Він лежав на боці під обривом і вже не плював, лише повернув долу обличчя. Кров пливла на пісок. Усе ж крові було багато, треба був час, щоб вона зійшла вся. З нею зійде й життя…
Але, може, раніше прийде солдат?
Солдат став дуже потрібним бомжеві — зовсім не для порятунку, а для чого, він і сам не знав. Що б він сказав солдату? Загалом сказати було багато чого, для цього не вистачило б життя. Але, може, насамперед попрощатися. Попрощатися мовчки. Ось так, нічого він не встиг у житті — ні для себе, ні для інших. Життя недавно ще здавалося таким нестерпно довгим, а вийшло коротеньким, мов заячий хвостик… А цього невдаху-хлопця так само скрутить та сама радіація, що доконала його. На самому початку його молодого життя. Все-таки життя, яке б воно не видалося, найкоштовніше у світі перед чорним проваллям кінця.
І все ж він хотів дочекатися солдата. Може, він приніс би хоч ковток. А так…
Що означало те А ТАК, він уже не додумав. Його тьмяна, з привидами свідомість згасла. Поволі, трудно, ніби з останніх сил чіпляючись за яв. Нарешті зникла зовсім…
Солдат ніс картоплю, він дуже спішив. Невелике відерце, проте, відривало руки, і він часто перекидав його дротяну дужку то в праву, то в ліву руку. Невідомо, чи воно справді було важке, чи хлопець надто ослаб у цій дорозі. Час від часу він спинявся під соснами, ставив відерце долі і недовго спочивав, щораз озираючись по боках. Ні, вовка досі не було видко, вовк за ним не йшов. Навряд чи він спроможний бігти, той плішивий доходяга-вовк. Але й чоловік тратив сили, дарма, що був молодий. Трудно було дихати, у грудях весь час тахкало серце, він дуже змокрів од поту, але бушлата не скидав. Знімав тільки шапку, як відпочивав. Після то надівав її на голову, то клав на картоплю у відерце. Все одно, і так, і так було душно, тяжко і незручно. Зимова шапка заважала йому, але й кидати її не хотілося. Він вважав, що шапка все ж береже голову від нуклідів.
Сонце схилилося над лісом, світило збоку і не так пекло як опівдні. В лісі побільшало прохолоди — навіть на борових пагорбах не було душно. Між сосен гуляло-переливалося тепле, золотаве світло, по моховитому долу стелилися косі тіні, потріскувало сухе гілля під чоботами. Там-сям буяв верес, починали набирати сили, зацвітати зарості чорниць. Але ягід ще не було. Чи дочекається він цього року ягід? — самотньо подумав солдат.
Болото він обійшов збоку — продерся крізь чагарник і опинився на березі річки. Звідси вже близько було й до їхнього стійбища, і він додав ходи своїм хитким крокам — хотілося якнайхутчіше дійти.
Чагарниковою стежиною він вийшов, нарешті, на їх бережок і трохи розгубився — бомжа ніде не було. Ні біля річки, ні на березі, ні на обриві. Ще за кілька кроків він згледів скорчену постать під обривом і подумав, що той заснув. Але щось його стривожило, — надто вже скоцюрблена фігура бомжа примусила солдата кинути відерце і побігти туди. Там насамперед він побачив загуслу кров на піску, на плечі куфайки і аж похолодів від думки, що бомжа забили. Згодом зрозумів, що кров ішла з рота. Бомж був неживий.
На диво самому собі, солдат не надто й сполохався. Відчув лише гостре почуття неприємності, навіть гидоти, а затим і здивування — навіщо ж так? Буцімто бомж зробив це сам з недобрим наміром. Згодом, однак, защемів жаль, а з ним — напівзабуте відчування власної покинутості. Тепер знову він один. Сам на сам. І вся ця картопля — його. Її можна спекти і одному все з’їсти. І нікому не треба віддавати решту хліба в кишені, все ж — вигода від цієї несподіваної смерті. Він обережно дістав общипаний шматок і почав його їсти. Либонь, як у війну. Ветерани розказували: що більше гинуло в роті, то більше для голодних зоставалося харчу. І горілки. А він не приніс бомжу випити, навіть не спитав у діда… Було журливо і сумно.
Солдат сидів поряд з небіжчиком, жував хліб і думав. Мабуть, найперше треба дров — тих, біля вогнища, після зливи залишилося мало. І він, з’ївши хліб, поплентався в ліс. Дещо зібрав і приніс. Затим почав ладити вогонь. Він не вмів користуватися «катюшею» і позбивав пальці, поки запалив клоччя. Далі також було не легше — від димливого клоччя розпалити шматок сухого моху. Він усе дув і дув, поки зовсім не закружилася голова і він став, мов п’яний. Трохи спочив і знов дув.
Може, за годину чи більше вчорашнє вогнище ожило, у вечірній тихості над річкою знову потягнувся вгору хвіст диму. Поспішливо він підіслав більше палива — буде горіти. Головне було зроблено — вони здобули вогонь. Це була б спільна радість, яку тепер мав один. І вона меншала наполовину. Така була тутешня арифметика. Арифметика собачого життя…
Поки горів чималий вогонь, напалював вугілля, солдат підійшов до бомжа. Що робити? Наїстися картоплі і мотати звідси? Але — куди? Це незбутнє питання, мов прокльон, висіло над ним півроку, і він не знаходив на нього відповіді. Може, її взагалі не було — відповіді, а він, дурень, її шукав. Інакше б він не опинився в зоні, а знайшов би якесь інше місце… Ось і бомж опинився саме тут — вже чи не звела їх разом фатальна спільність доль? Але яка в них могла бути спільність? Відмінність — це є, скільки завгодно. А спільності?.. Однак щось було, інакше вони б не опинилися разом.
То що ж — і кінець їхній однаковий?
Такі думки полохали, як було з ними погодитись? Солдат здригнувся і перестав думати про те. Краще було взагалі не думати. Якби це було можливо…
Сонце зовсім сховалося за бором. Увесь берег річки і чагарник на боку заріччя тонули в тіні, в якій потроху розпливався сизий дим багаття. Лише безхмарне небо над лісом розкошувало-купалося в прощальному сонячному сяєві — там грали щасливі бубонці, які не досягали землі. На землі владарювали дзвони похорону.
Нарешті солдат розгріб трохи вугілля, поклав десяток картоплин, загорнув їх приском. Хай печуться. А сам підійшои до нерухомого тіла бомжа. Що з ним робити? Либонь, треба його поховати? Але ні лопати, ні навіть придатного для такої потреби ножа у них не було. Солдат виліз на обрив і виламав з ліщини товсту палку. Звичайно, ліпше було б поховати на обриві, збоку від їхнього нічного лежбища, але палкою там не вкопаєш. Там дернина і соснове коріння… І він почав копати в піску, під обривом, поряд з тілом небіжчика. Тут було легше, він колупав палкою і жменями вигрібав пісок. Через годину вийшла яма, — мілкувата, правда, і недоладна. Як і бомжове життя, подумав солдат. Яке життя, такий і похорон. А все життя є, либонь, зароблянням на поховання, не на щось інше. А декотрі думають — на кар’єру. Кожна кар’єра он — кінчається ямою. Тож чи варто так дбати про неї? Про кар’єру або про яму — солдат уже додумати не міг. Він аж сполохався від думки: а чи буде кому поховати його?
Може, не треба було ховатися, втікати, може, ліпше, щоб його знайшли. Зрозуміло, і покарали. Біс його знає, що в житті ліпше, а що гірше. Він чи не з дитинства хотів піти в армію, з книжок і кіно йому подобалося все військове — зброя, обмундирування, техніка. Він навіть прагнув обороняти батьківщину і при цьому виявити геройство. Він радів, коли його у військкоматі призначили в ракетні війська, і не думав, що ця радість хутко вилізе йому боком. Довелося почорніти з горя — не радуйся завчасно, дурню.
Він не хотів жити бридко, прагнув сумління й чистоти. Сталося все навпаки. То що ж йому — гинути нині у свої дев’ятнадцять літ?
Задумавшись, він не одразу зауважив, як побіч з’явилася пташечка — маленька вертлява плиска з довгим хвостиком. Невідомо звідки взявшись туг, вона безтурботно пострибала по піску, щось там клюнула, озирнулася на одиноку, прибиту горем людину і ніби тоненько пискнула.
— Плисочка! — прошептав він з несподіваною ніжністю, відразу згадавши слово, яким у селі звали цих пташок. Але пташка тут же пурхнула вгору і стрімливо відлетіла за річку. Навіщо вона тут, по чию душу прилітала? — розтривожено думав солдат, зворушений раптовою появою пташки.
Тим часом, мабуть, спеклися картоплини.
Солдат вигріб з приску крайню, трохи обтер її об штани і спробував одкусити. Але чомусь не здолав — обпекло в роті і спазма здушила горло. Щось таке сталося з його горлом чи шлунком — ті не приймали їжі. Почало вернути на блювоту, і він випустив картоплину. Хлопець не на жарт сполохався — він не міг їсти. Зате міцніла блювота, разів два з горла ринуло ледве не на багаття. Від внутрішніх судорог у нього вивертало шлунок — так було кепсько. Низько схилившись над землею, він сидів біля пригаслого вогнища вже без жодної уваги до картоплі. Він чекав, коли його страждання скінчаться. Але страждання не кінчалися — страждання, здається, міцніли.
Так тривало чимало часу, почало згасати багаття. В темряві ночі віддалі тьмяно блищала водяна пляма затоки. Побіч, трохи освітлений рештою вогню, лежав одубілий небіжчик. Мабуть, треба було підкласти палок у вогнище, та солдату було не до того. Він зробився байдужий до вогню, про який недавно ще так дбав. Настала черга дбати за себе.
Трохи, однак, упоравшись із неміччю, він підвівся, підняв обважніле неживе тіло і звалив його в яму. Загорнути піском не встиг — знову підступила блювота. Тоді він обліг долу побіч і думав, що, мабуть, тут і сконає також. Сконати тут разом, може, було б і непогано… Поруч неквапно помирало багаттячко, в темряві на краях вогнища ще ворушилися-миготіли дрібненькі вогники. Спрокволу й ті згасли.
Проснувся глибокої ночі — йому й зовсім стало погано. Тільки встиг сісти на холодному піску, як знову здригнувся від блювання. Блювати давно вже не було чим, але все одно його рвало зсередини, — здається, рвало з нутрощів. Він не розумів чому, і то трохи підводився, то знов облягав долу. Між страждальних судом трохи забувався в знемозі, щоб незабаром прохопитися знов і знову надриватися в блюванні. Здається, вже зовсім спустів шлунок і всі нутрощі, а нестерпна гіркота не переставала рватися з горла. Судоми не спинялися. І йому здавалося, що краще померти, ніж так страждати.
Може, під ранок трохи заснув.
Проснувся, коли вже розвидніло, сів, почав утирати забруднене підборіддя, груди. І тоді на пальцях убачив кров — як і вчора у бомжа. З його рота також ішла кров. Значить, і його невдовзі чекає те саме.
Але він не хотів помирати…
Він з натугою піднявся і, хитаючись, пішов берегом. Геть від цієї затоки, від вогнища, від незакопаної могили. Йому треба було доволоктися до броду.
Мабуть, нова мета надала якоїсь сили — хистко, невпевнено, ослаблений, він подолав, однак, чималий відрізок шляху по лісу. Але й видохся вщент. Упав у підліску, серед горобинового молодняку, довго лежав. Свідомість його затуманилася, часом він переставав розуміти, хто він і де він є. Але не надовго. Все ж він змушував себе підводитися і йти. Йому вельми треба було дійти до броду.
— Люди-и-и, люди-и-и, — намагався він крикнути, але з його уст злітав тільки шепіт. Ніхто ніде не відгукувався. Та й ніде не було нікого. Не було навіть вовка. На мить згадавши доходягу, солдат промовив у думках: де ти, братку по нещастю? Вовче ти мій, вовче… Приходь, може врятуємось разом..
Почала діймати спрага — хотілося пити. Та річка й болото зосталися позаду, в бору води не було. Він розумів це і терпів. Він тільки йшов. Від дерева до дерева, від сосни до сосни. Однак усе виразніше став одчувати, що не дійде.
Але невже справді не дійде?
Переляк трохи надав сили. Але небагато. Ослабло протупавши десяток кроків, падав додолу, лежав. Нащо ж усе так вийшло, чому? — звучало в ньому здивоване питання. Все те ж питання без відповіді. Хто згубив його життя? І чому? А може, отак із самого початку приречено долею? Тоді він не винуватий. Сам він уже безсилий що-небудь у ній змінити.
Підводячись, він кидав короткі позирки по боках — думав, мо’ де вбачить людей. Щоб гукнути. Та людей не було. Не було і вовка. Солдат зостався зовсім один у цьому гарному і страшному лісі.
Стало чомусь темно. Може, настала ніч? Значить, він так і не дотяг до рятівного броду, не вибрався зі згубної ями. Темрява навалилася на ліс, на солдата, і він уже не розумів, у який бік іти. І чи йти взагалі? Йому бракувало сили навіть підвестися…
Вуасаари, 1998 р.
АФГАНЕЦЬ
Повість
Останні три або чотири ночі, посварившись ущент з дружиною, Ступак ночував у гаражі. Втім, і днював також, бо твердо вирішив не вертатися на свій п’ятий поверх силікатної хрущовки. Якщо так уже виходить, що він там нелюбий і ненависний, що з’явився ліпший, то хай дружина подавиться тою квартирою та милується з новим женихом; для законного чоловіка шляху туди нема. Все ж він людина з гідністю і проситись не буде. Тим паче, що все його життя, схоже, пішло шкереберть, чого вже бідувати за квартирою?
Його безвихідь обрушилася на нього несподівано, наприкінці зими, коли явно почала конати його фірма, що недавно ще квітувала під назвою «поштова скринька». Замовлення міністерства оборони скінчилися, робітникам перестали платити, і Ступак, плюнувши на нові порядки, звільнився «за власним». Думав, трохи відпочине і нагляне що-небудь для себе більш підходяще. Правда, тоді була чимала надія на дружину Людмилу Петрівну, яка працювала бухгалтеркою в банку. Але, певно, так уже заведено в житті, що де тонко, там і рветься, порвалося і з Людкою. Несподівано для себе він дізнається, що в тої з’явився сторонній залицяльник і не казна-хто, а генеральний директор того ж банку. Звісно, не обійшлося без лайки, жінка спершу оправдувалася, клялася і божилася, але коли він дав їй добрячого стусана, зі злістю зізналася, що так: є людина, мужик, не те, що ти — тля. Не можеш прогодувати себе, не те, щоб дружину з дитиною. Тоді Ступак усе зрозумів і, правильно оцінивши ситуацію, взяв піджак і з тріском грюкнув дверима. Все ж він — не тля, він людина з характером, до того ж — афганець. А якщо інколи зайвину вип’є, то нині хто не п’є? Хворий або кому не дають. Хто не має за віщо.
Воно, правда, останнім часом він таки не мав за що випити.
Цей його металічний, колись із залізних листів зварений гараж притулився на краю міського подвір’я біля рядка молодих липок, поряд з шістьома іншими такими ж тимчасовими спорудами для автомашин. Гаражі ті простояли тут років мо’ десять, але недавно виявилося, що незаконно — надійшла постанова їх знести. Тобто як? — спитали їхні власники і, не одержавши путньої відповіді, вирішили: ось вам, викусьте! Зносити не будемо. На диво, від них поки що відчепилися, перестали наклеювати грізні оголошення на іржавих дверях. Гаражники було подумали, що перемогли, коли нате вам, на початку літа всіх викликали в податкову інспекцію, де виписали податок і штраф. Штраф був чималий, та гаражники-пенсіонери, дочекавшись пенсій, мусили все заплатити. Ступак же вдруге сказав «Викусіть!» — у нього давно вже не було грошей не те що на штраф, а на кухоль пива, щоб захмеліти зранку.
Трошки збоку від гаражів за липками містилася дитяча пісочниця та альтанка з поламаною підлогою, взагалі порожні весь день, бо діти в прилеглих будинках, здається, повиростали вже, а нових не народжувалося. І лише надвечір чи на початку ночі там з’являлась яка-небудь зграя підлітків з поблизького ВТУ чи сусідньої школи, які випивали й палили, а може, і кололися, частенько з дівчатами, що нарівні з хлопцями реготали і матюкалися, ніскільки не зважаючи на рідких дорослих біля гаражів. Якось, не стерпівши їхнього гвалту, Ступак спробував їх угамувати, пообіцяв викликати міліцію. В альтанці трохи стихли, і з темряви долетів молодий басок: «Думаєш, залізо, то не горить?» У Ступака відняло мову: натяк був дуже виразний, та й знав він, як горить залізо. Сам під Кандагаром ледве встиг винести ноги з БТРу, котрий зайнявся таким жахливим полум’ям, що розтопився асфальт на дорозі. Тоді він добряче шугонув зі злості молоду зграю, хоч і подумав, що те сусідство може для нього кепсько скінчитися. Не згорів ув Афгані, спалять, чого доброго, на подвір'ї.
Втім, то була, скоріше, пуста балаканина, ніхто, мабуть, не збирався його палити в гаражі, і все обійшлося. Він притерпівся до гаража — не таке цабе, щоб щоночі спати на м’якій канапі, під білими простирадлами. Та якби ж ото гроші були. Якось непомітно і хутко розійшлися ті вісімсот баксів, що вторгував навесні за свій 412-й «москвич» з цього саме гаража. Тоді здавалося, восьмисот баксів надовго вистачить, усе ж то були немалі гроші; так само гадали і приятелі-сусіди, що вечорами присідали в його спорожнілому гаражі до застеленої газеткою, пройнятої мазутом табуретки. Сусіди взагалі були непогані люди, вони і підбили його розлучитися з обридлим «москвичем» і все підохочували відважитися на іномарку, які тоді стали з’являтися у дворі. Звичайно, він був не проти того, щоб пересісти на «опель» чи «мерседес» і вже приглядався до них на вулиці, та сталося так, що його бакси скінчилися раніше, ніж він вибрав уподобану модель.