— Однак історія! — сказав я, вражений цим оповіданням. — Може, тобі й поталанило.
Франя спохмурніла й хвилину рівненько сиділа, опустивши на коліна маленькі, з гострими ліктями руки.
— Може, мені одній і поталанило. І я все думаю: не сталося б чого. Таки щастя, воно оманливе. Це нещастя — назавжди. Я тут кожного дня біди якоїсь чекала, ну, думаю, невже ж мені і надалі буде так щастити?
— Тепер уже можна не боятися. Скінчиться війна, додому повернешся. Чи ти інакше думаєш? — запитав я і насторожився, чекаючи її відповіді. Франя зітхнула.
— Хто ж не хоче додому. Але що вдома? Якби ж він хоч був, той дім. Та й однокласників нікого не зосталося. Як жити серед незнайомих? І тут незнайомі, і там незнайомі…
Ну, відомо, з’являться нові знайомі і навіть друзі, це я знав по собі. Але однокласників, друзів дитинства вже, мабуть, не буде. Оте вже відріжеться назавжди. Мабуть, таки сумно жити з відрізаним дитинством. Якось я про те і не думав. Франя ж, бач, думала…
Здається, непримітно за розмовою ми скінчили той цукерковий пакуночок. Я посунувся ще ближче, і Франя не відсунулася — вже не було куди.
— Бідно дівчинко! — щиро вирвалось у мене з самої душі і несподівано для себе я поцілував її в щоку. Франя на мить знерухоміла і раптом здригнулася всім тілом у незрозумілому беззвучному плачі.
— Ну що ти! Ну що ти! — ледь не сполохано казав я, цілуючи її мокре від сліз обличчя, і вона не відхилялася, не уникала моїх уст. Однак потроху марудно спокійнішала і раптом безпорадно усміхнулася крізь сльози.
— Ти пробач мені…
— А нічого, нічого…
Я іще цілував її, щоб якось угамувати її біль і висловити глибину моєї до неї ніжності.
— Я вже сто років… Сто років не плакала. Знаєш, не кепсько вони до мене ставляться, але ж не можу я поскаржиться їм. Чи заплакати. Два роки на відлюдді. Душа змарніла, і ось раптом ти. Треба було… Пробач, Митю.
— Я розумію. Ну, заспокойся…
Все ж потроху вона угамувалася, пригладила долонькою свою зачіску, і стала для мене ще ближчою і жаданішою.
— Це ж треба! — все чомусь дивувалася Франя. — Нещасна моя матінка. Якби вона дожила до цього часу. Все вибирала мені хлопців, та так уже прискіпливо. Коли з ким пройдуся, то вона: то надто довгов’язий, то короткий, то кумедно шморгає носом. А той непоказний, той не комсомолець. Ти ж, мабуть, член партії?
— Ще ні, — розгубився я. — Але комсомолець. А що мама — партійна?
— А то як же!
— А батько?
— А батько ворог народу. В тридцять восьмому посадили і пропав. Мама відмовилася після від нього. Мені по секрету сказала, що те — для нашого рятунку. Тоді багато хто так робив. Воно й зрозуміло: ще молода, красива. І все одно не вберіглася — себе згубила.
— А батько — якийсь керівник був?
— Батько… — Франя погаялася з відповіддю, мабуть, говорити про батька було їй не просто. — Батько в органах працював. Ще від революції. Він же з Дзержинським в одній в’язниці сидів.
— О як!
— Так. Дзержинський його і в Менськ направив. Працював день і ніч, ми його й не бачили. Лише раз якось був вихідний чи свято, не пам’ятаю. То поїхали на річку, рибу вудити. Правда, вудив один таточко, мама на лузі квітки збирала, а я бігала по обмілині, мальків розганяла. Ніби гралася з ними. Так мені це сподобалося, звісно, мала була. Після все просила батька — з’їздимо ще. Він обіцяв, але все було ніяк. Якось та якось. А одного разу каже: сьогодні на працю не йду, і сів на ліжко, сидить. Сумний такий. Я почала приставати: поїдьмо на річку. А він каже: ні, вже не поїдемо. Досидів так до ночі, а вночі його і взяли. Так я більше й не побачила річку.
Сірі сутінки огорнули башту і довкілля, вже не стало видко ні окраїни містечка, ні гір, ні дороги. Не видно було і моїх позицій. Містечко потонуло в похмурому тумані, лише дими від згарищ білястими пелехами тягнулися кудись над руїнами.
— І я своїх з сорок першого року не бачив, — сказав я, переймаючись її клопотом.
— Маму ж німці повісили. В Менську. Як партизани їхнього гауляйтера підірвали, німці почали хапати підпільників. Ну якраз і мою маму. Повісили у сквері.
— А ти ж як?
— А я? Кепсько я. Жили на квартирі в Грушівському поселку, от, після мати залишилась одна. Квартирна господиня, правда, непогана була жінка. Але в самої троє малих, чоловіка нема. Харчів ніяких. Привезла з району міх картоплі, хутко його з’їли. Продали, що можна було продать. Я останні рукавички продала, що мама сплела перед війною. Може б, якось і далі бавили час, та на лихо до сусідів стали на квартиру два поліцаї. Ну і один, Вінцесь, став заходити. П’янюга такий, бридкий і нахабний, не було від нього рятунку. Присуне бувало, сидить до півночі, варнякає абищо. А то почне чіплятися. Я вже відшивала його, як уміла, та й господиня заступалася — нічого не помагає. Закохався, каже.
— Ну, ясно, вродлива дівчина…
— Ніяка не вродлива. Це тепер трохи, а тоді, мов гидке каченя.
— Ну гаразд, гаразд, — з ревнивою ноткою сказав я. — Не прибідняйся.
— Я й не прибідняюсь. А тоді… Тоді тітка Мар’я каже: давай відвезу тебе до дядька на село. У того одна дочка, твоя однолітка, будете разом. Допоки зима скінчиться. А там побачимо, може, й війна замириться. Якось у неділю поїхали на санях — далеко, аж у Червень, а там ще кілометрів шість, приїхали вже вночі, постукалися у вікно. Дядько пустив, господиня йому почала тлумачити, після просити. Я все це слухаю… Ублагала якось, назавтра поїхала. А я зосталася. Незнайома, чужа в чужих людей. Зоська і справді майже однолітка моя, шістнадцять років. Тож з цією ми буцімто зійшлися, нічого була дівка, не зла. Тільки недалека, страх. До війни скінчила шість класів, а до хлопців тягнулася, мов до магніту. Якось до весни добули. А весною загуло навкруги — прийшли партизани. Стали в наше село навідуватись, лаштувати зв’язки. Ну, і деяких хлопців загітували, а з ними і дівок. Зоська зосталася, батько не пустив. А мене не пускати не було кому, побігла з дівчатами. Почалося лісове життя. Загін «Більшовик» називався, командир — колишній прикордонник, прізвище Сокіл. Дні за три ставлять мене в караул — на узліссі біля кладки, гвинтівку дали, настрахали щодо пильності. Вночі стою, боюся. А тут приходить караульний начальник, також з прикордонників — для перевірки. Перевірив, я все правильно відповіла, а він не йде назад. Те-се, бачу, починає найнахабнішим чином. Що тут робити? Кричати? Кричати не можна. Якось того разу від нього вибавилася, сказала: поскарджусь комісарові. Відчепився. Ясно, нікому скаржитись не пішла, тож незабаром усе почалося заново. І хто — сам командир загону. Не відмовишся ж, коли наказує кудись іти. Ідеш, а він з ад’ютантами слідом. Вернуся, а він: чому не виконуєш наказ? За невиконання наказу — розстріл на місці. Після переходу ляжемо десь стомлені на хвойному лапнику, відразу в сон. А він вночі підкочується, ну і… Як закричу! Тоді лається: чому демаскуєш групу? За демаскування групи — розстріл. Це були якісь не такі, як інші, партизани, як після довідалася — особливого призначення. Всі ходили на марші. Нашим завданням був Менськ, туди дівчат посилали, звідти до нас приходили. Але більше посилали. Менше поверталися. Не вернулася Тоня Бистрова, Валя і Женя-реготушка, були такі дівчатка. Комсомолки всі. Ну, і я комсомолка. А начальниками над нами хлопці, а то й дядьки в роках уже. Ті нікуди не ходили, тільки за нами стежили. Щоб не дай бог без їхнього відома — нікуди. І любили покористуватися дівчатками… Заступник командира Котельников бувало каже: що ж такого — біля колодязя жити, та й води не напитись? Трутень такий пикатий. Як не вернулася Женя, моя подруга, теж менчанка, в Колодищах до війни жила, кличуть у курінь мене. Той же Сокіл і каже: тобі завдання пробратися в Менськ і організувати явочну квартиру. Будеш її обслуговувати. А де я її організую? А хоч би в господині твоєї, в якої на квартирі була. Як згадала я тітку Мар’ю і її трьох малих, то мені млосно стало. Боялася вже не за себе, а за них. Це ж з-за тої явочної квартири і моя мамочка попалася. Пішла на явку в Сліпню, там її і взяли. Може, хто видав. І повісили. І господаря, і все його сімейство — шість душ усього. Ну що мені робити? Відмовитись не можна, за відмову, звичайно, розстріл. Однак я пробую, кажу: там же діти малі. А він мені на те: ага, дітей шкодуєш? А тобі на радянську батьківщину наплювати? Я кажу: господиня мене не послухає. А він: не з господинею, так з поліцаями поладиш, вони ласі до таких гарненьких, сама знаєш. Отак він мені натякає на щось. Бридко мені стало, я вже його зненавиділа, а що робити, не знаю. Але того дня не послали, група міняла дислокацію, обходили лісами Червень. Якося я відійшла вбік, у березнячок, кинула в траву гвинтівку — і в своє село. Вже недалеко було. А в сусідньому селі вже поліцейський гарнізон усталився. Що я в партизани пішла, мало хто знав. Думали, з Менська, ну, може, в Менськ і поїхала. Та й пропартизанила я, видно, місяць — не більше. Пішли із Зоською сіно сушити на болото. Влітку воно й непогано, ягоди вистигли. Якось надвечір шість кіпок нагребли, додому збираємось, аж бачимо: біжить тітка, Зоськина мати, каже, приїжджали двоє кінних, тебе шукають. Усе в хаті і клуні перевернули, то не йди додому, ховайся. Ну ми з Зоською і зашилися в стіжку. Так на тому болоті просиділи тиждень, тітка хліб з молоком носила, ягоди їли. Та пішли дощі. Зоська закомизилася: додому хочу. Ну і пішла, а я ще днів кілька зоставалася. Але так само не витримала одна, вернулася в село, пару днів у стодолі спала. А тут оголосили набір у Німеччину, і на Зоську випав наряд. А Зоська не хоче. Тут батько кидається до старости, до поліцаїв, звісно — одна донечка. Якось повечеряли, і дядько каже: Франю, може б, ти замість Зоськи пішла? Все ж ти одна, що тобі? Коли що скоїться, то переживати нема кому. Сирота. Знов же розумніша, ніж ця дурепа Зоська. Ну, що ж, думаю, якщо іншого не випадає — піду. І пішла, за себе чи за Зоську — вже не думала. Посадили в потяг з такими невдахами, як я, повезли в Німеччину. Натерпілася, набідувалася, допоки на очі Курту не трапила. Ось ти кажеш: вродлива, і люди мені про те казали. А знаєш, як я проклинала ту свою вроду, скільки разів через неї натерпілася. Думала, краще б я народилась якоюсь незграбою, може б тоді щасливішою була. А то… Та ще характер такий, негрубий, доброти хочеться.
— Ну яка під час війни доброта? Тут озвіріти можна, — сказав я.
— То так. І все ж вона є, доброта. Я от згадую свою грушівську господиню. Та й на Червеньщині…
— А отут, у Німеччині?
— Так і в Німеччині є. Більше серед старіших, кого ще фашизм не переінакшив.
— Ну, а ти сама добра? — запитав я і притих, чекаючи на її відповідь.
— Навряд. Усе ж я звідти, де релігією була жорсткість, непримиренність. Це вже сидить у нас всередині. Знаю, кепсько це, а що зробиш? Мабуть, натура міцніша, ніж розум. Ось до правди себе не привчу. Особливо, якщо правда колюча. Все гарної брехні хочеться.
— Це зрозуміло. Гарне завжди приємне.
— Головне, що повірити в красиву брехню завжди надто легко. Вона сама на душу кладеться. Ось ти сказав — вродлива, і я вже розтала. Я вже за одне це ладна тебе покохати.
— Правда?
— Авжеж, — мовила вона просто, як колись казали у нас, і тихенько засміявшись, пригорнулася до мене.
— Але ж я без хитрості. Ти ж і справді вродлива.
— Коли поряд нема вродливішої, — пустотливо скінчила вона.
— Але ж ти ще й розумненька.
— Оце вже ні. Я, може, і була б розумна, якби була щаслива. Безталанна дівчина розумною не буде. Це хлопці на горі вчаться. А дівчину горе з’їдає. І розум її, і вроду.
— Навіщо дівчині розум, якщо є врода? — трохи жартливо зазначив я.
— Ну, знаєш, розум — це все ж відносна якість. Я десь читала: щоб порозумнішати, треба відчути себе дурнуватим. А загалом розум — не найголовніше в людини. Розумним може бути і злочинець. Розумним для себе.
— А що ж головне?
— Людяність, ось що. Те, що йде від Бога, а не від диявола. Чи від мавпи, як дарвіністи писали. Все ж у нас дуже мало божого. Не набули ще чи більшовики відібрали. Відділили народ від Бога.
— А у німців хіба більше… божого?
— Знаєш, більше. Все ж вони більше з Богом жили. Знову ж вони Бога шукали. Протестанти, наприклад. Він був їм потрібен, казав доктор Шарф. А ми свого так і не знайшли.
— Хай собі вони і з Богом. А ми все одно їх перемогли.
— Перемогти, може, і можливо, — не відразу, подумавши, сказала Франя. — Але чи можна без Бога жити? Жоден народ, навіть найвідсталіший, не живе без Бога. Мабуть, це неможливо. Без Бога, він просто сам себе з’їсть. Особливо примітивний народ.
— Ну ми ж ось не примітивні, а живемо без Бога і — нічого. Не з’їли ще одне одного.
Франя трохи примовкла, збираючися з думками, і сказала надто стишеним голосом:
— Знаєш, доволі успішно їли. Класова боротьба — хіба не те саме самоїдство? Хоча нас, може, рятує те, що нас багато. Не дуже хутко можна одне одного з’їсти!
Я не перечив уже, внутрішньо почав з нею погоджуватись. Я відчув, що вона розумніша за мене, хоч і не надто приємно було в тому зізнаватися собі. Все ж я не вважав себе дурнем — дещо тямив у житті, пам’ятав зі шкільної історії та й прочитав трохи книжок. У розмовах з такими, як я, не виглядав дурнішим за інших. Але про що були ті розмови? Про нашу прокляту війну, про несправедливість начальства. Про артилерію та німецькі танки, як їх підбивати. Про життя ми взагалі не говорили, може, тому, що його у нас ще не було. Не було в нашому коротенькому минулому, а на майбутнє ми не надто сподівалися. Нам Часто було незрозуміло, як дожити до вечора, де вже було міркувати про Бога. А вона ось міркувала. Все ж я не знав дівчат. Духовне підростання у них, мабуть, відбувається інакше, ніж у хлопців. Вони таки народжуються не для війни — для життя. Яке для хлопців — завжди проблема. З Богом чи без нього.
Те, що я почув, уражало не одним лише виказаним нею. Було там щось малоприємне для мене — все це її партизанство в загоні особливого призначення. Але я подумав, що так щиро розказати може лише довірлива натура. Я вже знав, які бувають хамули й жлоби серед нашого брата-військового, мав уявлення про тих начальників, які і у війську примудрилися воювати чужими руками. Коштом чужих життів. У партизанах тим паче. У партизанах, розказували декотрі, хто там був, для начальства взагалі рай — роби що хочеш. Командування далеко, але у Москві, по радіо вішай йому локшину на вуха — не прийде, не перевірить. От і робили подвиги з такими ось дівчатками, яких по одній і десятками кидали в пащу війни. Нових завжди вистачало — вони любили батьківщину і летіли на війну, мов метелики на вогонь.
— Знаєш, я ж також Богом не надто цікавилася, — сказала Франя. — Виховувалася ж войовничою атеїсткою. Аж поки ось тут, у Німеччині, не побула на месі. Як почула орган та співи «Аве Марію», усе в мені перевернулось. І я зрозуміла — раптом і назавжди — Бог є. Його просто не може не бути. Незважаючи на все жахливе на землі.
Що ж, може й так, думав я. Шкода, що те до мене ще не дійшло — раніше дійшло до неї. Мовчки я пригорнув до себе дівчину, і вона не відхилилася. Здається, вона вже довірялася мені, хоча щось ще не до кінця подолане стримує її відповісти на мої ніжності. Але ніжність гоїть усе, мабуть, почала вона гоїти і Франине горе. Несміливо ще, з делікатною стриманістю вона поцілувала мене і знерухоміла. Я знерухомів так само.
Це був мій перший поцілунок, донині жодна з дівчат не цілувала мене. Та і я теж. Я був удячний долі, що він подарував цю пору на схилі дня. Подумалося, може, подарує і щасливу ніч? Я відчув себе дужим, удачливим і почав давати волю рукам. Вона, схоже було, хміліла в моїх обіймах, мовчала, тільки цілувала моє обличчя. А після і зовсім розслабилася, віддаючися моїй хлопчачій владі.
— Кохана…
І раптом стріпонулася, пробуючи вирватися з моїх обіймів.
— Не треба! Пожалій мене. Потім… Я ж сирота…
Ті слова раптом протверезили мене, і я відхитнувся. Насправді, що ж це я? Як же я? Я ж кохаю її.
— Я ж нікого ще не цілувала, Митечко. Тебе першого. Пошкодуй мене.
Ну, звичайно ж, я тебе не покривджу. Я добрий. Я справедливий, бо я кохаю тебе…
— Кохано!..
Я відчув, вона не довіряє інстинктам, не дає заснути розуму. І береже мене. Все ж я не такий, як ті, що траплялися на її шляху. Я кохаю їх і жалію. Насамперед, може, жалію. Або ні — насамперед кохаю. А кохання — завжди сила, так мені здавалося…
Глухий грюкіт у двері не одразу долинув до нашої скляної башти, спершу подумалося, що це десь стріляють. Але Франя недобре напружилася в моїх руках і схопилася.
— Митю!
— Це за мною, — здогадався я.
Мало не зламавши собі шию на темних і стрімких східцях, я скотився вниз, навпомацки знайшов у вестибюлі двері, в які гулко грюкотіли знадвору.
— Товаришу лейтенанте!..
Франя ледве справилася з тяжким засувом, а як відчинила двері і я вискочив на темне подвір’я, Кананок сповістив:
— Комбат кличе.
— Що сталося?
— Кажуть, зніматися нам.
Ну, все зрозуміло, цього треба було й чекати.
В суцільній темряві ми добрели до вогневої, на якій уже юрмилась обслуга, і Медведєв, як завжди вночі, стишено витлумачив:
— Наказ — згортатися. За машиною послав, зараз приїде. А вас комбат вимагає.
Я вліз у темний рівчак, впомацки перейняв з руки Мухи слухавку.
— Ти де там блудиш? — загучав стривожений голос комбата.
— Годину чекать тебе треба. Негайно згортай бойовий порядок, вантаж боєприпаси і — на дорогу. Чекайте на мене.
Починалася звичайна лихоманка поспішних зборів. З тьмяним світлом підфарників на вогневу приповз величезний «студебекер», другий поряд побрів біля плоту до сусідньої обслуги. Цей почав розвертатися, здавати до вогневої задом; незабаром через розчинений борт хлопці взялися вантажити важкі скриньки нерозстріляних снарядів, брезенти, зброю, різне солдатське майно. Всі працювали радісно і спірно, бо подібно було на те, що рушимо не в бій, а мабуть, з бою, туди, де вже скінчилася війна. Нарешті кінець війні, і ми всі живі, здорові. Оце диво дивне! Чудо!
У моїй душі був розгардіяш почуттів — радість перемоги все ж засмучувалася клопотом розлучення. Знав, відчував, що поїдемо звідси. Але куди? Чи далеко? Я хотів повернутися сюди, мені дуже потрібно було те. Хоч на годину, хоч на п’ятнадцять хвилин. Я ж нічого не сказав їй. І нічого від неї не почув.