибнув у палісадник слідом за Сербиним, поліз на грядку і попік Сербину руку своїм гарячим, шершавим собачим язиком.
За півхвилини два десятки червоногарячих айстр були вже зірвані. Се-рбин поспішив назад. На ходу він швиденько обкусував стеблини, рівняючи квіти в букет. За браком мотузочка він зв'язав цей букет стеблиною двадцять першої, білої хризантеми. Її голівка ніжно звисла з боку букета, немов коштовна застібка, немов та ніжна біла чистота, яка вершила палкість червоногарячого юнацького кохання…