Оберігаючи болючу руку, певно, з годину він швендяв між гамірних торговельних рядів, завалених різним товаром — харчем, городиною, а також одягом, різним дріб’язком і начинням. Усе, що продавалося, було розкладене на прилавках, столиках, а також біля ніг на асфальті, на газетинах чи просто виглядало з розхилених господарських сумок. Товару було безліч; здавалося, тут можна знайти все. Але товари його цікавили мало, його інтерес полягав ув іншому, і він розумів, що те інше на прилавках не згледиш. Він здебільшого приглядався до облич — продавців і покупців, що в тісноті та штурханині метушилися поряд, вибирав серед них певний тип — молодого, зосередженого в собі чоловіка, може, «афганця» або «чеченця».
У цих якраз і можна було щось здобути. Зброю чи наркоту. Якось ще взимку він приходив сюди з жінкою по картоплю і в одного чорнявого, з вигляду кавказця, прицінився до його жовтих гранатів. Коли той назвав ціну, пожартував: «Ото, мов лимонки». «То фрукти, а не лимонки — обурено поправив господар. — Лимонки дешевше будуть». — «А що, є і лимонки»? — жартома поцікавився Ступак. «Знайдемо, якщо треба», — хитрувато підморгнув кавказець. Тоді Ступаку лимонки не були потрібні, але ось тепер…
Однак, чого треба, саме того і не буває в торгівлі. Навіть на базарі.
Даремно і довго він швендявся в гомінкому базарному натовпі, так і не вбачивши нічого придатного. Питати ж у когось не наважився, відчував, немало тут шилося і топтунів, переодягнених міліціонерів, кадебешників, людей зі служби безпеки, якими тепер кишіли вулиці, вокзали та й базари також. Либонь, ті зраділи б, якби дізналися, що побіч швендяється кілер, шукає зброю. Хоча і без того можна було просто і чудово влипнути, коли б його розпізнали як учасника недавньої сутички. Але ж досі от не пізнали; мабуть, там, на проспекті, не попалося знайомих. Біля пивного ларка він трохи постояв у черзі, випив теплуватого пива, ледь утримавши важкий кухоль у докучливій руці, яка все боліла, особливо в плечі. Випивак тут було чимало, але всі звичайні пивосьорби, які прагнули одного — захмеліти. Таких же, у кого можна було щось здобути, здається, все не траплялося. І він думав, що, мабуть, не так це просто — придбати зброю. Пістолет чи краще славетний АК. Увесь світ завалений цим «калашніковим», з ним воюють цілі армії, кояться урядові перевороти, скидають і садовлять диктаторів. А тут ось, на його батьківщині, коли треба, навіть за бакси не знайдеш. До чого ж відстала країна, злісно думав самодіяльний кілер.
Країна, може, і відстала, але не були відсталі її спецслужби, і Ступак це знав. Принаймні на ринку він так і не наважився навіть спитати в кого-небудь про свою потребу і надвечір притягся додому. Двері аж трьох гаражів були розчинені, але машин перед ними не було видко, отже, автомобілісти нікуди не поспішали. Двоє з них — Сазон Іванович і молодий хлопець Олексій — стояли біля Плішкового гаража. Ступак насторожено підійшов до них, чим, здається, перервав їхню розмову, і він подумав: а чи не про нього йшла розмова? Але, схоже, не про нього.
— Ну, Мінкевич у бенеефі[11], мужики казали, — звучав з гаража Плешків голос. Інші два мовчали. Помовчав і Ступак.
— То-то, гляжу, по-белорусски разговаривает, — не зрозуміти, із захопленням чи засуджуючи, сказав сивоголовий Сазон Іванович. — Нацдем!
— Розмовляє як хоче, — озвався Плішка.
— Э нет, не как хочет. Это у них установка такая, в бэнээфе, чтобы другие не поняли.
— Ти ж розумієш, — виглянув із-за «запорожця» Плішка.
— Не понимаю и понимать не хочу! — виказався Сазон. — Я русский человек и русским умру.
— Ну, а він, може, білорусом хоче померти, — вперто перечив Плішка.
Той Мінкевич нікому не був тут приятелем, був просто сусідом, не більше, і Ступак ставився до нього спокійно. Але і Сазон не викликав у нього великої симпатії, бо майже завжди був злий і затятий. Хоча по теперішньому часі це не було в дивину, багато хто злився і дратувався, але все ж якось стримувався. Сазон же відкрито і голосно нарікав на життя, розвал СРСР, останніми словами паплюжив «агента ЦРУ» Горбачова і частенько бігав у відновлений райком партії, де щосили йшла політична метушня комуністів. Головною пропагандистською силою там були ветерани війни, пенсіонери та відставні чекісти.
— Придумали еще нацию — белорусы! — трохи тихше буркотів сам собі Сазон. — Чтоб русским кислород перекрыть.
— Але ж Мінкевич демократ, він не проти інших, — тихо обізвався Олексій, який до того поштиво мовчав поряд.
— Демократа! Дерьмократы проклятые, — сказав і смачно вилаявся Сазон. — Все за доллары работают. Под американский заказ!
— Не всі, — стояв на своему сумирний Олексій.
Ступак повернувся і пішов на подвір’я. Він умисно не взяв участі в цій розмові. Раніше, може, що і сказав би, але не тепер. Тепер у нього були справи більш важливі, ніж драти горло в суперечці з цим мохастим більшовиком, і він не хотів розкриватися до часу. А може, навпаки, варто було маскуватись, сказати будь-що на підтримку Сазона. Але та криводушність була Ступакові бридка, знову ж він не хотів кривдити і Олексія, який взагалі йому подобався своєю не характерною для нинішньої молоді скромністю. Скромний незвичайно був і дід Олексія, після смерті якого перейшов до внука цей заіржавілий гараж. То був славетний старий, колишній партизан-підривник, мав багато нагород, яких ніколи, однак, не бачили на його грудях.
Якось на день Перемоги запитали, чому він не носить орденів, на що старий відповів: «На подушках понесуть перед труною». Сталося ж трохи інакше. Поки дід хворів, ті його нагороди встиг продати скупнику старший онук-наркоман. Так і поховали партизана без жодної нагороди.
Ступак знав, що в таких делікатних випадках краще мовчати, хоч би для перестраховки. У багатомільйонних шерегах сексотів немало й говірких, і мовчазних, нахабних і скромних, дурнуватих і занадто ж розумних, — найширший вибір. Навербували за сімдесят років. У їхньому полку перед відправкою в Афган чи не всіх по черзі перетягали в хитрий будиночок, що містився поміж казармою та вбиральнею, — трохи, правда, осторонь, для комфорту, щоб не дуже смерділо. Хоча там стояв сморід іншого напряму… На кого було сподіватися?
Удень у гаражі було дуже спекотливо, зате вночі і зранку саме враз. Лежачи в затишний час на скрипливій розкладачці, Ступак іноді шкодував, що вдіяв цю авантюру — продав гараж, котрий став його єдиним притулком. Але щось переінакшити, мабуть, було вже запізно. Першу сотню баксів він швидко витратив, переважно на їжу, і весь час на самоті думав про свою потребу: де роздобути зброю?
На міській околиці за чавункою колись був чималий гарнізон — військова «учбівка», казарми і полігон; там колись новобранець Ступак починав військову службу. Поблизу біля прохідної і на шосе завжди товклися військові, офіцери та прапорщики, серед яких колись було чимало знайомих. Особливо серед прапорщиків. Але те колись. Тепер же, після скорочення армії, розвалу СРСР та мало чого ще навряд чи хто знайомий зостався. І все ж, не придумавши нічого більш путнього, Ступак вирішив навідатися на ту міську околицю. Не дуже привітним ранком, після нічного дощику, коли ще не обсох асфальт, він сів у тролейбус, доїхав до кільцевої дороги. Після пересів у автобус, який і довіз його до знайомої зупинки. Дивно, але і за десять років тут мало що змінилося — так само на кілометр тягнулась уздовж шосе бетонна стіна, з-за якої несміливо позирали на світ верхні поверхи казарм, червоніли п’ятикутні зірки на широких воротах прохідної, біля якої стояв вартовий з автоматом Калашнікова на грудях. (От би йому такий автомат, хоча б з одним магазином.) Часом до прохідної і звідти торопко снували офіцери, солдатів не було видко. Як не було видко жодного прапорщика — вивелись вони в білоруському війську чи що? Питати про щось у офіцерів він не наважився, от у прапора вже, мабуть, спитав би. З цими, певно, можна було б порозумітися. А так з годину потупав удовж огорожі, щоб згледіти якусь дірку чи якогось самовольця біля неї, та марно. Затим постояв на зупинці, поки не підійшов автобус, обійшов ряд кіосків з різним дріб’язком. Ніде нічого придатного йому не трапилося, і він повернувся в місто.
Зброї у нього не було, і поки що невідомо було, де її взяти, а в голові вже марився той найрішучіший і найважливіший момент, до якого він готувався. Знав, однак, що буде це не просто, навіть складно і дуже небезпечно. Але коли зробити все, добре обміркувавши, зважливо і хутко, то вельми навіть можливо. Головне — уловити момент — на дорозі, на вулиці чи краще, коли вийде з машини. Виходить же він біля свого палацу чи десь на підприємствах, на будівництві, куди його заносить час від часу. Або ще — на спортивних комплексах, де він звичний і частий гість і учасник, бо дуже поважає спорт і піклується про своє здоров’я. Якби там уловити…
Рука стала боліти менше, правда, ще віддавало в плечі, особливо при різкому русі ліктя вгору. Кепсько, що минав час, і з ним розтавали його гроші, набутку ж їх не було жодного, все йшло на харчі. Вночі йому частенько снилося щось із його денних мрій, тільки той його супротивник з вигляду був ніби ведмідь — дебелий і патлатий. Ступак націлювався в нього з пістолета, але пальці ніби змертвіли, він не міг натиснути на спуск, а потвора наближалася. Тоді він кидався тікати, та ноги ставали ніби з вати, він не міг бігти, а потвора була вже поряд. На межі можливої загибелі щось утім переінакшувалося, починався інший сюжет, також малоприємний, але без попереднього жаху. Вночі він часто просинався у своїй металічній схованці, особливо коли в двір в’їжджала машина і фарами висвічувала гаражні щілини біля дверей. Тоді спалахувала тривожна думка: чи не по нього? Чи не рознюхали що? Може, про ту пам’ятну процесію, коли його побили, щось дізналися і приїхали його брати. Тоді охоплювали жаль і прикрість стосовно себе — що не встиг, прогаяв, прогавив. Одначе минав час, а до нього ніхто не навідувався, і це обнадіювало. Мабуть, усе ж його прогавили.
Зате не прогавили щодо інших, певно, працювали як слід, не дарма їли свій міліцейський хліб. Якось уранці, коли він ще лежав під брезентиною на розкладачці, у двері тихо постукали — раз і другий. Він підхопився, подумалося: чи не дочка, яка й разу ще не прийшла до нього в гараж. Але то була не дочка — на вході, коли він відчинив двері, стояв Олексій, який ввічливо спитав:
— Не чули новину?
— Яку?
— Мінкевич гараж продає. Разом з машиною.
— Чого ж це він?
Олексій озирнувся, але не переступив порога гаража.
— Оштрафували. За демонстрацію. На шістдесят мільйонів.
— За ту?
— Так. Був організатором від БНФ. Тож затримали, суд і ось — штраф.
— Нічого собі! Шістдесят мільйонів…
Ступак не лише здивувався, а й тихо за себе порадувався, що тоді пощастило непомітно вивернутись, вислизнути зі змопівських рук. Усе ж недаремно афганець, має такий-сякий досвід, не те, що ці шпацирувальники по асфальту. Добре, що він не був зв’язаний з БНФ, це давало йому захист. А Олексій, мабуть, щось мав, інакше б так не стривожився тією новиною про Мінкевича. Що йому цей Мінкевич — брат чи сват? І все ж Олексій симпатичний хлопець, не базікало, може, варто б порадитися з ним про головний Ступаків клопіт? Проте ні, зміркував Ступак. Тільки те в секреті, що знає одна людина. Якщо дві, вважай, ніякого секрету нема. Це знав уже він твердо.
А може, довіритися Мінкевичу? Все ж, якщо бенеефівець, то, мабуть, не сексот, не побіжить увечері на доповідь до «кума». А може, і побіжить? Що, в бенеефі нема сексотів? Полінувалися, не навербували? Ні, ці не лінуються…
У той день зранку йшов дощ, було холоднувато, і Ступак, причинивши залізні двері, бавив час у лінощах. Саме враз було б випити, хоч би для тепла, але не було горілки, а йти під дощем до гастроному він без зонта не наважувався. І він злісно думав про дружину-паскуду, яка, виганяючи з дому, не кинула йому якоїсь одежини. Все ж він залишив їй квартиру, видану йому за пільгами як воїну-інтернаціоналісту, а вона чим віддячила? Хоч би прислала колись дочку відвідати, так де там — тримала в пазурах покірливе дівча, залякала звіром-батьком, котрий онде який місяць живе і справді, ніби звір, у цьому залізному барлогу. Та й добре, якби він був звір. Він хотів бути звіром, якби вийшло. Звіру тепер, мабуть, краще, ніж людині. Такий настав час.
Він одразу почув, як поруч забрязкали замки в гаражі Мінкевича. Ступак підхопився з розкладачки і поволі вийшов з дверей.
— Кажуть, і Ви продаєте? — запитав, привітавшись. Одягнений у спритну джинсову куртку Мінкевич скинув на нього заклопотане обличчя, з-за тонких окулярів зирнув на сусіда.
— Доводиться.
— Чого ж це?
— Щоб заплатити штраф.
— І великий штраф?
— По максимуму. Двісті мінімальних зарплат.
— Йопересете! І будете платити?
— А що ж робити? Опишуть майно…
Мінкевич казав це майже спокійно і розсудливо, як про щось звичайне і буденне, ніби й не переживаючи. Може, переживши вже. Розчинив настіж обидві половини дверей, зачепив на защіпку долі.
— І думаєте відкупитися штрафом?
Мінкевич випростався, повернувся до нього і зітхнув.
— Штрафом, звичайно, не відкупишся. Від цього режиму взагалі нічим відкупитися неможливо. Треба піднімати народ, підвищувати його самосвідомість.
— Самосвідомість! Ви — самосвідомість, а він — сто тисяч ЗМОПу. Чия візьме? — запитав Ступак і змовк, чекаючи, що скаже на те освічений доцент.
— Що поробиш! — озвався той після паузи. — Взагалі демократія в боротьбі з тоталітаризмом не має адекватних засобів.
— Гівно тоді ви, а не демократи, — тихо, без злості сказав Ступак і пішов до свого гаража.
Як піднімати народ, він уже бачив, сам ледве не опинився в ролі здійнятого; спершу було навіть приємно, якось навіть святково. Але коли їх лупонули гумовими «демократизаторами», цей народ, мов табун горобців, порхнув з вулиці. Аж пил пішов. На тому боці — сила, військо, міліція, КДБ, сотні тисяч сексотів, залізні кігті «вертикалі». Окрім того, суд, прокуратура і навіть адвокатура, новий декрет про яку тільки що надрукували, — усе в його руках.
Ця коротка розмова з Мінкевичем ще більше зміцнила Ступака в його намірі — лише так, як він задумав, і можна щось змінити в їхньому бідуванні. На силу потрібно — силою. На гвалт — ще більшим гвалтом. Інакше кранти всім — і бенеефівцям, і афганцям, і комуністам. Щоб домогтися царської влади, цей не зупиниться ні перед чим. Після царської захоче імператорської і так далі, аж до світового панування. Нахабства у нього вистачить. Особливо ж, коли його підтримають. А таких завжди підтримують, бо вони — сила. Ні, треба від нього рятуватись. І він, афганець Ступак — рятівник, яким він сам призначив себе. Ну й що, що сам? Спаситель-кілер, такого, може, і не було ще. Він буде перший.
Але зброї у нього все не було, а бакси в кишені розтавали — через день довелося розміняти і другу сотню. Як він не економив, стараючись їсти рідше, переважно хліб із салом, проте ціни в гастрономі кожного дня стрибали вгору. Люди аж стогнали зранку, побачивши нову ціну на хліб, кефір, молоко, яких, міркуючи по всьому, почали привозити в крамницю менше, ніж раніш; під вечір уже не можна було купити навіть хліба. Зате надвечірком крізь розчинені вікна та кватирки розносився по двору знайомий сиплуватий голос, повен похвальби, обіцянок, погроз до опозиції, проклятих бенеефівців, які нівечили всі його плани ощасливити народ. Народ же в нього завжди був славний, шановний і героїчний, який завжди робив правильний вибір і не помилявся — не помилявся і тепер, одностайно обравши наймудрішого керівника. Однак це вже переставало діяти на більшість слухачів, і якщо ще хоч щось надихало їх, то хіба повідомлення про чергові викриття в органах влади, усування і навіть посадки високих чиновників. Але не надовго, бо життя від того не ставало легшим, і тоді знову поставала необхідність викривати ворогів, шпигунів, відомих емігрантів і деяких дипломатів — агентів ЦРУ. Сусіди біля гаражів уже не обмірковували політику самого, а тільки лаялись. І навіть твердокамінний комуніст Сазон Іванович і той почав ганьбити самого, хоча це, мабуть, тому, що компартія розкололася на дві, кожна з котрих підняла боротьбу з суперницею. Роботящий Плішка просто примовк, лише понуро палив, і коли одного разу і Ступак спробував поговорити з ним, махнув рукою — то ваш клопіт. Мені вже не багато зосталося…