Вісті від мертвих приходять нам у снах, а сни можна забути або неправильно витлумачити. Десь півроку тому мені наснився мій отець, що вже помер як тридцять літ тому: у брудній спідній сорочці з нечесаною бородою, що промовляв до мене: «Видиш, а видиш!». Я сей сон розтлумачив як те, що мені слід остерігатися, аби не лишитися на старість самому й не стидатися свого удівства. Може, навіть знайти собі пару. Отець знав, що мені потрібно, коли я сам про се ще на здогадувався. Так і сталося — опинився я на чужині, окрадений, слабий, замість того, щоб віддати все синові й перебратися до нього доживати віку. А почалося все з того, що я вирушив з князем Острозьким на Москву, залишивши жону саму, бо син мій оженився і перебрався до тестя. Може, й снилося мені перед тим походом, щоб не робив я цього, але ті сни, наче зграйка пташок влетіли в голову й вилетіли з неї.
Я не рівняю себе до вельможних і славних, знаю, що вони не такі, як ми, що у них інший звичай, і їхні злидні не такі, як наші, коли за одну ніч піде з димом все, що мав: і дім, і лани, і пасіка, й лишається тільки покладатись на сина-одинака і ласку Божу. Згас би я тихо, як догоріла свіча, але від родинного згарища примарилась мені дорога до нового життя, і я пішов нею, бо стидно було мені перед славними мужами минулого і сином скінчити своє життя десь у запічку, де б мною гордували навіть посудомийки. Пізно тепер шкодувати!
Смерть ясновельможного пана старости мостиського і вишенського нависла й наді мною темною хмарою, хоч я був не на службі у нього, а, так би мовити, в гостях, як далека родина його жони — в дівоцтві княжни Заславської. Бо самотужки мені не вибратися з цих снігів та бездоріжжя. Не маю навіть коня, тобто маю, але позиченого з ласки, а я не звик жити чужим коштом. О, не мені одному залежить зараз на тому, чи помре ясновельможний пан Гербурт, чи буде жити! Правда, хто має багато, то хоч і заберуть у нього багато, але дещо лишиться. А хто має мало, з того останню сорочку знімуть. На великі втрати лягають великі щедроти, на малі втрати лягають щедроти малі. Хоч перед Господом ми всі рівні, але аж тоді, коли постанемо перед ним на останньому суді. А земні судді судять зі звичаю і становиська свого, і се від них намагається відбитися зараз Ян Щасний, розмахує рукою. А вони дорікають йому, шпетять, бо старший син — то є старший син, мусив більше шануватися, щоб не зганьбити такий славний рід. Пригадують усі його помилки, найдрібніші дарунки, нічого не забули. Випом’янули навіть якусь ягідку, що подарував йому отець, як тільки зіп’явся на ноги, не знаю, що се значить, либонь, якась алегорія. (АК: Йдеться про староство вишенське, хоч назва містечка Вишня походить від слова «вишній», бо починалося те містечко ще у княжі часи від фортеці на горі. У «Геркулесі слов’янському» Фортуна дорікає Гербурту, що допомогла отримати йому ягідку, щоб заохотити служити їй.) Не дай Боже, щоб мене так мордували перед смертю мої кревні! Ні, у таких, як я, людей простих, менше спокус, та й ті невеликі: марнотратство, чи блуд, чи лихослів’я. Ми самі більше шкодимо собі, ніж іншим.
То у маґнатів усе життя списане на папері й лежить по судах та канцеляріях. Лежить сто років і двісті, певно, й довше може лежати. Воюють одне з одним, але як доведеться, то ворон воронові око не виклює. Бідніші шляхтичі на се дивляться, і собі давай воювати — брат на брата, приятель на приятеля йде, Бога не боїться. То у нас на болотах — безлюддя, а тут межа на межу наступає, іскра до пороху так близько, що навіть я боюсь трапити під гарячу руку, скоса глянувши на когось. Ще й чужий до того ж. Трудно мені буде, як ясновельможний вмре. Доведеться просити ясну пані Єлизавету про заступництво. Знає вона, що не по своїй волі зостався зимувати в Добромилі. Бачу, тут чимало шляхти мешкає при дворі, і ніц собі з того не робить. У когось землю ґвалтом забрали, обійстя спалили, а хто в кості програвся — всі тутка живуть. Тільки я не хочу дармоїдом бути. Часом думаю, що мені з цих вольностей шляхетських та привілеїв більше неволі, ніж волі. Хіба що на землі хазяйнувати, а іншого — зась, якщо ти невчений. Недобре то є. Як втратить чоловік статок, то з чогось жити мусить. Не вільно ні торгувати, ні ремеслом займатись, як ти не підлого стану. Можна ще воювати, коли покличуть в похід. Тому стільки крові всюди ллється, бо ласку маґнатську чи королівську інакше не здобудеш.
Не смію про се з кимось говорити, боюся. Бо можуть спитати про папери, а позаяк у мене їх вкрали, то ще чого доброго звинуватять у «нешляхетстві», а за се — кара на горло. У нас на Волині й то легше дихати, там ще старих звичаїв тримаються, нема такого розбишацтва та ворожнечі між шляхтою. (АК: Якщо хтось видавав себе за шляхтича у Речі Посполитій, і був викритий, його справді могли скарати на смерть. Зазвичай, під гарячу руку правосуддя потрапляли ті, хто не вмів себе захистити. Нападаючи одне на одного, шляхтичі намагались спалити архів неприятеля, де зберігались грамоти й привілеї.) Та я вже знаю, що нема чого мені вертатися додому. Бузьок покружляє над зруйнованим гніздом і починає вити інше на новому місці. Може, як я буду вмирати, до мене так само прийдуть отець з матір’ю, і діди обидва, хоч дід мій по батькові навіть шляхтичем не родився. Здобув собі шляхетство в поході великою кров’ю.
Коли я прийшов побитий і нагий, наче Йов, до ясновельможного, то все розповів, як є, бо брехати не вмію. І він повірив мені на слово, хоч, думаю, без розвідин не обійшлося, але вже по тому, як він прийняв мене згідно мого шляхетського стану. І якби я, боронь Боже, збрехав, то се рано чи пізно випливло б, як випливає мертва риба в ставку, догори черевом. Та я чесно признався, що дід мій був міщанином з міста Острополя, а як став шляхтичем, оженився з удовою з роду Заславських, яка й народила мого батька, хоч у першому шлюбі дітей не мала.
Сей день не забуду, поки житиму. Падав дощ, і вітер обривав останнє листя на деревах. В одежі з чужого плеча, що роздобув мій благодійник-рятівник, я прийшов до Низького замку в Добромилі. Мене пустили, бо говорив я як шляхтич, вставляючи латину де треба і не треба, щоправда, по-руськи, хоч по-польськи вмію писати та читати. Коли я почав розказувати свою пригоду пану маршалку, то, виявилось, він уже дещо чув і сам запровадив мене до пана старости Гербурта в його кабінет. Стільки книжок і в такому безладі я ще не бачив ніколи. Не давши мені роздивитись сей притулок мудрості, ясновельможний сказав як відрізав:
— Нехай пан говорить зі мною так, як говорив би з Господом, бо ніхто не посміє брехати перед його лицем!
Чудні слова! Я настрашився, бо чув, що від великої вченості буває велика гординя, а певні негаразди, як-от, сидіння у в’язниці, можуть чоловіка допровадити до душевної недуги. (АК: Можливо, до оповідача доходили чутки про те, що Я. Щ. Г. в останні роки перебував у депресії і міг вдатися до чорнокнижництва, щоб поліпшити своє становище і повернути втрачений респект у своє оточення. Про це буде згодом.) Але виглядав він спокійним, пристійним чоловіком з гарно підрізаною бородою, й очі його не метушились, і руки не дрижали. І я заспокоївся й низько вклонився ще раз, мовлячи:
— Так і буде.
Лиш після цього він запросив мене сісти на ослоні коло теплої кахляної груби, а сам сів на другий ослін. Я почув себе певніше, бо відчув, що слова мої припали йому до серця. Він зрозумів, що я з тих людей, які не хочуть ганьбити себе лементом і плачем, щоб викликати жалість. А я зрозумів, що ясновельможний не любить улесливих та скигліїв. Почав я оповідати про себе, про те, що я лиш шляхтич у другому поколінні, особа незначна, але роду чесного, хоч і небагатого. Ясновельможний слухав-слухав, а далі, видно, знудився, і спитав, у яку пригоду я потрапив. А я тільки набрав охоти — шкода! Мені хотілось оповісти про себе, я забув, що переді мною чоловік великий, високого стану. Досі мені встидно, що я поводився не так, як годиться. Втім, я гинув, я не мав куди дітись, переді мною була прірва, а позаду трясовиця.
— Завтра я їду в Боневичі, там у мене своя друкарня. Якщо вашмосць бажає, то може скласти мені товариство. Там спокійніше, і пан віджиє й направить здоров’я. Не конче панові вертатись на попередній постій. Я накажу панові дати все необхідне з одежі й намістити на ніч. А пізніше пан матиме нагоду стрітись з моєю жоною, княгинею, коли вже не так нагадуватиме бідного Йова. Се було б прикрим для пані сього дому.
Я сподівався цього, але не думав, що ясновельможний так просто мені повірить, одразу пізнавши в мені чоловіка правдивого, а не брехача якогось. Були ми з ним однолітки, але я виглядав старшим, бо хвороба й душевна скрута зістарили мене. Коли я йшов до замку під дощем, вбраний у лахи з чужого плеча, які позичив для мене мій рятівник, то вважав себе найнещаснішим у світі.
Я вже брався за клямку дверей, як до мене долинули слова ясновельможного, сказані не дуже голосно, але й не тихо:
— Якби пан знав, скільки з моєї вини на світі з’явилося таких Йовів, то не дякував би мені зараз!
Ні від кого я не почув би такого, і мало сказати, що ці слова мене вразили своєю щирістю. Я ще не стрічав нікого, чиї думки так швидко переходили б у слова. І як же шкода, що такий незвичайний чоловік мусить небавом покинути сей світ, в якому занадто слів пустих і незначних! Я потім записав сі слова, і ще інші на папері, щоб не забути, бо пам’ять на старості слабне, а так я буду перечитувати їх, коли покину Добромиль.
Мабуть, таким чоловіка сотворив Господь, що навіть в присутності терплячого муки душевні й тілесні, може він думати про речі буденні, перескакуючи з них як з купини на купину. Бо навіть якщо й не потрапить у драговиння, то знає, що се може з ним статися. Се я зауважив, ще коли сидів коло конаючого вітця замолоду. Хоч як мені було гірко, з молитви мої думки перескакували на те, як зробити пристойний похорон, і скільки доведеться за се заплатити, і чи вистачить пива та меду на поминальний обід. Пан Ян Щасний не був моїм вітцем, і знав я його коротко, і хоч серце моє краялося від жалю, я не міг боліти й терпіти разом з ним, бо ми два різні тіла і дві окремі душі. Цікавість до того дійства, що ним є наближення смерті, ослабла. Я втомився і хотів, аби все нарешті скінчилось і можна було жити далі. Або щоб хтось мене замінив. Я вже подумав було, що міг би вийти на хвилю подихати чи хоча б підвестись, але тут ясновельможний відкрив очі й раптом сів на ліжку. Ми підскочили до нього, бо бачили, що зробив він се в безпам’ятстві.
— На Бога! Змилуйтесь! — жалібно скрикнув він. Ми з паном маршалком розгубились. Нас ошукало те, що ми щойно бачили його слабість і хотіли підтримати його і вмовити лягти. Проте пан Гербурт мав силу, дай Боже, кожному. Він використав мене як підпору і, відштовхнувшись від мого плеча, встав на ноги, ступив два кроки і раптом впав. Боже, Боже! Гук був такий, що до покою увірвались всі, хто був за дверима — ціла юрба, і побачили страшну картину. Ясновельможний лежить долілиць. Я відлетів до стіни й теж упав, а маршалок з цируликом застигли по правий бік ложа. Стало так тихо, що навіть вітер замовк у комині, а моє серце почало шалено стукати в груди, і мені здалось, що я того не витримаю. В першу мить ніхто не смів приступити до ясновельможного.
Усі повірили в його смерть, хоч ніхто не бачив, як вона прийшла забрати життя пана Яна Щасного. Бачать не тільки очима, а й серцем.
Почекали поки Вона відійде, зробивши свою роботу, а тоді приступили до тіла. Цирулик з маршалком перевернули ясновельможного. Цирулик приставив йому до уст люстерко і перехрестився.
І по тому здійнялася хвиля: як? чому? не може такого бути! Я підвівся і торкнувся рукою своєї потилиці. Сухо. Якби вдарився об ребро печі, було би два небіжчики. Бог милував.
Невдовзі прибув лікар, а за ним тягнулася холодна смуга знадвору, вся його дорога від Низького замку до Боневич, понад річкою під горою, вкритою лісом. Не було б так сніжно і віхольно, хтозна, може порятував би ясновельможного. Мене здивувало, що з лікарем не приїхав ксьондз зі святими дарами для останнього причастя. Видно, не хотіли лякати недужого, якому, здавалось, ще жити й жити. (АК: Яну Щасному мало виповнитись 50 років у січні, та й був він дужим чоловіком. Такі зазвичай не дбають про здоров’я. Його раптове нездужання і швидка смерть мусили виглядати підозріло в очах сучасників. Хоч Ян Щасний Гербурт залишався до смерті вірним римо-католицькому обряду, про що свідчать усі документи, його релігійні погляди прониклись духом протестантизму, а демонстративна підтримка православ’я була частиною його політичного театру.) І ми теж добрі: забули про смертну свічу, відпустили ясновельможного без Божого світла. Тепер його душа блукатиме в темряві. Та хто міг сподіватись такої швидкої зустрічі зі смертю? Перед битвою сповідаються і навіть пишуть тестаменти про всяк випадок, а тут… Що про нас скажуть люди? Що скаже Гербуртова вдова? Не малі ми діти, щоб не знати того, що смерть завжди не на часі, а тому треба бути готовим до неї кожної хвилі.
Не пригадую, як я опинився на ґанку, а далі зійшов з нього, щоб прикласти до потилиці жменю снігу. Вітер, що вив цілий вечір у комині, наче пес на чиюсь смерть, стих, і свіжий сніг влігся поверх старого. Буря тепер перемістилась у дім: слуги один поперед другого голосили, щось тупало, гриміло. Вже потім я подумав, що не треба було вискакувати з теплої хати на мороз, але се трапилось поза моєю волею. Я хотів прийти до тями і прийняти те, що сталося щойно. Але й подвір’я помалу охопило шаленство. Запалювали смолоскипи, будили челядь, збуджено іржали коні в стійлах. А ще й перші півні не співали, попереду була довга ніч і пізній світанок. Для мене ще не все скінчилось, пан доктор захоче послухати мою розповідь про смерть ясновельможного. Я був безборонний щодо чуток і обмов, усвідомлюючи всі загрози для себе. Мав би я родину тутка, прихилився б до неї, щоб сховала мене у своїй розраді, але натомість я сперся на липу, не торкнуту блискавицею, а потім наче щось відтрутило мене від неї, обпекло соромом — що ж ти так, чоловіче, боїшся за себе? І я впав на коліна у сніг і почав молитися на білій тверді до темного неба, на якому розійшлися хмари і стало видно зорі. Змовив тричі «Отче наш», плутаючи слова, а коли скінчив, то побачив, що конюхи дивляться на мене з ґанку — було їх троє, кремезні, чорні. (АК: Очевидно, то було видіння. Коні служать для зв’язку світу живих зі світом мертвих. У моєму рідному селі на цвинтарі люди бачать іноді трьох конюхів і трьох коней вночі.) А четвертий, мабуть, повів до стайні тих коней, що привезли лікаря. Тоді я відчув, що тіло моє крижаніє, й повернувся назад у дім, що й до того був смутний, а тепер ще й скараний на довгий плач і розгубленість. (АК: Тут натяк на те, що приготування до похорону маґнатів у ті часи тривали декілька місяців.)
Дивно, либонь, пану Гербурту спозирати на все це. Напевно душа, царство їй небесне, не може повірити сама, що земне життя для неї вже скінчилося. Так і я колись дивитимусь, і, чує моє серце, в чужому домі.
Прислухався я до себе: ні, не вражає, не болить, лиш теплий попіл здіймається на споді. Не завидів я пану Яну Щасному, що вмер на тій постелі, що народився. (АК: Я. Щ. Г. справді народився в Боневичах 1647 року.)
Не дай Боже нікому таких мук душевних, що спостигли його тоді, коли життя хилиться до заходу, а сонце завше швидше заходить, ніж сходить. Се ж і в мене так. Не рівняю себе з ясновельможним, ні, не з високої гори я падав, а так скотився з горбочка, але ж болить не менше. Видно, у сьому світі подібне трапляється з кожним. Хіба той, хто виріс у монастирі, не падає, не чинить гріхів значних, не хибить з дороги, і все це лихо не глумитиметься над ним, коли здоров’я прийде в упадок і сили душевні вичерпаються.