Юнак далеко полинув у сміливих мріях, але тут велика хвиля лунко плеснула внизу. Кілька крапель потрапило на каміння й на обличчя юнака. Він здригнувся, отямившись, і ніяково посміхнувся в темряві. Боги! Ще, мабуть, далеко той час… А тепер Агенор часто лає його за невмілу роботу і чомусь завжди виявляється правим… А дід? Той мало цікавиться його успіхами як художника. Він заклопотаний лише тим, щоб зробити свого внука славетним борцем. Начебто для художника потрібна сила! І все-таки добре, що дід так виховав його!.. Юнак знав, що він навдивовижу дужий і витривалий. Як приємно показати свою силу і спритність на вечірніх змаганнях в селищі перед Тессою, радісно помічаючи вогники схвалення в очах дівчини!
Юнак схопився з палаючими щоками, всі м'язи його тіла напружились. Він з викликом підставив груди вітру, підвів обличчя до зірок і раптом тихо розсміявся.
Поволі наблизився він до краю каменя, поглянув у темряву, що здавалася бездонною, і, лунко крикнувши, стрибнув униз. Відразу ожила тиха, мовчазна ніч. Внизу було море, яке пестливо охолодило його розпалене тіло, і виблискувало дрібненькими вогниками довкола рук і плечей.
Хвилі, граючи, виштовхували юнака наверх, намагалися відкинути назад. Він поплив, вгадуючи в темряві коливання води, впевнено кидаючись на високі хвилі, що раптово вставали перед ним. Пандіонові здавалося, що море не мало ні дна, ні краю, зливаючись з темним небом в одне ціле.
Велика хвиля підкинула юнака, він побачив на березі далекий червоний вогонь. Легкий рух — і хвилі слухняно понесли юнака на берег, до плями піщаної мілини, що ледве сіріла в темряві.
Злегка здригаючись від холоду, він знову видерся на плоский камінь, підняв свій плащ з грубої вовни, згорнув його й побіг берегом до багаття.
Далеко навкруги розносився запашний дим палаючого хмизу, зібраного в заростях чагарника.
У слабкому світлі тьмяного полум'я позначалася стіна маленького будинку, складеного з вугластого каміння, а над нею виступ очеретяної покрівлі. Далеко простягнуте гілля самотнього платана прикривало житло від негоди. Біля багаття замислено сидів старик у сірому плащі. Зачувши кроки, він з усмішкою повернувся у бік юнака, зморшкувате обличчя, темний загар якого відтіняла сива кучерява борода.
— Де ти був так довго, Пандіоне? — з докором сказав старик. — Я вже давно повернувся і хотів поговорити з тобою.
— Я не думав, що ти так скоро, — виправдувався Юнак, — і бігав купатись. Я ладен слухати тебе хоча б цілу ніч.
Старий заперечливо похитав головою.
— Ні, розмова буде довга, а тобі треба рано вставати. Я хочу зробити тобі завтра випробування, і треба, щоб ти був у повній силі. Ось свіжі коржики — я привіз новий запас — і мед. Сьогодні святкова вечеря: поїж, але, як належить воїнові, небагато і без жадібності.
Юнак із задоволенням розломив коржика й вмочив його білий м'який край у череп'яний горщечок з медом. Він їв, не відводячи очей від діда, що мовчки й ніжно дивився на внука. Дивні і зовсім однакові були очі у старого і юнака — сяючі, золотисті, подібні до згущеного кольору сонячного променя. Народне повір'я оповідало, що люди з такими очима походять від земних коханок самого «сина висоти» Гіперіона,[5] бога сонця.
— Я думав сьогодні про тебе, коли ти поїхав, — заговорив юнак. — Чому інші аеди[6] живуть у гарних будинках і ситно їдять, нічого не знаючи, крім своїх пісень? А ти, дідусю, знаєш так багато, так майстерно складаєш нові пісні, а мусиш працювати на морі. На човні тобі вже важко, а помічник у тебе тільки я один. Адже у нас нема рабів!
Старик посміхнувся й опустив перевиту жилами руку на кучеряву голову Пандіона.
— І про це я хотів говорити з тобою завтра. Зараз скажу тільки, що різні пісні можна складати про богів та людей. І коли ти чесний перед самим собою і очі твої відкриті, то ці пісні не будуть приємні вельможним володарям земель та воєначальникам. І ти не матимеш ні багатих дарунків, ні рабів, ні слави, тебе не кликатимуть у великі будинки, і пісні не прохарчують тебе… Пора спати, — обірвав себе старий. — Глянь, Колісниця Ночі[7] вже повертає на другий бік неба. Швидко мчать її чорні коні, а відпочинок потрібен людині, щоб бути дужою. Ходімо. — І старий попрямував до вузького входу убогої халупки.
Старий рано розбудив Пандіона.
Наближалась холодна пора осені: небо було вкрите хмарами, пронизливий вітер шелестів сухим очеретам, платан, ніби замерзнувши, тріпотів розрізним листям.
Під суворим і вимогливим наглядом діда Пандіоні взявся до гімнастичних вправ. Тисячі тисяч разів, з дитячих років, проробляв він їх, коли сходило й заходило сонце, але сьогодні дід вибирав найважчі вправи і все збільшував їх кількість.
Юнак метав важкий спис, кидав каміння, перестрибував через перепони з мішком піску за плечима. Нарешті дід прив'язав до його лівої руки важкий наростень горіхового дерева, у праву дав сучкуватого дрючка, а до голови прикріпив уламок кам'яного горщика. Стримуючи сміх, щоб не втратити ритм дихання, Пандіон за знаком, поданим дідом, кинувся бігти на північ, туди, де берегова стежка огинала стрімкий кам'янистий схил. Він вихорем пронісся по стежці, видряпався на перший уступ урвища, спустився і ще швидше побіг назад. Старик зустрів онука біля халупи, звільнив його від усього спорядження і припав щокою до його обличчя, намагаючись по диханню визначити міру його втоми.
Юнак, помовчавши, сказав:
— Я міг би проробити це ще багато разів, перш ніж попросити відпочинку.
— Еге ж, це так, — відповів старик поволі і гордо випростався. — Ти можеш бути воїном, здатним битися невтомно і носити важку мідну зброю. Мій син, а твій батько, дав тобі здоров'я і силу, я зміцнив їх у тобі, зробив тебе витривалим і сміливим. — Старик окинув поглядом постать юнака, схвально подивився на широкі опуклі груди, сильні м'язи під гладенькою, без жодної плямочки, шкірою і казав далі:—У тебе нема рідні, крім мене, кволого діда, нема багатства та слуг, а вся наша фратрія[8] — три невеликих селища на кам'янистому березі…
Світ великий, і багато небезпек загрожує самотній людині. Найбільша з них — втратити волю, бути захопленим в рабство. Тому я доклав стільки зусиль, щоб зробити з тебе воїна, відважного і здатного на всяку бойову справу. Тепер ти вільний і можеш служити своєму народові. Ходім, принесемо зараз жертву Гіперіонові, нашому покровителю, на честь настання твоєї зрілості.
Дід і внук попрямували вздовж заростей побурілої осоки та очерету, туди, де, видаючись далеко в море, довгим валом підіймався вузький мис.
Два товстих дуби з широко розпущеним гіллям росли на краю мису. Між ними з грубих плит вапняку складено було жертовник, а позаду стояв потемнілий дерев'яний стовп, обтесаний у вигляді людської фігури. Це був стародавній храм, присвячений місцевому богові — річці Ахелу, що впадала тут у море.
Гирло ріки губилося в зелених заростях, що кишіли птахами, які прилітали з півночі.
Попереду відкривалося оповите туманом море. Звідти йшли хвилі, що з плеском набігали на гострий край мису, схожий на шию велетенської тварини з зануреною у воду головою.
Урочистий гул хвиль, пронизливі крики птахів, свист вітру в очеретах і шум дубового гілля — всі ці звуки зливалися в тривожну розкотисту мелодію.
На грубому кам'яному жертовнику старик розпалив вогонь. Він кинув у палаюче багаття шматок м'яса і корж. Закінчивши жертвоприношення, старик підвів Пандіона до великого каменя біля обривистого краю оброслої мохом скелі і звелів відвалити його набік. Юнак легко справився з важким каменем і за вказівкою діда засунув руку в глибоку щілину поміж двома шарами вапняку. Брязнув метал — Пандїон витяг вкритий зеленими плямами окису мідний меч, шолом та широкий пояс з квадратних мідних пластинок, що правив за панцир для нижньої частини тулуба.
— Це зброя твого батька, що так рано загинув, — тихо промовив дід. — Щит і лук ти повинен здобути собі сам.
Юнак, схвильований, нахилився над бойовою зброєю, обережно зчищаючи з металу наліт окису.
Старик сів на камінь і, притулившись спиною до скелі, мовчки стежив за внуком, намагаючись приховати від нього свій смуток.
Пандіон, залишивши зброю, кинувся до діда і поривчасто обійняв його. Старик обхопив рукою стан юнака, відчуваючи вузли могутніх м'язів. Дідові здавалося, що він і його давно загиблий син неначе відроджувалися заново в цьому юному тілі, створеному для подолання перешкод.
Старий повернув до себе обличчя внука і довго дивився у відкриті золотисті очі.
— Тепер тобі належить вирішити, Пандіоне: чи ти підеш до вождя нашої фратрії, щоб стати його воїном, чи залишишся підручним у Агенора.
— Залишусь у Агенора, — не задумуючись, відповів Пандіон. — Якщо я піду в селище до начальника, то мені доведеться там жити, їсти разом з усіма в зібранні чоловіків, і тоді ти залишишся сам. Я не хочу розлучатися з тобою і допомагатиму тобі.
— Ні, тепер ми мусимо розлучитися, Пандіоне, — з зусиллям, але твердо промовив старик.
Юнак здивовано відсахнувся, але дідова рука втримала його.
— Я виконав обіцянку, дану моєму синові — твоєму батькові, Пандіоне, — продовжував старик. — Тепер ти вступаєш у життя. Початок твого шляху повинен бути вільний, а не обтяжений піклуванням про безпорадного діда. З нашої Енніади я піду в родючу Еліду,[9] де живуть мої дочки з своїми чоловіками. Коли ти станеш прославленим майстром, ти знайдеш мене.
На гарячі протести юнака старик тільки заперечливо хитав головою. Багато ласкавих, благаючих, повних обурення слів було сказано Пандіоном, доки він не зрозумів, що непохитне рішення діда виношене роками і зміцнене життєвим досвідом.
Пригнічений смутком, що каменем лежав на душі, юнак цілий день не відходив від діда, допомагаючи йому готуватися до від'їзду.
Ввечері вони обидва сіли біля перевернутого, заново проконопаченого човна, і дід дістав свою стару ліру, що багато бачила на своєму віку. По-молодечому сильний голос старого аеда полинув вздовж берега, завмираючи вдалині.
Сумна мелодія нагадувала розмірений плескіт моря.
На прохання Пандіона старик співав йому перекази про походження їхнього народу, про сусідні землі та країни.
Розуміючи, що він слухає востаннє, юнак жадібно Ловив кожне слово, намагаючись запам'ятати пісні, з дитячих років нерозривно пов'язані в нього з образом діда. І Пандіон яскраво уявляв собі стародавніх героїв, що об'єднували різні племена.
Старий аед співав про сувору красу своєї батьківщини, де сама природа є земне втілення богів, про велич людей, які вміють любити життя і перемагати природу, не ховаючись від неї в храми, не відвертаючись від сучасного.
І серце юнака схвильовано билося, він ніби стояв перед дорогами, що бігли в невідому далечінь і відкривали за кожним поворотом нове і несподіване.
Вранці ніби повернулося жарке літо. Чиста блакить неба дихала спекою, нерухоме повітря сповнювалося дзвоном цикад, і сліпуче сонце відбивалося від білих скель та каміння. Море стало прозорим і ліниво колихалося біля берегів, нагадуючи старе вино, що коливається у велетенській чаші.
Коли човен діда зник вдалині, туга стиснула груди Пандіона. Він упав, спершись чолом на схрещені руки. Він відчув себе самотнім і покинутим хлопчиком, що втратив з від'їздом улюбленого діда частину свого серця. Сльози текли по руках Пандіона, але це вже не були сльози дитини, — вони котилися рідкими тяжкими краплями, не полегшуючи горя.
Далеко відлетіли мрії про великі справи. Ніщо не могло втішити юнака — він хотів бути разом з дідом.
Поволі і невблаганно прийшла свідомість того, що втрати не повернеш, і юнак опанував себе. Засоромившись від сліз, закусивши губи, він підвів голову і довго дивився в морську далечінь, доки збентежені думки не потекли послідовно і плавно. Пандіон встав, окинув поглядом залитий сонцем берег, маленьку хатинку під платаном, і знову туга стала нестерпною. Він зрозумів, що дні юнацтва минули, що не вернеться вже ніколи безтурботне життя з його наївними, напівдитячими мріями.
Поволі побрів Пандіон додому. Там він оперезався Мечем і загорнув у плащ свої речі. Юнак щільно припнув двері, щоб буря не ввірвалася в оселю, і пішов кам'янистою стежкою, чисто виметеною морськими вітрами. Суха і жорстка трава сумно шелестіла під ногами. Стежка підійшла до горба, вкритого густим темнозеленим чагарником, від дрібного листя якого, нагрітого сонцем, йшов сильний аромат свіжих оливкових вижимок. Тут стежка розгалужувалася на дві: одна вела праворуч, до групи рибальських хаток, що стояли на березі моря, друга йшла вздовж берега річки до селища. Пандіон звернув ліворуч; за горбом його ноги впірнули в гарячий білий порох, цвірчання цикад заглушило шум моря. Підніжжя кам'янистого схилу гори біля річки потопало в деревах. Вузьке листя олеандрів, важка зелень смоковниць чергувалися з пишними кронами величезних горіхів, — і все це зливалося в суцільну заклубочену масу, що здавалася майже чорною біля обривів білих вапняків. Стежка пірнула в прохолодний загінок і після кількох поворотів привела до галявини, забудованої невеличкими хатинками, що юрмилися біля положистих схилів виноградників.
Юнак прискорив ходу і попрямував до низької білої будівлі, що ховалася за вузлуватими стовбурами маслин. Він увійшов під намет, і назустріч йому підвівся невисокий літній чоловік з чорною бородою — майстер-художник Агенор.
— Ти прийшов, Пандіоне! — радісно привітав юнака художник. — А я вже думав посилати за тобою… Ага, ось що! — Агенор помітив озброєння Пандіона. — Дай я обніму тебе, мій хлопчику. Тессо, Тессо! — гукнув він. — Поглянь, який воїн прийшов до нас!
Пандіон швидко обернувся. З внутрішніх дверей визирнула дівчина в темночервоному хіматіоні,[10] накинутому поверх тонкого вилинялого блакитного хітона.[11] Радісна посмішка показала бездоганні зуби, але через якусь мить дівчина насупилася, заховавши посмішку, і холодно обвела юнака поглядом.
— Бачиш, Тесса розгнівалась на тебе: два довгих дні ти не міг прибігти до нас і попередити, що не працюватимеш, — дорікнув Пандіонові художник.
Юнак стояв мовчки, схиливши голову, і спідлоба переводив погляд з дівчини на вчителя.
— Що з тобою, мій хлопчику, чи то пак уже не хлопчику, а воїне? — питав Агенор. — Ти сумний сьогодні.
А що це за пакунок ти приніс?
Уривчастим голосом, нескладно, знову страждаючи від пережитого, Пандіон розповів про від'їзд діда.
Прийшла дружина художника — мати Тесси.
Художник поклав обидві руки на плечі юнака:
— Ми давно полюбили тебе, Пандіоне, і раді тобі. А я щасливий, що ти обрав шлях художника і віддаєш йому перевагу перед життям воїна. Воно не мине тебе згодом, а зараз тобі треба досягти багато дечого, що дається лише внаслідок наполегливої праці та роздумів.
Пандіон, за звичаєм, схилився перед дружиною Агенора, і та накрила йому голову краєм плаща, а потім ласкаво притиснула його до грудей.
Дівчина радісно скрикнула і, зніяковівши, сховалася в глибині будинку. Батько з усмішкою подивився їй услід.
Агенор, відпочиваючи, сів біля входу в майстерню. Коло будинку росли старі маслинові дерева. Їх величезні вузлуваті стовбури химерно перепліталися, І замислений погляд художника знаходив у них обриси людей і тварин. Одне дерево нагадувало велетня, що, стоячи навколішках, підніс над зігнутою шиєю широко розставлені руки. В іншого незграбні виступи стовбура зливалися в скорчений стражданням потворний тулуб. І всі дерева згиналися, здавалось, з силою підштовхуючи вгору важку масу незліченних гілок, вкритих сріблястим дрібненьким листям.
По другий бік будинку промайнула жіноча постать у святковому яскравосиньому хіматіоні з золотими блискітками. Художник упізнав доньку в той самий момент, коли дівчина зникла за схилом горба. Нечутно ступаючи босими ногами, до Агенора наблизилась його дружина і сіла поруч.