За першою полетіла у небо друга, потім і третя ракета. Майже відразу сигнал повторили десь за милю попереду шлюпки.
- Це ракета форту Самтер! - вигукнув Крокстон.- Сигнал утечі! Наляжте на весла! Вони все відкрили!
- Швидше, швидше, друзі! - вигукнув Джеймс Плейфер, підбадьорюючи своїх матросів.- Ці ракети освітили нам шлях. «Дельфін» лише за вісімсот ярдів[7] од нас. Я вже чую корабельний дзвін. Наляжте! Наляжте! Даю вам двадцять фунтів, якщо допливемо за п'ять хвилин!
Матроси ще дружніше налягли на весла. Гіга мчала вперед, легко розтинаючи воду. Серця в усіх калатали. Десь у місті гримнув постріл з гармати, і Крокстон радше почув, ніж побачив, як за двадцять метрів від шлюпки пролетіло щось чорне й кругле - можливо, гарматне ядро.
В цю мить дзвін на «Дельфіні» забамкав на повну силу. Корабель був зовсім близько. Ще кілька змахів веслами, і шлюпка причалила до борту. Ще кілька секунд, і Дженні кинулася батькові в обійми.
Гігу підняли миттю, і Джеймс Плейфер побіг на ют.
- Містере Метью, Ми під парою?
- Так, капітане.
- Веліть обрубати линву - і повний уперед!
Через дві-три секунди обидва гвинти гнали пароплав до головного фарватеру. Цього разу капітан не хотів підходити надто близько до форту Самтер.
- Містере Метью,- сказав Джеймс,- іти по фарватеру, що біля острова Салліван, для нас було б самогубством. Там ми потрапимо під прицільний вогонь конфедератів. Будемо триматись якомога ближче до правого берега рейду, ризикуючи дістати залп із протилежного табору. Біля стерна у вас людина надійна?
- Так, капітане.
- Звеліть загасити ліхтарі й бортові вогні. Зблисків парової машини з нас досить і аж занадто. Але з цим ми нічого не можемо вдіяти.
Протягом цієї розмови «Дельфін» ішов повним ходом; проте маневруючи, з тим, щоб триматися ближче до правого берега гавані, корабель мусив звернути у фарватер, що на короткий час вивів його зовсім близько до форту Самтер; він був десь за півмилі від нього, коли бійниці форту всі разом освітились, і, страхітливо загуркотівши, перед пароплавом промчав ураган заліза.
- Поквапились, мазії! - вигукнув Джеймс Плейфер, гучно зареготавши.- Ще пари, додайте ще! Ми повинні проскочити між двома залпами!
Кочегари роздмухали топки, і «Дельфін» задвигтів усім своїм корпусом так, наче от-от мав розвалитися на шматки.
У цю мить гримнув другий залп, і новий град гарматних ядер сипнув позаду пароплава.
- Надто пізно, йолопи! - вигукнув молодий капітан голосом, що скидався на звіриний рик.
У цю мить на ют піднявся Крокстон і викрикнув:
- Ет, вони навіть не обсмалили нам хвіст! Ще кілька хвилин, і розмову з конфедератами ми закінчимо.
- То ти гадаєш, нам можна більше не боятися вогню з форту Самтер? - спитав Джеймс.
- Звичайно. Правда, попереду ще форт Моултрі на мисі острова Салліван. Та цей може нас жигнути лише протягом півхвилини. Тож хай вони добре обирають момент і добре ціляться, якщо хочуть влучити в нас. Ми наближаємось.
- Чудово. Форт Моултрі розташований так, що ми маємо тепер змогу звернути у головний фарватер. Вогню, ще вогню!
І в цю саму мить, наче Джеймс Плейфер сам подав команду стріляти, форт спалахнув потрійною лінією блискавиць. Почувся жахливий гуркіт, у корпусі корабля щось затріщало.
- Влучили цього разу! - кинув Крокстон.
- Що там таке, містере Метью? - гукнув капітан до свого помічника, що стояв на баку пароплава.
- Бушприт зрізало ядром.
- Поранені є?
- Нема, капітане.
- То й нехай. Нам рангоут не потрібен ні к бісу! Прямо у фарватер! Прямо! І держіть курс на острів.
- Зловили облизня, конфедерати! - гукнув Крокстон.- Якщо вже мене мають тріснути ядром по черепу, то хай це буде ядро північан. Воно б'є трохи м'якше.
Насправді небезпека не минула, і «Дельфін» поки що не вибрався з халепи. Бо хоч на острові Морріс і не було тих страшних гармат, які поставили там через кілька місяців, його артилерія та мортири могли легко потопити такий корабель, як «Дельфін».
Вогонь з фортів Самтер і Моултрі розбуркав північан, що укріпились на острові, та кораблі, які держали блокаду. Обложники не могли зрозуміти, з якого дива почалася ця нічна стрілянина. Палили начебто не по них. Одначе вони повинні були наготуватись і наготувалися дати відповідь. - Ось про що міркував Джеймс Плейфер, ведучи корабель фарватерами побіля острова Морріс, і він мав усі підстави боятися, бо й справді через чверть години темряву прорізали спалахи, і дощ невеличких бомб сипонув навколо пароплава, утворюючи фонтани бризок, що здіймалися вище бортових поручнів. Кілька бомб потрапили навіть на палубу «Дельфіна», але впали вони своїм тупим кінцем, і це врятувало корабель від певної загибелі. Бо ці бомби, як з'ясувалося згодом, розриваються на сотні осколків, і кожна з них покриває поверхню в сто двадцять квадратних футів грецьким вогнем, який горить протягом двадцяти хвилин і який нічим не погасиш. Одна така бомба могла б спалити корабель дощенту. На щастя для «Дельфіна», ті бомби були щойно винайдені і ще дуже недосконалі. Коли вони вилітали з нарізного жерла гармати, то, обертаючись, майже завжди відхилялися і в момент падіння вдарялися об ціль тупим кінцем, а не гострим, де був розміщений детонатор. Саме ця конструктивна вада і стала рятівною для «Дельфіна». Бомби були досить легкі, а що жодна з них не вибухнула, то вони не завдали кораблеві відчутної шкоди, і він не зменшив ходу, пливучи по фарватеру під тиском своєї перегрітої пари.
В цю мить, не послухавшись наказу капітана, містер Хеліберт та його донька піднялися на ют. Джеймс Плейфер хотів змусити їх повернутись у каюту, але Дженні заявила, що залишиться біля капітана.
Що ж до містера Хеліберта, який щойно довідався про благородну поведінку свого рятівника, то він тільки потис Джеймсові руку, не знаходячи слів, які виразили б його глибоку вдячність.
«Дельфін» повним ходом наближався до відкритого моря. Йому лишалося пройти фарватером ще тільки три милі, а далі вже починалися води Атлантичного океану. Якщо вихід з фарватеру вільний, корабель врятується. Джеймс Плейфер, чудово знав усі особливості Чарлстонської затоки і навіть у густій темряві виконував усі маневри напрочуд упевнено. Отож він мав усі підстави сподіватися на успіх своєї зухвалої виправи.
Аж раптом матрос, що стояв на баку, вигукнув:
- Корабель!
- Корабель? - повторив Джеймс.
- Так, по лівому борту!
Туман трохи піднявся, і стало видно великий фрегат, що маневрував неподалік від виходу з фарватеру, маючи за очевидну мету перетяти шлях «Дельфінові». Треба було за всяку ціну випередити його, а для цього витиснути з машини найвищі можливі оберти. То був єдиний засіб порятунку.
- Право руля! До кінця! - крикнув» капітан.
І кинувся на місточок, перекинутий над паровою машиною. За його наказом один із гвинтів загальмували, і під тиском другого «Дельфін» з неймовірною швидкістю почав завертати по дузі з дуже коротким радіусом - здавалось, він обкручується на місці. В такий спосіб він зумів уникнути зіткнення з фрегатом флоту Північних штатів і помчав під повною парою уперед. Тепер усе залежало від швидкості.
Джеймс Плейфер зрозумів, що в цьому його порятунок, порятунок міс Дженні та її батька, порятунок усієї команди «Дельфіна». Фрегатові лишалося пройти до виходу з фарватеру значно меншу відстань, ніж «Дельфінові». По клубах чорного диму, які вихоплювалися з його труб, було видно, що він наддає пари. Та Джеймс Плейфер був не з тих, хто любить пасти задніх.
- Як тиск? - гукнув він до механіка.
- На максимумі! - відповів той.- Пара струменить крізь усі клапани.
- Заклиньте клапани! - звелів капітан.
І його наказ виконали, хоча був ризик, що корабель вибухне.
Швидкість «Дельфіна» зросла ще дужче. Поршні торохтіли з неймовірною частотою, товсті бруси під машиною двигтіли від їхніх майже безперервних поштовхів, і це було видовище, яке змушувало здригнутись найзагартованіші серця.
- Пари! - кричав Джеймс Плейфер.- Іще пари! Іще!
- Більш неможливо! - відповів незабаром механік.- Клапани герметично закриті. Топки ущерть забиті вугіллям!
- Ет, ризикувати, так ризикувати! Кидайте туди бавовну, просякнуту спиртом! Треба за всяку ціну проскочити перед цим клятим фрегатом і залишити його далеко позаду!
На ці слова найвідважніші матроси перезирнулись, але не завагався ніхто. Кілька пак бавовни полетіли в машинну залу. Відкрили барило із спиртом і, незважаючи на страшну небезпеку, це пальне почали кидати у вогнедишні пащі топок. Рев полум'я тепер заглушував крики кочегарів, і вони не могли перемовлятися. Незабаром стіни топок розпеклися до білого жару; поршні стугоніли, наче поршні локомотива; манометри показували неймовірно високий тиск; пароплав наче летів над хвилями; всі його шви тріщали; з труби разом із. димом вихоплювалися омахи полум'я; корабель розвинув страхітливу, безумну швидкість, але він більше й більше вигравав відстань у фрегата, він його проминув, почав віддалятися від нього і через десять хвилин вийшов із фарватеру у відкритий океан.
- Порятовані! - гукнув капітан.
- Порятовані! - відповіла вся команда, заплескавши в долоні.
Незабаром і маяк Чарлстона почав зникати на зюйд-весті. Блиск його вогню усе слабшав, і, здавалося, «Дельфін» уже в цілковитій безпеці, коли крізь темряву зі свистом промчав снаряд, випущений з .канонерки, що крейсувала десь у океані. Завдяки ракеті, що залишала за ним вогненний слід, було легко простежити за його траєкторією.
То була мить тривоги, яку годі описати. Усі мовчали, злякано дивлячись на параболу, прокреслену в небі снарядом. Нічого не можна було зробити, щоб розминутися з ним, і через півхвилини він із страхітливим гуркотом упав на палубу в носовій частині «Дельфіна».
Нажахані матроси сипнули на корму, і ніхто не зважувався ворухнутись, поки ракета горіла, потріскуючи й сиплячи іскрами.
Але знайшовся один, найхоробріший, який підбіг до цієї жахливої машини нищення. То був Крокстон. Він схопив снаряд своїми дужими руками, не звертаючи уваги на мільйони іскор, що бризкали з ракети. Потім, у одному надлюдському зусиллі, він перекинув його через борт.
Щойно снаряд торкнувся поверхні води, як пролунав страхітливий вибух.
- Ура! Ура! - в один голос закричала команда «Дельфіна».
Крокстон лише спокійно обтер собі руки.
Через якийсь час пароплав уже розтинав води Атлантичного океану. Американське узбережжя зникло в темряві, й часті вогні, які схрещувались на обрії, свідчили, що артилерійська дуель між батареями на острові Морріс та фортами Чарлстонської гавані була в повному розпалі.
X. ЦЕРЕМОНІЯ У СОБОРІ СЕНТ-МУНГО
Коли наступного дня зійшло сонце, Американське узбережжя вже зникло за обрієм. Навкруг не видно було жодного корабля, і «Дельфін», зменшивши свою неймовірну швидкість, уже спокійно взяв курс на Бермудські острови.
Ми не будемо розповідати про те, як відбувалася зворотна подорож через Атлантичний океан. Жодний прикрий інцидент її не затьмарив, і через десять днів після відплиття із Чарлстона прямо по курсу з'явилися береги Ірландії.
Як розвивалися взаємини між молодим капітаном і дівчиною, думаю, вгадають навіть люди, котрі не відзначаються проникливістю. Та й хіба міг містер Хеліберт віддячити своєму рятівникові за його мужність і дружбу краще, аніж зробивши його найщасливішим з чоловіків? Джеймс Плейфер не став навіть чекати, поки «Дельфін» увійде в англійські води,- розповів батькові та дочці про почуття, що переповнювали його серце, і, якщо вірити Крокстону, міс Дженні прийняла це освідчення з радістю, яку й не намагалась приховувати.
Отож настав день 14 лютого того самого року, коли під важкими аркадами Сент-Мунго, старовинного кафедрального собору в Глазго, зібрався численний натовп. Були там купці, моряки, промисловці, були отці міста, було потроху всіх. Славний Крокстон був за свідка в міс Дженні, вдягненої у фату нареченої, і цей достойний чолов'яга справляв просто-таки сліпуче враження у своєму яблучно-зеленому фраці із золотими ґудзиками. Дядько Вінсент гордо виступав біля племінника.
Одне слово, святкували весілля Джеймса Плейфера, службовця фірми «Вінсент Плейфер і К°», що в Глазго, та міс Дженні Хеліберт, уродженки Бостона.
Шлюбна церемонія відбулася з великою помпою. Кожен знав історію «Дельфіна», і всі вважали, що відданість молодого капітана дістала цілком заслужену винагороду. Сам він сказав, що йому заплачено не по заслугах.
Увечері був пишний бенкет у дядька Вінсента. Простолюдові, що з'юрмився на Гордон-стріт, роздали безліч шилінгів. На тому пам'ятному святі Крокстон, хоч і тримався в пристойних межах, виявив, проте, чудеса ненажерливості.
Всі були щасливі з цього весілля - одні своїм власним щастям, інші щастям молодят, а таке, погодьтеся, не завжди можна спостерігати під час подібних церемоній.
Увечері, коли гості вже розійшлися, Джеймс Плейфер підійшов до дядька й розцілував його в обидві щоки.
- Ну то як, дядьку Вінсенте? - спитав він.
- Що як, племіннику Джеймсе?
- Чи задоволені ви з того, який чудовий вантаж доставив я на борту «Дельфіна»? - мовив капітан Плейфер, показуючи на свою відважну молоду дружину.
- Ще б пак не задоволений! - відповів чесний купець.- Адже я здобув за свою бавовну триста шістдесят п'ять відсотків зиску!