— А що я там буду робити? — знову взявся за своє Павлусь. — Я ще не був у монастирі.
— Я тебе вчив читати?
— Вчили, вашмосць, по-руськи і по-польськи.
Мушу визнати, малий мав світлу голову. Я по молитовнику вчив його читати по нашому, ну, а польських книжок не бракувало. Може, хлопець вийде колись у люди.
— Почитаєш отцям у монастирі.
— Ні! Ні! — замахав руками малий.
— Ну, то як хочеш…
Сонечко світило, як у раю, на весь Добромиль, а на нашому боці пташки щебетали. Дорога була в ямах, куди збиралась тала вода, віз ще не проїде, а ми йшли по моріжку, де вже травиця пробивалась. Як же я скучив за зеленою барвою! Але в ярах, що мережали схили, все ще лежали пласти сірого снігу, наче сіль. Якби не сіль, то ходили б цими горами вівці і не було б самого Добромиля. Тут і нивку нема де розорати, але от живуть люди. Переганяють з Волощини худобу на випас, ліс рубають, щоб сіль варити. Я недавно ходив у Вишину на солеварню, буде що вдома розказати.
Коло дороги, що повертає до монастиря, стояв хрест, високий, почорнілий від негоди. Такий хрест один чоловік не понесе, треба кілька. Як на мене, то хрест мусить бути такий, щоб його можна було нести одному. Не залегкий, бо то вже не хрест буде, але й не затяжкий. А як уже помре, то можна й кам’яний на гробі поставити. Кожен з нас має свою Голгофу, і найбільші мої муки — попереду, на горі. Подумав про це, і забув про сіль, яку висушують із сліз матері Землі, і про овечок та телят, що їх поженуть на торг, а звідти на бійню, лишивши небагатьох на розплід і вовкам на здобич. Усе це зникло — і була переді мною жовта витоптана земля на околиці Єрусалиму, гул людської чи бісівської юрби, невидимої через піт, що заливав очі, а серце ніби вигоріло, й утворилась у грудях пустка…
Але потім… Що вище я підіймався, то менш значним ставав світ унизу, не таким вже й потрібним. То був світ звичаїв, у якому так боляче карають за їхнє порушення. Якби чоловік не відчував болю, то не боявся б нічого. Якби чоловік не мав нічого, то би нічого не стратив. Прості Божі заповіді — оце і є звичай, а все інше доточили люди, аби не дати іншим людям вільно дихати й Господу служити…
Я так вознісся думками над Добромилем, що послизнувся і впав у болото. Що ж робити? Ні вертатись назад, бо вже пройшов добру половину шляху, ані йти закаляному в обитель. Павлусь допоміг мені піднятись, а я угледів хатину над самим яром.
— Ходімо туди!
Малий, певно, боявся, що я зачну зганяти на ньому злість за те, що не підтримав мене, коли я падав. Він прудко побіг наперед до понурої хатинки, вкритої почорнілою гнилою соломою, що від вітру розсипалася б, напевно, але тут вітру сильного не буває. В таких хижках мешкають ворожбити, що мають діло з різною нечистю. Певно, нечисть тут інша, ніж у нас, не болотна, а гірська. Втім, я й тут знайшов собі болото. З хатинки курилось, отже, там хтось був. Ні, не ворожбит — з хати вийшла молодиця, ще не стара, вбрана не то по-міщанськи, не то по-хлопськи, зразу й не розбереш, й гарним голосом запросила увійти, низько вклонившись. Ще не розгледівши лиця, бо позахляпувало мені очі, тільки розтер болото рукавом, я вже купився на той голос.
— Нехай ясновельможний пан скине одежу. Я її висушу й вичищу.
У курній хаті палилося, дим висів під чорною стелею, і я мусив відразу сісти на лаву, щоб не задихнутися від незвички. У куті коло печі щось завовтузилось, засвистіло, я аж підскочив.
— То чоловік мій, нездужає. Рубав дерево, придавило йому ноги, — розповідала жінка, обертаючи мене, як сніп. Стягнула делію, повісила на жердці. «Хоч би вошей не набратися», — подумав я.
Потім жінка стягла з мене чоботи й заходилася тріскою обшкрібати з них болото, а далі витирати віхтем соломи. Я не встиг і отямитися, як опинився в її владі. Павлусь перестрашено дивився у куток, де лежав чоловік, схожий на живого мерця, перевів погляд на закопчені стіни з чорним мохом, що вилазив зі щілин, перехняблену піч.
— Сядь, — сказав я, і хлопець сів поряд на лаві, принишк у мене під боком.
У печі щось варилося в горщику. По запаху я відчув, що то капуста з горохом. А на столі лежала вівсяна паляниця, яку тут називають ощипок. Принаймні ці люди мали що їсти.
— А з чого ви будете тепер жити? — спитав я, маючи на увазі, що недужий господар не зможе ще довго робити.
Молодиця підняла на мене великі сиві очі.
— Бог нас не зоставить.
Мовила се так твердо, що я повірив.
— А дуже покалічився чоловік?
— Обидві ноги зламав. Він для жупи ліс рубав, пане.
— А діти маєте?
— Маємо! — відказала вона якось весело. — Скоро прийдуть!
— Ганько! — прошелестів кволий голос. — Хто там до нас прийшов?
— Сам ясновельможний Гербурт прийшов! Видиш, Николо, яка тобі честь!
— Що ти мелеш, Ганько! — простогнав каліка. — Ти сама казала, що ясновельможний вмер.
— Ой, та його ще каменем не привалили, то чи тяжко встати з гробу! Сам подивися! Чи ж я одежі сієї не знаю, футра? Прецінь служила в замку.
Жінка захихотіла, а Павлусь шепнув:
— Пане, ходімо звідси!
Та я не міг просто так піти, бо був без чобіт.
— Ганько, небіжчики з гробу не встають. То чужий пан, хай йде собі з Богом.
— А де ти видиш Бога? Він з малим пахолком прийшов.
Жінка враз заповнила усю хижку і мені здалося, що зараз струхлявіле дерево посунеться і ми усі скотимося на дно яру.
— Слухай, молодице, — мовив я лагідно. — Я — не Гербурт, а приїжджий шляхтич, йду помолитися в монастир. Дай своєму чоловіку напитися.
Думав я, що вона покладе чоботи і я їх вхоплю. Але молодиця з гострою тріскою в руці приступила до мене й прошипіла:
— Не бреши. Я виджу, що ти Гербурт, пізнаю не лише по одежі, а й по лиці.
Павлусь притулився до мене і дрібно тремтів. Ще треба буде дитині переляк відливати.
— Ганю, відійди від пана. Дай води!
— Я сам дам воду.
Я встав і пішов до діжки, в якій тримають воду, що стояла коло дверей. І закашлявся від диму. Очі засльозились, я витер їх рукавом. Коли зазирнув у діжку, то мені здалось, що вона не має дна. Десь глибоко у чорній пустці щось подавало звуки, схожі на стогін і плач. Я відсахнувся і вдарився головою об сволок, і від цього прийшов до тями. Шапка злетіла і впала на долівку, покриту гнилою соломою та сміттям. Павлусь підскочив, схопив шапку.
Жінка стояла обернута лицем до вікна, затягнутого дірявою веретою, крізь яку зазирало блакитне весняне небо. Все ще тримаючись рукою за голову, я підійшов до купи лахміття.
— Води нема!
— На припічку горня.
Павлусь приніс надщерблене горня з чимось темним, певно, відваром із зілля. Я вклав горня в руку недужого, притримуючи, поки той пив.
— Пане, не бійтеся. Вона тепер буде довго стояти, поки не наговориться.
— З ким?
— З дітьми, — і по щоці чоловіка покотилась сльоза, а в горлі заклекотіло, що він не міг слова далі мовити.
Павлусь допоміг мені взутися в не зовсім чисті чоботи, я накинув делію, поклав на стіл жменю дрібних, і ми вийшли з хати. Я чомусь чекав, що за нашими плечима впаде хатина, де живе лихо. Але було тихо, тільки десь в лісі цінькала синичка. Я знав, що у мене не вистачить снаги зайти ще раз в цю хатину, проте можна буде прислати якусь поміч бідним людям, що не живуть, а мучаться. Сподіваюсь, се не триватиме вічно.
Із глибочезного, як прірва, яру тягнуло гострим духом смерті, в якому я відчув і запах застояного туману, гнилої води і теплого прілого листя. Дерева, що тримали схил, вже струхлявіли, провікувавши без сонця. Внизу, в околицях Добромиля, я бачив, як ненаситна ріка кусала своїми гострими зубами цілі нивки. Хто поверне землицю бідному хлопові? До якої канцелярії він мусить звертатися, в який суд скаржитися? Та ж церкви у Ділі були канцелярією, де люди, людиська і нелюди позивалися, і часом я чув, а часом навіть бачив, як два прохання, дві супліки стрічались, наче два птахи у польоті, й гинули обоє. До моєї одежі з чужого плеча вже стільки поналипало чужих і моїх гріхів, що я мусив урешті скинути бодай трохи, щоб облегшити душу, бо будуть ще гріхи інші.
— Пане, — раптом забіг наперед Павлусь. Я й забув, що дитина перестрашилась причинної жінки, отже, вчинив ще один гріх.
— Що таке?
— А де діти тієї жінки?
— Не знаю, певно, на небі, — перехрестився я. — Прийдемо помолимось за сю нещасну родину, чуєш?
Малий аж зітхнув. Не такий малий вже, десять літ минуло, знає, що таке бути «на небі». Не спитав нічого, але крок у нього став веселіший. Яри скінчились, і повітря стало легшим, солодким. Ми були вже майже на верховині. Дорога стала просторішою й рівнішою, бо під сподом мала суцільний камінь. Стало видно дзвіничку монастиря, а сам монастир тулився до вершка гори, скрай лісу. Повіяв легкий вітерець, сонце освітило жовті квітки мати-й-мачухи, нарешті я почув правдиву весну. Прийшла весна, а з нею моя воля. Широкий плаский верх відкривав переді мною інші гори, яких я не бачив у самому Добромилі. Звідти добре було видно вежі та мури Низького замку, а Високий, Гербуртова твердиня, ховався за іншою горою. Де ж мій хрест? Ніс я його, ніс, а він ураз десь дівся. Наче лишив я його підпирати ту хатину над яром, а сам пішов далі. Дивне щось крутилось в голові про хресну дорогу без Голгофи в кінці. Та хіба таке може бути? Певно, мені памороки забило в тій курній хаті. Там жінка могла говорити все, що хотіла і з ким хотіла. Могла богохулити навіть. Чоловік був у її владі, могла би навіть його убити, якби хотіла, могла не давати ні їсти, ні пити. І се називалось — родина? Та хай Господь милує від такого. Діти попадали в яр, порозбивали собі голівоньки об гострі пеньки. Спершу одне, а потім друге, зіп’ялись на ноги, подибали до краю урвиська. Там коло хати навіть тину нема, відійдеш два кроки і перед тобою провалля. Хто пильнує дітей? Хіба пани. Бідний не має коли пестити дітей, бо пильнує праці. (АК: У полемічних виступах часів Рокошу Ян Щасний Гербурт створив надзвичайно експресивний і поетичний образ матері, яка розгубила своїх діток, а відтак ходить і кличе їх, плаче за ними. Тільки через сто років Іван Мазепа напише своє знамените «Ой горе-горе чаєчці небозі». Можливо, його пісня була навіяна поетикою Рокошу Зебжидовського.)
На небі діялось те саме, що у мене в душі. Наплине хмара — світ потемніє, смутні думки вертаються. А відслонить сонечко — тепло й погідно і рослині, і пташині, й чоловік перестає враз журитися. І небо таке глибоке й велике на горі, що здається, вночі зірки з нього можна, як вишні, зривати. Тому монастир добре на горі ставити, а церкву на горбку. А де нема горбка, там церкву тягнуть догори шатром.
Сей останній відтинок дороги міг бути для мене, грішного, найтяжчим, але я не ніс хреста. Я почував себе так, ніби покидав край смутку, плачу і благань, що їх нікому вдоволити. Може, в сю світлу хвилю душа ясновельможного, чию одежу я доношував, вселилася в мене, потіснивши мою душу в куток, бо я й справді відчував у грудях тісноту, а в серці збурення — те, що чоловік без уяви назвав би втомою від сходження на гору. Але я знав, що се не так неміч тілесна, як душевне терпіння.
Я зупинився, щоб розгледітись знову. Павлусь підставив бліде личко сонцю і закрутився, розкинувши руки, а далі побіг до краю гори. Задовгі рукави тріпались наче крила у птаха. Хлопець хотів подивитись на Добромиль з висоти пташиного лету. Я теж пішов. Сонце світило просто на улоговину, в якій розкинулось місто. Найбільше світла дісталось вежам костелу і замку. Червоні дахи осідку Гербуртів аж горіли. Ріка виблискувала між густим, бурштинової барви верболозом. Звідти я справді міг бачити увесь Добромиль, бо гори дають нам змогу дивитися на світ очима птахів, а болота — очима змій. Якби посунути гору, на якій я стояв, то ранок приносив би світло раніше і не був би таким сірим. Гори стиснули місто, не даючи йому розповзтися у боки, а мури не дозволяли злитися з Терновою, від якої його відділяв лиш невеликий відтинок дороги. Он та брама, через яку ми вийшли сьогодні. Михайло забрав мого коня до замку, бо я пояснив, що се проща і хто йде пішо до Божої обителі, тому воздається. Мури латані-перелатані, подекуди на валах стримів лише частокіл. Я розумів, що Високий замок єдиний зможе вистояти супроти вражої сили, але не вмістить у себе ні челяді з Низького замку, ні міщан добромильських, ні хлопства. Ті, як мені розповідали, звикли ховатись від орди в горах. Бо татари хоч і вражають своїм натиском і швидкістю, але бояться лісу і гір, намагаються їх оминати, бо там їхня погибель. Кожне військо має слабину. Добромиль мав би стояти на горі, щоб легше себе обороняти, однак місту потрібна вода і родюча рілля. Гора, на якій я стояв, ще не проросла травицею, але я бачив, що земля годиться лиш для випасу худоби, бо дощі й талий сніг змивають з неї увесь тлущ. Що посієш, те й збереш, або й менше.
Мене огортало тепло, що овівало гору, сушило землю. І не лише тіло, а й серце прагнуло зігрітись після довгої зимової стужі. Вік би так стояв, нічого не робив, тільки дивився на місто внизу. Хоч не тут я родився і багато чого не міг прийняти для себе, а проте не міг не оцінити спокою й миру, що линули від Добромиля, почуваючи навіть жаль, що скоро доведеться все це покинути. Тут, на горі, я не почував себе бранцем міста, яке з висоти вміщалось на моїй долоні. Внутрішнім зором я побачив дорогу, що в’юнилася зі сходу на захід, і лише вона годилась для мене. Інші були дорогами невільників, купців та розбишак, і небезпеку, що чаїлась для самотнього мандрівця, я вже встиг відчути сповна.
Втім, і в цих западинах, густих кущах міг ховатись неприятель і стежити за кожним моїм порухом. Нема на сьому світі безпечного місця, хіба що в материнській утробі. До монастиря я ще зміг би добігти, а до Високого замку — вже ні. Внизу натура поставила такі перепони з колючих тернових кущів, що й миша не прорветься.
Та я легко відмахнувся від цієї думки. Чомусь був певний, що мушу сповнити свій обов’язок — прислужитись востаннє ясновельможному Гербурту, а там… Що кому судилося, того не мине.
Не знаю, скільки я отак простояв на горі — на виду, не почуваючи найменшого страху, хоча в лісах могло все, що завгодно зачаїтися. Так, наче був я духом, якому не зашкодять ні куля, ні стріла, ні спис між ребра. Чоловік вмирає лиш раз. Хоч не був я більше воїном, але тут, на горі, мене охопило п’янке відчуття небезпеки і хизування перед нею. Та й гірський вітер видув з мене мирські турботи, сонце випило невиплакану сльозу і, забравши це все, натура потемніла, спохмурніла, а з невеликої хмари бризнув дощ. Аби я зрозумів, що моє тіло все ще при мені, й воно мерзне і потребує укриття.
Мене здивувала безпечність добромильської обителі. Благенька огорожа з ріденьких стовпців, перевитих вербовим та ліщиновим пруттям, — ледь не загорода для овець, хіба що трохи вища, молодий садок з обв’язаними соломою яблунями, відчинена брама, звідки дорога вела просто до церковці, що ще не втратила барви свіжих дощок, тільки ледь примерхли оті барви. Церковця притулилася до самої гори, а з боків стояли довгі хижі, вкриті соломою. Бідний монастир, але бідність його миналася: поряд зводили муровану церкву, правда, тепер будова чекала весняного тепла, а в горах весна завше настає пізніше, ніж у долині. Мав я надію, що ясновельможна Гербуртова не полишить опікуватись монастирем святого Онуфрія, а ні — то на все Божа воля. (АК: Звісно, княгиня з роду Острозьких дбала би за Добромильський монастир ще довго, якби смерть рано не вкоротила їй віку. З певних джерел відомо, що Гербуртова похована не де-інде, а в Добромильському василіянському монастирі, хоча була римо-католичкою. Там же й похований син Яна Щасного — Ян Лев. У польському путівнику 1919 року написано, що в коридорі монастиря висіли портрети Гербуртів. На жаль, після Другої світової війни у монастирі відкрили відділення психлікарні й портрети напевно знищили.)
Бо зараз свята обитель була вразлива не лише до нападів людоловів чи католиків, а й до хижої звірини.