— Це доктор Шарф і фрау Сабіна, — тихенько відрекомендувала господарів Франя. Про мене вона, мабуть, сказала їм раніш, і тепер, підступивши до господині, ласкаво притулилася до її плеча. Оце так, сказав я собі, щось, однак, починаючи розуміти в їхніх взаєминах.
— Кайне нацисти?
— Кайне, кайне, — разом повторили господарі.
— Вони не нацисти, — сказала Франя. — Доктор Шарф — професор біології.
— Я, — підтвердив господар. — Університет штадт Ганновер.
Ну, якщо професор, то, мабуть, справді не фашист, усе ж біологія як наука може обійтися без фашистської ідеології, подумав я. Ця обставина трохи пом’якшила моє ставлення до господаря і, напевно, його до мене також. Я було взяв зі столу чашечку гербати, як господар мовив «момент» і вийшов через бокові двері. Я так зрозумів, що треба почекати. І справді, він хутко повернувся, поважно ступаючи негнучими ногами по слизькій підлозі, поставив переді мною маленький графинчик, до половини налитий золотистим напоем.
— Дас іст коньяк.
— Овва! — вирвалось у мене.
Господиня щось гукнула Франі, та тихенько висковзнула за двері і, повернувшись, поставила на столик чотири мініатюрні чарочки на тонких ніжках.
— Доктор Шарф частує. Покликать солдата?
— Я сам.
Я вийшов на ганок — мій Кананок сидів на краю сходинки і позирав через річечку на свою позицію, де, видно було, сиділи й лежали його товариші. На дворі було тепло, яскраво світило сонце; над містечком і долиною між гір лежала полуденна тиша. Ніби й не було війни. Я наказав Кананку збігати на вогневу, принести хліба.
— І там у Медведева тушонка була. Попроси баночку.
Кананок побіг на вогневу, а я повернувся у вестибюль. Господарі були тут, тільки тепер сиділи біля стіни в шкіряних кріслах — старі і однаково безпомічні, те було видно з першого погляду. За столиком Франя налила в чотири чарки.
— Трохи зачекаємо, — сказав я. — Зараз принесуть закуску.
— То добре, — сказала Франя. — Німці як випивають, не закусують.
— А ми закусуємо. Коли є чим.
— У нас вже нічого нема. Ті дні я по хліб на ровері їздила. По картках видавали. А тепер все скінчилося. Як буде далі?
— А вже якось буде, — сказав я. — Головне, війна кінчається. Американці сюди йдуть. Хутко і тут — Гітлер капут!
Старі з крісел страдницькими поглядами дивились на мене, радянського офіцера, який у їхніх очах повнився здоровим, молодим оптимізмом. Але, схоже, мій оптимізм їх мало надихнув. У них було якесь своє ставлення до війни і до життя теж. Але те мене не дуже цікавило. Я чекав Кананка, який швидко приніс солдатську хлібину і бляшанку свинячої тушонки, — все це поклав на край тісного столика.
— О, америкен, — тихо зазначив старий, угледівши п’ятикутні зірки на бляшанці.
— Ленд-ліз, — сказав я.
Франя принесла столовий ніж, яким я відкрив консерви, і відрізала від буханки декілька тоненьких скибок.
— Зараз я приготую вам сандвічі.
Поки вона займалася сандвічами — намазувала на хліб смалець з бляшанки, я потайки, з давно не відчуваною насолодою, спостерігав за хуткими рухам спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко. Мені вона подобалася все більше. Скінчивши свою працю, поклала дві скибки на блюдце і найперше піднесла господарям у кріслах.
— Данке шьон, — кивнув господар, затим підвівся і тремтячими пальцями взяв зі столика чарку. Фрау не зрушила з місця, вона пильно видивлялася на мене.
Ми випили — я, господар і Франя, четверта чарка зосталася на столику.
Коньяк виявився міцним, здається, я відразу почав п’яніти. Чи, може, тому, що був незвиклий до нього — донині в Угорщині ми пили вино і знали його міць. Або, точніше, знали: від вина мало моці. Тільки одного разу в житті, під Шіофоком, я теж почастувався коньяком, тож донині не забув того почастунку. Зате зрозумів: коньяк — не вино, його треба вживати помірно.
— Панє профєсоже, — вимовив я чомусь по-польськи. — Ви тут не кривдите мою землячку?
Господар, мабуть, не дуже зрозумів моє запитання, і Франя розтлумачила його по-німецьки. Правда, зараз же й відповіла:
— Вони не кривдять. Вони для мене як батьки.
— То добре, якщо так. Гут!
— Гут, гут, — згідливо повторили господарі.
— Але тепер ми її заберемо, — сказав я, набираючись п’яної рішучості, і зирнув на Франю.
Я чекав, що вона перекладе мої слова господарям, та, однак, мовчала. Легка клопітна тінь промайнула на її личку, і я збагнув, що тут щось не так. Не так, як звичайно, коли ми визволяли в містах трудові табори, переповнені людом бараки, з яких їхні мешканці відразу кидалися кожний у напрямку своєї батьківщини. Всі рвалися додому. Я чекав, що в цей момент насамперед мене подякує Франя, а слідом і господарі — за визволення від фашистської неволі. Однак не дочекався цього.
Повисла трохи незручна пауза. Я сидів біля столика, Франя навпроти готувала маленькі, з сірникову коробку, сандвічі. Старі нерухомо перебували в своїх м’яких кріслах. У вестибюлі враз повиднішало — крізь вузькі вікна зазирнуло сонячне проміння, поклало на керамічну підлогу рваний візерунок від рухливого листя знадвору. Пару готових сандвічів Франя винесла на ганок Кананку й повернулася з порожнім блюдцем — Кананок обійшовся без блюдця.
Після того, як я випив чарки зо три, і в графинчику лишилося обмаль, старі підвелися і знеможено потупали в бокові двері — на кухню абощо. Франя тоді присіла за столик, якось зі стриманою увагою вгледілася в мене.
Я трохи сп’янів, але почав відчувати, що мої давніші, усталені на війні мірки дещо захиталися, зіштовхнувшися з іншою, не знайомою дотепер реальністю. Все-таки це був якийсь інакший, ніж попередній мій, світ, з його інакшими складнощами, в яких був я, мабуть, профан. Не те, що моя землячка, білоруска Франя — вона в цьому світі жила, а я з ним тільки-но знайомився. Цікавість моя до неї все наростала. Але розпитувати її було трохи незручно, а вона, я помітив, не дуже квапилася розповідати про себе. Або поскаржитись на щось, як це звичайно люблять жінки. Франя не скаржилась, хоч і радість на її обличчі я зауважував не часто. Чи вона так навчилася — ховати свої почуття? Але ж навіщо ховати їх, адже я їй не чужий. Я земляк на чужині.
Там, на вогневих позиціях, я не надто дбав про свій зовнішній вигляд — забруднені землею штани, нечищені кирзачі, неохайно зашитий рукав. Тепер у цьому вестибюлі прийшло інше відчуття, і я старався ставати чи повертатися так, щоб мої хиби не дуже траплялися комусь на очі. Але після, певно, забувся про те і не сховав розідраний рукав від швидкого позирку Франі.
— Дайте зашию, — сказала вона дуже просто, і в тих її словах почулася забута інтонація моєї молодшої сестри Ніни, про яку я нічого не знав з початку війни.
— Дайте, дайте! Я хутко. А то… Некрасиво так, — сказала вона і посміхнулась.
Певно, та її усмішка все й вирішила, — відразу прогнала мою ніяковість. Я розперезався, стягнув через голову мою заношену гімнастерку, несподівано і з неприємністю опинився в несвіжій спідній сорочці з недоречними поворозками на грудях. Намірився був одмовитися від послуги Франі, та дівчина вже взяла гімнастерку і коротким чітким рухом розправила її на колінах. Вона спритно зашивала мою дірку, і те її зашивання визначило дуже багато в рухах моєї, вже спрямованої до неї душі.
Як я це здавна робив на війні, — де б не був і чим би не займався, — крізь справи і розмови звикло вслухався у довкілля, ловив звуки, які могли донести ознаку тривоги, якісь зміни в обставинах. Насамперед кепські зміни. Певно, та моя настороженість передалася Франі, позирк якої теж час од часу пихкав тривогою.
— Ще стріляти будуть?
— Будуть, звісно. Допоки все те не скінчиться.
— А як скінчиться?
— Тоді буде мир. І щастя. І життя, — сказав я не без деякого пафосу. Звичайно, тяжкий клопіт сидів і в мені, тепер я намагався заганяти його вглиб, щоб він не заважав моїй лагідності до Франі. Здавалось, я вже починав відчувати якусь радісну можливість, яку обіцяло незвідане. Але все те було дуже непевне й невиразне, могло кожної миті зникнути.
Франя тихенько зітхнула.
— У мене якраз сестричка така, як ти. Сімнадцять років, коли жива ще, — сказав я.
— Мені трошки більше, — тихо відзначила Франя. — А де зараз сестричка?
— Може, в Німеччину погнали.
— В Німеччині кепсько. Окрім всього — бомбування жахливі. Мої ж господарі тому й приїхали сюди. Як дім розбомбили.
— А тут краще?
— Дотепер краще було. Поки війна не докотилася. Дивно, раніше я думала: може, в Німеччині тихше буде, а то ж у нас вже неможливо стало: усі всіх б’ють, забивають. Партизани б’ють німців, німці б’ють усіх без розбору. Жити ніяк стало. Як мій дядько Лукаш казав: хоч живий у труну лягай.
— Усе Гітлер проклятий.
— Гітлер, звичайно. Але й інші не кращі, — тихо сказала Франя і змовкла.
Ну, звісно, не кращі, всі ці гауляйтери і генерали, Герінги і Геббельси. Вигубили стільки людей, зруйнували Європу. Але тепер хутко вже їм кінець, нарешті Європа визволиться від цього кровожера. Чи це ж не радість? Так, приблизно, я заперечив на песимізм Франі, і вона, помовчавши, стримано погодилась:
— Радість. Однак не безоглядна, — сказала вона і якось вибачно посміхнулася, ламаючи невеличку незгоду між нами. Диво та й годі: таку силу має мимовільна жіноча усмішка, до того ж дівчини, яка тобі подобається. Але на зміну приємній лагідності у мене майнула дикувата думка.
— А у твоїх господарів син є?
— Був, — просто сказала вона.
— І?..
— І загув, — напівжартом скінчила Франя, здається, одразу відчувши мою підозрілість. — Торік загинув у Пруссії.
Проказала вона те легко, без клопоту, але мені почулася деяка фальшивинка тієї її легкості, і я мовчав.
— Прислали повідомлення, його документи, листи. І номер могили. А чому вас це зацікавило?
— Та так.
— Старі дуже переживали. Фрау Сабіну було навіть паралізувало — інсульт. Ледь оклигала. Тепер ходить з кийочком. Рідню, яка була, розбомбили в Гамбурзі. Нікого не зосталося. Племінниця померла в цьому от місті, тож від неї котедж дістався. Думали досидіти тут до кінця війни. Але війна і сюди докотилась.
Вона скінчила зашивати мій добре-таки розпанаханий рукав, на який не хопило однієї нитки, і Франя взялася сукати другу. Все те робила з достеменним спритом, і я замилувано спостерігав за давно не баченим жіночим клопотом. її недавнє страхопудливе напруження також, здається, минулося. Чи, може, мені тільки здавалося те.
— Війна скінчилася, але… Замісто німців одразу ж завладарюють росіяни. Старі дуже непокояться…
— Ось як! Це чому ж?
Схиливши голівку над шитвом, Франя коротко тіпнула плечиком, ніби кажучи тим: хто їх зна? Я також не знав. Все нею сказане було для мене незвиклим і несподіваним, у душі я не погоджувався, але не знав, як заперечити. Певно, те відчувала і Франя і, щоб зняти мій клопіт, сказала:
— Ет, не будемо про те.
Хай не будемо, я не перечив. Тепер те мене найменше цікавило, мене вабило це дівча, і я мимоволі прагнув лише пустотливої вольності наших стосунків. Хотілося жартувати, але все не випадало придатного для цього моменту чи настрою. Все ж над нами висіла війна.
Не встигла, одначе, Франя дошити мій рукав, як прочинилася половинка дверей, і у вестибюль зазирнуло біляве обличчя Кананка.
— Товаришу лейтенанте…
По його стривоженому голосу я зрозумів, що там щось скоїлося, і в одній спідній сорочці вискочив на подвір’я. На вогневій нібито все було як завжди, але навпроти на дорозі стояв незнайомий, без тенту «додж», і від нього навпростець через пустку прямувала сюди група військових. Попереду крокував рослий, плечистий чолов’яга буцімто без зброї (чи, може, з пістолетом на боку), за ним ще троє — двоє, видно було, з коротенькими автоматами ПКС[8]. Вони врозбрід, з якоюсь мовчазною пильністю наближалися до містка. Я насторожено подався до хвіртки назустріч.
— Ти хто? — запитав передній, спиняючись перед зачиненою хвірткою. На його плечах були всього лише погони старшини, і у мене трохи спала тривога.
— А ти сам хто? — якомога спокійніше запитав я. Замість відповіді старшина визвірився металічним голосом:
— Хто займає особняк?
— Ну, я займаю.
— Звільнити негайно! — голос його став зовсім сволотний. — Я з розвідроти гвардійської армії.
— Інший пошукайте! — з нежданою рішучістю випалив я. — Тут протитанковий полк.
— Який іще полк! — старшина легко перестрибнув через хвіртку.
— Стій! — гукнув я, раптом пошкодувавши, що залишив свій пістолет у вестибюлі. Тоді я вихопив автомат у Кананка, який стишено стояв ззаду. — Стій!!!
Старшина і справді спинився, утупивши в мене злостивий погляд. Після озирнувся назад, де за хвірткою напоготові стояли його помагачі. Ті, здається, так само бралися за зброю.
— Ти що! Під трибунал захотів? — загрозливо прогарчав він, ворухнувши жовнами на твердому, свіжо поголеному обличчі. Але за свій «парабелум», що висів на його стегні, поки що не хапався.
Хвилину ми стояли так, один проти одного, — я з підготовленим для стрільби автоматом, а він, мабуть, набираючись рішучості для останнюго кроку. Але щось, проте, заважало йому в тій його рішучості. Після він оглянувся, але не на своїх примовклих друзів за хвірткою, а на простір за річечкою, і згледів там моїх артилеристів.
— Твої?
— Мої.
Так, мої артилеристи, мабуть, мало що розуміючи з того, що тут відбувалося, однак, з помітною увагою вдивлялися сюди з вогневої, і це, здається, похитнуло набубнявілу рішучість старшини.
— Гаразд, — мовив він спокійніше і, перш ніж перескочити назад через хвіртку, пригрозив: — Гірко пошкодуєш, мудаче!
Не повертаючись назад через місток, вони енергійним кроком рушили кудись по цьому березі, — певно, до інших окраїнних будов. Я віддав автомат Кананку й повернувся в котедж.
Не сказати, що ця сутичка далася мені легко, без хвилювання. Відав, те мені, мабуть, просто не зійде з рук, ще може дійти до лиха. Відчував, що це не так собі, не випадково, щось тут всунулося таємне і малоприємне. Чи не постарався тут наш санінструктор, інакше чому б вони попрямували відразу до цього котеджу? Вже, певно, не тому, що він тут найгарніший. Що у них там, у тилу, мало придатних, красивих будівель для розвідроти гвардійської армії? Та й чи для розвідроти вони старалися?
З тремтливих рук примовклої Франі я взяв свою гімнастерку, мовчки надів через голову. Франя чомусь ні про що не питала, — мабуть, і без розпиту відчувала, що скоїлося на подвір'ї, і на її потьмареному личку продовжував тремтіти сполох.
— Не бійся, — сказав я, підперезуючись. — Ми оборонимо.
— Спасибі вам, — тихенько відповіла дівчина.
— І той… Зви мене на ти. Гаразд?
— Гаразд, Митю.
Все ж я загаявся в гостях, не можна було так надовго залишати вогневу. Хоч навколо було тихо, але тривога могла виплеснутись кожної хвилини. Знову ж комбат там, певно, вже не раз телефонував Мусі, вимагав взводного. Медведев, звичайно, виручить, як завжди, скаже, що лейтенант пішов до другої обслуги, де не було телефону. Але все ж не на півдня він пішов до тієї обслуги.
— Я вернуся, — сказав я Франі, яка, не виходячи на ганок, стояла в розчинених дверях. — Нікого не пускайте!
На вогневій, втім, все було, як завжди, коли не було обстрілу. Навідник Степанов димив своєю махоркою; ледаркуватий Атрощенко лежав горілиць на бруствері, звісивши на майданчик довгі ноги в широких трофейних чоботях. Молодий Скибов довбав під сошником лопатою — щоб збільшити радіус обстрілу гармати. Його лінивою працею вїдливо керував командир Медведев, що сидів навпроти на станку.
— Глибше, глибше візьми. А то як дасть на відкоті — навіднику синець і посадить. Обід вам, лейтенанте, в казанку на скриньці, — звернувся він до мене. — На двох з Кананком.
— Їж, Кананку, я не буду.
Мені було не до обіду. Відчував, коньячний хміль ще не минув, як не минуло збудження від недавньої сутички. Відкритий «додж» кудись зник з дороги, і я не зауважив, куди. Може, вони з’їхали зовсім чи шастали десь поблизу. Могли знову налізти на той особняк. І я весь час позирав туди, хоча й не знав, що зробив би, коли б угледів їх там. Я сказав Франі не пускати, але розумів, що можливості її в тому надто обмежені. Якщо ці захочуть, їх не спинити й танку. Що їм цей котедж! У мене вже була подібна зустріч, правда, не тут — в Угорщині, біля Балатону, в одному графському маєткові, який ми зайняли під вечір. Тільки-но влізли з-під дощу погрітися на ніч, як на подвір’я вкотилося кілька «студебекерів», і такі ось хлопчики з автоматами почали нас викурювати. Вимітайтеся, мовляв, тут буде управа гвардії полковника Мальованого. Хоч насправді тому полковникові потрібні були аж ніяк не холодні графські покої з портретами предків на стінах, а хутчій підземелля під ними, де була силеча питного. І закусі. Витуривши нас у поле, до ранку господарили там, а на світанку, поки не почався бій, ті «студебекери», перевалюючись на колодовбинах, повезли їхні трофеї. А ми лише клацали зубами, сидячи в мокрій посадці при дорозі. Але там був комбат, він вирішував, залишитись чи уступити. Вирішив уступити, може, й правильно — дешевше обійшлося. Бо що б ми зробили з тією п’яною хеврою, наділеною всевладдям високого начальства? Тут же комбат далеко, вирішувати мені. Ось я і вирішив. Тепер буду чекати наслідків.