Якийсь час ми мовчали, розмірковуючи над важкою Травчиною долею. Але зрештою, Новий рік — це Новий рік. Треба виконати норму…
2.01. Старші на рік, ми прибираємо після новорічної забави, складаючи докупи клапті спогадів.
— Для цього, власне, існують друзі, — озвалася Мілька. — Щоб мати з ким обговорити спільні пережиття з минулого і з’ясувати, що саме відбувалося.
— А як було? — запитала Марія, одягаючи сапфірну піжаму з написом: «Не бійся дотягнутися до зірок».
— Гучно, — відказала Мілька, згрібаючи до пакета пластикові пляшки. — Крім того, Травку напав алкогольний смурняк, і він весь час патякав про якісь пазурі міфомана.
— А Ірек нарешті виліз із-під столу?
— Так, і випадково смикнув за шнур, скинувши собі на голову клавіатуру й два словники. До обіду він перебував у лікарні швидкої допомоги, а після обіду пересвідчувався, чи не зсунулася у нього пов’язка з чола.
— Ну і дуже придався салат Мільчиного тата, — додала Вікторія. — Декому вже о п’ятій ранку, — вона кинула на мене не позбавлений співчуття погляд.
— Я ніколи не пила тепле вино… — пояснила я, дуже знічена.
— Дай спокій, Вишне, адже ми всі скористалися з салату. Травка так навіть двічі.
— Треба визнати, що він виконав своє завдання, — похвалила я.
— Дякую, я перекажу це татові, — зраділа Мілька.
— А ти як погуляла? — запитала Вікторія.
— Сама не знаю, чекаю на думку гуру.
— Ну ти й незлецьки нарізалася.
— Не в тому річ. Просто я не знаю, як потрактувати цю ніч. Бо, з одного боку, я була з гуру, але, може, моя радість надто власницька, надто егоїстична. Понад те, ми хотіли побачити забаву на Ринку…
— І що?
— Не вийшло. За п’ятнадцять дванадцята гуру викликав таксівку. Вона приїхала, ми сіли. Гуру сказав адресу, а що забагато випив, то помилився. Тож ми проїхали п’ятдесят метрів від «Алхімії». Я заплатила, ми висіли, і, коли таксист від’їхав, я зорієнтувалася, що ми під «Сінґером».
— Ну і що?
— Вже не було шансів вчасно добратися до Ринку. Ну то ми зайшли до «Сінґера», бо чого ж було стовбичити на морозі. Гуру одразу зустрів знайомих із мандрівки до Гімалаїв, тож ми підсіли до них, і я навіть не знаю, коли вибило дванадцяту. Оговталася по другій.
— А гуру, напевно, валяється під столом і досі, — розмріялася Мілька.
— Так багато він не випив, — осадила її Марія. — Часом він і справді мусить понизити рівень енергії, бо інакше його розірве на атоми, але й не п’є стільки, щоб валятися два дні.
— Може, він не все тобі розповідає, — припустила Мілька.
— Може, ви зміните тему? — запропонувала Вікторія, відчуваючи назрівання конфлікту. — Травка хотів нам показати нову псевдосхідну накидку з пальмами, яку одержав від Ірекової бабусі.
Коли ми зайшли, Травка змагався з новорічним головним болем, водночас запекло сперечаючись з Іреком на тему телебачення.
— Ну як ти можеш жерти той віртуальний кисіль? Ти, людина, котра прочитала самого Голсуорсі.
— Це було давно, — пояснив Ірек, шпортаючись у шнурах під столом. — Тоді мене дратувало, що є люди, котрі реагують на проблеми цілком інакше, ніж моя мама чи сестра.
— Тобто як?
— Тобто притлумлюють, придушують їх у собі, вдаючи, що все о’кей. Уяви собі, що ти вмираєш від ревнощів. А в той же час куриш сигару і граєш на фортеп’яно веселу мелодію.
— У моєму випадку це неможливо, — визнала Мілька, — зважаючи на довжину нігтів.
— Стосовно телебачення, — озвався Ірек. — З нього можна дізнатися купу цікавих речей. Наприклад, учора Селін Діон сказала, цитую: cancer is never part of your vocabulary.[3] Ті канадійці — страшенні невігласи. Не знаю, як ви, але я дізнався про значення слова «рак», коли пішов у старшу групу дитячого садка.
— Суспільство добробуту й безтурботності, — підсумувала Вікторія. — Певно, вони видають там спеціальні словники для вразливих. Без слів «рак», «біда», «старість» і «проминання».
— А сьогодні вранці, тобто о другій, — тягнув Ірек, — я дивився передачу про нас, молодь. Довідався багато цікавого. Приміром, про те, якими ми є. Ми, покоління, народжене під час військового стану.
— І якими? — запитала Марія, рік народження вісімдесят другий.
— Ведуча сказала, що росте покоління зорієнтованих на споживання егоїстів, котрі бояться справжніх сув’язей.
— Боже, це ми? — злякалася Мілена.
— Так, на жаль, — підтвердив Ірек. — А один професор прикладної психології додав, що ми самітники, котрі безоглядно простують до мети. І якщо ми про щось і думаємо, то винятково про матеріальний успіх. Поза тим, живемо хвилиною, не вміємо планувати.
— А що можна планувати в країні, в якій жодна освіта, здібності чи важка праця не гарантують прожиткового мінімуму? — вибухнув Травка, масуючи собі зболілі скроні.
— Цієї проблеми вони не порушували. Зате інший професор, здається, соціолог, додав сумним голосом, що в старості на нас чекає товариство андроїдів, бо ніхто живий біля нас не витримає.
— Одне слово, покоління потвор, — підсумувала Мілька. — Ну і як ви себе почуваєте, потвори?
Сидимо в «Кольорах» і обмиваємо мій день народження. Годину тому мені виповнилося вісімнадцять. Дорослість. Що це, власне, означає?
— Повна свобода у пошуках щастя й сенсу життя, — це визначення Марії.
— Змога ходити на фільми для дорослих і власне посвідчення особистості з дебільною фоткою, — це Ірек. — Моя сестра додала б, що це також друга думка про ліфтинґ. Бо перша з’являється тут-таки після вступу до ліцею.
— Тепер ти мусиш сама сплачувати свої рахунки, — полякала Вікторія. — Ясна річ, теоретично, бо на практиці є такі, які ніколи за себе не платять.
— І пам’ятай, що відтепер час плистиме чимдалі швидше й швидше, — обізвався Данієль. Він уперше зустрівся з моїми друзями. Я застосувала слово «друзі»? О Боже, я починаю прив’язуватись, а покоління П не визнає жодних сув’язей.
— У мене він і надалі пливе повільно, а мені скоро буде двадцять, — утрутилася Мілька.
— Певно, у твоєму житті небагато відбувається, — пояснив їй Данієль. — День подібний до дня. Тому ти й маєш враження, що час пливе повільно. Але це дуже ілюзорне враження. І не оглянешся, як стукне тридцять і…
— І що тоді? — перейнялася Мілена.
— Кінець.
— Краще не кажи цього моїй сестрі, — буркнув Ірек, поправляючи собі бинти на голові. — Вона вже рік панікує, що незабаром їй виповниться тридцять. Незабаром, за якихось два з гаком роки.
— Вона має рацію, — сказав Данієль. — На жаль, після тридцяти життя втрачає смак. А знаєте чому? Бо всі найважливіші спогади закарбовуються раніш.
— А потім? — допитувалася Вікторія з такою напругою, ніби їй самій от-от мали стукнути ці кляті тридцять років.
— Потім… пам’ять уже нагадує повне горня, до якого й надалі ллється вода. Нові пережиття вже не закарбовуються до неї з такою чіткістю. Вже ніщо не має такого значення. Навіть якби людина полетіла на Марс, це абищиця порівняно зі спогадом із часів, коли вона цупила яблука з сусідського саду.
— О Боже, — зітхнули ми хором. Усі семеро.
— Так, — покивав головою Данієль. — Тому збирайте спогади, поки горня ще не повне.
— …а впродовж кількох наступних днів вона повинна живитися винятково тістом щастя.
— Хто тут говорить про щастя?
До кухні заглянула Марія, але сховалася назад. Проте ми встигли помітити, що вона виглядала як людина, котру спалює внутрішнє полум’я. Полум’я — це ми знали — звалося Стефаном, але в колах утаємничених його називали «гуру».
— Він її і справді гіпнотизує, — прошепотіла Мілька.
— А може, це ті феромони, — припустила Вікі. — Я бачила в Інеті таку рекламу. Платиш сорок баксів, і тобі присилають плящинку. Похлюпаєшся й притягаєш чуваків, наче б мала в сідничках два величезні магніти. Може, гуру щось таке собі надибав…
— Надибав чи не надибав, а дівчину треба рятувати, бо їй остаточно вигорить мозок, — озвалася Мілена. — Вона і не кліпнула, коли я сказала їй, що гуру одружений і має дітей.
— Мабуть, тому, що це чад із труби, — вела далі Вікі. — Вона щодня сидить у «Сінґері» і вдихає цей дим. А щодо дружини… Марія казала, що гуру з нею не живе.
— Це, певно, неправда, бо чувиха недавно народила дитину. Третю. Заявилася до «Пташиля» минулої неділі і до Марії з кулаками: «Як не відчепишся від мого Стефана, я запхаю руку тобі до пельки, впіймаю за язик і виверну на інший бік», — верещала вона. Страшенний рейвах.
— А що Марія?
— Забарикадувалася на кілька годин у туалеті. Врешті-решт бармен не витримав, виважив двері й витяг її до залу. Там вона чекала до ранку, аж поки прийшов гуру і все їй пояснив.
— Що він вигадав цього разу?
— Стандартна баєчка, — озвалася Мілька, бавлячись дзвіночками на ширмі. — Що чекає на розлучення, — задзеленчала вона дзвіночком, — що його колишня дихає спрагою помсти, — знову дзвіночок, — і що хоче зламати йому життя, а тому розповідає всілякі дурниці. До того ж витягнув із неї купу бабок на розгорнутий аналіз групи крові. Бо попередній буцімто сфальшований.
— Марія вже знає результат?
— Наразі ні. Це буде відомо за місяць. Приблизно тоді, коли він відкриє їй чергові канали й вивільнить потенціал.
— Хоч би він при цьому не вкинув її у справжній канал. Останнього разу вона мусила ходити босоніж по снігу. А впродовж кількох наступних днів живитися тільки тістом щастя.
— Хто тут говорить про щастя? — Марія знову заглянула до кухні з тим самим питанням, як якийсь «ріплей».
— Не стільки про щастя, скільки про духів, — пожартувала Мілена. Марися і справді виглядала як привид.
— Так, про одного духа, який мешкає тут уже два місяці.
Марія придивилася до стелі. Глибоко вдихнула й повільно випустила повітря через ніс.
— Я нічого не відчуваю. Тут чисто. Може, він сидить у коридорі?
— Ми маємо на увазі тебе, — не витримала Мілена.
— Мене? Але ж ви говорили про духа, який завівся в кухні?
— Це такий жарт. Розумієш? Глянь у дзеркало. Ти справжній дух.
— Не розумію, в якому це значенні?
— В прямому. Ти виглядаєш як примара.
— А, ви про балахон? Я мушу його носити. Він викликає позитивну циркуляцію енергії. Після відкриття каналів я буду поступово повертатися до артистичного вбрання, але не тепер. Не перед третім лютого. Тоді настане вивільнення, яке проведе сам гуру.
— Сподіваюся, що воно не омине мозку, — озвався Травка, який досі мовчав.
— З моїм мозком усе о’кей.
— Дівчино, хіба ти не бачиш, що з тобою відбувається? — рознервувалася Вікторія. — Ходиш у простирадлі, їси сире тісто, ремигаєш якесь зілля. Глянь-но на себе. У Середньовіччі тебе спалили б на вогнищі за сам лише вираз обличчя.
— У Середньовіччі панувало мракобісся, — зрізала її Марія.
— Не більше від того, яке втулює тобі той старий дурисвіт у шкіряному капелюсі.
— Він дарує мені щастя, — гаркнула Марія й вибігла до лазнички, шемраючи сувоями довжелезного балахона.
— І ти називаєш це щастям? Таж ти не чуєш, бо тебе вже немає! — крикнув Травка.
— Я вдалася до акту самозречення, — вперто пояснила нам Марія крізь двері. — Тепер я є елементом досконалішої істоти.
— А якщо тобі це набридне, то ти вже знаєш, яким шляхом видобутися зі Стефана назовні? — зареготав Травка.
— Мені не набридне.
— Я скажу тобі, Травко, як буде, — підключилася Мілька. — Це йому набридне. Він перетруїть її на ніщоту, а рештки вийдуть тим шляхом, яким виходить увесь непотріб.
— Маріє, ти волієш вийти зі Стефана у твердій чи в рідкій формі?
Марія вийшла з лазнички. Кинула нам драматичний погляд, липкий від чорної туші й олівця.
— Ви нічого не розумієте, нічого! Я йду. Не чекайте!
Хряснула дверима й пішла, зоставляючи по собі млосний запах сандалової олійки й недоїденої булки.
Сьогодні Данієль уперше завітав до дівчат додому. Я нервово сновигала кімнатою, розмірковуючи, чим би то його зацікавити. Нарешті показала йому шедевр Марії.
— Енергетично, — оцінив він. — Хто це малював? Та брюнетка, оповита кілометрами тканини?
— Так, — сказала Вікторія. — Вона вже місяць так ходить. Гуру наказав їй змінити стиль. Вона миттю погнала до крамниці й купила півпаки перкалю.
— Я знав кількох таких жінок, — озвався Данієль голосом експерта. — Вони клеяться до чоловіків, які ставляться до них як до тимчасового елементу свого сексуального життя й закидають негативними сигналами штибу: «Але й дурна ти курка» або «Нині ми не побачимось, бо я не маю настрою, кицюню».
— Чому вони на це ведуться? — запитала Мілька.
— Занижена самооцінка, — висунув діагноз Данієль. — Я спостерігав її прояви і в тебе, Мілено. Ти виклично одягаєшся, наче хочеш відвернути увагу від свого внутрішнього світу.
— Може, й так, — погодилася Мілька. — Але, може, й тому, що коли я була сірою мишкою, то нікого не обходило, що я прочитала сотні книжок. А так усі в шоці, що я взагалі вмію читати. І звертають на мене більше уваги.
— А ти саме цього потребуєш.
— Уваги й поглядів, — притакнула Мілька. — Я кепсько почуваюся, коли ніхто на мене не дивиться.
— Купи собі пса, — порадив їй Данієль. — Ніхто не вміє вдивлятися в тебе так пильно, як власний пес. Поза тим, він ніколи тебе не зрадить. Я мрію саме про таку любов.
— Із псом? — здивувалася Вікторія. — Це називається зоофілія.
— Не з псом, — виправив її Данієль, — а таку ж, яка пов’язує людину й пса. Бо вона цілковито безкорислива, в ній немає ні ревнощів, ні страху, що вона закінчиться, немає брехні ані бажання переробити пса під свій ідеал. Хіба не так виглядає справжня любов, описана святим Павлом? У ній немає нудьги й немає розвитку. Псові не набридають ті самі дурні забави зі старим м’ячиком, він не скаже тобі: «А може, ми для різноманітності вибралися б на прогулянку в гори?» Його не мучить повторюваність.
— Я, здається, десь про це читала, — сказала Мілька.
— Можливо. Багато людей дійшло таких висновків.
— А що ти думаєш про котів? — запитала я.
— Коти? — Данієль на хвилю замислився. — Вони знають, чого хочуть. Але голову можу закласти, що якби вони були вдвічі більші, ніж є, їх заборонили б тримати в хаті. А пси, нехай і втричі більші, все одно були б друзями людини. Подумайте про це.
— І що ти думаєш? — запитала я в Мілени.
— Про котів? Не всі з них знають, чого хочуть. Наприклад, Мацько моїх батьків ніколи не може вирішити: рибні він воліє кульки чи волові.
— Я питала, що ти думаєш про Данієля?
— Про нього? — наморщила вона чоло. — Він виглядає, як чувак, якого сміливо можна запрошувати на чаювання до бабусі. Ідеальний кандидат у чоловіки. Тільки щось у ньому не грає.
— Замало солярію й нестача імпульсу? — припустила Вікторія.
— Ні, не це.
— А що? — допитувалась я, трохи схвильована.
— Не знаю, — Мілька зиркнула на мене. — Може, він просто надто ідеальний?
Власне, я маю таке ж відчуття. Данієль такий ідеальний, що я повинна зразу в нього закохатись. Але на саму лише думку про це, що я повинна, я відчуваю дивний опір. І зразу маю бажання втекти далеко в гори.
Данієль відпровадив мене після іспиту під саму хату дівчат.
— Ти не зайдеш?
— Ні, не хочу вам заважати, — усміхнувся він. — Поза тим, ця Мілька дуже мене пригнічує. Ну і, щиро кажучи, я волію бути з тобою сам на сам.
Я відчула, як серце калатається під моєю бордовою шотландкою. Може, це початок закоханості?
— Може, я починаю закохуватися? — запитала я в Ірека. Останнім часом я багато в чому йому звіряюся. Він колінкує або лежить під своїм столом, інсталюючи все, що тільки можна, а я віщую, сидячи на тапчані біля вікна і вдивляючись у його шкарпетки чи капці з гуральським візерунком.