Бомж не дурив — він справді їв жаб, — не тут, у зоні, а торік під Мінськом, коли вони удвох окупували чиюсь порожню дачу. Правда, вони тоді мали пляшку, з якою воно все смачніше і зважливіше. Його напарник Труїц, недавній доцент інституту, подав приклад цієї своєрідної закуски. Він же розповів, що десь під Полоцьком місцевий рибгосп уклав договір з французькою фірмою на поставку таких ось жаб — весною кошелями возили в Париж на спеціально зафрахтованому для цього літаку. Французи непогано платили валютою, на яку начальник рибгоспу поставив котедж над озером і купив «Пежо», правда, хутко згорів, а що сталося з «Пежо», доцент не знав. Може, правда, а може, й плітки, міркував бомж, але тепер перебирати не випадало. Справді, жерти дуже кортіло. Як і завжди.
Стримуючи гидливість, бомж ножиком випотрошив жаб’ячі нутрощі, кинув у річку. Заготовлених жаб рядком розклав на траві, декотрі ще сіпали лапками, але більшість лежала нерухомо. Солдат приніс порядний оберемок сушняку, вони розкочегарили добре вогнище і на вигребеному з нього жару поклали плескаті жаб’ячі тушки. Спрокволу від вугілля потягнуло незнайомим, але ніби зовсім не бридким запахом смаженого. Жаби помалу пеклися.
— Не хочеш мерти — умій падло жерти! — сказав бомж. — Ось девіз радянських бомжів.
— А що — є бомжі і нерадянські? — запитав солдат.
— Аякже! У Франції, наприклад. Називаються клошари, доцент розказував. А живуть, я тобі скажу, не гірше, ніж наші секретарі райкомів.
— Невже?
— Правда. Доцент їздив у Париж, бачив. Сплять під собором, раночком снідають у Булонському парку. Культурно так, на лавці, постелють газетку, поставлять пляшечку червоного. Ну й там — французьку булочку, ковбаску. Після — добавлять ще в бістро, так забігайлівка по-їхньому називається. Ну а обід само собою — де-небудь на Єлісейському полі…
— Єлісейських полях, — поправив солдат.
— Може, й на полях. Якщо одного поля мало. Їх же там теж, мабуть, немало, клошарів тих… А у нас якихось, може, пара десятків, і тим жерти не дають. Он, мусять жаб жерти…
— А не отруїмось?
— Ні чорта не буде, — запевнив бомж, радіація не дасть. Вона сама кого хочеш отруїть.
Солдат зрозумів те як жарт, хоча й цього разу йому було не до жартів. Як і завжди, він відчував себе пригніченим, мало що його веселило чи, тим паче, захоплювало. Те, мабуть, зауважив бомж і навмисно почав докоряти солдатові:
— Ти той — не кисни! Молодий ще, треба легше почувати себе. Молода біда, вона мов пилинка, дмух — і нема. Через місяць і не згадаєш. Ще хто знає, кому пощастить — їм там, на чистій землі, чи нам тут, у зоні.
— Навряд щоб нам, — сказав солдат.
— А ось і не навряд! — загарячився бомж. — Ми тут сидимо на нікчемній землі, самі по собі. А вони там біля ядерних баз. То по кому шварконуть у першу чергу, зметикуй?
— По всіх разом.
— А ось і неправильно. Все ж ти солдат, та ще й дезертир, мабуть, слабо в цьому петраєш. А я офіцер запасу, двадцять років відслужив, у тому числі в ракетних військах стратегічного призначення. Зрозумів?
Що тут було розуміти, думав солдат. І дурню зрозуміло, що будуть цілити по базах. Але тих баз навколо стільки, що промаху просто не може бути — за кожним кущем база. Та й Чорнобиль — не пустка, там також залишилися реактори. Але солдат не хотів ні сперечатися з цією людиною, ні навіть обмірковувати болючу проблему — у нього свої проблеми були не менш болючі.
Знову по одній, як учора підлящиків, вони почали їсти підсмажених жаб, обсмоктувати їх тонкі кісточки. Жаби загалом були дрібні, звичайно, обидва вони не наїлися, — хіба що роздражнили свій зголоднілий апетит. І бомж оголосив:
— Ну, здорово, проте мало. Знаєш, давай ти натягай більше дров, а я знову в болото. Вже я їх наловлю…
Так вони і зробили, — солдат знову поліз у бір, а бомж швидким кроком попрямував берегом річки до недалекого болота.
Солдат ходив довго, забрів навіть далеко. Боровий ліс усюди вражав якоюсь трагічною красою. Сосни з тихим гулом гойдалися вгорі, свіжим листям тріпотіли під ним берізки, наче не підозрюючи, де росли. Де на сонячних галявах вимахала якась невідома трава, — ніби жито, навіть з пустим колоссям, ніхто її тут не топтав, не косив. У гіллі ніде не траплялося пташок, — навіть вороння й того не було видко. Одного разу тільки високо над соснами покружеляв у небі лісовий канюк і поспішно полетів кудись на захід. Чомусь йому тут не подобалося. Хоча відомо, чому… Куди ж він уліз, рядовий ракетного дивізіону, що його тут чекало, скрушно думав солдат.
Щоправда, потрапив не один він, тепер вони удвох. Але бомжу що — бомж уже старий, своє, мабуть віджив, попив горілки та й жінок спізнав… А солдат навіть не встиг когось покохати, тільки примірявся до несмілого юнацького кохання. У школі з восьмого класу подобалася йому лише чорнявенька веселушка Сімакова Тоня. Якось написав їй записку, що кохає і хоче зустрітись; до початку занять поклав у Тоньчину парту. Усі перерви ні живий, ні мертвий спостерігав за її обличчям, на якому, однак, не було нічого, опріч звичайної її смішливості. Тоді, підстерігши, коли вона верталася з туалету, спинився попереду і, нічого не кажучи, уперся в неї ідіотським поглядом. Вона скинула свої чорні брівки, тихо мовила одне тільки слово «дурень» і пішла в клас. Після уроків він знайшов у глибині її парти свою записку і дрібненько пошматував її. Так скінчилося, не почавшись, його дурне кохання.
Надвечір’ям, коли вони, трохи утамувавши голод, сиділи на березі, бомж спитав:
— Послухай, а чого ти драпонув з війська?
— Було чого, — тихо кинув солдат.
— Що, либонь, командири допекли?
— Допекли…
Він не хотів нікому розповідати про свою біду і свою ганьбу, він не хотів навіть про те думати, — гидував. Бомж, мабуть, відчувши щось у його настрої, не став допитуватись. Він уже влазив у свої спомини.
— Знаєш, а я от хотів служити. Я ж технічної частини офіцер, техніку любив. Цікава справа — техніка.
— А яка? — з цікавістю запитав солдат, згадавши свій агрегат зв’язку, з яким вони чимало помучилися на маневрах.
— Автомобільна.
— Ну, автомобільна, може, і нічого. Коли не псується.
— Псуватися все може. Треба ремонтувати. Але щоб ремонтувати, треба талант мати.
— Талант?
— А ти не знав? Думаєш, талант тільки співачкам та письменникам потрібен? І механікам так само. Я, знаєш, мав.
— І що ви ремонтували?
— За двадцять літ усе перебрав — «гази», «уази», «мази»…
— І які кращі? — без жодної цікавості спитався солдат.
— Якщо щиро — все гівно.
— Чому так?
— Бо не вміють робити. Або не хочуть. Хіба така має бути армійська автотехніка?
— А яка?
— А хоч би як в американській армії. Ми ж на курсах її вивчали. То наша від їхньої — як земля від неба. А все чому? Бо передрати по-людськи не вміють. Обов’язково спаскудять, спростять і погіршать. Як ті «Жигулі». Передрали в італійців і погіршили. А далі почали удосконалювати, тобто — погіршувати. Ну і довели до ручки. Автомобіль потребує грунтовності, його напилком не вдосконалиш.
— Однак же їздять…
— Їздять, бо який же вибір? «Москвич» ще гірший. А «Запорожець» — це чудо технічного недбальства..
— Ну, а вантажні? Ті, що руду возять. У поверх висотою…
— Не тільки руду возять, вони ще й наші ракетовози. Гівно також. Намучився я з ними під зав’язку. На півночі… Вони гарні лише, як у боксах стоять. Величезні, колеса помальовані, бампери вирівняні, повний ажур. А ви попитайте їхніх механіків… Хоча що питатися — і вони не скажуть, вони ж підписку давали. Тому — аби рівно, чисто і гарно. Як і заправка койок. Вас же, напевно, здорово навчали койки заправляти?
— Еге, здорово. Всю дорогу, — з усмішкою зазначив солдат.
— Оце є головне. Як і завжди. І ще стройова. І політзаняття — обідня із замполітом.
— Тепер уже буває, що і з попом.
— Ну, потіха! — хекнув і покрутив головою бомж. — Кажеш, з попом навіть? Ну дожилася непереможна армія. Добре, що я в ній не служу. Відслужив своє. Ні, взагалі я любив техніку. Коли де якась несправність, начальство нервується, крики, матюки… А мені цікаво: в чому справа? Якийсь стук, а не зрозуміти, де. Стуки — вони хитра річ, скажу тобі, на слух не завжди візьмеш. Бува, стукає в одному місці, а причина в іншому. Чи з тією електротехнікою, як наша. Знаєш, і тепер інколи двигуни сняться. А тобі що сниться — дівки? — раптом запитав бомж.
— Мені? А нічого.
— Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.
— Оглухла?
— Може, оглухла, а може, з такою народився, — вирішив бомж, повертаючись на другий бік. — Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?
— Значить, не було.
— А що батьки? Чи не знають, де син?
— Нема кому знати.
— Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?
— Так.
— А що у хвості? Політика, побутовуха?
Що в нього у хвості — політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.
— Одного гада пирнув, — відповів він смиренним голосом.
— До смерті?
До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося — так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.
— Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано — що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох — одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.
— Ну, звісно, — сказав солдат. — «Злочин і кара» Достоєвсь- кого… — Достоєвський що! Достоєвському того й не снилося, що у нас робиться. Син батька забиває. Батько дочку малолітню гвалтує. А ти — Достоєвський… — То що ж тоді цим злочинцям? Роби, що хочеш? Вони ж усе можуть.
— Вони можуть, еге. Але їхнім способом супроти них не можна. Не можна ніяк. Нізащо не можна!
— А в який же тоді спосіб?
— А супроти них способу нема, — глибокодумно зазначив бомж.
— Невже?
— Вони самі себе мають кінчити. Рано чи пізно. Як павуки в банці. Якщо в банку до них кинути, наприклад, шершня, вони всі наваляться на нього і заб’ють умить. А коли їх там не чіпати, самі себе пожеруть. Бо нікого не жерти вони не можуть. Це достеменно. Наукою доведено, — сказав бомж і, мабуть, задоволений своєю відповіддю, хитрувато засміявся.
Солдат мовчав, задумливо колупаючи дубчиком у піску.
— Убивство — подвійна біда. Навіть якщо і не зловлять, не засудять. Тебе ж, мабуть, ловили?
— Не знаю, — знизав плечима солдат. — Може, і тепер ловлять.
— Тоді тобі не можна звідсіля потикатися. Сиди. Тут ще, може, як пересидиш.
— Чого ж я тут досиджуся? — нервово спитав солдат.
— А знаєш, усе може бути. Влада зміниться — у нас же також вона міняється. Ну, коли там помре хтось. Чи амністія. Чи десь новий реактор вибухне, — бомж знову засміявся.
— А радіація? — підняв голову солдат.
— От я й кажу: якщо раніше радіація не скрутить. Вона — паскудна сука, підбирається на котячих лапках, а хапає, мов тигра.
— Звідки Ви знаєте?
— Знаю, — непевно відповів бомж. — По собі відчуваю.
Такий поворот розмови був не по нутру солдатові, і він мовчки піднявся. Помалу пішов по березі, позираючи на річку, ніби та могла чимось втішити. Було кривдно за свою невдалу долю — і чом отака дісталася йому? Чому він потрапив до цього гада Дробишева, а не до якогось кращого сержанта? І мало йому було біди в полку, так ще вліз у цю страшну зону. Все ж, мабуть, вона справді страшна — дарма декотрі кажуть, що такі страхи перебільшені. Мабуть, не перебільшені, якщо від неї тікають люди. Люди знають чи відчувають небезпеку, звідки б вона не йшла — від Бога чи диявола. Людей не обдуриш. А він ось, здається, ошукався — не треба було бігти сюди. Хоча, а куди б він побіг — без грошей і без зброї? Зі зброєю, напевно, все могло би бути інакше. Хоча… Он бомж каже про рикошети. Може, вистачить йому й одного рикошету, який уже чи не потрапив у нього.
Багато чого у власній долі солдата здавалося йому непевним чи зовсім кепським. Люди, яких він зустрічав, також не надто захоплювали його. До бомжа він з першого дня приглядався з особливою увагою — все ж не так часто випадало йому зустрічати бомжів. Спосіб його існування та деякі слова часом дивували солдата, який з дитинства звик, можливо, з надмірною увагою ставитися до слів і вчинків старших. У старших хлопцю передусім хотілося бачити певність і грунт, — якості, яких, може, не вистачало самому. Але не набагато більше він знаходив і в старших, серед яких також панували змінливість і випадковість. Починаючи з дрібних, особистих подій та вчинків і кінчаючи Чорнобилем. Люди явно не розуміли, куди йшли і куди треба було йти. Часом він думав, що вся історія людства надто подібна до метушливого руху зголоднілих на пустому столі. Ні законів у тому русі, ні певності, одне лише прагнення — знайти і зжерти.
Ось і бомж про радіацію каже то так, то інакше. То вона для нього — не загроза, то він уже щось відчуває. Хоча що бомб — навіть учені не в змозі розібратись про міру її небезпеки. Ті встановлюють одні норми, другі — інші. Але все винаходять теоретично, а тут доводиться випробовувати цю холеру на собі, суто практично. Вони тут ніби лабораторні миші з нікому не потрібної лабораторії, непланові жертви заплутаної науки. А заодно й такої ж техніки. А може, і оборонки також. Солдат ніде не читав, але чув у розмовах, що причини катастрофи — все ж у оборонці. Для ракет потрібен збагачений плутоній, ось оборонники і гнали його, щоб виконати й перевиконати плани до свята всіх трудящих — Першого травня. Техніка й не витримала. А за нею і оборонка, та й політика так само. Але ж у цій державі політика — річ священна, в ній ніколи ніхто не сумнівається. Тільки чому вона потребує стільки жертв?
Останніми днями солдат також став помічати в собі щось недобре. Якісь кепські зміни почали відбуватися в його організмі. Стало надто в голові паморочитися, часом він навіть боявся, що впаде, особливо коли довго дивився на річковий плин. Знов же почала боліти шия під вухом, весь час кортіло відкашлятися, та було ніяк. Але найбільше дошкуляло йому відчуття голоду. Від голоду він слабшав і думав, що всі причини його хворобливості — від нестачі харчу. Здавалося, якби хоч раз уволю поїв, то й почувався б краще. Але наїстися все не було чого, а про інше він боявся і думати.
Рятівне їх багаттячко, завдяки якому вони харчувалися і яке гріло їх вночі і врянці, стало карою для солдата. Воно зжирало неймовірну кількість дров, які все важче було здобувати в лісі. Мабуть, все було б ліпше, якби вони мали сокиру або якийсь годящий ніж чи кинджал. Але нічого з того у них не було — ні в бомжа, ні в солдата, дрова вони мусили здобувати голими руками. Міський житель, солдат не думав, що в лісі це стане проблемою.
Головне, якщо бомж ішов на болото, хлопець не міг надовго відлучатися з берега, а відлучившись, кожного разу боявся, що спізниться і багаття згасне.
Того дня він особливо далеко й не відходив. Вибрав у молодому сосняку зсохлу ялинку, яка була йому під силу, і почав її гнути- хитати, щоб викрутити з корінням. Ялинка була не товста, проте довелося пововтузитись, і хлопець аж употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.
Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку — біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.
— Оце ж підкладаю, щоб не згасло, — сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.