Лиховісні очі Істерлінга звузились. Товсті губи серед чорної бороди ворухнулись у посмішці. Що ж, раз нічого не можна зробити, не зраджуючи своєї таємниці, то він нічого й не робитиме. Нехай Блад топить скарби, які для нього, Істерлінга, все одно втрачені.
При цій думці він навіть відчув якесь гірке задоволення.
— Благаю долю про те, щоб нам зустрітися ще раз, капітане Блад, — сказав Істерлінг з єлейною посмішкою, за якою ховалась похмура погроза. — Тоді я вам щось розповім, і ви пошкодуєте про оцей свій вчинок.
— Якщо ми зустрінемося знову, то, безперечно, вам доведеться багато про що пошкодувати. До побачення, капітане Істерлінг. Пам'ятайте, ви маєте лише п'ятнадцять хвилин.
Істерлінг глузливо посміхнувся, здвигнув плечима і, рвучко крутнувшись, спустився в шлюпку, що погойдувалась на хвилях і чекала його.
Коли він повернувся до своїх піратів і повідомив їх про рішення Блада, ті почали шалено галасувати з жалю, що вони втрачають всю здобич. Їхній крик долинув до «Сінко Льягаса», викликавши на обличчі Блада, який навіть не міг підозрювати про справжню причину всього цього галасу, зневажливу посмішку.
Він спостерігав, як на «Санта-Барбарі» спускали шлюпки, і раптом побачив, що розлючений, галасливий натовп ураз зник з палуби. Перш ніж покинути корабель, пірати сипнули вниз, причому кожен намагався прихопити стільки золота, скільки влізло в кишені. Капітана Блада таке зволікання почало дратувати.
— Скажіть Оглові, щоб він вгатив їм у бак ядро. Цих негідників треба поквапити.
Гуркіт гармати й удар двадцятичотирьохфунтового ядра, що пробило високу дерев'яну надбудову на носі, примусили піратів знову вискочити на палубу й перелякано кинутись у шлюпки. Проте для власної безпеки вони все ж таки додержувались сякого-такого порядку, бо шлюпки на хвилях могли легко перекинутись.
Пірати відштовхнулись від «Санта-Зарбари», мокрі лопаті весел зблиснули на сонці, і шлюпки подались до мису, що був на відстані двох миль з підвітряного боку. Тільки-но вони трохи віддалились, Блад наказав відкрити вогонь, але Хагторп раптом схопив його за руку.
— Постривай-но, чоловіче! — вигукнув він. — Постривай. Глянь, там хтось залишився!
Здивований Блад глянук на «Санта-Барбару» спочатку неозброєним оком, потім у підзорну трубу. Він побачив чоловіка з непокритою головою, в панцері й чоботях, з вигляду явно не пірата з ватаги Істерлінга. Чоловік стояв на кормі й шалено вимахував шарфом. Блад зразу ж здогадався, хто це.
— То один з іспанців, що були на борту, коли Істерлінг захопив корабель. Йому просто забули перерізати горлянку.
Блад наказав спустити шлюпку і послав по іспанця шістьох чоловік під командою Дайка, бо той трохи розмовляв по-іспанському.
Дон Ільдефонсо, якого безжально покинули загинути на приреченому кораблі, зумів звільнитись від реміняччя, що ним було зв'язано його руки, й стояв на носі корабля, чекаючи шлюпку. Він аж тремтів від радісного хвилювання, бо і його самого, і ввіреній йому корабель з дорогоцінним вантажем було врятовано, і цей порятунок здавався йому мало не чудом. Адже так само, як і в капітана фрегата берегової охорони, всі сумніви дона Ільдефонсо, навіть якби він не розпізнав іспанських обрисів великого корабля, що так несподівано прийшов на порятунок, розвіялись би, тому що на топ-щоглі «Сінко Льягаса» все ще майорів прапор Іспанії.
І не встигла шлюпка з Дайком торкнутись борту «Санта-Барбари», як іспанський капітан, захлинаючись від радісного хвилювання, вже розповідав про те, що з ними сталось і що вони везуть. Треба, сказав він, щоб йому дали дюжину матросів: разом з тими шістьма, що сидять у трюмі «Санта-Барбари», він зможе щасливо доставити дорогоцінний вантаж у Сан-Домінго.
Дайк був у захваті від цієї розповіді, проте самовладання не втратив. Щоб іспанська мова не зрадила його перед доном Ільдефонсо, він вирішив говорити якомога менше.
— Буено,[1] — промовив він, — я перекажу своєму капітанові.
Потім Дайк пошепки наказав своїм людям відчалити й тримати курс на «Сінко Льягас».
Коли Блад вислухав новину й отямився від приємної несподіванки, він засміявся:
— То ось що мав на меті розповісти мені той негідник, коли ми зустрінемося знову! Слово честі, я позбавлю його цієї втіхи!
Через десять хвилин «Сінко Льягас» став бортом до борту з «Санта-Барбарою». Істерлінг і його люди, здалеку спостерігаючи за цим маневром, перестали гребти й збуджено загомоніли. Вони зрозуміли, що їх позбавлено останньої жалюгідної радості побачити, як скарб, про який ніхто не підозрює, піде на. дно. Істерлінг знову вибухнув прокльонами.
— Це все отой клятий іспанець, якого я забув у каюті, вибовкав про золото! Стонадцять чортів! Ось до чого призводить м'якосердість! Шкода, що я не перерізав йому горлянку!
Тим часом капітан Блад, як дві краплі води схожий на іспанця, за винятком голубих очей на засмаглому обличчі, бездоганною кастильською вимовою, якою він володів досконало, давав пояснення дону Ільдефонсо, чому він здійснює цей маневр, бо той ніяк нічого не міг зрозуміти.
Він не має змоги дати матросів для поповнення команди «Санта-Барбари», тому що йому самому їх не вистачає. Не наважується він також залишити її на плаву, бо в такому разі її знову захоплять мерзенні пірати, яких він змусив забратися геть. Отже, є тільки один вихід — перш ніж проломити борти й потопити її, перевантажити скарби, про які повідомив дон Ільдефонсо, на «Сінко Льягас». Водночас він буде щасливий запропонувати дону Ільдефонсо і його шістьом матросам, що залишилися живими, свою гостинність і доставити їх у Тортугу або, якщо дон Ільдефонсо цього не побажає, що не виключено, капітан Блад дозволить їм у зручний для них час взяти одну з його шлюпок і висадитись на узбережжі Еспаньйоли. Ці слова були найбільш дивовижними з усього дивовижного, з чим дону Ільдефонсо довелось зіткнутися в цей день.
— Тортуга! — вигукнув він. — Тортуга! Ви кажете, що йдете в Тортугу? Але навіщо? Ради бога, хто ви такий і як вас звати?
— Мене звуть Пітер Блад, а от хто я такий, я й сам, слово честі, навряд чи знаю.
— Ви англієць! — скрикнув іспанець, з жахом починаючи розуміти правду.
— Зовсім ні! Я аж ніяк не англієць. — Капітан Блад з гідністю випростався. — Я маю честь бути ірландцем!
— А ірландець чи англієць — усе одно.
— Ні в якому разі. Вони ні в чому не схожі. Іспанець гнівно подивився на Блада. Обличчя його дуже зблідло, губи зневажливо скривились.
— Англієць ви чи ірландець, все одно ви — мерзенний пірат.
На обличчя Блада набігла хмара, і він зітхнув.
— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився він. — Я всіляко намагався цього уникнути, але що вдієш, коли доля наполягає на своєму і пропонує такий блискучий початок?
Розділ III
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОСЛАНЕЦЬ
Одного сліпучо-ясного травневого ранку 1690 року в порт Сант-Яго на острові Пуерто-Ріко прибув джентльмен, супроводжуваний слугою-негром з валізою на плечі. Незнайомця доставила на мол шлюпка з жовтого галеона, що стояв на рейді, піднявши на грот-щоглі іспанський прапор. Висадивши його на берег, шлюпка зразу ж круто повернулась і пішла назад до корабля, де її підняли на борт, з чого цікаві, які вештались по молу, зробили висновок, що джентльмен не збирається повертатись на корабель.
Вони з цікавістю провели його поглядами, як провели б усяку нову тут людину. Проте нього разу зовнішність новоприбулого цілком заслуговувала на їхню увагу, вона так і впадала в око. Навіть нещасні напівголі білі раби, що працювали на будівництві укріплень, та їхня охорона — іспанські солдати, не зводили з нього погляду.
Високий, стрункий, худорлявий і сильний, цей джентльмен був одягнутий з похмурою іспанською елегантністю в чорне, розшите сріблом вбрання. Хвилясті кучері чорної перуки вільно спадали йому на плечі, а чисто виголене, енергійне й розумне обличчя з тонким горбкуватим носом і погордливо стиснуті губи було затінено широким чорним капелюхом, прикрашеним плюмажем з чорного страусового пір'я. На грудях у незнайомця виблискували коштовні камені, руки його майже зовсім ховались у білосніжному мереживі манжет, довга чорна палиця з золотою головкою була оздоблена шовковими стрічками. Він міг би здатися франтом з Аламеди, якби від усієї його постаті не віяло неабиякою силою і впевненістю. Байдужість до тропічної спеки джентльмена в чорному одязі вказувала на його залізну витривалість, і перед його владним поглядом цікаві мимовільно опускали очі.
Незнайомець спитав, як пройти до будинку губернатора, і офіцер з охорони, що вартувала білих в'язнів, відрядив солдата провести його.
Поминувши спочатку міську площу, яка своєю архітектурою нітрохи не відрізнялась би від площі будь-якого містечка в старій Іспанії, якби не пальми, що кидали темні плями своїх тіней на сліпучо-білу, висушену сонцем землю, потім церкву з двома однаковими шпилями й мармуровими східцями, вони ввійшли крізь високу залізну браму в сад і обсадженою акаціями алеєю наблизились до великого білого будинку з глибокими лоджіями, що потопали в жасмині. Слуги-негри в безглуздо пишних червоно-жовтих лівреях впустили нашого джентльмена й пішли доповісти губернаторові Пуерто-Ріко про дона Педро де Кейроса, що прибув з дорученням від короля Філіппа. Далеко не кожного дня посланці іспанського короля з'являлись у цих далеких і чи не найбільш дрібних заморських володіннях його католицької величності. Якщо ж казати правду, то раніше такого ніколи не було, і дон
Хайме де Вілламагра, вкрай схвильований цим повідомленням, ще й сам не знав, чим викликано це хвилювання — гордістю чи страхом.
Середній на зріст, з великою головою, чималим черевцем і менш ніж посередніми розумовими здібностями, дон Хайме був одним з тих джентльменів, які найкраще могли прислужитись Іспанії лише одним — кудись виїхати, що, очевидно, і було враховано, коли його призначили губернатором Пуерто-Ріко. Навіть благоговіння перед його королівською величністю, представником від якого прибув дон Педро, виявилось безсилим перед природженою самозакоханістю дона Хайме. Приймаючи королівського посланця, він поводився зарозуміло й пихато, і навіть холодний погордливий погляд очей дона Педро, незвичайно синіх очей, що так пасували до бронзового кольору обличчя, не справив на дона Хайме ніякого враження. Домініканський чернець, високий, літній, понурий чоловік, допомагав губернаторові приймати гостя.
— Сеньйоре, мог вам панування, — дон Хайме говорив ніби з повним ротом — Я сподіваюсь почути від вас, що маю честь бути обдарованим королівською ласкою.
Дон Педро низько вклонився, махнувши перед собою капелюхом з плюмажем, якого після цього разом з палицею передав одному з чорних лакеїв.
— Те, що я тут, хоч і після деяких пригод, вже означає королівську ласку. Я тільки що зійшов із «Святого Томаса», зазнавши під час подорожі багатьох злигоднів. Сам корабель відплив у Санто-Домінго і повернеться сюди забрати мене днів за три-чотири. А доти мені доведеться користуватись гостинністю вашої вельможності. — Створювалось враження, що гість не стільки просить, скільки заявляє про свої права.
— Ага, — лише й спромігся промовити дон Хайме. Схиливши голову набік, з безглуздою посмішкою на товстих губах під сивуватими вусами, він чекав, коли ж прибулець розпочне детально переказувати послання короля.
Проте гість не поспішав. Він неквапливо оглянув простору прохолодну кімнату з вивезеними із Старого Світу гарними дубовими й горіховими меблями, гобеленами й картинами, і спитав з невимушеним виглядом людини, що скрізь почувається вдома, чи не можна йому сісти. Його вельможність з деякою шкодою для своєї гідності поспішив підсунути гостеві стільця.
Спокійно, з тонкою посмішкою, яка дону Хайме не сподобалась, королівський посланець сів і закинув ногу на ногу.
— Ми з вами, доне Хайме, до деякої міри родичі,— заявив він.
Дон Хайме втупився в нього поглядом:
— Не маю честі про це знати.
— Тому я й поспішаю повідомити вас про це. Родинні зв'язки між нами виникли після вашого одруження. Я двоюрідний брат доньї Ернанди.
— О, моєї дружини! — В тоні його вельможності вчувалась прихована зневага і до самої дружини, і до її родичів. — Я звернув увагу на ваше ім'я: Кейрос. — Тепер дону Хайме стало зрозуміло, звідки в дона Педро такий твердий акцент в його в усьому іншому бездоганній кастільській вимові. — Отже, ви португалець, як і донья Ернанда? — тепер в його тоні почулася зневага до португальців, особливо до тих, які перебувають на службі короля
. Іспанії, в той час коли Португалія вже півстоліття тому відвоювала собі незалежність.
— Напівпортугалець, ясна річ. Моя сім'я….
— Так, так, — нетерпляче перебив його дон Хайме. — А де ж послання від його величності?
— Ваше нетерпіння, доне Хайме, цілком природне, — промовив дон Педро, і в його тоні прослизнула іронія. — Пробачте, будь ласка, що я торкнувся родинних справ. Отже, про доручення, з яким я прибув. Вас, ваша вельможність, звичайно, не здивує те, що до слуху його величності, нехай береже його господь, — тут дон Педро шанобливо схилив голову, змусивши дона Хайме зробити те саме, — досягають відомості не тільки про ваше похвальне управління цим важливим островом, що має назву Пуерто-Ріко, але також і про ту старанність, з якою ви намагаєтесь очистити ці моря від небезпечних волоцюг, особливо від англійських піратів, що перешкоджають нашому мореплавству і порушують спокій наших поселень.
Дон Хайме справді не знайшов у цих словах нічого дивного. Не знайшов навіть після деяких роздумів. Будучи дурнем, він і припустити не міг, що Пуерто-Ріко управляється найгірше з усіх іспанських володінь у Вест-Індії. Що ж до другого твердження, то дон Хайме справді докладав зусиль до винищення піратів на Карібському морі. Зовсім недавно, і треба додати цілком випадково, він відчутно посприяв досягненню цієї мети, і тепер не забарився похвалитися цим.
Задерши підборіддя й випнувши груди, дон Хайме бундючно походжав перед доном Педро і розводився про свої заслуги. Він радий, якщо його зусилля належно оцінено там, де треба. Подібне заохочення викликає прагнення служити ще заповзятливіше. Він не хоче бути нескромним, але задля справедливості мусить визнати, що під його управлінням на острові запанували спокій і процвітання. Це може підтвердити й присутній тут брат Алонсо. На Пуерто-Ріко міцно утвердилася християнська віра, і ні про яку єресь не може бути й мови. Що ж до піратів, то він зробив усе, що в його становищі може зробити людина, хоч, мабуть, не все, що хотів би. Та й кінець кінцем службові обов'язки змушують його залишатись на березі. Чи помітив дон Педро нові укріплення, що він їх будує? Робота наближається до кінця, і він певен, що тепер навіть лиховісний капітан Блад не наважиться завітати до нього. Він уже показав цьому грізному піратові, що з ним жарти погані. Кілька днів тому гурт людей з ватаги капітана Блада висадився в південній частині острова. Але люди дона Хайме були насторожі. Він сам подбав про це. Загін озброєних солдатів на конях прибув туди вчасно. Вони заскочили піратів зненацька і спіймали їх. Розповідаючи, дон Хайме не переставав сміятись. Дон Педро чемно сміявся разом з ним, виявляючи цілком зрозумілу й доречну цікавість і заохочуючи господаря розповідати про це ще й ще.
— І ви, звичайно, всіх їх повбивали? — спитав він, і в його тоні почулась зневага до тих піратів.
— Ще ні, але вони у мене в руках. — В словах його вельможності забриніла лють. — Усі шестеро, кого зловили. Ми ще не вирішили, що з ними робити. Може, повісимо. Може, влаштуємо аутодафе й спалимо їх на вогнищах во славу божу. Адже всі вони — єретики. Ми з братом Алонсо вже міркували про це.
— Так, так, — мовив дон Педро з таким виглядом, ніби розмова про піратів почала йому набридати. — Чи не бажаєте, ваша вельможність, дослухати послання до кінця?
Губернатора роздратувало це зауваження, що перервало його багатослівне самовихваляння, він набундючено вклонився представникові його королівської величності й мовив крижаним тоном:
— Прошу пробачення.
Проте гордовитий дон Педро просто не звернув уваги на його невдоволення. Він видобув із внутрішньої кишені розкішного камзола в кілька разів складений аркуш пергаменту і невеличкий плоский шкіряний футляр.
— Передусім я повинен пояснити, ваша вельможність, чому ця річ потрапляє до вас у такому стані. Як я вже вам сказав, хоч ви, здається, не звернули на мої слова уваги, я прибув сюди після досить небезпечної подорожі. Щиро кажучи, це просто чудо, що я втрапив сюди після всього, що мені довелося зазнати. Я також став жертвою цього диявола капітана Блада. Тиждень тому він потопив корабель, на якому я вийшов з Кадіса. Мені пощастило більше, ніж моєму двоюрідному братові дону Родріго де Кейросу, який супроводжував мене і який тепер перебуває в руках того мерзенного пірата: я зумів утекти. Проте це надто довга розповідь, і я не хочу вас нею стомлювати.