— Сідайте, товаришу прапорщик, Ступак, здається? — спитав полковник і для певності зирнув у папірець на столі. — Тож як живете? Як здоров’я?
— Нічого, — стримано відказав Ступак. Він уже знав, що ці завжди так починають розмову — про життя і здоров’я, начебто це їх дуже цікавить.
Розмова, одначе, видалася тривала — про життя і про політику, внутрішню і зовнішню, комуністів і демократів. Видно по всьому, полковник був людиною говіркою і мав прірву часу. Ступак більше слухав, і коли полковник питав, скромно відповідав: так або ні. Схоже, його співбесідника це вдовольняло. Як можна було зрозуміти, його найбільше турбувало ставлення Ступака до опозиції, яка «шалено рветься до влади». А також той факт, що «НАТО оскаженіло просувається на схід». Ступак щось бурмотів у відповідь, що мало розумів сам, але думав: «У труні я хотів бачить те НАТО разом з тобою». Однак уголос не сказав нічого, навіть трохи побоювався, щоб полковник не відгадав його крамольні думки. Мабуть-таки не відгадав, бо в той час оповідав, як важливо протистояти агресії західного капіталу і рятувати батьківщину. Що він розумів під тим словом — Білорусь, СНД чи колишній СРСР — залишилося невідомим.
Далі Ступак півдня просидів ув окремому кабінеті — заповнював анкети. їх було три або чотири відразу, на кількох сторінках, і він аж спітнів, докладно відповідаючи на десятки запитань — від першого, про ім’я, прізвище і по батькові та імена батьків, місце народження і смерті (де і коли померли, місця поховання і номери могил). Живого батька Ступак докладно атестував як партизана і нагородженого, а мати… Він навіть не пам’ятав точно, в якім році вона померла, бо тоді був у Афгані. Сестра Олена жила під Москвою, проте він не знав, де, в якому місті (чи то в Жуковську, чи в Черняховську), і гадав, як ліпше написати? Чи якщо не знаєш, то не писати нічого? Але тоді можуть присікатися, що утаїв. І він написав перше, що прийшло в голову: місто Зеленогорськ, вулиця Космонавтів 10, кв. 20.
Пізніше в іншому кабінеті оформляв підписку про сувору секретність — це вже було, як він здогадався, по лінії безпеки. Хоч і приймав її лисуватий чоловік у модному двобортному піджаку з акуратно зав’язаною краваткою, поважності було навіть більше, ніж у кабінеті полковника. Якось дуже стримано, ніби випробовуючи його реакцію, чоловік вимовив йому в лице одне тільки слово «Музикант», і Ступак зрозумів усе. Колись це прізвисько приліпили до нього так само в дуже секретному відділі перед відправленням в Афган. З тої пори, правда, ніхто йому про нього не нагадував, і він уже думав: забули. Аж ні, не забули. Зрештою, тепер від нього нічого не вимагалося, а грати з ними у ті секретні гулі взагалі було неважко, хай потішаться. І він усе підписав.
Мабуть, до полудня, втім, усі папери були оформлені, їх забрала у нього красива, у міліцейській формі дівчина з дуже суворим позирком і двома зірками на погонах. В останній момент він навіть підморгнув їй, але та й оком не повела, склала його папери у вишукану зелену течку і замкнула в сірий сейф у кутку. Отже, буде зберігатися вічно і секретно, подумав Ступак. Після вже інший, білявий міліцейський сержант повіз його кудись у місто. Спрокволу Ступак почав упізнавати вулиці, здається, їхній «уазик» рухався до госпіталю МВС. «А це для чого?» — спитав Ступак. «А медкомісія! — просто і доброзичливо відказав білобрисий шофер і хихикнув: — Перевірка на СНІД».
Оте вже мало Ступакові подобалося, хутчій — не подобалося зовсім. На якого диявола! — думав він, гублячи терпіння від цього докладного дослідування його персони. Що — він буде їм служити? У нього інша мета, йому б лише добратися до зброї. Мабуть, дадуть якогось «стєчкіна» або «калашнікова», і він підловить момент. Власне здоров’я його мало цікавило, хай не цікавить воно й цих.
Але цих якраз дуже цікавило. До смерку його водили з кабінету в кабінет, з поверху на поверх, — слухали, мацали, вимірювали на апаратурі, просвічували його нутрощі на мигтючих моніторах. Але все було в нормі, тиск же, сказали, мов у юнака, і його похвалили. «Алкоголь вживаєте?» — спитався суворий лікар, під халатом на плечах якого муляли тверді погони. Ступак з наївним виглядом покрутив головою: «Ну що ви?» Трохи затримав на ньому свій пронизливий погляд хірург, коли побачив синювату відмітину на плечі. «Що — вогнестрільна?» — «Афган», — коротко відмовив Ступак. «А це — удар?» — доволі грубо помацав він слід від недавньої змопівської палки. «Упав..» — «По п’янці?» — усміхнувся лікар, щось розуміючи. Ступак те покинув без відповіді — здається, вони і так порозумілися. Далі була кардіограма з дротами, які обплутали його руки й ноги, окуліст зі своєю таблицею на стіні і в кінці дивнувата розмова з психіатром. Єдине, що з неї запам’ятав Ступак, були прискіпливі питання про випивку та наркоту. І те, й інше Ступак рішуче заперечував, сказав, що ніколи ні-ні, згадуючи при цьому, як у тому ж Афгані, і не раз, вони добре-таки кейфували анашею. Шкода, після кинув. Якби не кинув, може, краще було б, несподівано подумав він, сидячи перед хитруном-психіатром. Здається, стан його здоров’я задовольнив їх. Його тим більше.
До свого гаража він приплентався, коли вже стемніло, поряд у дворі світився ліхтар, горіли вікна у хрущовках. Знав, тепер там усі встромилися у свої сяючі скриньки — хто на музичні шоу, на кривляк-танцюристів зі шнурами в руках, а найбільше, мабуть, на черговий номер самого. Майже кожного вечора той виступав зі своїм гіпнозом — то загрозливо-суворо, коли говорив про опозицію, яка має від ЦРУ завдання його знищити, то щедро обдаровуючи всіх білозубою усмішкою з-під розкішних вусів, коли звертався до глядачів. Особливо глядачок, яких він частенько принижено благав підтримати його у святій боротьбі за добробут народу. Слухаючи його підлесливі звороти, жінки були готові на що хочеш — з такими проханнями до них ніхто раніше не звертався. Тим паче, з великих начальників, не згадуючи вже власних чоловіків, які давно не визнавали нічого в житті, крім пляшки. Мужики не любили політику, яка цікавила їх тим менше, чим гірше жилося. Зате вона дедалі більше захоплювала жінок, особливо тому, що в ній верховодив він — такий знаменитий, привабливий, майже нежонатий, який уособлював недосяжні жіночі мрії про мужчину-кавалера, мужчину-лідера. І тим вабив.
Ну, але залишилося недовго.
Так думав Ступак, злостиво чекаючи, коли його покличуть знову. Повинні ж нарешті покликати, він уже прагнув цього. Хоч би тому, що їсти не було зовсім, два дні тому позичив пару тисяч у колишнього сусіда по квартирі, якого підстеріг у дворі. Перш ніж вийняти гроші, сусід рясно поплакався, нарікаючи на життя, малу пенсію, безпутню дочку, яка не хоче працювати і звикла жити на його пенсію. Ступак утішив його, що хутко одержить зарплату й розрахується. І опустив при цьому очі, бо дивитися на старого було ніяково.
Цього разу до нього завітав сам Шпак, на тому самому вишневого кольору «пежо», в камуфляжі, але вже з погонами майора на широких плечах. «Хутко, бач, у них ростуть кадри!» — з несподіваною заздрістю подумав Ступак, сідаючи поряд з колишнім колегою-прапорщиком. Цей майор почав розповідати йому, як багато доводиться працювати (робота ж ненормована), як задурливо і небезпечно, хоч почесно і відповідально. «А зарплата як?» — стримано спитав Ступак про те, що його тепер найбільше цікавило. «Зарплата нічого. Тобі такої і не снилося, — сказав Шпак. — На початку три мільйони, ну підйомні і так далі. Не пошкодуєш».
Ступак внутрішньо порадувався, хоч і не подав знаку, та по правді і слабо повірив, пригадавши доцента Мінкевича з його шістдесятьма мільйонами штрафу. Може, майор Шпак і одержує три мільйони, а він же прапорщик…
— Жити поки що будеш в офіцерському готелі. А там побачимо, — сказав Шпак, коли вони під'їхали до чергової бетонної стіни з прохідною та шлагбаумом.
Тут, певно, виявилася змопівська база чи що. Кілька годин Ступак з такими, як сам, новачками, молодими хлопцями зі свіжими рожевими обличчями, обмундировувався на захаращеному скриньками та тюками речовому складі. Йому видали цілу купу обмундирування — зелену і строкату, кольору сміття, святкову і повсякденну, міцні грубі черевики, пілотку і берет, теплу куртку і тільняшки — аж три штуки. І навіть добрий шматок бязі — на комірці. Як у війську. Тільки у війську так багато ніколи не давали. Економили. Хлопцям, що перевдягалися з ним разом, дуже сподобалися ремені. «Офіцерські», — захоплено сказав один, трохи старший за решту. Ремені справді були незвичайні, з товстої, прошитої шкіри при гарних пряжках, не те, що з металічними бляхами у війську. Ступак перевдягнувся в нове, зі свіжим приємним запахом; свої смердючі труси, озирнувшись, запхнув до бляшаної урни, і його повели через подвір’я в офіцерський готель.
Вперше за літо він з насолодою простягся на чистому новому простирадлі, владнав схудлі плечі на ладній подушці. Завтра сказали підстригтись, — хай, він підстрижеться. І ще сказали, вуса можна не голити, тут поважають вусатих. Друге ліжко в кімнаті було акуратно заслане, мабуть когось чекало. Може, також новенького.
Служба поширювалась, комплектувалась, удосконалювалась — як і належить за міцної влади. Цікаво було Ступакові вдруге переживати те, що вже було пережито в його військовому юнацтві, в Афгані і після.
Демобілізувавшись сім років тому, думав, що пережите ніколи вже не повториться. Аж ось, обіцяло повторитися, хоч і на іншому витку життя.
Але дуже подібному. Як до того треба поставитись, часом він переставав розуміти. Єдине відчував, що буде ситий, доглянутий, а там… А там побачимо, як воно буде, думав Ступак.
Збулося майже так, як він міркував. Назавтра він добре поснідав на першому поверсі змопівської їдальні, з’їв пару котлет з гарніром, макаронну запіканку, випив склянку ряжанки і ще — солодкого чаю. Мов на курорті чи в будинку відпочинку. Довкола з куди меншим, ніж у нього, апетитом снідали за столами інші змопівці, молоді хлопці з сержантськими погонами на плечах. У нього погонів ще не було, і він трохи турбувався з тої причини. Адже у війську чи в міліції всі мусили мати погони, які визначали статус кожного. Без погонів ти ніхто. Просто цивільна людина, не більше.
Той і наступні два дні були заняття — у класах і на плацу, як колись у війську. Хіба що, крім теорії, їх навчали якоїсь дивної практики — як відбивати напади демонстрантів, нападати самим, шикуватись і перешиковуватись у щільні шереги. Вивчали також властивості різних сльозоточивих і бойових газів — у балончиках, димових шашках, гранатах. У програмі ще значилися найновіші секретні засоби в боротьбі з терористами, екстремістами і радикалами. Ступак слухав усе не дуже уважно, мов уві сні; будова і властивості хімічних засобів його не дуже цікавили, його цікавила зброя. Але про зброю чомусь розмови поки що не було.
Згодом він зрозумів, чому не було.
Мабуть, усі ці хлопці-змопівці, хто раніше, хто пізніше, служили в армії і військову зброю знали, стріляли не раз з АК і кулеметів — це не було для них новиною. їм же тут готували якусь новину, і вони чекали її.
Але одного разу, ще беззбройних, їх підняли по тривозі на світанку, наказали розібрати бойове спорядження — білі щити, шоломи, надягти важкі бронежилета, взяти палки і — хутчій на посадку в «камази». Ще цілком не розвидніло, вони кудись їхали, зупинялися, повертали назад, ніби намагаючись заплутати ворога, і тільки годині о десятій вивантажилися біля резиденції самого. Тут уже був майор Шпак, гурт інших майорів та полковників; змопівців вишикували в три шереги впоперек вулиці — якраз, як тоді, влітку, коли він потрапив у халепу. Як би не потрапити знову, застережливо подумав Ступак, опинившись у передній шерезі. Як і всі, він стояв плече до плеча з сусідами, молодими хлопцями, тримаючи біля ніг легкий дюралевий щит, з гумовим «демократизатором» у правій руці. Рука й плече майже перестали боліти, і він, щоб переконатися в цьому, трохи помахав над собою палкою і заспокоївся. Деякий час на вулиці було майже пусто, рух транспорту зупинився, проспект перекрили з обох боків. Взагалі навколо було спокійно і тихо, якби не тривожна збудженість начальства, яке, мов очманіле, носилося перед змопівцями; хтось із них бігав до чорної «волги», що притулилася до будинку ззаду. Всі чекали.
Години після десятої здаля на вулиці з’явилися демонстранти. Спершу стало видно над їхніми головами біло-червоно-білі стяги на високих легких жердинках, плакати; потім — і передні шереги з молодих чоловіків і дівчат, що з піснями неторопко йшли по проспекту. Декотрі з них вели за руки дітей. Ступак спробував зрозуміти, скільки їх там було, визначити хоч приблизно, та не зумів. Було надто багато. Тисячі. Угледівши тут цю перешкоду впоперек проспекту, демонстранти жвавіше замахали стягами, донеслися крики «Ганьба!», «Зрадники!», «Гестапо!» Хтось із начальства вертко крутнувся перед шерегами. «Вони нас ображають!» — пронизливим голосом крикнув до змопівців. Ступак внутрішньо хмикнув, переборюючи, втім, легкий страхітливий подих з проспекту. Все ж робилося ніякувато. Мабуть, сутички їм не минути, як би не сталося гірше, ніж улітку. В той час ззаду прозвучала команда, всі в шерезі опустили на обличчя прозорі захисні козирки — підготувалися. Тим часом демонстранти підійшли ближче, добре стало видно передніх — молодих чоловіків, хлопців і дівчат, що, побравшись за руки, як і раніше, не поспішаючи, наближались. На середині колони під величезним хрещатим штандартом крокував високий худорлявий чолов’яга з лисуватою головою і туго стиснутими щелепами. То був знаменитий Зенон, його Ступак якось бачив по весні на мітингу. Коли вони підійшли ще ближче, ззаду за ЗМОПом знову гиркнула команда, і всі три змопівські шереги вибухнули залізним гуркотом, який заглушив усю вулицю. Ступак разом з усіма шалено лупив по щиті гумовою палкою і внутрішньо посміювався з демонстрантів. Злякалися чи ні, було невідомо, але, підійшовши ще ближче, процесія спинилася. Вперед з мегафоном у руках вийшов Зенон.
— Панове поліцейські! — потужно прозвучало з мегафона і вмить заглухло в ще більш несамовитому гуркоті ЗМОПу.
Так лідер БНФ кілька разів спробував звернутися до ЗМОПу, але той не хотів його слухати. Тоді з безладних передніх шерег демонстрантів, на яких напирали задні, почали вискакувати окремі люди, молоді хлопці, махаючи руками, намагалися щось доводити змопівцям. Зенон кидався до них, щоб спинити й вернути назад у шереги, які вже перетворилися на строкатий крикливий натовп, що переставав будь-кому підпорядковуватись. Задні напирали на передніх, дехто на правому фланзі вже зіткнувся зі змопівцями. Почулися крики, через мить шереги демонстрантів зовсім розвалилися, їхній фланг перемішався зі змопівським. Грюкіт палками по щитах якось поволі спинився — почався стихійний гвалт. Туди, ліворуч, кинулися начальники з мегафонами, зазвучали їхні погрозливі команди і лайка. Там же Ступак незабаром угледів крутоплечу постать Шпака, який також упадав — кричав, командував, погрожував. Декількох хлопців з плакатами і стягами змопівці захопили у свій ланцюг, але демонстранти почали їх лупити тим, що тримали в руках. Змопівці не поступалися, намагалися тримати своє місце, щоб не зрушити стрій. Але це їм кепсько вдавалося — в кількох місцях шереги скривилися, гурт вмопівців сам опинився в оточенні демонстрантів. Кількох демонстрантів, відокремлених від основної маси, змопівці тиснули до стіни будинку, а ті не піддавалися. На середину шереги також насідали. Ступак ледве встиг мотнути головою, щоб ухилитися від удару, як бамбукова тичка зі стягом шаснула над ним, мабуть, мітивши в заднього за ним змопівця. Випустивши палку, Ступак ухопився рукою за легку полотнину стяга і рвонув униз, тканина відірвалася наполовину від древка. Наступним ривком він одірвав її всю і вхопив знову свою палку.
Сутичка далі, втім, не пішла; схоже, Зенон догукався до своїх хлопців, і ті спрокволу відринули. Декількох усе ж схопили міліціонери і змопівці. Решта відійшли, почали повертати на проспекті назад — здається, вони змінювали маршрут руху на інший. Змопівці, постоявши трохи, зійшлися по команді в гурт і, перекуривши, посідали в свої «камази». Ступак потроху став заспокоюватись, відкрита небезпека минула, але на душі було майже паскудно. Було таке відчуття, що він устряв не туди. Хоча що він зробив — тільки постояв у строю. Навіть нікого не вдарив ні разу.
За день, однак, те відчуття минуло. Він одержав підйомні — аж дев’ять мільйонів «зайців» і перед строєм — погони з двома зірками — став лейтенантом. Полковник, начальник штабу, оголосив йому подяку за «зразкові дії з відбиття нападу екстремістів» і сказав, що лейтенант Ступак буде командувати взводом. Що ж, взвод — справа нехитра, він в Афгані вже командував взводом, хоч тоді був ще старшим сержантом. Відчуваючи, як у внутрішніх кишенях муляло по дві тугі пачки купюр, злостиво подумав про жінку, яка навряд чи дочекалася такого набутку від свого гендиректора. А він ось здобув! Тоді ж подумав, що, певно, дарма продав гараж, який вельми навіть може знадобитись. Хоча ж він не зовсім продав, а завдаток як-небудь поверне. Якщо до того часу Волинець не сяде в тюрму. Чи його не підстрелять у під’їзді. Шкода, але що ж, виходить, така його доля. У кожного своя доля. Про свій нав’язливий страхітливий намір він згадував усе рідше, того вимагали щоденні клопоти. Знову ж зброї їм усе не давали, випробовували чи що?