ТАТI-КОНОКРАДИ
Коли вони збирались йти до заїзду на вечiрню забаву, старий наказав малому:
- Бери й ти гусельцi. Сьогоднi ми з тобою починаємо вiншування. Як вдарю по струнах перебором мелодiю, ти тодi на басi за мною. А як почну спiвати - ти вже веди голосом далi до самого кiнця. Зрозумiв?
- Та я ж... нiчого ще не вмiю, ще...
- Злякався? Нiчого, поки дiйдемо, заспокоїшся. Треба, щоб усi бачили ти мiй учень, дарма хлiба не їси... Хоч вiн бiльше не присiкується, однак вони думають, що ти ледащо...
I поки вони йшли вечiрнiми вулицями, малого справжня пропасниця трiпала.
Та лише дiд-гусляр перебором струн почав пiсню, як тремтiння скiнчилось. Спiвав хлопчик голосно, дзвiнко, але й не витягуючи на таку силу й висоту, щоб зiрватись. Услiд за дiдом затяг славу купцям-гостям новгородським, як завжди - припливали вони в жнива по добру київську пшеницю.
Пiсля вiншування коза з Лютом танцювали, ведмiдь через голову качався, канатоходець i дiвка перекидались гострими захалявниками.
Хлопчик i дiдусь вiдiйшли пiд стiну, а потiм до них i Лют приєднався. Лют зашепотiв.
- Сестрицi важко догодити, але вона сказала, що в тебе голос чисте срiбло. I ще дядько сказав - як гуслi опануєш краще - сам вiншуватимеш. Дiд вже слабий, а в тебе добре виходить.
Пiвнику вiд Лютових слiв чи не найбiльша була радiсть - стане гуслярем-скоморохом i буде по всiх святах ходити i людей розважати i сам веселитись!..
Та вже вранцi на базарi, як пiшли вони з Лютом та його сестрою купувати рибу, Пiвника покликали знайомим свистом.
Озирнувся - дядька поблизу не було. Лише бiля вуглярської коли присiв обiдраний чумазий чоловiк i щось длубався з колесом. Пiвник хотiв доганяти Люта, та чоловiк знов свиснув i, не озираючись, поманив брудними пальцями його до себе.
- Я зараз,.. я дожену!.. - Гукнув Пiвник, метнувся до чорної коли.
- Слухай мене - щоб з обiду чекав мене при дорозi. На другiм зворотi бiля Бабиного яру. Сховайся в кущах i чекай мене. Тiльки ж гляди - нiкому не кажи нiчого, куди йдеш! А тепер iди!
- А Реп'ях, а Хода?
- Нiкуди не тягай! Iди, йди швидше вiд мене. Швидше...
...Пiвник довго лежав у теплiй шовковистiй травi пiд кущем, що не з чувся, як i заснув.
Прокинувся, бо вiдчув - на нього пильно дивляться. Сiв - а над ним навпроти стояв дядько Пiвень у вуглярськiм вбраннi.
- Ти що, чортова душо, виробляєш?! Старцiв золотом обсипаєш?!! I це саме тодi, коли твiй дядько рiдний ось-ось стане повним холопом?!! Просто боярин ще не знає, що тут трапилось зi мною! Ще не вiдомо, чи викуплюсь я з боргу!..
- Ти викупишся! А вони калiки. У них нiколи нi руки, нi ноги не повiдростають. I їх нiхто не догляне. А якщо ти станеш калiкою, тебе ми всi доглянемо.
- Тьху на тебе, дурня! Ще наврочиш! - Спересердя сплюнув дядько Пiвень i тричi перехрестився. - Спаси мене, Дiво Пречистая, сохрани i помилуй вiд калiцтва! А тепер, личино чортова, ходiмо. Iди i слухай, що маєш робити...
Перш за все дядько Пiвень забрав одяг у Пiвника i перемазав його в залишках вугiлля, ще й смолою де-де пошмарував.
Потiм, як тряслись на передку коли, Пiвень пояснив, що належить робити Пiвниковi, що має робити, коли вони заскочать татей-конокрадiв у їхнiй схованцi.
Удвох вони заскочили чотирьох татей. Їх двоє - мiзерний хлопчик i його дядько, гарячий, запеклий, затятий.
А тих було - Гречин, син перевiзника, гонець княжий та конюх-печенiг.
Дядько заздалегiдь вивiдав усе, винюхав, виповзав на черевi плазом. Почав за ними полювання вiд тiєї ночi, коли подався потайки на Оболонь до конярського збiговиська. По їхнiх слiдах вiн дiстався до острiвця на болотах. Там конокради ховали коней. Перетавровували їх, масть мiняли i крадене хоронили.
Першим Пiвень поцiлив конюха-печенiга. Крижем розкинувши руки, печенiг завалився бiля багаття. Син перевiзника кинувся по гатцi на другий берег протоки. Але в трьох кроках вiд берега вiн перечепився. Дзизнула тятива, i вiн з розпачливим зойком сiв на хмиз.
Печенiг теж завивав бiля вогнища.
Гречин не встиг сховатися межи коней, як мисливськi стрiла вп'ялася йому межи лопаток. Стрiла не звичайна, а вилочка.
Лише гонець пiсля першої стрiли впав плазом на землю i вiдкотився вiд багаття у смоляну тiнь.
- Волосе, Волосе! - На повен голос благав Гречин. - Витягни менi стрiлу. О-о-о-о-о-о! - Волав вiн. - Як пече, як пече!!! Волосе, Волосе! Вiн простягав руки в бiк густої чорної тiнi. - Молю, благаю тебе, Волосе!
I зразу ж туди одна за другою свиснули три стрiли.
Спочатку Пiвниковi, що споглядав усе з висоти на вербовiй гiлцi, здалося - стрiли поминули цiль.
Бо з трави високої нiякого звуку. Тiльки Гречин скиглив та стогнав син перевiзника. Печенiг бiля багаття голосно харчав. Дядько теж мовчав, не рухався.
Аж ось в останнiх спалахах тахнучого багаття побачив Пiвник, як заколивались вершки трави i над ними звiвся княжий гонець. З лiвого плеча в нього стирчало зламане древко стрiли, а в напруженiй правицi кривавим плиском дзеркалився меч.
I зразу ж дзизнула тятива, i стрiла вп'ялася в зап'ястя правицi. З вiдчайдушним прокльоном, iз смертельним зойком розпачу вiн випустив меча. I пiдняв лiвою рукою правицю, з якої стирчала стрiла. Вiн не змiг стояти i впав на колiна, наче п'яний. I вже зубами намагався вирвати стрiлу з рани.
Гречин когось кликав то грецькою, то польською мовами.
Хоча Пiвник напружено прислухався, проте не почув, як дядько брiв до острiвця.
Тiльки Пiвень виник на острiвцi, тої ж митi в нього з темряви про свистiла стрiла. Пiвень падав навзнак i хлопчик бачив, що стрiла вдарила дядьковi в скроню.
Чи то вiтерець повiяв, чи то жар до пiдсохлого хмизу пiдкрався, затахле вогнище спалахнуло i вибухло роєм слiпучих iскор.
З-за куща витикався поволi човен. На носi зводив тугого лука лях! А на деменi безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цiлився туди, куди завалився дядько Пiвень.
Та лях не встиг до кiщя напнути лука. Зустрiчна стрiла вдарила його в колiно. Навмання випустивши свою стрiлу, вiн осiв на дно човна.
- За кугу! За кугу! - Крикнув лях городниковiй служницi. Та вона й без нього все втямила i одним глибоким i довгим гребком завернула човна за густу стiну очерету. Тепер човен був недосяжний для стрiл Пiвня.
А служниця добре знала тут всi ходи й протоки
I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.
- Ой, мамо, мамо! - Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.
- О-о-о! - Застогнав розпачливо на днi човна Лях.
Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому свiтлi багаття спостерiг - як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.
У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.
Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.
Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.
Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив - вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.
Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.
- Принеси вогню i хмизу!
- Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...
- Швидко! Бо небавом свiтанок!
Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.
- Що там? - Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.
- Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...
Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.
Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.
У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.
Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
- Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти - бери i тни отут! - Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.
Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.
"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав Пiвник.
Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.
Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.
Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.
"I де вiн їх узяв?!"- Очманiло подумав Пiвник.
А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:
- Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.
- Для чого короби? Чиї вони?!
- Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
- Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, - нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!
- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабiв!
- Даю слово - твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?
- Спочатку її звiльни!.. - Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.
Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.
- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
- Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.
- Не базiкай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. - Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!
- Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!
- Нехай вiн скаже - для чого короби!
-- Вiн не скаже...
- Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! - Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.
Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.
Служниця мовчала.
Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,
- Ой матiнко! - Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга - стрiла йому серце пробила.
- Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб...
- Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! - Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.
Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.
Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.