ТАЄМНИЦІ ЗА ОБРІЄМ.
На Атлантику штиль.
Стомлений червневою спекою океан розлігся, спираючися в обрій. Спочивав і бавився ласкаво і примирливо з берегами, той велетень. Міліярди сонячних зайчиків мерехкотіли, спалахували сліпучим сяйвом розтопленого срібла.
– Тут земля, там море, вгорі небо, – шепоче Роман і у нього з'являється фантастична підозра проти моря, – воно зрадливе таке, пеститься об береги, але воно підступне.
Мріє проковтнути землю разом з Романом... Ні, море! Не бувати цьому!
І юнак іде назустріч теплим хвилям...
Вже два тижні відпочиває Роман разом з Олексою, своїм нерозлучним спутником, і щодня приходять на берег.
Вони ще мешкають у тому ж самому таборі, але який чудовий раціон їжі отримують щодня: білий, немов сонце, хліб, масло, консерви, мармеляду. Сили щодня прибувають до тіла, яке стало гладшим, міцнішим і наливалося немов молодий огірок.
Тіло задоволене, але молода душа... Душа ні. Душа повна сумнівів.
Хлопці щодня починають більш поважніші розмови.
– Війна ще котиться, вирує в Європі...
– Яка доля спіткає нас?
– Хочеться побачити життя різних людей, порівняти чи гірше, чи краще ніж на нашій батьківщині. Мене давно тягло до таємничих земель і островів укритих тропічним пралісом, пізнати, що є там за тим блакитним, загадковим колом, – показує Олекса туди, де море зливалося з небом у таємничу і невідому, блакитньо-синю далечінь.
– Думки неволять мене, не дають спати вночі. Знов тато снилися, такі худі, худі й кажуть: «ти, сину, свій розум маєш, роби як тобі підскаже серце, а я тобі нічого не можу порадити...» І видалося мені, що їх душа шепотіла: «тіло моє закопане у вічній мерзлоті за північним колом, де ми здобували проклятий нікель», поважно промовляв Роман. Олекса пильно вдивлявся в романове обличчя. Над пухнатими губами юнака, поріс ніжний, ворсистий пушок, якого ще ніколи не торкалася бритва. У карих, задумливо – глибоких, але разом і задиркувато-насмішливих очах, блищав вогник упертого завзяття.
– Що ж, друже-побратиме, підемо в світ поза очі.
– Згода, друже-побратиме! Нам, крім власного життя, губити нічого. Якось влаштуємося межи людьми – не загинемо, – відповів Роман.
– Зле, що не знаємо кількох мов.
– Навчимося, друже! Аби було бажання і конечна потреба, тоді все буде гаразд.
Юнаки йшли берегом океану, ступали мокрим піском, перестрибували каміння, поросле слизькою, зеленою водорістю. На скелі височіла напівзруйнована вежа маяка – вона вже давно привертала їх увагу, але все не траплялося нагоди відвідати її, аж нагода ця сталася сьогодні. Що крок – то ширшим ставав краєвид, і коли мандрівники дісталися до пошкодженої гарматнями вежі, перед ними розгорнулася широка панорама – то була незабутня картина нашої сучасности – перед очима хлопців стояла найбільша у світі військова фльота, яка виконала могутню інвазію на європейський континент 6 червня 1944 року. На рейді величезна ескадра різноманітних кораблів: ближче до берега стояли, немов хорти, швидкісні сірозелені, стрункі винищувачі, далі два ряди справжніх бойових кораблів – крейсерів, за ними велитенські літаконосці і панцерові важкі бойові кораблі – плаваючі фортеці, що ощірилися наведеними на узбережжя гарматами найважчого калібру. Між кораблями і пологим беретом снували туди й назад табуни десантних човнів, безперервним потоком вивантажувалося військо. З поронів сповзали панцерники, авта, гармати, особливі, ще небачені, військові машини.
– Ось велична військова романтика модерної техніки, тут нема жодного вітрильника, так широко оспіваного у юнацьких пригодницьких повістях, тут є нова техніка... страшна і могутня, яка перемогла теж могутню військову німецьку машину, – казав Роман.
– Романе! Ти на кожному кроці робиш історичні висновки», – промовив Олекса.
– Так, мій любий, коханий юначе? Не голими руками, не однією шаблею воюють у двадцятому столітті. Запам'ятай, що визвольна боротьба почалася не сьогодні, вона почалася давно... Перемога теж прийде не зразу чи раптово. Ніхто не принесе волі, поки не визволимося самі, бо визволителі завжди приносять нове ярмо.
– Це правда! Німці обіцяли у своїх брехливих принадах багато, а принесли рабство.
– Так, Олексо, і ми перенесли на собі два рабства! Така наша доля. ,
– Історична доля, ти хочеш сказати Романе! Ти маєш рацію. – Олекса змовк і оглядав кораблі, немов адмірал перед наступом приймав параду. Він склав руки на груди. Роман залюбувався величною постаттю свого приятеля – «немов якийсь адмірал чи полководець перед наступом приймає параду свого війська. Рости, рости юначе – бажаю тобі великої долі!» Сонце підбарвлювало молоде, життєве загоріле обличчя, усю постать немов вирізблену з старої, потемнілої брондзи. Роман спочивав і тішився, його думки підіймалися високо, вихорем швидкістних літаків – винищувачів проносилися над рідною землею, мрії сягали далеко-далеко... І знову він лицар! Так, він хоче бути лицарем, хоче підкорити своїй кінцевій меті всі життєві цілеспрямовання.
«Хто не живе згадками про минуле і не мріє про свої бажання, прагнення до кращого будучого, той віджив своє життя і нічого не вдіє».
– Про що ти мрієш, Олексо?
– Порожні кораблі кудись відпливатимуть!?!
– Зрозуміло, Олексо, але як ти влаштуєшся на них? Бачиш, яка зараз охорона.
– Про це я й думаю! Але ми мусимо дістатися на корабель, – уперто відповів Олекса.
– Ї ти згоден плисти у невідомість? – поважно питає Роман.
– Невідомість мене не лякає, навпаки, мене страшить жорстока відомість, – іронізує юнак.
– Коли б... Але ми хочемо, тому мусимо й зробимо. Залишається чекати слушної години.
– Ми її мусимо не чекати, а шукати. Робити нагоду.
– Згоден з тобою, – засміявся Роман.
Вечірня завіса поволі затемняла обрій.
Юнаки повертали до свого табору, несучи скарби своїх палких бажань і мрій.
БЕЗ ЖОДНОГО ВАГАННЯ.
До табору визволених робітників автом примчав американський офіцер і звернувся з проханням, допомогти вантажити вугілля на пароплав. Робітники охоче згодилися, бо нудьгували. Незабаром Роман з Олексою на вантажних автах прибули до зруйнованого шербурського порту. Там, був справжній Вавилон: на березі розбиті крани і причали, над водою стирчали щогли і димарі затонулих кораблів.
Робітники ланцюгом передавали з рук в руки плетені коші з вугіллям. Олексі з Романом припала праця на кораблі. Вони кіш за кошом засипали вугілля у ненажерливу, чорну пащу трюму. Вечір. Море і кораблі оповиті туманом.
Високо в повітрі гудуть невидимі патрулюючі літаки, що охороняють порт. Десь далеко, кілометрів за сімдесят, жорстоко бомбардують. На темносиньому небі з'являються сполохи далеких заграв фронту. Іноді, немов лезо величезного, гострого багнета, лизне землю промінь прожектора, щупає, чи не підкрадається ворог і знов гасне. В напівтемряві літньої ночі, таємниче рухаються темні постаті людей. Біля темної пащі трюму, обнялися дві тіні, немов закохана пара, південна ніч вкрила їх таємничим серпанком. Чується тихий, заглушений шопіт.
– Ці кораблі незабаром відпливуть.
– Куди?
– Коли б я знав. Але кудись вони припливуть. Маємо нагоду. Вирішаємо без вагання.
– А ти?
– Я вирішив без жодного вагання.
– Згода, Романе!
– Згода, Олексо!
І тіні зникають в темноті трюму.
– Не вдарився?
– Ні.
– А торбину з харчами не забув.
– Ні. Ось вона. Тут харчів днів на сім.
– Лягаймо спочивати.
Легке шарудіння кроків у чорній невідомости. Хлопці занурилися в мягкий вугільний штиб, і незабаром заснули, немов у пуховиках. Вони не чули, як пронизливо гула сирена...
… Чорна ніч. Довга і невідома. В чорній пащі вугільної ями час не ділиться на день і ніч. Невідомо скільки тягнеться ніч – тиждень, чи може два – Роман не знає, але відчуває, що довго. Харчі скінчилися. Мучить голод, а ще більше страшенна спрага. За ковток води віддав би рік молодогожиття, – думає Роман, але він мовчить, щоб не дратувати Олексу. Олекса думає те саме. За залізною стіною корабля шумить вода.
Напився б солоної, морської, щоб потримати в роті щось
вологе, або хоч сполоскати пересохлий рот, наповнений вугільною пилюкою.
Муки спраги – невгамовані муки. Безнадійне очикування.
Невже доведеться загинути тут, у цьому чорному пеклі?
… Десь вгорі гримнув люк. Промінь світла скупо освітив величезну вугільну яму.
Насвистуючи пісеньку, трапом спускається чорношкіра людина. Мурин тримає в руці лопату і похідну фляжку і наспівує:
«У маленької Джені,
Губи як корали...»
– Романе! Воля!!!
– Воля, Олексо!!! Ура!!!
Дві постаті кинулися до їх рятівника, який, побачивши хлопців, затрусився від невимовного жаху.
Він кинув лопату і фляжку і його немов здуло вітром.
Роман кидається до фляжки, який момент вагається, але не витримує і з жадобою припадає до кави, по половині з ромом. Відпивши трохи, він передає Олексі.
– Божественний напій!
– Чудово, Романе! Тепер мерщій нагору, щоб не зачинили люк.
Хлопці глянули один на одного і голосно зареготали. Їх обличчя були чорніші ніж у чистокровних муринів. Роман визирнув на палубу і побачив ясне середземноморське небо...
ТАНОК НА ПАЛУБІ.
– Там живі дияволи! – вигукнув переляканий мурин Джо, вискочивши з чорної пащі трюму. Обличчя кремезного кочегара пожовтіло від страху і лише поволі природня чорна фарба з'явилася знов на його блискучій шкірі. Він лупнув великими білками очей, і підозріло оглядався на люк трюму і на матросів.
На кораблі щойно заступила друга вахта і починалося буденне життя тривалого рейсу. Шестеро матросів драяли палубу, артилеристи вартували біля протилетунських гармат, бо був час повітряної небезпеки. Боцман господарським оком оглядав свої володіння.
– У трюмі з'явилися живі дияволи! – вдруге вигукнув кочегар.
– Одначе з нашим Джо щось трапилося, – промовив один з матросів.
– Чого ти лементуєш, немов торпеда, вистрілена з мінного апарату !?! – запитав боцман. – Які дияволи!?!
– Чорні дияволи. Сам бачив на власні очі! – оповідав Джо.
– Адже ж у муринів чорти білі? – запитав сміючися гарматчик.
Джо, повязуючи червоною хусткою свою грубу, немов бичачу шию, не поспішав йти на вахту до вугільного трюму
– Ходімо разом, я тобі доведу, що там немає ніяких чортів. Ти, мабуть, перехопив перед вахтою більше рому ніж треба, – промовив боцман.
Джо стояв немов камінь. Але в той момент з відкритого люку визирнула чорна голова якогось чудернацького створіння. На розкуйовдженому волоссі блищали шматочки дрібного вугілля. Голова на хвилину заховалася. І раптово на палубі з'явилися дві постаті. На обличчі мурина був невимовний жах. Він поволі відступав далі від небезпечного місця.
Навколо хлопців збиралися матроси і тоді Роман Журба з радощів, що видерся з неволі вугільної ями, втнув гопака. Він гасав, немов чорт по пеклі, по мокрій палубі, у понаддинамічному танцеві.
Перед його очима у шаленій каруселі вихорем майоріли здивовані обличчя людей, білки Джо, щогли, далекий обрій і танцююча ескадра кораблів.
Матроси нагородили виконавця танця сальвою бурхливих і щирих оплесків. Вони ще ніколи не бачили такого танця, а поява хлопців викликала велике зацікавлення до їх осіб.
Дійсно Джо казав правду.
– Це якісь чорти, а не хлопчиська.
– Звідкіль вони з'явилися на кораблі?
– Вони вилупилися з яєць якогось таємничого створіння, які їх мати знесла у вугілля... В трюмі тепло і от вони з'явилися на світ Божий, – з сміхом з'ясовував молоденький матрос Біль Гопкінс.
– Го, го, го! – щиро реготали матроси з того дотепу. Але танець скінчився досить прикро для виконавців. Вони незабаром опинилися перед очима грізного капітана Мак-Реда, який не любив жартувати.
– Німецькі шпигуни!? – гримнув капітан по-англійськи, одноразово наказуючи обшукати хлопців.
– Де ваші «риб'ячі хвости»? – запитав він уже німецькою мовою.
– Ми не німці і не шпигуни. Ми – українці. Хотіли трохи помандрувати, тому і опинилися на вашому кораблі – сміливо відповів Роман німецькою мовою.
– Звичайна шпигунська байка! Де ваша зброя, пляни, торпеди?
Тим часом хлопців обшукали, знайшли їхні папери з німецького арбайтсамту. Капітан кивнув головою. Їх вивели і за хвилину хлопці опинилися у невеличкій залізній каюті з віконцем – ілюмінатором, куди не пролізе, навіть голова людини.
– От тобі й приїхали, – похмуро промовив Олекса, – замість безлюдних островів, потрапили до в'язниці.
– Не журися, Олексо! Ніколи не кажи гоп – поки не перескочив. А що ж ти гадав, що у військовий час тобі повинні піднести візитову картку і лавровий вінець. Але ми вже потрапили у якусь історію з краєзнавством ... Побачимо, що з того вийде, – потішав свого засмученого приятеля, більш розсудливий Роман.
– Мабуть, ми не відкриємо ніяких островів, а тим більше Америки, – іронично відповів Олекса.
– Ми народилися трохи запізно. Острови вже, мабуть, усі відкриті, Америку відкрив Христофор Колумб, а потім описав мандрівник Амеріго Веспуччі, тому й Америка названа його ім'ям. Але ми потрапимо до якоїсь іншої країни, а врешті решт може ми відкриємо Америку вдруге, – оптимістично доводив Роман.
– Ех, Ромко! Засадять нас до в'язниці. Будемо сидіти і сидіти... – сумував Олекса.
Незабаром гримнули залізні двері й матрос передав ув'язненим пакунок галет, миску совсу, кави.
Оглянувши хлопців, він всміхнувся і витяг з кишені цигарети.
– Смок? – запитав він, показуючи на цигарету.
Роман захитав головою.
– Но... Вери мач!.. Гуд бай! – відповів матрос і замкнув двері. Хлопці поквапливо їли. Вони виголоднилися за подорож, а останні два дні не їли нічого, бо в трюмі закінчилися їх харчі. Роман почував утому, бо витратив останні сили в танку. Але як можно було не затанцювати, коли вибралися з чорної пащі. Роман уже думав, що їм там дведеться загинути. Хоч і тут у карцері вони не мали волі, але проте за них знали люди і поки що вони мають чудовий харч.
– Смачно, Олексо!?
– Дуже! Тепер я згоден плисти на край світа, хоч до чорта в зуби...
Роман дивився крізь ілюмінатор. Навколо, до самого обрія, морем, що легко хвилювалося, плила величезна ескадра.
ВОРОГИ ЧИ ДРУЗІ?
Несподівана поява хлопців на кораблі, викликала радіотелефонну розмову капітана з віцеадміралом ескадри.
– На борту «Трематона» з'явилися і взяті під варту два юнаки, років по сімнадцять. Можливо, вони німецькі шпигуни. Обшук не дав жодних наслідків. При них знайдено лише папери для робітників зі сходу, вивезених німцями. Вони заявили, що з'являються приналежними до української національности.
Відповідь з флагманського корабля була коротка і ясна.
– Тримайте під вартою. Чекайте дальших розпоряджень.
– Єсть!
– Трематон! Трематон! Прийміть телефонограму.
– Приймаю.
– Нами отримано повідомлення, що в районі Зондських островів почався надзвичайної сили циклон, який рухається проти нашого курсу...
Після смачної вечері, салдат морської піхоти у повній формі, з карабіном в руках, привів обох юнаків до службової каюти.
За столом сидів Мак-Ред в білому кителі з блискучими ґудзиками і золотими визерунками на рукаві. Поряд з ним сидів немолодий, років під сорок, чоловік з відкритим, гарним обличчям, на якому не було тієї врочисто-офіційної суворости, як на обличчі капітана, і Роман зразу відчув до нього симпатію. Він оглянув хлопців і запитав: