Ці почуття не давали мені спокою, виснажували мене. Після того як Ходжа став головним астрологом, наші володіння в Гебзе, прибутки суттєво збільшилися. Ходжа не відчував потреби у додаткових заробітках, вільного часу в нього достатньо, а обов'язки полягали в тому, щоб вчасно з'являтися на бесіди з падишахом. Час від часу ми від'їжджали до Гебзе, відвідували заненедбані вітряки, навідувалися у села, де першими нас зустрічали гігантські пси-пастухи, звіряли рахунки, щоб виявити, на скільки нас надурили довірені нам урядовці, інколи писали оповідання для падишаха, але це вже не давало нам радості, на цьому й закінчувалися всі наші розваги. І якби я не наполягав, Ходжа позбавив би нас єдиної розради — зустрічі з жінками, які пашіли життям у серпанку парфумів; зізнаюся, зустрічі давали нам велику втіху.
Ходжа був у розпачі, його дратувало, що падишах, користуючись деяким затишшям, — аскери на чолі з пашами залишили Стамбул заради походу на Німеччину та блокади фортеці на острові Кріт — попри вмовляння матері, знову оточив себе раніше вигнаними з двору торохтіями та шахраями. Ходжа ненавидів цих телепнів, тому мав намір не з'являтися у їхньому товаристві і таким чином продемонструвати свої переваги, однак з волі падишаха йому все ж декілька разів довелося слухати нісенітниці цих дурнів. На тих збіговиськах обговорювали питання, чи мають тварини душу, а якщо так, то які; які звірі потраплять у пекло, а які в рай; як відрізнити мідію-самицю від мідії-самця; чи кожного ранку сходить нове сонце, чи те ж саме тощо. Після таких «посиденьок» Ходжа повертався геть виснаженим, утративши будь-яку надію, у розпачі він кричав, що якщо ми не реалізуємо свій проект, то падишах назавжди вислизне з наших рук.
Я радісно підтримував Ходжу, адже він вів мову про «наші» проекти, про «наше» майбутнє. Щоб оцінити вчинки падишаха, зрозуміти його, я дістав старі зошити, куди впродовж років записував усе, що відбувається, впереміж зі спогадами. Намагався, виходячи зі слів падишаха, зрозуміти хід його думок, та, на жаль, ніякої логіки не помітив. Ходжа носився зі своїм проектом небаченої зброї, який буцімто мав нас урятувати, й ще цілою купою надокучливих ідей і, здається, зовсім не помічав неминучого наближення «армаґеддону». Так минуло ще кілька місяців.
Невже під «армаґеддоном» ми розуміли роздробленість імперії, яка вже була не за горами? Пригадую, як на стіл ми клали мапу й з невимовним смутком висували припущення, які країни, а потім гори, ріки відійдуть від імперії. А часом нам здавалося, що «армаґеддоном» може стати непомітне заміщення людей одне одним та зміна вірувань. Нам уявлялося, як одного дня стамбульці прокинуться у своїх теплих ліжках зовсім іншими людьми, вони у розпачі не знатимуть, як вдягати звичне вбрання, не пам'ятатимуть призначення мінаретів. А, можливо, «армаґеддон» означав усвідомлення переваг оточуючих та бажання уподібнитися їм? Так, Ходжа просив мене розповісти про моє життя у Венеції, і після цього ми порівнювали тутешніх, які виряджалися у спіднє та черевики, з односельчанами з моїх спогадів, тими «іншими».
Занурившись у мрії, ми не зважали на плин часу, та, трохи оговтавшись, вирішили поділитися своїми думками з падишахом, це була наша остання надія. Нам здавалося, що наші мрії, подані у всіх барвах, схвилюють падишаха. Не один місяць тихими довгими ночами ми схвильовано і дещо меланхолійно виписували на папері картини, які малювала нам уява, — згорблених селян; розмитих доріг; недобудованих хат; темних, спустошених вулиць; покірних божих рабів, які за традицією шепочуть молитви, не розуміючи змісту; заклопотаних матерів зі змореними батьками; нещасних, яким не стало життя, щоб описати побачене в чужих краях; зіпсованих механізмів; заплаканих, які згадували щасливу минувшину; кудлатих вуличних псів, із запалими від голоду боками; обезземелених селян; безробітних, які безцільно тиняються вулицями міста; забобонного неосвіченого люду; воєн, що закінчилися поразками. А далі ми продовжили книжку моїми трохи призабутими спогадами. Це були яскраві сцени щасливих миттєвостей мого життя з братами, батьками у Венеції, сцени мого шкільного буття. Підготовлена книжка мала б стати пересторогою для падишаха, мовляв, погляньте, так живуть інші, які можуть нас перемогти, і треба діяти, якщо ми хочемо щось змінити. Замість епілогу, переписаному нашим товаришем каліграфом-шульгою, ми розмістили обожнюваний Ходжею вірш, своєрідний заспів до загадок та таємниць, які криються у наших головах — повнісіньких шаф. Завуальованість чарівного вірша завершувала чи не найкращу з написаних нами з Ходжею книжок.
Не збігло й місяця після того, як Ходжа вручив падишаху написане рісалє,[43] і ми отримали султанську згоду на виготовлення небаченої зброї. Звісно, ми були вражені своїм успіхом, хоча важко було збагнути, яке місце у цьому посідала наша книжка.
Розділ 9
Напевне, коли падишах казав: «Ну ж бо, зроби ту неймовірну зброю, від якої завмиратиме серце наших ворогів», — він випробовував Ходжу, а може, йому наснився сон, який навмисне приховано від Ходжі, чи, може, він хотів натякнути матері та пашам, які своїми безкінечними настановами не давали йому спокою, що серед його оточення невігласів є люди, варті уваги, а може, гадав, що, поборовши чуму, Ходжа приголомшить ще одним дивом, а може, на нього і справді вплинули оповіді про «армаґеддон», який ми описали на сторінках книги, а може, падишаха настрахала не катастрофа, а військові поразки та ймовірність скинення з престолу і заміщення братом. Ми заморочилися цими думками, підраховуючи можливий прибуток, який отримували б від селищ, нерухомості, оливкових садів, які падишах мав виділити нам, щоб мати гроші на розроблення зброї.
Врешті падишах заявив, що його дивували наші сумніви, адже впродовж років ми писали ці численні книжки та дарували йому, а коли він повірив — ми завагалися. Збулося! Падишах серйозно зацікавився тим, що вирувало в глибинах нашої свідомості. Ходжа не давав мені спокою: хіба це не перемога, на яку ми так довго чекали?
Так, це була перемога, яку ми розділили між собою, і взялися до справи; я був щасливий, найбільше уболівав за результати, в той час як Ходжа переймався іншим. Наступні шість років, витрачені на проектування та виготовлення зброї, виявилися найскладнішими у нашому житті. Не тому, звісно, що ми працювали з порохом, чи тому, що нас виснажувала заздрість ворогів, атому, що всі з нетерпінням очікували нашої поразки чи тріумфу, ми теж із острахом очікували цього.
Першу зиму пробайдикували, працюючи за столом. Зізнаюся, були схвильовані жагою невтомної та плідної праці над проектом тієї небаченої зброї, що мала знищити наших ворогів, однак мало уявляли, яким буде кінцевий результат. Врешті, вирішили попрацювати з порохом. Звернулися до досвіду, набутого під час влаштування феєрверкового видовища, ми вмощувалися у прохолодній тіні крислатих дерев, у той час як найняті робітники, виготовлюючи за нашими вказівками порох, випробовували його десь подалі. Через гуркіт збігалося ціле юрмисько з усього Стамбула. Галявини, де ми виготовляли гармати з довжелезними дулами, розміщали мішені та намети, заповнювалися роззявами так, ніби очікувалося масштабне народне гуляння. Якось уже наприкінці літа, на велике здивування, до нас завітали його величність падишах.
На його честь ми влаштували справжнє дійство — стогнали небо і земля, потім ми показали бочки, заповнені сумішами пороху, снаряди, гармати, макети форм ще не відлитих стволів, проекти самозапальних ракет. З-поміж усього найбільший інтерес падишах виявив до мене. Спочатку Ходжа намагався тримати мене подалі від нього. Та лишень феєрверкове видовище почалося і він побачив, як я нарівні з Ходжею керую дійством, віддаючи накази та відповідаючи на питання, цікавість його зросла.
Через п'ятнадцять років, коли я вдруге опинився перед його величністю, він дивився на мене як на людину, яку ніби й знав, та не міг упізнати. Мав вигляд людини, яка із заплющеними очима намагається второпати, що за плід смакує. Вустами я торкнувся піл його шат. Падишах не розгнівався, дізнавшись, що впродовж двадцяти років мого перебування тут я так і не навернувся до мусульманської віри. Його поглинали інші думки: «Невже двадцять років? — зірвалося з його вуст. — Дивина, та й годі!» Раптом він торкнувся того крамольного питання: «Це ти вчиш їх усього цього?» Не чекаючи на відповідь, вийшов з нашого вицвілого й засмерділого селітрою намету й попрямував до прекрасного білого коня. Враз він зупинився й повернувся до нас з Ходжею, ми саме пліч-о-пліч вишикувалися перед його величністю. Падишах зиркнув на нас так, ніби побачив одне з неперевершених чудес, яке Всевишній створив, щоб угамувати гординю смертних і ще раз продемонструвати їх нікчемність: нехай це буде довершений юнак-карлик чи неймовірно схожі одне на одного брати-близнюки.
Вночі не зміг зімкнути очей, все думав про нього, падишаха, і, треба сказати, зовсім не так, як Ходжа. Той знай з презирством його критикував, я ж вирішив, що ніколи собі не дозволю прискіпливо, з відвертою неповагою, ставитися до падишаха. Мені сподобалася його незворушність, приємне обличчя та поведінка розбещеного юнака, що звик сміливо виголошувати те, що спадає йому на думку. Мені хотілося бути схожим на нього чи принаймні стати його товаришем.
Ходжа трохи вгомонився, а я у ліжку в очікуванні сну раптом подумав, що падишах не та людина, яку можна обвести круг пальця та дурити, тому мені захотілося розповісти йому все. Але що — все?
Моя особлива увага до падишаха виявилася не однобокою. Якось Ходжа, попри сильне небажання, сказав, що падишах волів бачити й мене, тож цього разу до двору ми пішли вдвох. То був чудовий осінній день, повітря пахло морем та водоростями. Весь ранок ми провели у гаю, всипаному опалим червоним листям, біля штучного озера з лотосами, жовтими квітками латаття, оточеного розлогими чинарами та ергуванами. Падишахові хотілося говорити про жаб, якими кишіло озеро. Ходжа обмежився класичними фразами-відмовками. Падишах ніяк не відреагував на Ходжеву нечемність, що, треба зізнатися, дуже мене здивувало. У полі його зору був лише я. Досить детально довелося розповісти про механізм руху жаб, кровообіг, про те, що уразі обережного вичленування з організму серця, воно ще тривалий час битиметься, про комах, якими жаби живляться. Мені навіть довелося просити калям та аркуш паперу, щоб наочно продемонструвати еволюцію озерних жаб від відкладеної ікринки до зрілої мешканки водоймищ. Падишах захоплено спостерігав, поки я малював очеретяним калямом зі срібного прибору, інкрустованого рубінами, який принесли з двору. Він із задоволенням слухав казки про жаб, які я пам'ятав ще з дитинства, коли мова зайшла про принца, що цілує жабу, його обличчя скривилося від огиди, при цьому він не був схожий на молодого невігласа, яким малював його Ходжа, швидше нагадував юнака, котрий цікавився наукою та мистецтвом. Під кінець нашої незабутньої зустрічі, впродовж якої Ходжа тільки те й робив, що хмурився, падишах, уважно розглядаючи малюнки жаб, які тримав у руках, сказав: «Мав підозру, що саме ти вигадуєш оповідання. Виходить, малюнки теж твої!» Пізніше він запитав про вусатих жаб.
Так почалось моє знайомство з падишахом. Відтак, кожного разу, коли Ходжу кликали до двору, він був змушений брати і мене. Спочатку Ходжа переважно мовчав, розмовляли лише ми з падишахом. Ведучи бесіду про сни, переживання, страхи, минуле й майбутнє з цим кмітливим і надзвичайно витонченим, з дотепними жартами юнаком, я не переставав дивуватися, наскільки він відрізняється від того падишаха, про якого роками товкмачив мені Ходжа. З його логічних питань та ледь помітних хитрощів я збагнув, що, читаючи наші рукописи, він намагався зрозуміти, наскільки Ходжа — це Ходжа, а наскільки — я, і наскільки я — це я, а наскільки — Ходжа. Ходжа, вважаючи таке вишукування дурницею, не виказував особливої цікавості, вся його увага була зосереджена на гарматах та іншій зброї.
Минуло шість місяців з початку нашого проекту над розробленням нової військової техніки, як зовсім несподівано Ходжа дізнався, що начальник артилерії вимагав або звільнити його з посади, або ж вигнати зі Стамбула нас, самозванців і грубих порушників, які під виглядом нововведень втрутилися не у свою справу. Треба сказати, що був час, коли воєначальник намагався будь-що зблизитися з нами, однак відмова Ходжі була категоричною. Минув місяць, і, коли падишах запропонував нам удосконалити інший різновид зброї, Ходжа без зайвих роздумів погодився. Нам вистачило сміливості визнати, що наші «новоспечені» гармати нічим не відрізнялися від тих, які використовувалися й раніше.
Ходжа тішився, що таким чином ми відкрили нову сторінку нашого життя, мене вже нічого не дивувало, бо звик до дошкульних скарг та безпідставних образ оточуючих, новим і неочікуваним для мене стало тісне спілкування із падишахом. Здається, падишах також цінував наше знайомство. Ми з Ходжею чубарилися, як ті два брати, що не поділили кульки, падишах, у свою чергу, як уважний батько, що пильно спостерігав за нашими суперечками та вчинками, зі словами: «Це — тобі, а це — тобі», — розчіпляв нас, намагаючись помирити. Його зауваження здавались цікавими мені: деколи вони звучали по-дитячому наївно чи по-старечому мудро. А часом здавалося, що падишах, потайки від нас, виокремлюючи мою сутність, поєднував її з Ходжевою чи, навпаки, Ходжеву сутність поєднував із моєю; від цих думок я все більше переконувався, що він пізнав нас краще за нас самих.
Наприклад, коли ми тлумачили його сни чи заводили мову про зброю, проект якої ще тільки назрівав у наших головах, падишах несподівано зупиняв нас словами: «Ні, це не твоя думка, а його». Чи казав: «Зараз твій погляд нагадує його, дивися по-своєму!» Мене це приголомшувало, хоча й вистачало духу посміхатися. А він додавав: «Молодець, саме так! Ви ніколи не дивилися у дзеркало разом?» Він запитував, наскільки нам вдається залишатися самими собою, коли ми разом дивимося в дзеркало? А якось попросив принести всі праці, які готували ми для нього; гортаючи сторінки рукописів, він намагався вгадати, хто з нас що написав чи що було змінено, замінено на вимогу одного із нас. Наступного ж разу він запросив комедіанта, який зображав то мене, то Ходжу. Мене це добряче потішило, а Ходжа не тямив себе від гніву.
Комедіант не був анітрохи схожий на нас, він був низькорослий та гладкий, його вбрання здавалося нам дивакуватим, однак, коли він почав говорити, я просто остовпів — його голос був точнісінько, як у Ходжі. Як Ходжа, він нашіптував щось падишаху, ніби ділився святою таємницею; говорив завзято, розважливо, навіть понижував голос, коли мова заходила про подробиці; як Ходжа, він енергійно розмахував руками, щоб ще більше переконати співрозмовника. Різниця лише полягала в тому, що комедіант правив не про зорі чи нову зброю, як Ходжа, а про страви султанської кухні та численні приправи, необхідні для їхнього приготування. Вуста падишаха засяяли усмішкою, комедіант, не зводячи очей з паші, почав перераховувати міста, які розташовані на дорозі з Алеппо до Стамбула. Потім падишах звернувся до комедіанта, щоб той зобразив мене. У його виконанні я був простакуватим дурнем з відвислою від подиву щелепою. А коли комедіант зображав людину, що поєднала нас з Ходжею, я щиро зрадів. Спостерігаючи за його рухами, про себе я швидко визначав: «Ось це — я, а це — Ходжа», власне, комедіант по черзі вказував пальцем на того, кого зображував. Врешті, падишах відзначив майстерність комедіанта і наказав йому йти, а нам велів поміркувати над побаченим.
Що означали ці слова? Ввечері я сказав Ходжі, що падишах виявився набагато кмітливішим за ту людину, яку описував упродовж років, більше того, він сам обрав собі той шлях, на який його наставляв Ходжа. Останній аж кипів від гніву. Однак цього разу я розумів його, як ніколи. Спокійно реагувати на ту нісенітницю, яку молов комедіант, і усвідомлювати, що це чистісінька правда, було нестерпно. Ходжа зауважив, що відтепер і ноги його не буде в падишаха, звичайно, за винятком особливої потреби. І навіть попри довгождану можливість, яка нарешті випала йому, він не збирається терпіти товариство дурнів та їхні ниці жарти. Таким чином замість Ходжі ходити до двору довелося мені, адже я розумів, що падишах мною зацікавився, і мені подобаються його дотепи.
Коли я сказав, що Ходжа захворів, падишах не повірив. «Нехай розпочинає працювати над зброєю», — вирішив він. Таким чином, чотири роки, поки Ходжа розробляв зброю, я ходив до двору, а йому залишалося чекати у світі своїх мрій та думок.
За цей час я зрозумів, що життя може бути не лише довгим очікуванням, а й насолодою. Оточення падишаха, який дуже цінував мене, зважало на мою присутність і запрошувало на різноманітні дійства. Так, гуляння з нагоди одруження доньки візира, чи народження дитини у падишаха, або ж обряду обрізання у його синів, чи відвоювання в угорців фортеці, чи святкування початку навчання наступника престолу увінчувалися урочистостями з нагоди святкування Рамазану[44] і Курбану Байраму.[45] На безкінечних святах я об'їдався жирним м'ясом з пловом, а також зробленими з цукру та фісташкових горішків «левами», «страусами» і «русалками», яких приносили на десерт, і від цього непомірно погладшав. Багато часу я проводив на виступах борців, канатоходців, які танцювали на канаті, натягнутому між двома мінаретами; силачів, котрі зубами згинали підкови; віртуозів з ножами; факірів, які з одягу діставали змій, голубів, мавп; фокусників, які в одну мить кудись дівали філіжанки з наших долонь та монети з кишень; на виставах тіньових маріонеток Карагьоз та Хаджіват, діалоги-лайки яких я просто обожнював. У дні, коли не відбувалися дійства, я йшов до будинків новоспечених друзів, розважався, смакуючи вино та раків, насолоджувався музикою у супроводі чарівних танцівниць, які вдавали манірних газелей, найбільше ж мене веселили танці переодягнених у жінок віртуозів, котрі тонкими голосами співали задушевних чи навіть веселих пісень.