— Стій!
Бійці, не долізши якихось десяти кроків, спинилися; один опустився на коліно, другий стояв, широко відставивши вбік ногу. Климченко трохи знав їх, колись у Дворищах вони разом відбивали німецьку атаку, рятували штаб полку і полковий стяг, який тоді ледве не потрапив до німців. По страдницьких виразах кирпатих облич було помітно, що хлопцям дуже неприємно встрявати в усю цю справу. До того ж, видно, вони побоювались його.
— Стій, хлопці! — м’якше сказав Климченко.
З якогось недавнього часу він почав спокійнішати, і що далі, то все виразніше розумів, що відбувається і що треба робити. Це надало йому впевненості та душевної злагодженості — здатності через силу перемогти щось непереможне в собі. Але в цей час Петухов іще щось крикнув бійцям і, тримаючи напоготові пістолет, хутким кроком пішов до обриву.
За ним ступив Орловець.
— Стривайте! Ви що? У мене о дев’ятій нуль-нуль атака! Ви враховуєте чи ні?
Петухов не зирнув на ротного.
— Трибунал усе врахує! — загрозливо прозвучало в тривожній тиші рову, і в грудях у Климченка щось безнадійно занило.
На хвилину в ньому блиснула і згасла мимовільна вдячність ротному. Але зразу ж з’явилася думка: «Не треба! Не впрошуй! Марно!»
Петухов доліз до крайнього бійця і з запеклою суворістю на м’ясистому обличчі штовхнув його в шию. Хлопець упав на коліна, підвівся і поліз вище. І в той час Климченко надзвичайно загостреним розумінням відчув справжній, неминучий, великий кінець.
Щоб не роздумати, не дати в собі ослабнути чомусь, як йому здалося, конче ясному і єдино можливому, він перехопив рукою автомат і його ніби спеціально скошеним для того дульним зрізом, ткнув себе в груди.
— Стій! З глузду з’їхав, чи що?!
Хтось із силою рвонув його за лікоть. Лейтенант озирнувся — то був Голонога. Тоді в якомусь секундному проясненні Климченко зирнув на себе збоку і збентежився.
Насправді: це було вкрай недоречно, навіть огидно — забити себе, коли вже тебе не забили німці. Марудно виспіла його рішучість була зрушена. Але що ж робити? Як бути далі? Лейтенант випустив автомат, який тягнув до себе Голонога, і розгублено озирнувся — на схилі рову, тривожно втупившись у нього, стояли бійці.
Він так нічого і не вирішив. Як раптом десь за ровом гулко вдарило в повітрі — раз і другий. У хмарному небі над головами автоматників з тугим шерхотом пройшли снаряди. Крекнувши, вони розірвалися на висоті. За кілька хвилин мала початися атака.
Орловець торопко зирнув на годинник у рукаві і рішуче ступив до Пєтухова.
— Ти ось що, годі!
Петухов спантеличено озирнувся.
— Ви що?
— А нічого! Мотай звідси! У мене атака! — хмурно сказав Орловець і, не чекаючи відповіді, гучно подав команду: — Командири взводів, по місцях!
— Ах, так! — круто повернувся до нього Петухов. — Покриваєш? Кого покриваєш, подумав? Ти відповіси за це!
— Ну і відповім! — через плече кинув Орловець. Видно було, він ледве стримував себе і в інший час не потерпів би такого втручання в справи роти. Але тепер у роті було ЧП, і тут багато в чім він відчував себе зв’язаним.
Орловець зирнув на годинник і тугіше підтягнув ремінь на своєму кожусі. Після, ніби тільки завваживши на схилі понуро-розгубленого Климченка, з клопіткою суворістю прикрикнув на нього:
— Чого став? Ану, марш до взводу!
Климченко збентежився ще більше — таким несподіваним здався йому цей, по суті такий звичайний, наказ. Лейтенант спантеличено зирнув на Орловця: чи до нього той звертається? Але помилки не було — ротний наказував йому; сказав і пішов по струмку вгору, на середину ланцюга, ніби відразу забувши про нього і про Пєтухова, який зі мстивою затятістю хутко йшов геть по рову.
З гулким серцем у грудях Климченко повернувся до взводу.
На висоті гриміли вибухи, вгорі у хмарному березневому небі люто верещало і вило. Бійці допалювали цигарки і, охоплені новим клопотом, торопко розбігалися в ланцюг по краю рова. Лейтенант вліз також по обриву нагору і ліг між бійцями. Ще не вірячи, що все обійшлося, що найбільша біда минулася, і передчуваючи попереду трудне, він марудно спокійнішав.
Проте часу в нього було обмаль, командири взводів у ланцюгу подавали вже команди.
Тоді й він, підвівшись на краю обрива і трохи гучніше, ніж було треба, тремтливим від хвилювання голосом гукнув:
— Взвод, підготуватися до атаки!
Хтось сунув йому автомат, хтось поспішно скинув з себе і віддав йому гвинтівку. З німою вдячністю в душі лейтенант прийняв усе це і озирнувся. Трохи збоку над обривом знялася приземиста постать Орловця. Ротний дістав з-за пазухи пістолет і, змахнувши ним, вискочив з рову.
Рота автоматників починала атаку.
1962
ПОКОХАЙ МЕНЕ СОЛДАТИКУ
Повість
Війна стрімливо котилася під ухил, днями взятий був Берлін, а ми вперлись у німецький оборонний рубіж за невеликим австрійським містечком і третій день стояли непорушно. Німці часом пострілювали з гармат і мінометів, і тоді серед пристойних, гостроверхих будиночків тарахкали вибухи і з фуркотом розлітались увсебіч червоні друзки черепиці. Якби не ті дахові та цегляні друзки, якими був закиданий асфальт, було б дуже зручно котити на велосипеді, особливо від поворотки вниз до напіврозбитої домівки на розі, за якою біля річки стояли обкопані гармати. Взагалі було небезпечно, могли й підстрелити, хоч кулі з недалекого «передка» сюди не долітали. Але ж міни. Від мін, цього німецького бузувірства, схову на передовій не було ніде — ні в полі, ні в лісі, ні в місті. Хіба що в землі. Одначе в землі вже не сиділось — насиділись за війну. А тут буяла весна, жадливо зеленіла обсипана жовтими козельцями трава на пустирі, в городцях при будиночках зацвітав бузок, удень пригрівало сонце. На душі повільнішало, навіть щось зараділо всередині в непевному передчуванні молодої бездумної вдачі. Особливо, коли тобі лише трохи за двадцять, і вперше за війну з’явилася надія вижити. А ще сьогодні в руки потрапив справний ровер, на якому не катався з дитинства.
З-за осніжених хребтин гір вибралося в небо ранкове сонце, сліпучим промінням несподівано вдарило з-за поворотки біля рогу широкого, напіврозбитого вибухом будинку. На мить дорога похитнулась, колесо раптом вильнуло вбік, і я з доброго розгону гримнувся на асфальт, проїхавши юзом ще кілька кроків. Перемагаючи біль у коліні, підвів голову й лише тоді побачив людей. Близько приткнутий до вцілілої стіни будиночка, стояв командирський «вілліс», побіч з ним — трофейний «хорьх», і застигла купка офіцерів, які здивовано втупилися в мене. Звісно, то було начальство. («І коли їх принесло сюди?» — неясно подумав я.) Стиха матюкнувшись на них і на себе заразом, почав незграбно підводитись. Надто квапитись вже не мало сенсу, я виразно відчував, що влип, і готувався якось пережити малоприємну зустріч.
— Подивіться на нього! — прозвучало тоном, який не обіцяв нічого доброго. — Гадає, для нього війна скінчилася! Він вже ладен зламати собі голову на дорозі!..
На мою біду, це був командир нашої протитанкової бригади — кремезний, з бичачою шиєю полковник, незвичайний крикун і матюкальник. У бригаді його і любили, і боялися, бо, зустрівшись із ним одного разу, зустрічатися вдруге не дуже хотілось. Інші біля машин мовчали. Поставивши ногу на бампер «вілліса», вглядався в розістлану на капоті карту знайомий підполковник зі штабу бригади, біля нього стояв якийсь майор у кашкеті кольору хакі. Цей, останній, з поблажливою, сторонньою усмішкою спостерігав за моєю безвихіддю.
— Винуватий, — промимрив я, морщачись від болю в побитому коліні. Рукав гімнастерки був чимало розідраний на лікті, і я трохи повернув ровер, щоб стати до них боком.
— Де твій підрозділ, лейтенанте? — визвірився комбриг.
— Онде гармати, — несподівано тонким голосом відповів я, кивнувши на гарматну обслугу, що тулилася за сотню кроків біля річки. І зніяковів ще більше: мої солдати, повитягувавши, як один, шиї, з цікавістю вдивлялися в свого неборака-взводного, який раптово потрапив у халепу.
— Чий ровер? Крадений?
— Аж ніяк. Трофейний.
— Який трофейний? Ти що, його в бою взяв? — розлютився комбриг. Його з готовністю підтримав підполковник:
— Типовий приклад грабунку транспортних засобів. Є ж постанова військової ради, яку належить суворо виконувати.
— Мені грабіжники не потрібні! — відрізав комбриг. — Зараз же повернути ровер. Туди, де взяли!
— Єсть! — понуро вимовив я, однак, з полегшенням від того, що розмова, здається, скінчилася. Кульгаючи, з ровером у руках я побрів уздовж дощатої огорожі лісопильні до вогневої позиції мого взводу.
Де взяли цей ровер, я знав. Учора наш батарейний санінструктор Петрушин, коли солдати окопували гармати, побігав окіл, як це він завжди робив на новому місці, і з ближнього котеджу за річкою притягнув цей ровер. Сам поїздив недовго, мабуть, навчався, кілька разів упав і втратив до ровера цікавість. Учора на ньому недовго покаталися хлопці з гарматної обслуги, а вранці взяв я.
З ровером у руках я дочвалав до недалекої вогневої позиції. На станку 76-міліметрової гармати сидів навідник Степанов, димів здоровенною цигаркою з махорки. Інші двоє сиділи на брівці поряд. Командир гармати сержант Медведев спав під палаткою за бруствером. Правильний Кананок, самітньо позираючи в тил, жував шматок хліба. Ще на світанку туди пішли двоє з казанками, та щось не поверталися: певно, якась невправка у старшини. Було тихо, спереду в містечку поки що не стріляли, мабуть, німці також снідали. Батарея вже котрий день стояла ззаду за піхотою, вогню не вела, чекала прориву німецьких танків. Але, видно, тепер, наприкінці війни, німцям було не до прориву — хоч би як стримати наші прориви. Начальство, відомо, розуміло те, але все одно робило, як вимагала військова наука, — звісно, для перестороги, аби чого не вийшло. Але вже певно нічого не вийде — німці вже не ті, що в попередні роки, і навіть у попередні місяці. Як чотири місяці тому під Балатоном, коли вони завдали нам клопоту. Прорвали фронт і гнали аж до Дунаю. Тоді наш полк утратив усі гармати і безліч людей. Решта довойовує в піхоті.
— Кананку, — покликав я молодого солдата. — Відведи ровер. Онде в той дім.
Кананок, як завжди, спершу ніяково завсміхався, зирнув на добрячий котедж під горою, за бурхливою гірською річечкою.
— Нічого собі будиночок! Палац.
Ну, не палац, звичайно, але котедж справді був показний, — мурований, двоповерховий, з обведеними білою фарбою високими вікнами. Біля входу росли дві старі ялини, а по гранітній стіні розповзся густий покрив плюща, який спізніло зеленів першим дрібним листям. Удовж річкового берега видніла невисока дротяна огорожа. Ззаду між будівлею і стрімкою скелею височіли старі дерева, з-за листви яких виглядав червоний дах, завершений невеличкою, під зеленим ковпаком, баштою. Мабуть, господарював там не бідний австрієць.
Я присів на снарядну скриньку між станків, а Кананок через вузький дерев’яний місток над річечкою покотив ровер. За річкою він зупинився біля, мабуть, зачиненої хвіртки, щось гукнув. І тоді з дверей появилася постать якоїсь дрібної жіночки у вузеньких штаненятах, вона живо наблизилась до хвіртки і заходилась відмикати дверці. Кананок, видно було, забалакав щось, і вона, схоже, відповіла. Хвилину вони там нібито перемовлялись, але звідси не було чутно, про що. Хоча про віщо міг говорити Кананок, який навряд чи знав бодай десяток слів по-німецьки.
— Ти диви! — заздрісно вимовив ззаду Степанов. — Наш Кананок уже німкеньку полює. Вже домовляється…
— Не німкеньку — мабуть, австрійку. Але правда, спритна дівчина, — висунувся з рівчака чорновусий телефоніст Муха.
Либонь, і правда. Навіть здаля дівчина виглядала зграбною — особливо своєю хлопчачою фігурою, жвавою й невеличкою, і вже тим захопила солдатську увагу артилеристів. Вона перейняла у Кананка ровер, легенько крутнувши головою, відкинула назад пасмо коротко постриженого волосся і повернулася до дверей у котедж. Кананок, однак, усе гукав до неї щось, і вона, зупиняючись, відповідала, поки не зникла за ялинками. Солдат недовго постояв ще, а після, все озираючись, пішов через місток до вогневої позиції.
Я зирнув назад, на дорогу, — «вілліс» усе стояв під стіною розбитого будинку. Офіцери схилилися над його капотом, над розстеленою картою; мабуть, вони вже втратили до мене увагу. Та не всі. З-за спин інших один все ж разів зо два зирнув у наш бік — чи не той добродушний майор, подумалося мені. Але в той час у рівчаку зазумерив телефон, і телефоніст Муха покликав:
— Комбат, товаришу лейтенанте!
Я стрибнув у рівчак, узяв слухавку. Комбат питав, скільки у мене снарядів — окремо бронебійних, окремо осколочних. Я сказав, що треба підрахувати, тоді повідомлю. Ніби між іншим комбат попередив:
— Там десь перший біля вас. І особист.
— Уже бачу. Стоять на дорозі.
— Як поїдуть, дзвякни — куди?
Я поклав слухавку і виліз із рівчака. Машини були на давнішім місці, але офіцери там, видко було, заворушилися, перестали розглядати карту. І той добродушний майор у кашкеті вже не позирав сюди. Виходить, це і є наш бригадний особист, уповноважений страхітливого «смершу»[7]. Досі я ніде не бачив його, чи, може, він у бригаді недавно? Нашого полкового «смершівця» всі добре знали, той завжди товкся на батареях, особливо на маршах чи на формуваннях, любив посидіти з офіцерами вільної години та з чаркою. А ще був неабияким аматором співу — хоч «Розпрягайте, хлопці, коні», хоч «На позицию девушка провожала бойца». Казали, у полк приїхав з Далекого Сходу і вже за два місяці на фронті одержав два ордени, як і наш комбат, котрий тупає по передовій від самого Харкова і двічі поранений. А втім, здавна відомо, що Бог нерівно ділить не тільки в мирному житті, а й на війні.
Машини з офіцерами нарешті поїхали по дорозі в тил, треба було попередити комбата. Полкові батареї в цій тісній гірській долині розміщувалися по одній в декілька ешелонів — перша батарея була спереду, по той бік містечка, відразу за піхотою; по цей бік наша, за нею решта. Всі сиділи при одній дорозі. Ясна річ, комбати стежили за неурочним пересуванням комбрига і повідомляли про нюго один одному, щоб не бути захопленими зненацька. Начальства, як і противника, належало остерігатися на війні. Я заліз у тісний рівчак і зателефонував комбатові, а як виліз, Кананок уже був на вогневій. Його усмішливе обличчя сяяло стриманим захопленням, і це відразу помітили наші зубоскали-хлопці.
— Ну, домовився? Коли побіжиш?
— А може, він сюди її приведе? В гості…
Кананок, однак, без уваги до них одразу звернувся до мене:
— Там землячка ваша, товаришу лейтенанте.
— Яка землячка?
— Та з Білорусі, каже.
— Як з Білорусі? Радянської? — не міг зрозуміти я.
Всередині Австрії, наприкінці війни, в такому шикарному котеджі — землячка? Щось тут незрозуміле…
— Ну, — тільки й відповів небагатослівний Кананок. Мабуть, більше він не знав нічого.
Та новина не тільки зачепила — вона майже зворушила мене. Земляки взагалі мене ніби обходили, за всю війну я зустрів їх, може, чоловіка три. Мабуть, тому, що цей Український фронт був поодаль від Білорусі, солдати та й офіцери у нас більшістю походили з України, Північного Кавказу, де формувалася бригада, ну й, відомо, з Росії. Білорусів же в полку, здається, не було жодного. Якось почув, нібито начальник ПММ — білорус і принагідно запитав у самого, звідки він. Але ні, не з Білорусі, хоч вимова його було дуже подібною до білоруської. Казав, смоленець. Я був розчарований. Так хотілося стріти рідну душу, хоч би звідки-небудь з близького чи з далекого району, побалакати про довоєнне. А може, й дізнатися щось про сучасне з рідних містин, від яких я був одірваний з початку війни.
Війна війною, але, мабуть, слід було зашити розідраний рукав. Оскільки тут гасало начальство, роздягатися не став, попросив Кананка зашити гімнастерку на мені, і той вийняв із зимової шапки голку з несвіжою ниткою. Тільки-но він прилаштувався зашивати, як ззаду загухкали наші гаубиці; через голови, прорізуючи туге повітря, з шарханням полетіли важкі снаряди. Спроквола з іншого боку глухо загавкали німецькі міномети — ці, як і вчора, почали бити по містечку. Між дахів і дерев пихнули вгору димні вибухи — два з них зовсім побіч, за лісопильнею.