Такий маневр вимагав від капітана великого досвіду в морехідній справі і точного знання можливостей «Дельфіна».
Тим більше, що на той час у прибережних водах Чарлстона крейсували два фрегати військового флоту Північних штатів. Містер Метью незабаром привернув до них увагу Джеймса Плейфера.
- Вони готуються запитати в нас, чого нам треба в цих водах,- мовив він.
- А ми їм нічого не відповімо,- сказав капітан.- Хай не будуть надто цікавими.
Тим часом фрегати повним ходом ішли до «Дельфіна», який далі плив своїм курсом, водночас пильнуючи, щоб не опинитися на відстані пострілу з їхніх гармат. З метою вигадати час і ввести в оману ворожі кораблі Джеймс Плейфер повернув на південний захід. На фрегатах, і справді, мабуть, подумали, що «Дельфін» збирається звернути у фарватер біля острова Морріс. Там стояли батареї гармат, одного снаряда з яких було досить, щоб пустити англійський пароплав на дно. Тому фрегати дозволили «Дельфінові» йти на південний захід і не поспішали кинутися за ним навздогін, задовольняючись спостереженням.
Через те протягом цієї години відстань між кораблями не змінювалася. Прагнучи ошукати переслідувачів, щоб вони не здогадалися про швидкісні можливості «Дельфіна», Джеймс звелів знизити оберти машини і йшов під малою парою. А тим часом із труб «Дельфіна» валував густий дим, і можна було подумати, що судно намагається розвести найбільший можливий тиск пари, а отже, й найвищу швидкість.
- Незабаром вони вельми здивуються,- сказав Джеймс Плейфер,- коли побачать, як ми вислизнули в них з-поміж пальців!
І справді, коли, на думку капітана, «Дельфін» уже достатньо близько підійшов до острова Морріс, опинившись перед жерлами гармат, про дальність бою яких Джеймс ІІлейфер міг лише здогадуватися, він крутонув стерно, змусивши корабель майже обкрутитися на місці, й повернув на північ, залишивши фрегати за дві милі по вітру від себе. Побачивши цей маневр, ті зрозуміли намір пароплава і рішуче кинулися йому навздогін. Та було вже пізно. Пустивши обидва свої гвинти на повні оберти, «Дельфін» збільшив швидкість удвічі й почав швидко віддалятися від них у напрямку узбережжя. Фрегати випустили по ньому кілька ядер, але тільки для очистки сумління -^ вони не долітали до «Дельфіна» й на половину відстані. Об одинадцятій ранку, підійшовши завдяки своїй малій осадці майже впритул до острова Салліван, пароплав на повному ходу звернув у вузький фарватер. Тепер він був у повній безпеці, бо жоден військовий корабель північноамериканців не зважився б увійти за ним у той прохід, де під час низької води глибина в середньому не перевищує одинадцяти футів.
- Ну й ну! - вигукнув Крокстон.- Оце так просто?
- Щоб ти знав, Крокстоне - вихователю юнг,- відповів йому Джеймс Плейфер,- найважче не увійти в гавань, а вийти з неї.
- Ет! - зауважив американець.- Це мене анітрохи не турбує. З таким кораблем, як «Дельфін», і з таким капітаном, як Джеймс Плейфер, можна сюди заходити, коли заманеться, і виходити звідси, коли захочеться.
Тим часом Джеймс Плейфер, стоячи з підзорною трубою в руці, уважно роздивлявся дорогу. Він мав напохваті чудові карти цього узбережжя, які давали йому змогу спокійно і впевнено вести корабель у гавань.
Після того як «Дельфін» заглибився у вузький фарватер, що тягнеться попід самим островом Салліван, Джеймс тримав стерно так, щоб центр форту Моултрі залишався на вест-вест-норді, аж поки на норд-норд-весті з'явився замок Пікней, який легко було впізнати з його похмурого кольору; він стояв на самотньому острівці Шютс-Фоллі. З другого боку капітан орієнтувався на будівлі форту Джонсон, що височіли ліворуч, на два градуси на північ від форту Самтер.
У цю мить його привітали салютом батареї з острова Морріс, проте їхні ядра не долетіли до «Дельфіна». Пароплав спокійно йшов своїм курсом, не відхиляючись на жоден градус, проминув Мультрієвіль, розташований на мисі острова Салліван, і вийшов у затоку.
Незабаром форт Самтер залишився ліворуч і. прикрив собою «Дельфіна» від батарей північан.
Цей форт, що уславився під час громадянської війни в Сполучених Штатах, розташований за три й одну третю милі від Чарлстона і тягнеться приблизно на милю по обох берегах затоки. Стоїть він на штучному острові з массачусетського граніту і має форму зрізаного-п'ятикутника. Його будівництво тривало десять років і обійшлося в дев'ятсот тисяч доларів.
Саме з цього форту 13 квітня 1861 року південці вибили війська Північних штатів, які очолював Андерсон, і саме по ньому вдарив перший гарматний постріл сепаратистів. Важко підрахувати, скільки тонн заліза й свинцю виплюнули на нього згодом гармати північан. Одначе протягом майже трьох років він успішно відбивав усі їхні атаки. Але через кілька місяців після того, як тут побував «Дельфін», форт Самтер капітулював, не витримавши обстрілу тристафунтовими снарядами, випущеними з нарізних стволів гармат Перрота, які генерал Джілмор звелів установити на острові Морріс.
Проте на той час форт іще стояв незрушно, і прапор конфедератів гордо майорів над його величезним кам'яним п'ятикутником.
Коли форт залишився позаду, з палуби «Дельфіна» побачили саме місто Чарлстон, що притулилося між двома річками, Ешлі й Купером, і виступало в море гострим мисом.
Спрямувавши пароплав між буї, які позначали прохід, і залишивши Чарлстонський маяк, видимий над земляними насипами острова Морріс, на зюйд-зюйд-весті, Джеймс Плейфер звелів підняти на гафелі англійський прапор. Після чого з гідною подиву швидкістю він провів корабель крізь лабіринт фарватерів.
Обминувши карантинний буй, який залишився з правого борту, корабель увійшов у гавань. Міс Хельберт стояла на юті. Вона дивилась на місто, в якому був ув'язнений її батько, і на очах у неї блищали сльози.
Нарешті капітан наказав збавити хід; «Дельфін» пройшов під самими батареями півдня й сходу і незабаром кинув якір біля Північної Торгової пристані.
VII. ГЕНЕРАЛ ВІЙСЬКА ПІВДЕНЦІВ
Коли «Дельфін» підійшов до Чарлстонського молу, його зустріли вигуки «ура» величезного натовпу. Жителі міста, яке терпіло морську блокаду, не звикли до візитів європейських кораблів. Не без подиву запитували вони себе, чого треба в їхніх водах цьому пароплавові, на гафелі якого гордо майорів англійський прапор. Та коли стало відомо, з якою метою він тут з'явився і чому був змушений прориватися крізь вузький фарватер під островом Салліван, коли поширилася чутка, що він доставив у своїх трюмах чималий вантаж контрабандного військового спорядження, гримнули ще гучніші оплески і з новою силою залунали радісні крики. Не гаючи й хвилини, Джеймс Плейфер зробив візит генералові Борегару, військовому комендантові міста. Генерал залюбки прийняв молодого капітана, що вельми доречно доставив на своєму пароплаві амуніцію та зброю його солдатам, в яких вони мали гостру потребу. Отож було зразу домовлено, що розвантажувати корабель почнуть негайно, і на допомогу англійським матросам прийшло безліч робочих рук.
Перш ніж покинути борт свого корабля, Джеймс Плейфер мав розмову з міс Хеліберт, і вона ще раз попросила його з'ясувати долю її батька. Молодий капітан був весь до послуг дівчини.
- Ви можете покластися на мене, міс Дженні,- сказав він їй.- Я ладен зробити навіть неможливе, щоб урятувати вашого батька, але, думаю, з цим не виникне особливих труднощів. Сьогодні ж таки я побачуся з генералом Борегаром і, прямо не просячи його випустити містера Хелгерта на волю, довідаюся, в якому він перебуває становищі, чи його відпущено на слово честі, чи він сидить у в'язниці.
- Бідолашний мій тато,- зітхнула Дженні.- Він і не здогадується, що його донька так близько від нього. І чому я не можу кинутися йому в обійми!
- Потерпіть трохи, міс Дженні. Скоро ви обіймете свого батька. Не сумнівайтеся, що я діятиму з цілковитою вам відданістю, але водночас обачно й тверезо.
Джеймс Плейфер не забув про свою обіцянку, і після того, як по-купецькому обладнав справи фірми, продав генералові вантаж «Дельфіна» і купив за безцінь величезну кількість бавовни, він заговорив про події дня.
- Отже,- запитав він генерала,- ви вірите в перемогу тих, хто обстоює збереження рабства?
- Я ні на мить не сумніваюся в нашій остаточній перемозі, а що стосується Чарлстона, то незабаром армія генерала Лі прийде нам на допомогу і зніме облогу з міста. Та й чого можна чекати від аболіціоністів? Припустімо навіть - хоч цього ніколи не буде,- що промислові міста Віргінії, обох Каролін, Джорджії, Алабами, Міссісіпі потраплять їм до рук, ну а далі що? Чи стануть вони господарями краю, який ніколи не зможуть прибрати до своїх рук? Звичайно ж ні. Навіть якщо їм судилося здобути перемогу, то, гадаю, вони не знатимуть, що з нею робити.
- А ви цілком упевнені у своїх солдатах? - спитав капітан.- Ви не боїтеся, що Чарлстон стомиться від облоги, яка завдає йому страшної шкоди?
- Ні, я не вірю в можливість зради. А втім, зрадників ми безжально каратимемо, і я знищу вогнем і залізом усе місто, якщо помічу в ньому бодай найменші симпатії до ворога. Девіс Джефферсон довірив мені оборону Чарлстона, і ви можете бути певні, що Чарлстон у надійних руках.
- А ви маєте полонених північан? - спитав Джеймс Плейфер, переходячи до теми, що особливо його цікавила.
- Так, капітане,- відповів генерал.- Адже саме в Чарлстоні спалахнуло перше полум'я розколу. Аболіціоністи, які тут жили, вчинили нам опір, але зазнали поразки, і ми залишили їх у себе як військовополонених.
- І багато їх у вас?
- Близько сотні.
- Вони вільно живуть у місті?
- Жили вільно, поки я не розкрив, що вони влаштували змову. їхній верховода зумів налагодити зв'язки з обложеними, і ті стали отримувати точні відомості про становище в місті. Отож я був змушений посадити цих небезпечних гостей під замок, а кілька з них вийдуть із в'язниці лише для того, щоб піднятися на гласис[5] цитаделі, де з десяток конфедеративних куль покладуть край їхньому аболіціонізму.
- Як? Ви їх розстріляєте? - вигукнув молодий капітан, мимоволі здригнувшись.
- Звичайно. І їхнього верховоду в першу чергу. То людина надто рішуча й надто небезпечна, щоб тримати її живою в обложеному місті. Я послав його листи нашому президентові в Річмонд; не мине й тижня, як його долю буде вирішено - і безповоротно.
- Хто ж цей верховода, про якого ви говорите? - спитав Джеймс Плейфер з досконало награною байдужістю.
- Один газетяр з Бостона, запеклий аболіціоніст, цепний пес Лінкольна.
- І як його звуть?
- Джонатан Хеліберт.
- Бідолаха! - кинув Джеймс, стримавши своє хвилювання.- Хай там що він зробив, а все ж таки його шкода. І ви певні, що його засудять до розстрілу?
- Абсолютно впевнений,- відповів Борегар.- Чого ж ви хочете! На війні як на війні. Кожний захищається, як уміє.
- А втім, це мене не стосується,- відповів капітан.- Я вже буду далеко, коли відбудеться ця екзекуція.
- Як? Ви так скоро хочете вийти в море?
- Атож, генерале. Зрештою, я передусім купець. Тільки-но повантажать мою бавовну, як я знімуся з якоря. Я пробився до Чарлстона, і це добре, але треба й вибратися звідси. А вибратися буде не так просто. «Дельфін» - корабель чудовий, він легко випередить будь-який з фрегатів флоту північан. Та хай як швидко він ходить, снаряд сотого калібру літає швидше, а якщо їдкий снаряд влучить у його корпус або в машину, це завдасть непоправної шкоди моїй комерції.
- Робіть як знаєте, капітане,- відповів Борегар.- Я не можу давати вам поради за подібних обставин. Ви дбаєте про інтереси своєї справи, і ви маєте слушність. На вашому місці я вчинив би так само. Та й життя в Чарлстоні може запропонувати мало приємного, а рейд, на який протягом трьох днів із кожних чотирьох рясно сипляться бомби,- погане пристановище для корабля. Отож відчалюйте, коли вам буде зручно. Але одне тільки запитання. Скільки коболів і якої вогневої потужності ходять побіля Чарлстона?
Джеймс Плейфер, наскільки міг, задовольнив цікавість генерала, і вони розпрощалися, мов найкращі приятелі. Капітан «Дельфіна» повернувся на свій корабель, дуже стурбований і засмучений тим, що йому довелося почути.
«Що я скажу міс Дженні? - думав він.- Чи повинен я розповісти їй про жахливе становище, в якому опинився містер Хеліберт? А може, хай вона краще не знає про небезпеку, що загрожує її батькові? Бідолашне дитя!»
Вийшовши з будинку коменданта, він не ступив і півсотні кроків, як зіткнувся з Крокстоном. Чесний американець чатував на нього, відколи він зійшов з корабля.
- Ну то як наші справи, капітане?
Джеймс Плейфер глянув на Крокстона пильним поглядом, і той зрозумів, що в капітана нема для нього добрих новин.
- Ви бачили Борегара? - спитав Крокстон.
- Бачив,- відповів Джеймс Плейфер.
- І ви говорили з ним про містера Хеліберта?
- Ні! Він мені сам про нього сказав.
- І що він вам сказав, капітане?
- А те, Крокстоне... Думаю, тобі можна сказати всю правду.
- Можна, капітане.
- Так-от, Крокстоне, я почув від генерала Борегара, що не пізніше як через тиждень твого хазяїна розстріляють.
Хтось інший на місці Крокстона на цю звістку підстрибнув би від гніву або піддався нападу безпорадного горя. Але американець, який ні в чому не знав вагань, начебто аж усміхнувся й сказав:
- Ет! Чи не однаково?
- Як однаково? - вигукнув Джеймс Плейфер.- Я кажу тобі, що містера Хеліберта через тиждень розстріляють, а ти відповідаєш: «Чи не однаково?»
- Авжеж однаково, якщо через шість днів він буде на борту «Дельфіна», а «Дельфін» через тиждень буде у відкритому океані.
- Добре сказано! - мовив капітан, потиснувши руку Крокстона.- Я тебе розумію, хоробрий хлопче. Ти людина рішуча, і я теж готовий головою накласти заради міс Дженні, незважаючи на дядька Вінсента та вантаж «Дельфіна».
- Не треба накладати головою, з цього нікому не буде користі,- відповів американець.- Головне - визволити містера Хеліберта.
- Але ти собі не уявляєш, як це важко!
- Пхе! - хмикнув Крокстон.
- Адже треба буде налагодити взаємини з в'язнем, якого пильно стережуть.
- Звісно, треба буде.
- І влаштувати втечу, якій може посприяти тільки чудо.
- Пусте! - сказав Крокстон.- В'язень завжди більше думає, як би утекти, ніж тюремник - як його встерегти. Отож в'язень завжди має підстави надіятись на порятунок. Усі шанси на його боці. Тому й містер Хеліберт врятується - а ми йому допоможемо.
- Ти правду кажеш, Крокстоне.
- Звісно, правду.
- Але як ти це собі уявляєш? Потрібен план, слід ужити всіх заходів остороги.
- Я поміркую.
- А міс Дженні - як із нею бути? Коли вона довідається, що її батька засудили до смертної кари і що наказ про розстріл може надійти з. дня на день...
- Вона про це не довідається, от і все.
- Атож, хай вона нічого не знає. Так буде краще і для неї, і для нас.
- Де тримають містера Хеліберта? - спитав Крокстон.
- У цитаделі,- відповів Джеймс Плейфер.
- Чудово. Ну а зараз вертаймося на «Дельфін».
- Вертаймося, Крокстоне.
VIII. ВТЕЧА
Міс Дженні сиділа на юті й з тривожним нетерпінням чекала повернення капітана. Коли той підійшов до неї, вона не спромоглася здобутись на слово, але її погляд запитував не менш наполегливо, ніж могли б запитати губи.
Відчуваючи мовчазну підтримку Крокстона, капітан повідомив дівчині лише те, що її батько сидить у в'язниці. Він, Джеймс Плейфер, обережно остеріг Борегара з приводу його ставлення до військовополонених. Генерал, мовляв, настроєний до них не вельми прихильно, але говорив стримано і мав намір діяти залежно від обставин.
- Оскільки містер Хеліберт не живе в місті вільно, влаштувати йому втечу буде значно складніше. Але я виконаю свій обов'язок до кінця і присягаюся вам, міс Дженні, що «Дельфін» не покине рейду Чарлстона без вашого батька на борту.
- Дякую, містере Джеймсе,- сказала Дженні,- дякую вам від усієї душі.