— Може, асистенти мають спеціальні знижки, — виправдав він спритних організаторів вечірки, а відтак додав: — Чим закінчилося тестування у Цвіркуна?
— Я одержала «четвірку». Навіть не встигла подякувати тобі за втручання, — шепнула я.
— Не варто. Ти була тоді така розгублена, що я не міг учинити інакше. Тепер ти також здаєшся розгубленою.
— Бо я така і є.
— Замолоду ми всі відчуваємо себе розгубленими, але це минає, — втішив він мене, а потім простягнув долоню. — Я Данієль.
Я ганяла по місту в пошуках подарунків під ялинку. Краще залагодити це наперед. Потім час летить так швидко, що й не оглянешся, як уже прокидаєшся різдвяного ранку. Зазираєш до мішка, а там, окрім кількох нікчемних дрібничок, нема що дарувати. Тож цього року я свідомо вирушила на закупи раніше. Саме кружляла Ринком, коли віддалік помітила Данієля. Він замислено стояв біля фонтана, годуючи голубів шматочками блідого бублика. Чи повинна я підійти? А якщо це буде нав’язливо? Може, він когось чекає? Я тільки скажу йому «привіт» і зразу піду.
— Привіт. Ти мене пам’ятаєш?
— Звичайно, розгублена студентка з вечірки, — усміхнувся він, жбурляючи на землю черговий шматочок розтовченого бублика.
— Ти і справді мене запам’ятав, — зраділа я. Адже такий чоловік, як він, щодня зустрічає десятки цікавих жінок, студенток, викладачок.
— Часом буває, що ми запам’ятовуємо щось на все життя. Сам не знаю, чому воно так є…
— Треба запитати якогось невролога, — запропонувала я. — Він повинен багато знати про процеси запам’ятовування.
— Я мав на увазі дещо інше. — Він обтріпав долоні від крихт. — Розумієш, щодня кожен із нас переживає кілька миттєвостей, які важливіші від інших. Якийсь уривок розмови, образ. Наприклад, нас зачепить мала дитина чи незнайомець запитає, котра година. І ми пам’ятаємо це до кінця своїх днів. Чому саме це, а не те, що трапиться через секунду… Чому це так?
Я змовкла, вражена глибиною його запитання. Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як голуби тлумляться одне по одному в пошуках останніх крихт.
— Я люблю дивитися на птахів, — озвався Данієль. — Вони переконують мене в тому, що існує ліпше, простіше життя.
Тепер я повинна опинитися на висоті і бовкнути щось вагоме. Щось, що надасть глибини тій хвилі.
— А я люблю зиму. Вона така біла й тиха, особливо ночі. — «О Боже, як банально!»
— Я волію дощ, — зізнався він. — Він дарує мені відчуття безпеки. Є для мене чимось заспокійливим.
Знову ніякова тиша. Чому я нічого не кажу?! Раптом Данієль заходився швидко кліпати.
— Що ти робиш? — занепокоїлась я.
— Колись я виявив, що коли хочеш запам’ятати якийсь образ, найліпше заплющити очі на кілька секунд, а потім швидко закліпати. А я дуже хочу запам’ятати тебе в тій сірій куртці з величезною торбою. Хочу запам’ятати надовго, на дуже довго.
— Ну і я мусила це комусь розповісти, вибач.
— Вишне, ти не мусиш нічого мені пояснювати, — обізвався Ірек, як завжди, навпочіпки і, як завжди, під столом. — Я знаю, що людина мусить виговоритися, інакше ризикує репнути через надмір таємниць.
— Але, може, я тебе знуджую.
— Ні, я люблю слухати, — запевнив він. — І добре, що люблю, інакше гигнув би від переситу. Ти навіть не уявляєш, скільки історій я вислухав від своєї істеричної матері, вічно закоханої в не гідних її чоловіків. Добре, що тепер вона має біля себе професіонала, який мене розвантажив. Але сестра й надалі полюбляє вивернути переді мною нутро. Навіть бабуся деколи поскаржиться, в основному на речі, які весь час від неї приховуються. Так що одна зайва оповідка мене не обтяжить.
— Класно, бо мені й насправді полегшало.
— Це єдине, що ти відчуваєш? — запитав він діловим тоном.
— Ну ні. Я й надалі відчуваю ошелешення через Данієля.
— Можна сказати, що він дійово тебе оглушив. Фахівець.
— Ніхто мене не оглушив, — обурилась я. — Просто я ще не зустрічала такого хлопця.
— Якого? — дражнив мене Ірек.
— Такого, хто подобався б мені більше, ніж мій тато. На жаль.
— Чому на жаль?
— Ну, бо мені якось незручно, що хтось чужий видається мені більшим авторитетом, ніж тато.
— Мені б твої проблеми, — форкнув Ірек. — Мій старий перестав бути для мене авторитетом, коли зник з хати майже двадцять років тому. А коли знову з’явився, то впав у моїх очах вдвічі.
— Але мій ніколи не зникав. Він брав активну участь у процесі мого виховання. Навчив мене багатьох цінних навичок. Наприклад, стенографії й основам грецької… А я йому отак віддячила. Не досить, що обдурюю його з тим факультетом, то ще й захопилась якимось асистентом.
— Ти закохалася? — запитав він. Напрямець, як це вміє Ірек.
Чи я закохалась… А що це, власне, означає? Думати про когось? Я не думаю, бо весь час сушу собі голову над тим, як повідомити тата про зміну факультету. Захоплюватися вродою? По правді, Данієль виглядає саме так, як, на думку мого тата, й повинен виглядати наречений його доньки, але чи мій це тип чоловіків? Чи високий щуплявий шатен з інтелігентним поглядом за дротяними окулярами і є естетичною вершиною моїх сподівань? Марити про зустріч? Щиро кажучи, я більше боюся тих зустрічей, ніж про них марю. Бо Данієль, ясна річ, кине глибоку думку, а я зразу почну белькотіти або ляпну щось на рівні першого класу. То я й сама вже не знаю.
Травка й надалі працює над Марією. А Марія щойно зізналася нам, що доля поставила на її шляху справжнього чоловіка. Котрий надасть сенс її життю й допоможе віднайти його забутий смак.
— Я так відчуваю, — запевнила нас вона, накладаючи на відрослі пасемка суміш Пекельної Смоли.
— А ми відчуваємо лише їдкий сморід амонію, — шепнула Вікі, ховаючись під ковдрою.
— І коли сталася ця нечувана подія? — запитала Мілька.
— Вчора о дванадцятій нуль п’ять, у пабі.
Марія, знуджена богемною атмосферою, вирішила на якийсь час змінити оточення. Оглянула кілька вітрин із артистичною біжутерією, а потім цілком несподівано для себе спустилася вниз до пабу, куди її надило дивне передчуття та ароматна смуга найновіших парфумів від Х’юго Босса. Усілася скраєчку, дещо приголомшена кількістю присутніх, зокрема досконалих копій Брітні Спірс. Сиділа так самотою, цмулячи гаряче пиво із сиропом (гидота, але позбавляє несміливості), коли зненацька хтось до неї підійшов. Він. Єдиний. Неповторний. Половинка. Гуру.
— Дівчино, ти маєш такий жар в очах, що я мушу біля тебе присісти, — поінформував він, присуваючи собі крісло. — Як тебе звуть і чого ти так гарячково шукаєш?
— Марія, — ледве видушила вона із себе. Мала надію, що він не чув, як калатається її серце. Воно стугоніло на весь паб. — А шукаю я…
— …глибини, правди й чогось такого, що наповнить твоє життя сенсом, — закінчив він за неї. — Це все можна прочитати на твоєму обличчі, — провів він пальцем по її шиї. — А я можу тобі це дати, Маріє. Ти тільки мусиш слухатися моїх вказівок.
— Так, — шепнула Марія. Вона належала йому тілом, душею й артистичною біжутерією з міді. Як вона могла прожити без нього стільки років? Ходити по світі? Дихати?
— Передусім… — гуру пошкрябав себе по чолі, шукаючи в закапелках нейронів відповідних підказок, — ти мусиш повернутися до природної наївності. Я не терплю рафінованих, переобтяжених інтелектом ідіоток. Ти мусиш бути наївна й порожня. Порожня, як цинкове начиння, яке я наповню справжнім знанням.
«Наповни, наповни, прошу!» — подумки благала Марія.
— Бездумна. Ніякої логіки. Мусиш послуговуватися звірячим інстинктом. Цілковито мені довіряти. Тільки тоді я вивільню твій потенціал. Віддайся прихованим емоціям, пробуди в собі внутрішню дитину. Дитина обожнює кіч, цирк, парк атракціонів. Ти маєш відгукуватися на кожен мій поклик. На клацання пальцями. Ось так, — продемонстрував він.
— Так, — повторила Марія, примружуючи очі. Уздріла вирування кольорових спіралей, дощ золотих іскор, почула музику циркового оркестру. Вона була щаслива. — Як я можу тебе називати?
— Гуру. Просто гуру.
— Кажу вам, це надзвичайний чоловік. Він міг би мешкати в палаці. А обрав скромну кімнату в «Ікеї».
— Де? — запитали ми хором. Я з коридора, де наставляла обігрівач на максимум, а Вікторія з Мількою з-під ковдри й двох пледів, позичених у Травки.
— В «Ікеї». Це подарунок від директора фірми.
— За що? — здивувалася Вікі.
— За допомогу в пошуках сенсу життя. Чувак стояв на краю прірви, збирався повіситись у відділі іграшок. На щастя, зустрів гуру. Побалакали собі дві години за пивом. А потім той шеф раптом відчув, що хоче жити. І, по вуха щасливий, питає, як він міг би йому відплатити. Гуру попросив тільки про кімнату.
— На власність?
— Та ти що. Така людина, як він, зневажає власність. Він просто там живе. Приходить поночі, вибирає одне з ліжок і засинає. А вранці зникає, доки з’являться перші покупці.
— Феєричне життя, — іронічно ствердила Мілька.
— Гуру не терпить стабільності, не хоче прив’язуватися до речей.
— На жаль, я побоююся, що до людей також.
— Чому — на жаль? Я не маю синдрому жінки-магніту. Не люблю, коли чоловік приклеєний до мене.
— То чого ж ти хочеш від гуру?
— Нічого. Я хочу подарувати йому справжнє щастя.
— Це інтригує, — всміхнулася Мілька. — Справжнє щастя на канапі «Fresvik» за якихось там штуку триста злотих.
Як і щороку, ми провели їх разом із бабусею, амбітним татовим братом, його вишуканою покірливою дружиною, а також геніальним восьмирічним сином. Усе почалося цілком звичайно.
Дядько, як і завжди, заявив, що я не виросла. Тітка запитала, чи я вже маю нареченого. Юний геній буркнув «привіт», а потім сидів нерухомо, втупившись у власні коліна. Зате бабуся, як завжди, переймалася тим, що я знову схудла на десять кілограмів.
— Ви повинні сходити з Вишенькою до лікаря, — порадила вона татові. — Тепер дівчатка весь час хворіють. Я бачила в телевізії. Вони нічого не їдять і потім умирають. Це така страшна хвороба, аморокс. А на одному з каналів їх безперервно показують, аби застерегти людей. Дефілюють по червоному килимку такі скелети в лахмітті, ноги в них підгинаються, ніби погано прикручені, а вражені глядачі на це дивляться.
— Добре, мамо, ми сходимо, — пообіцяв тато, нетерпляче ламаючи проскурку в долонях. — То всього найліпшого. Здоров’я.
— Власне, здоров’я, — повторила пригніченим голосом бабуся. — Бо той аморокс підступно витає в повітрі. Може заатакувати кожного, навіть таких молодих чоловіків, як ви з Павлусем. Так казали в телевізії.
Дядько заглушив бабусю, підкрутивши музику з промоційного диска, який був додатком до котрогось із жіночих журналів. Ми повернулися до привітань. Тих самих, що й щороку: здоров’я, щастя, успіхів (з натиском на наукові). Стіл, як і завше, вгинався від традиційних смаколиків, з любов’ю приготованих тіткою, а позад нього стирчала ялинка, оздоблена пластиковими тайванськими іграшками..
— Чудова ялинка, — озвалася мама, розглядаючись кімнатою в перерві між грибним супом і черговою з обов’язкових дванадяти страв.
— Я сам вибирав, — похвалився дядько. — Ліхтарики привіз аж із Берліна. А ви маєте такі ліхтарики?
— Так, із Росії, — як і щороку, відповідала мама, тягнучись по шматок коропа. — Вони світять, коли мають настрій. Слов’янська душа.
— А ялинка, певно, стара?
— Їй уже більш як десять років, — підтвердила, як і завжди, мама.
— А наша більш як три метри, — похвалився дядько.
— Добра та риба, — озвалася за якийсь час мама. — Це ти готував, Мар’яне?
— Ні, то я, — зізналася дядькова дружина Клавдія. — Мар’ян і справді чудово готує, як і всі чоловіки. Але ми обоє дотримуємося думки, що він не може надто часто зазирати до кухні, бо інакше ризикує вигоріти.
— Може, пригоріти? — пожвавилася бабуся, досі схована за великою мискою різдвяного борщу.
— Вигоріти, мамо, вигоріти, — виправив її дядько. — Або розміняти талант на низку рутинних кухонних обов’язків.
— Власне, — сказала Клавдія. — Тому ми ощадимо Мар’янів талант для серйозніших речей.
— Це ще для яких? — зацікавилася мама, накладаючи собі на тарілку крокети.
— За все найкраще, — з натиском повторив дядько і змінив тему. — А ти, Вишне, даєш собі раду з навчанням? Бо наш Кристіан уже читає Достоєвського.
— Бідолашна дитина, — озвалася бабуся й одразу принишкла під красномовним дядьковим поглядом.
— Вишеслава читала Достоєвського в сім років, — тато дозволив утягнути себе в перегони талантів. — Правда?
Правда. Читала, бо це єдине, що він зоставив у моїй кімнаті. А потім мені ввижалася ночами якась закривавлена старенька.
— А коли ти почала говорити по-англійськи? — дядько задав наступне запитання зі стандартного набору. — Бо наш Кристіан розмовляє вже цілком плинно.
— Це шалено, — похвалила його мама. — Ти мусиш подякувати Клавдїї, Мар’яне.
— Але ж це я записав його на курси, — здивувався дядько.
— І все ж це завдяки генам Клавдії він так легко їх засвоює, — повідомила мама. — Хіба ти не знаєш, що інтелект успадковується по матері?
— Справді? — зраділа тітка і зараз же пішла на кухню по наступну порцію крокетів.
— Заодно ввімкни телевізор, — звернувся до неї дядько, — і Кристіан щось нам перекладе.
Тітка стала шукати якоїсь програми англійською.
— Лишіть мені «Краплі кохання», — зненацька попросила бабуся. Ніби відсутня, а таки встигла нагледіти свій улюблений серіал під час блискавичної зміни каналів.
— Мамо, телевізор на Святий вечір? — схаменув їй дядько.
— Таж ти сам просив увімкнути, — стала на захист бабусі моя мама, псуючи усталений сценарій. — Практикуєш закон Калі?[2]
— Ну добре, але тільки на кілька хвилин, — неохоче погодився дядько.
Всі замовкли, задивившись на екран.
— Той Марек, — поінформувала нас бабуся, — це лихий чоловік. Він не хоче відпускати свою дружину на роботу.
— Це якісь дурниці, — сказала мама. — Який польський хлоп сьогодні не пускає дружину на роботу? Іще тішиться, що баба не сидить у нього на шиї.
— А на мою думку, жінки повинні сидіти в хаті, — дядько вже втисячне виклав нам свої погляди стосовно розподілу чоловічо-жіночих обов’язків. — Це чоловік повинен утримувати родину.
— Власне, — підтримала його тітка Клавдія. — Тільки це не завжди легко.
— Певно, що ні, — озвалася мама. — Для більшості польських чоловіків це величезна проблема. Утримувати.
— Кристино! — спробував закликати її до порядку тато.
— Оце ти глумишся з польських чоловіків, а тим часом дослідження доводять, що, приміром, шведки взагалі не хочуть чоловіків-мучеників, котрі допомагають удома, — підтримав тата дядько.
— Де ти це читав? — зрізала його мама. — В парафіяльних листівках?
— Ні, в поважному журналі.
— З тих поважних журналів, які подають десять легких способів задовольнити жінку?
— Крисю, — обурилася тітка. — Та як ти можеш…
— А що, ти думала, твій Мар’ян читає винятково Пруста й газету з програмою?
— Чи ви дасте мені закінчити? — роздратувався дядько.
— Прошу, ми охоче послухаємо про шведських чоловіків.
— Дякую. Як свідчать останні дослідження, шведки віддають перевагу жорстким брутальним самцям із мусульманських країн над своїми білявими занудами із лагідними блакитними очима.
— Справді? Це чудово, бо чимало польок охоче замешкало б із таким білявим занудою, котрий подавав би їй до ліжка розкішний сніданок разом із порядною вступною грою, — парирувала моя мама й докинула невинним голосом: — А коли буде десерт? Я вже не можу дочекатися.
Ми пішли аж за дві години до Різдвяної меси. Тато не міг витримати смирення і сказав, що в нього жахливо болить голова. Тож ми банально попрощалися з родиною, я встигла цьомкнути бабусю в чоло (не знаю, чи вона щось помітила, знечулена «Краплями кохання») й почовгали в бік власного дому.