Ціпов'яз - Коцюбинский Михаил Михайлович

Тихою хо­дою, лед­ве сту­па­ючи на­том­ле­ни­ми но­га­ми по свіжій ріллі, йшов за плу­гом па­ру­бок Се­мен Во­рон. Сиві кру­то­рогі во­ли, по­ма­ху­ючи ро­га­ти­ми го­ло­ва­ми, поспіша­лись з го­ри в до­ли­ну на спо­чи­нок, бо Се­мен нині тро­хи припізнив­ся, до­орю­ючи панський лан. Справді, бу­ло не­ра­но. Осіннє сон­це дав­но вже схо­ва­лось за го­рою, заб­ра­ло з со­бою й проміння; лиш хо­лод­не не­бо ки­да­ло на чор­ну зем­лю бла­кит­не сяй­во, ди­ха­ло хо­ло­дом й вогкістю.

Сумна та неп­ривітна кар­ти­на бу­ла пе­ред очи­ма в Се­ме­на: спра­ва і зліва, скільки оком за­хо­пиш, чорніли свіжою ріллею зо­рані на зяб­лю го­ри, а в ярах та ви­до­лин­ках бу­ло ще чорніше, ще сумніше… Десь да­ле­ко, край не­бос­хи­лу, здійма­лась си­ва імла, ви­пов­ня­ла повітря… Чор­ни­ми яра­ми по­ко­тив­ся білий ту­ман, оде­жа вкри­лась дрібненькою ро­сою… Вог­кий хо­лод зціплю­вав кров у жи­лах, дой­мав до кос­тей… Вгорі - тем­не, неп­ривітне не­бо, долі - хо­лод­на, мок­ра зем­ля і більш нічо­го…

І вто­ма від ціло­ден­ної важ­кої праці, і хо­лод, і ся сум­на кар­ти­на ми­мохіть на­су­ва­ли мрію про теп­лу ха­ту, га­ря­чу стра­ву, су­ху постіль, а Се­ме­нові як­раз тре­ба бу­ло но­чу­ва­ти в полі, укупі з нічліжа­на­ми, та­ки­ми ж най­ми­та­ми, як і він, бо до еко­номії бу­ло да­ле­ко. Так пан звелів, щоб па­руб­ки не зга­яли ча­сом якої го­дин­ки… Се­мен важ­ко зітхнув, зга­дав­ши про се, і поспішив­ся за во­ла­ми, що са­ме збіга­ли з го­ри в до­ли­ну, де та­бо­ром роз­та­шу­ва­лись на ніч па­руб­ки.

Семен розп­ряг волів, пус­тив їх на па­шу, а сам при­мос­тив­ся білля па­рубків. Нічліжа­ни ве­че­ря­ли, чим хто мав. Стра­ви не ва­ри­ли, ба­гат­тя не розк­ла­да­ли, бо лісу не бу­ло поб­ли­зу. Се­мен ви­тяг з тор­бин­ки хліба, кілька яб­лук і на­ма­цав нас­поді шма­ток са­ла, кот­ро­го він не клав ту­ди. "Дом­на!" - про­май­ну­ло в го­лові йо­го, і він по­чув, що який­сь промінь загрів йо­го сер­це, ося­яв пітьму, що опо­ви­ла ди­ти­ну, розвіяв гус­тий ту­ман… Так, се йо­го Дом­на піклується про йо­го, си­ро­та, най­мич­ка, що слу­жить ра­зом з ним у дворі; йо­го лю­ба Дом­на, що не­за­ба­ром ста­не йо­го вірною дру­жи­ною. Бідна дівчи­на! Скільки во­на го­ря прий­ня­ла від тих са­мих панів, на кот­рих ро­бить! Скільки на­ру­ги! І чо­му во­на му­сить так тяж­ко пра­цю­ва­ти на шма­ток хліба, той гіркий та со­ло­ний шма­ток, ко­ли пан­ноч­ка, доч­ка діди­ча, жи­ве в роз­коші, нічо­го не роб­ля­чи? Чо­му во­на ро­ди­лась бідною му­жич­кою, чом не пан­ноч­кою? Чо­го в них та­ка не­од­на­ко­ва до­ля?..

Семен стри­во­жив­ся. Він помітив, що з ним по­чи­нає діятись те, чо­го він так бо­яв­ся. "Дурні дум­ки", як він на­зи­вав їх, "дурні пи­тан­ня", на які він не вміє да­ти відповіді, по­чи­на­ють му­чи­ти йо­го, за­ко­ло­чу­ва­ти спокій, гно­би­ти сер­це й мо­зок.

- Хай йо­му цур! - сплю­нув Се­мен і рішивсь відка­рас­ка­тись від дур­них ду­мок. Він гля­нув на зо­ра­не по­ле і сли­ве си­ломіць нап­ря­мив свої ду­ми на що­ден­ну ро­бо­ту. "Скільки-то ще до­ве­деться ви­орать пансько­го ла­ну? Чи вспіємо за два дні?.. Де там, де там! Ще то­го по­ля - безмір! І скільки ж то ланів, скільки тої землі в од­но­го чо­ловіка? Чо­му се так, що пан має не­об­ме­жені грун­та, а мені не дав бог і клап­ти­ка землі?" - не­помітно для се­бе звер­нув Се­мен на тую ж стеж­ку. "От те­пер, - ма­рив Се­мен, - пан си­дить десь біля сто­ла в гарній теплій хаті, а Дом­на по­дав на стіл ве­че­рю, га­рячі, смачні стра­ви, а я, нап­ра­цю­вав­шись за цілий день на полі, на­то­мив­шись, що й но­га­ми не здвиг­ну, му­шу, мов пес той, мерз­ну­ти на мокрій землі? Де ж прав­да?.. Бо­же! - сха­ме­нув­ся Се­мен.- Чо­го ме­не такі дум­ки мо­ро­чать? Ад­же ро­зумні письменні лю­ди (хоч би й брат мій Ро­ман - на­що письмен­ний, навіть за пи­са­ря в селі слу­жить) ка­жуть, що так во­но му­сить бу­ти, що інак­ше не бу­де… А па­ни? Ад­же во­ни див­ляться у письмо, зна­ють, що гріх, як на світі тре­ба жи­ти по правді, не те, що я - тем­ний - див­люсь і не ба­чу, мов той заєць, що ле­жить, витріщив­ши очі а нічо­го не ба­чить… Тільки.. тільки… Чо­го ж се бог сот­во­рив од­но­го чо­ловіка, а не двох: па­на й му­жи­ка? Чо­го се так? Чо­го?.."

Семен ле­жав горілиць, звер­та­ючись з своїми пи­тан­ня­ми до не­ба, а во­но, хо­лод­не та тем­не, бай­дуж­но бли­ма­ло зіроч­ка­ми у відповідь на ті га­рячі пи­тан­ня бідно­го най­ми­та.

І враз ізга­да­лись Се­ме­нові йо­го літа ди­тячі. Яс­но, ви­раз­но, мов пе­ред очи­ма, вста­ла в йо­го пам'яті од­на подія, що роз­бур­ка­ла в де­ся­тилітньому хлоп­цеві мо­зок, вки­ну­ла в сер­це зер­но но­вих, не діто­чих ба­жань.

Се бу­ло літом, са­ме в жни­ва, Се­мен пас ху­до­бу. Во­ли та те­ля­та розб­ре­лись по то­лоці, а він, ле­жа­чи в хо­лод­ку під по­лукіпка­ми, виг­ра­вав на сопілці якусь су­мо­ви­ту дум­ку. Дум­ка обірва­лась на ти­хо­му жалібно­му тоні, сопілка вис­лиз­ну­лась з рук, і Се­мен зап­лю­щив очі, за­ко­ли­са­ний тою чу­до­вою ти­шею, що бу­ває ви­пов­не­на уся­ки­ми згу­ка­ми: і дзвінкою піснею жай­во­рон­ка, і дзиж­чан­ням польових мух, і ти­хим ме­лодійним ше­лестінням стиг­ло­го жи­та, підріза­но­го сер­па­ми.

Враз за по­лукіпка­ми, в житі, по­чу­лась роз­мо­ва. Се­мен розп­лю­щив очі, підвівся і нас­то­ро­шив ву­ха.

- Нема там, до­ню, хоч шма­точ­ка хліба? - ви­раз­но по­чув­ся ста­ре­чий го­лос,

- Нема, ма­мо… Та­же вчо­ра поїли… - роз­тяв­ся дзвінкий, але сум­ний-пре­сум­ний го­лос.

Затихло.

- Ні, я так не мо­жу… си­ли не стає… Скільки ж то день мо­ри­лись го­ло­дом… а сьогодні й рісоч­ки в роті не бу­ло, аж ме­не ко­ло сер­ця пе­че, аж мені млос­но… А тут жни… Гос­по­ди! Чи то­му бо­гові хліба шмат­ка жал­ко для нас, бідних, чи що?.. От жит­тя!.. І… де… та смерть… моя… за­подіяла­ся?.. - Чут­но ста­ло го­лос­не хли­пан­ня, чут­но бу­ло біль, му­ки го­ло­ду в то­му пла­чу…

- Цить, до­ню, цить… не сва­ри­ся з бо­гом… пе­ре­терпімо…

Семена зня­ла цікавість, і ра­зом який­сь ост­рах об­гор­нув йо­го. Він по­ти­хеньку обійшов по­лукіпок, наб­ли­зив­ся до жи­та і заг­ля­нув, що ро­биться на ниві. Кар­ти­на, яку він по­ба­чив, ду­же вра­зи­ла йо­го. На стерні, під по­лукіпком, сиділи дві жінки. Мо­ло­ди­ця, з блідим, змарнілим об­лич­чям, з нер­во­вим поспіхом ви­ти­ра­ла ру­ка­вом свої зап­ла­кані очі; ста­ра сиділа не­по­руш­но, схи­лив­ши побіден­ну го­ло­ву, і рясні сльози зро­ша­ли її ста­ре­чий вид.

Семен по­чув, що йо­го стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Він ніко­ли не ба­чив, щоб до­рослі пла­ка­ли в го­ло­ду, і якось зра­зу, ди­тя­чим чут­ли­вим сер­цем збаг­нув весь трагізм сце­ни. Ру­ка йо­го ми­мохіть опус­ти­лась на тор­бин­ку з хлібом, що висіла че­рез пле­че. Та тор­бин­ка за­ва­жа­ла йо­му, він се якось зра­зу по­чув. Йо­му ста­ло прик­ро, навіть со­ром­но ма­ти хліб… Сквап­но, ха­па­ючись, ски­нув він тор­бин­ку в хлібом і, весь чер­во­ний, за­со­ром­ле­ний, наб­ли­жавсь до жінок.

- Тітко!.. не плач­те, тітко… ось хліб.

Семенові зда­ло­ся, що то хтось дру­гий про­ка­зав тії сло­ва, - та­ким чуд­ним, не своїм го­ло­сом бу­ли во­ни ска­зані.

Молодиця зди­во­ва­но гля­ну­ла на Се­ме­на чер­во­ни­ми від сліз очи­ма і нічо­го не відповіла. Ста­ра ще дуж­че зап­ла­ка­ла. Се­мен сто­яв ні в сих, ні в тих, три­ма­ючи в ру­ках тор­бин­ку, не зна­ючи, чи за­ли­ши­ти­ся тут, чи тіка­ти… Кров при­ли­ну­ла йо­му до го­ло­ви, в ушах за­шуміло… Се­мен впус­тив на зем­лю тор­бин­ку, а сам мет­нувсь на­зад… Він біг стер­нею, на­че тікав від ко­го, і чув, що йо­му чо­гось со­ром­но, що в серці здіймається злість, а про­ти ко­го злість - він і сам не знав. Йо­му хотілось зігна­ти ту злість на чім-не­будь, і він пож­бур­нув ціпком у ко­ро­ву, що пас­лась на межі.

- А-а, ти, бісо­ва ху­до­ба, бо­дай те­бе вов­ки із'їли!.. А ку­ди?..

Ціпок зас­вистів у повітрі, ко­ро­ва стриб­ну­ла і побігла далі, а Се­мен й не ба­чив сього: він про­жо­гом вбіг на ме­жу поміж жи­та і при­чаївся у ви­со­ко­му житі. Спер­шу він тільки чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, а далі, тро­хи зас­по­коївшись, по­чав при­га­ду­ва­ти собі сце­ну, що пе­ред хви­ли­ною ба­чив. На­да­рем­не ди­тя­чий мо­зок пра­цю­вав над пи­тан­ням. чо­го се одні ма­ють що їсти, а другі пла­чуть з го­ло­ду? Відповіді не бу­ло ніякої. Не­за­ба­ром ду­ми пе­рей­шли в мрії…

"От як­би я був па­ном, - ма­рив Се­мен, - я б мав ба­га­то-ба­га­то гро­шей, хліба, усього… Я б кон­че дізна­вавсь, хто го­ло­дує, та да­вав би йо­му хліба, стра­ви, одежі, щоб не бу­ло в селі го­лод­них та бідних… Та хіба то так важ­ко па­ном зро­би­тись? Тре­ба тільки та­ку книж­ку вив­чи­ти. От Ро­ман­ко наш вчить тую книж­ку, ка­же, що хо­че па­ном бу­ти. "Їзди­ти­му, - ка­же, - в такій ха­тині на ко­ле­сах, з здо­ро­ви­ми шиб­ка­ми, як ча­сом наш пан їздить!.." Он він який, Ро­ман­ко наш!.. Невідмінно вчи­ти­мусь. Поп­ро­хаю Ро­ман­ка, вів мені про­ка­же…"

І так притьмом за­баг­ло­ся Се­ме­нові вчи­ти­ся, що бідний хло­пець не міг до­че­ка­ти, аж со­неч­ко за­ко­титься за обрій, і пог­нав то­вар з по­ля раніше, ніж зви­чай­но.

Романко за­ре­го­тавсь зра­зу, по­чув­ши ба­жан­ня Се­ме­но­ве вчи­тись, але, тро­хи по­ду­мав­ши, зго­див­ся.

- А що мені да­си за на­уку? - пос­пи­тав він бра­та.

- Та що ж тобі да­ти?

- Сопілку да­си?

- Дам! - рішив Се­мен, хоч йо­му ду­же жаль бу­ло сопілки.

- А пліті на бриль да­си? Ти ж собі на­ла­го­див!..

- Дам! - зго­дивсь Се­мен і на се.

Романко на­ла­пав на по­лиці ста­ру, за­яло­же­ну гра­мат­ку, і хлопці по­да­лись у сто­до­лу. По­ча­лось вчит­тя. По­важ­но, з ост­ра­хом, на­че до пер­шої сповіді, прис­ту­пивсь Се­мен до гра­мат­ки і сил­ку­вав­ся та­ким са­мим, як в Ро­ман­ка, го­ло­сом про­ка­зу­ва­ти за ним: аз, бу­ки, віди… Вчит­тя скінчи­лось, але в го­лові Се­ме­новій усе лу­на­ли чудні сло­ва, яких він не ро­зумів. Навіть уночі прис­ни­лись йо­му ті кар­люч­ки, хрес­ти­ки, буб­ли­ки, що про­зи­ва­ються літе­ра­ми, і Се­мен кра­ще вив­чив їх уві сні, ніж увіч. На дру­гий день Се­мен знав цілу аз­бу­ку. По­ча­лись скла­ди. Бра, вра, мра пішло трудніше. Се­мен ніяк не міг склас­ти до­ку­пи літер, а два­над­ця­тилітнього вчи­те­ля бра­ла не­терп­ляч­ка - і він скуб уч­ня за чуп­ри­ну, кру­тив ву­хо. Се­мен усе терпів та все пе­рек­ру­чу­вав, на­ма­га­ючись склас­ти як тре­ба. "Осе, - ду­мав він, на­мо­рив­шись по лекції, - по­ки ста­неш па­ном - тре­ба ба­ла­ка­ти по-пта­ши­но­му. Кра-кра! - зга­дав він скла­ди. - Се зовсім, як во­ро­на. Або ку-ку! - на­че зо­зу­ля кує". Йо­му навіть по­чу­лось, що над го­ло­вою заск­ре­го­та­ла со­ро­ка: че-че-че!.. зацвірінькав го­ро­бець: цвірінь! цвірінь!.. "Нев­же й це бу­ло нині в книжці?.. Ні, не бу­ло, се, ма­буть, завт­ра бу­де…" - ду­мав сон­ний хло­пець, за­си­па­ючи на лаві.

Вчиття по­су­ва­ло­ся по­волі, а все ж по­су­ва­ло­ся. Од­нак, нев­ва­жа­ючи на те, що Се­мен по­бо­ров перші труд­нації син­те­зу і міг вже аби­як чи­та­ти дру­ко­ва­не, в йо­му, не­помітно для йо­го са­мо­го, зрос­та­ла нехіть до вчит­тя, до книж­ки. Се­мен не ро­зумів то­го, що сто­яло в книжці, а Ро­ман­ко чи не тя­мив сам, чи не хотів роз­повісти до ла­ду, лиш за кож­ним ра­зом з пре­зирст­вом здви­гав пле­чи­ма, ла­явсь "мудьом со­ло­ним" та "не­роз­чов­пою", а то й цілком по­ки­дав лекцію. Далі Се­мен не раз помічав, як дівча­та та па­руб­ки глу­зу­ють з тих, що, по­вер­нув­ши з мос­калів, на­ма­га­ються ба­ла­ка­ти "по-панськи", і як він не раз й сам ре­го­тавсь, по­чув­ши яке ку­мед­не нерідне сло­во. Йо­му ча­сом чуд­но бу­ло слу­ха­ти, як Ро­ман­ко хва­лив­ся хлоп­цям своєю панською мо­вою та плес­кав та­ке, що й ку­пи не дер­житься. І Се­мен со­ро­мив­ся ви­хо­пи­тись з яким іспанським" сло­вом, бо йо­му зда­ва­лось, що во­но ще по­ганіше бриніти­ме, ніж з уст Ро­ман­ко­вих.

Романко хо­див до шко­ли, при­но­сив якісь книж­ки від вчи­те­ля та час­то-гус­то го­лос­но ма­рив про те, що то бу­де, як він вив­читься та зро­биться ве­ли­ким па­ном. А бу­де от що. На­сам­пе­ред пос­та­вить він собі "двір", та­кий ви­со­кий, як дзвіни­ця, або й ви­щий, а сам сидіти­ме в кімнаті на стільчи­ку та ди­ви­ти­меться крізь вікно, як "му­жи­ки", про­хо­дя­чи повз двір, здійма­ти­муть шап­ку та кла­ня­ти­муться па­нові… і то зда­ле­ку, бо він не зве­лить слу­гам пус­ка­ти їх у двір, щоб йо­му й не тхну­ло в гор­ни­цях "мудьом со­ло­ним". По­то­му ку­пить дві па­ри бас­ких ко­ней та візок з шиб­ка­ми, поїде в містеч­ко й за­ку­пить в жи­да крам­ни­цю з уся­ким доб­ром… Ні, кра­ще. він оду­рить жи­да, ска­же йо­му: "Прий­ди завт­ра за грізни­ми", а як жид прий­де, то зацькує йо­го со­ба­ка­ми і гро­шей не дасть… А щоб гро­шей не мен­ша­ло, то він візьме му­жиків "у шо­ри". Що то та­ке - "взя­ти му­жиків у шо­ри" - Ро­ман­ко й сам не знав. Він чув сей ви­раз від батька, ко­лишнього еко­но­ма пансько­го, і чва­нив­ся ним, мов доб­ром яким.

Семенові не­по­га­ним ви­да­лось ма­ти "двір" ви­со­кий, мов дзвіни­цю, та їзди­ти впро­тяж бас­ки­ми кіньми, але вів пле­кав інші мрії в ди­тя­чо­му серці і якось несміли­во звірив­ся Ро­ман­кові, що хо­че бу­ти ба­га­тим па­ном, аби за­по­ма­га­ти бідних.

Романко за­ре­го­тавсь спер­шу, по­то­му ви­ла­яв йо­го "мудьом" і відтяв впев­не­но, що та­ких дур­них панів не­має й не мо­же бу­ти… Се­мен мав бра­та за ду­же ро­зум­но­го і хо­ча не по­няв йо­му цілком віри, од­нак надія на панст­во тро­хи поблідла, а охо­та, до вчит­тя й геть-то змен­ши­лась. Оден ви­па­док пок­лав кінець вчит­тю.

Семен ду­же лю­бив свою неньку - ста­ру На­уми­ху, як її про­зи­ва­ли на селі. Він знав, що не хто, як ма­ти, зас­ту­питься за йо­го пе­ред батьком, що во­на спра­вед­ли­ва й ніко­ли не грим­не на без­вин­но­го, хоч ніко­ли й не по­да­рує ви­ни. Не так, як батько, яко­го Се­мен не лю­бив, а бо­яв­ся: батько все тяг­не за Ро­ман­ком - своїм пес­тун­чи­ком. То­му-то Се­мен звик більш віри­ти неньці, ніж батькові, більш ша­ну­ва­ти її, ніж батька.

Наумиху зва­но ста­росвітською жінкою. І справді, во­на бу­ла тяж­ким во­ро­гом то­го, хто калічив рідну мо­ву, ла­мав прадідівські зви­чаї або пнув­ся в па­ни, на­ма­га­ючись ста­ти ви­щим за се­ля­ни­на. На­уми­ха всіх та­ких на­зи­ва­ла "адеськи­ми шар­ла­та­на­ми" і грізно ма­ха­ла ру­кою, прок­ли­на­ючи зрад­ників ста­росвітщи­ни. Боліло в неї сер­це ди­ви­тись, як її Ро­ман­ко хо­дить до шко­ли, чу­ти, як він гор­дує рідною мо­вою, відби­вається від хлібо­робст­ва, - і ста­ра не раз сва­ри­ла­ся з чо­ловіком, що рішив до­вес­ти діло до краю - ви­вес­ти си­на "в лю­ди", себ­то в пи­сарі при во­лості або в при­каж­чи­ки при еко­номії.

Бачила На­уми­ха, що нічо­го не зро­бить з чо­ловіком, і зап­ри­сяг­лась не по­пус­ти­ти хоч Се­ме­на до за­гу­би, не да­ти йо­го на по­та­лу чуд­ним батько­вим за­ба­ган­кам. Досі На­уми­ха не зна­ла, що Се­мен вчиться гра­мо­ти, бо хлопці, щоб не за­ва­жа­ти в хаті, вчи­лись або в клуні, або в сад­ку чи деінде. Але од­но­го ра­зу над­ворі бу­ло хо­лод­но, і во­ни роз­та­шу­ва­ли­ся з книж­ка­ми в хаті. На­уми­ха аж скипіла, по­чув­ши як її Се­мен­ко сле­бе­зу­вав з навісної книж­ки.

- А се що? - скрик­ну­ла во­на на всю ха­ту, аж хлопці жах­ну­лись з нес­подіван­ки.- А се що за ви­гад­ки? Ще я не діжда­ла­ся, щоб ти, за­панівши, гор­ду­вав матір'ю-му­жич­кою?! Так ти ж не діждеш, ся­кий-не-та­кий си­ну!.. - І На­уми­ха, як оком миг­ну­ти, вхо­пи­ла гра­мат­ку та вки­ну­ла її у піч. Не­щас­на гра­мат­ка по­чорніла, за­ди­ми­лась, а далі спах­ну­ла яс­ним по­лум'ям, аж в хат! ста­ло видніше.

Хлопці пе­ре­ля­ка­но ди­ви­лись то на па­ла­ючу книж­ку, то на грізну пос­тать сер­ди­тої ма­тері й не зна­ли, що їм чи­ни­ти. А На­уми­ха хви­лю­ва­лась.