— Се шляхтич з Волині, пан Северин, вашмосць. Небіжчик взяв його під свою опіку, бо якийсь дальший родич ясновельможної княгині. Він тут гостить ще від Покрови…
Голоси потрохи приводили мене до тями, долинаючи здалека, нагадуючи жебоніння ріки, яке я вже колись чув.
— Сновида… А я думав… — шепотів мені коло вуха хтось, вкладаючи футро на плечі, а воно все зісковзувало й падало мені до ніг.
— Що ти думав, Тимку?
— Що то душа небіжчика… так схожі…
— Була б душа, то розтала б, зробилася невидимою.
А отже, стояв я посеред зали на килимі, босий, в одній сорочці, як Лазар, воскреслий з гробу, що не тямить, як він опинився у світі живих. Далі спізнав я маршалка, що, очевидно, не лягав ще, і пана, що мав бути старостою Максиміліаном Пшерембським. Чорнота останнього мене вразила. Чорнота відливала чимось рудим, як стара ряса, очі теж були чорні, а на додачу до всього — гострий ніс, як дзьоб у птаха. Здоровенного птаха.
Господи, який встид… Траплялось се зі мною і раніше, коли був дитиною, і один раз після смерті вітця, коли слуги знайшли мене на цвинтарі по слідах в снігу й привели назад. (АК: Очевидно, випадок з батьком прояснює повторний вияв лунатизму в оповідача, що загалом припиняється в дорослому віці. Смерть людини, що була опорою Северина, та сама пора року…)
Уста мені заціпило, язик прилип до піднебіння.
— Пізнає тепер пан, де він? — спитав мене пан староста.
Пізнаю. Он на картині скаче ясновельможний Гербурт на коні поперед війська, наїжаченого списами.
— Добре, що збудились, вашмосць, — мовив м’яко маршалок. — Спізнаєте мене?
Я кивнув, бо й далі не міг говорити.
— Відведіть пана Северина до ліжка, добре вкрийте, я зараз прийду, — велів маршалок. — Ага, теплого пиття занесіть до його покою.
— Бам! Бам! — раптом озвався дзиґар, що стояв у куті, й усі заклякли на місці. Хоч мій розум ще був затьмарений, я згадав, що ми зупинили всі дзиґарі в домі, як вмер ясновельможний. (АК: Такий звичай існує й досі. Правда, іноді годинники зупиняються самі.) Сей був найбільший, у вигляді прямокутної вежі з чорного дерева. Особливо моторошним було те, що годинник був накритий чорним сукном й обрисами скидався на людську постать.
Пан маршалок випив зі мною гарячого меду з гвоздикою і цитриною, обтер вуса й одразу приступив до справи. Хоч свічка не давала багато світла, я не міг не помітити, як він дуже постарів і змучився за останні дні. Навряд чи його гризла тривога за свою будучину, сам казав, що має невеличкий маєток біля Любліна, який приносить гарний прибуток. Якась тривога рвалась із його зів’ялого тіла, готова визирнути, заломити руки й заголосити: «Що тепер буде?». Але я не виглядав на такого, кому б довірилась його тривога — чужий, майже незнайомий, із пораненою душею.
— Хотів би з вашмосцем поговорити про одну справу, що могла б принести йому певну вигоду.
Я грішним ділом подумав одразу, що діло се стосується смерті ясновельможного, при якій я був присутній, може, маршалку треба, щоб я сказав одне замість іншого, щоби правда була гладка. А найліпше пристати з такою бесідою, коли чоловік кволий і присоромлений, і ще трохи не при собі. Ще недавно стояв перед челяддю в сорочці з простого полотна з дерев’яним православним хрестом на грудях, босий. Не те, щоб я приховував свою віру православну, але бачили мене і в костелі. Збоку могло виглядати, що я був одним, а прикидався іншим. Однак невдовзі мої підозри розвіялись. Маршалок сказав:
— Але не нині, хай пан спочиває. Не знаю, чи вигорить се діло, але як вигорить, то буду тішитися, бо знаю, що вашмосць чоловік поштивий і доброго роду, хоч стратив дуже. Тому хотів би пану допомогти, а ні, то придумаємо щось інше.
— Якби моя воля на те, а не воля натури, — відказав я, — то я б покинув сей осиротілий двір якнайшвидше, аби не бути тягарем.
Маршалок стис мені руку, і в очах його зблиснули сльози.
— І я б се зробив, але не примхи натури мене тут тримають, а обов’язок перед дорогим небіжчиком, який зростав на моїх очах. Я прошу пана прислужитися наостанок роду Гербуртів.
— Мав би за честь, але як?
— Я тут приніс клунок з одежею. Як буде заширока, то нехай пан під спід вдягне щось, аби добре лежала. А завтра зранку, як ясновельможна вдова і пан староста від’їздитимуть до замку в Добромилі, нехай пан у сій одежі вийде на ґанок. Оце все. Просто вийде. Я пошлю слугу по вашмосця.
Очі його метушились, щоб не зустрітись з моїми. Що він ховав у них, не знаю, однак я ще не зовсім прийшов до тями, аби просто про се спитати.
— Не питай, вашмосць, так треба. Спочивай, і щоб не вставав. Я сам погашу свічку.
Він дмухнув на свічу, прочинив двері, за яким стояв челядник зі смолоскипом, напустивши мені диму й у без того тісну комірчину, а далі все поринуло в темряву.
Невже мені всміхнеться Фортуна, що так досі обходила стороною? Маршалок боневицький — чоловік порядний і проникливий. Попри свої великі клопоти, певно, зауважив мою печаль і моє особливе становисько. Я міг би згинути тоді на Покрову, якби не вхопився за соломинку, а вона, бач, яка виявилась міцна. Чув я, що декотрі люди в старості, чуючи перед собою смерть, стають добрішими, милосерднішими. Одне діло дати на церкву, щоб прикрасити храм Божий, а інше — допомогти тишком-нишком, коли Бог бачить, а люде — ні. Тільки не міг я второпати, нащо мені виходити на ґанок. Хоч би не підвести маршалка.
Далі подумав я, що, мабуть, треба мені, як колись, ставити коло ліжка ночви з водою, тоді зразу прокинусь, ступивши у мокре й холодне. Дасть Біг, такого встиду більше не трапиться. (АК: Давній народний спосіб зупинити сновиду.)
Мене розбудили шум, біганина. Я викресав вогонь, запалив свічку, бо надворі лиш починало розвиднятись. Помолився, як завжди, на образок Матері Божої, що дав мені добромильський священик, а тоді згадав про клунок. Долівка була зимна, аж відізвалась давня рана у литці, а за нею занили плечі. Старість робить наші прокидання прикрими.
Клунок був величенький, але я не намацав там чобіт, а мені б придалися чоботи, бо мої з діркою. Але мене втішило, що одежа була відповідна — не німецька чи волоська, я таке не вдягнув би нізащо. Жупан, сукняна делія, підбита хутром, шапка. Ґудзики срібні. Спершу жупан видався мені синім, але коли розвиднилось, то виявився зеленим, трохи потертим. Але такої дорогої одежі я ще не мав. Вона ніби сама до мене тулилася. Тепла!
Я одягнув ще одну сорочку, аби не висів жупан, підперезався поясом в сірі та сині паси, перетканим золотими нитками. Шкода, що мої чоботи поганенькі, але їх не буде видно, як вдягну делію.
За якийсь час я був готовий і думав, чи йти мені самому, чи чекати, поки покличуть. Добре було б подивитись на себе в люстро. У тому залі, де я вчора сновидив, було дуже велике люстро, либонь, венеційське, правда, завішане тепер чорним, бо в домі небіжчик. Нічого, обійдуся. Якщо не брати до уваги, що в плечах зашироко, то можна сказати, що тіло моє прийняло обнову, й вона огорнула мене м’яко й делікатно, й гріла, наче мати. Побачили б сю одіж син і невістка — за неї село ціле можна купити. І оксамит, і сукно німецьке, і хутро з чорного лиса, і срібні ґудзики на додачу. Тільки шапка не по мені — голова моя більша. Але головне, щоб трималася.
Сів я склавши руки, і почало мені серце тенькати й коліна дрижати, а в голові колотитися-питати: нащо мене вбрав пан маршалок так пишно? Якби подарували, як раніше, се одне, а то попросили вбратись і вийти на ґанок, і то акурат, коли ясновельможна від’їздить. Одне добре, в домі людей багато, і то приїжджих, ніхто не буде на мене витріщатись, та й пан маршалок мені велів одягтися, сам одежу приніс.
Скрипнули за мною розсохлі двері і я ступив, як то кажуть, межи люди, що заповнили собою весь дім: гайдуки, пахолки, шляхтичі, білоголові, ченці. Я взяв керунок на ґанок, але не міг пройти. Тоді згадав, що можна вийти через чорний хід, для челяді, та обігнути дім, а там вже якось протиснусь. Звісно, дім не простий, а маґнатський, сюди злітаються як бджоли, так і трутні. Стрінув я двох єзуїтів, яких не бачив раніше, вони дали мені дорогу, притиснувшись до стіни, бо я тепер виглядав як вельможний пан. Ще би мені гонору набратись, а то ноги як з соломи, й у дірку в чоботі дме.
Я вийшов на задвірки, де були стайні й пекарня для челяді, звідки тягнуло духом печеного хліба. У себе вдома ми пекли хліб раз на тиждень, а тут, певно, частіше. В повітрі чулося, що буде відлига, дим стелився низько. Я молив Бога, щоб ніхто не побачив, як я талабую по кізяках, вбраний у пишні шати. Коли нарешті вийшов на головне подвір’я, то побачив, що все воно заповнене людьми, кіньми й саньми. На мене ніхто не дивився, поки я пробирався до ґанку, навіть дістав пару разів ліктем під ребра, і на ногу наступили. Врешті я побачив маршалка на ґанку, і він махнув мені рукою. Коли я підійшов ближче, то зрозумів причину того тлуму: запряжений повіз ясновельможної і сани, на яких стояла труна. Отже, пан Гербурт покидає Боневичі. Напевно, везуть його до Низького замку, бо він більший. Порішили на родинних сходинах вночі, і пан маршалок знав уже, що до чого. Я було подумав, що то лише ясновельможна вдова вибирається з дітьми, бо тут їй тісно, та й не любить вона Боневичі. Щось мені в серці стислося, і я перехрестився. Ще кілька днів тому бачив я живого й здорового Гербурта, а тепер тіло його лежить в простій домовині, й четверо гайдуків накривають її чорним сукном зі срібним гербом. Дужий гайдук втягнув мене наверх. Маршалок, розчервонілий від хвилювання, вхопив мене під руку й прокричав:
— Нехай вашмосць стане тут, ані руш. А ви, — звернувся він до гайдуків, — пильнуйте, аби хтось пана Северина не відтрутив.
Я стояв збоку від дверей, якими буде виходити ясновельможна з паннами. Першими вийшли ксьондз з Добромильського костелу і той, що приїхав учора, всі повклякали, почувся тихий плач. Ксьондз окропив труну святою водою і змовив молитву. А тоді вже вийшли вбрані в дорогу ясновельможна з дітьми і староста Пшерембський, і служба заголосила, проводжаючи пана господаря з дому. Я й сам незчувся, як мене почала підносити хвиля жалю: високо-високо, а тоді враз опускає вниз. Ясновельможна теж плакала, але не обіймала труну з тілом мужа, не вмлівала, тільки бгала в руці білу хустину, аж мені чомусь стало не по собі.
Я так і не дізнався, що хотів дізнатись: наскільки великий її жаль за мужем, з яким прожила 15 літ. Не було з нею нікого з її родини — ні з Заславських, ні з Острозьких, лиш я вбогий родич, але про мене вона вже, либонь, і не пам’ятала. Тільки й те, що признала колись і руку дала поцілувати.
Та господь з нею: в такий час їй потрібні отець, брат, щоб захистили від захланних та загребущих рук. А честь жіночу вбереже їй пишний княжий гонор, про се нема чого й турбуватись. Я бачив, як нахилився до неї пан Пшерембський, щось шепнув на вухо. Вона глянула на мене, як я стою на ґанку в одежі ясновельможного Яна Щасного, бо се могла бути тільки його одежа, маршалок низенький і худий, а ми з ясновельможним одного зросту й статури. І тоді вона побіліла, зойкнула й зомліла. Добре, тепер ніхто не скаже, що малжонка не вміє плакати за мужем як слід. Панночки перестрашились, закричали тоненькими голосами, вчепились за пана Пшерембського, а той дивився на мене з виразом великого подиву, наче побачив якусь прояву. Бо ж уночі я виглядав на мару, а не на уродзоного шляхтича.
Я стояв високо на ґанку і відчував якусь дивну втіху, забувши, що маю дірку в правому чоботі й ні шеляга за душею. То була лише мить, і я знав, що іншої такої в моєму житті певно не буде, бо се неможливо у моєму становиську. Я ж тепер, як те перекотиполе, що бачив колись у степах України.
Тому я відступив назад, у тінь, а потім сховався у дверях. Здається, я почав розуміти, для кого маршалок виставив мене на ґанку в одежі, що належала покійному Яну Щасному. Але чому він се зробив?
Одежа, що досі тулилася до мене, лагідно обіймала, стала враз мені немила: важка, а хижий вовчий дух ще й досі було чути. Це ж і кінь сполошиться. У тій одежі я й сам чувся вовком, загнаним у коло мисливців, що вигукують один поперед другого: ату його, ату!
Тож коли я прийшов до кімнатини, то скинув усе з себе і вбрався у свою звичну, правда, теж з чужого плеча, одежу, що цілком відповідала моєму невиразному й смутному становиську. То, виходить, я мав налякати ясновельможну княгиню, нещасну вдову? Щоб вона побачила в мені покійного мужа? Примару його, а примари — злі, шкодять живим. Примари — се те, що лишилось від чоловіка після смерті: його невдоволення, заздрість, несповнені бажання. Так мені колись пояснював отець, коли я побачив матінку-небіжку. Вона ходила по хаті, щось шукала по скринях та полицях, і від неї віяло зимним, таким немилим. Ми б так і не дізнались, що вона шукає, аж доки під ліжком не знайшовся срібний перстеник з перлами. Мати вигнала служницю, бо подумала, що то вона вкрала. Потім отець прикопав той перстеник у могилі, а сам поїхав шукати служницю. Бідолаха тепер служила в корчмі за харчі. Отець забрав її до себе і зробив ключницею. І всі казали, що він вчинив дуже мудро, бо полегшив муки нашої матусі на тому світі. Я мав тоді десять років, то все добре пам’ятаю. Може, се тутешній звичай — показувати удові подобу небіжчика, хтозна. Треба було спитати пана маршалка, для чого мені виходити на ґанок. Старий уже, сивий волос у бороді в’ється, а живу чужим розумом.
Рука моя потяглася до зшитка під подушкою, куди я записував слова ясновельможного в надії, що послужать мені опорою в тяжку хвилину. Відкрив зшиток там, де вклав сухий листок дубовий, і прочитав:
«Се я взяв з тих листів, що писав Гербурт у в’язниці в Кракові: «Хотів би я поставити супроти нападам любов, супроти війська невинність, а підданим кайдани зняти з ніг і покласти на серця». (АК: Цей текст цитує Владислав Лозинський у книзі «Правом і лівом». Ян Щасний був чудовим публіцистом, і образи, що він використовував, нелегко забути попри трохи важку мову.) Пам’ятаю, як мені сподобалось оте «покласти кайдани на серця», а тепер маю їх і на ногах, і на серці, хоч не служив ніколи старості мостиському. І ті, що на серці, тяжчі, ніж ті, що на ногах. Полакомився на обіцянки маршалка, а тепер ясновельможна мене знати не захоче. І піти звідси, втекти нема як: замерзну в сих горах.
Так я й просидів до вечора в кімнатині, здригаючись від кожного стуку та кроку коло своїх дверей, хоча стало тихіше, ніж учора. Багато людей пішло за саньми з домовиною, цікаві подивитись, як будуть стрічати пана-господаря в Добромилі. Потім я таки вийшов, бо в череві бурчало від голоду, і тепло, світло, звуки життя злагіднили мій біль. Я перекусив хлібом з вудженим м’ясом і запив грітим пивом. А далі вклався спати, чуючи себе сухим дубовим листком, який вітер заніс на чужину.
Так, тепер маю пута на ногах, а коли ж я їх не мав? Хіба коли був молодий і воював з турками. А поза тим кожен міг мене використати. Отець, бо син його первородний. Князям та панам великим потрібна була моя шабля. Зрештою, не думаю, що покійний ясновельможний теж міг чинити, що забажає. Кругом вовки зубами клацають на його статки. Знаю я, хоч і стану невисокого, що чим більша слава у чоловіка, тим менше він волі має. А волі хочеться.
Я вже засинав, коли зринула мені перед очима дорога зимова, отже, не моя, позаяк виїхав я з Тернівки після Спаса, після жнив у тестя, бо мої поля вже не були моїми. Я бачив останню дорогу Гербурта: від Боневич, попід гору, до Низького замку, витоптану кіньми та людьми, обабіч якої лежали неторкані сніги, такі високі, що дорога здавалась вирізаною в заметах. З дерев падали клапті відвологлого снігу, уся процесія дихала, парувала, а в труні лежав горілиць зі складеними на грудях руками мій благодійник і здригався, коли збентежені коні шарпали сани. Попереду саней їхала княгиня-вдова з паннами і білоголовими, а за труною пан Пшерембський, маршалок із секретарем, ксьондз, а решта наздоганяли пішо. Якби я був там, то теж би йшов пішо. А там почався власне сам Добромиль, і дорога перестала бути дорогою, бо сніг втолочили так, як на току, і моє серце лунко билося в тій порожнечі, замкнутій будинками міщан і шляхти, крамничками, з ратушею посередині. З ратуші повиходили радці й лавники на чолі з бургомістром, плач осиротілого люду позаганяв ворон на дах костелу, а згори долинув жалобний подзвін із добромильської обителі, куди так рвалась моя душа, а тіло не могло здолати зимові перепони. Пахло хлібним димом, бо свята скінчились і скінчився хліб, треба новий пекти.