Рафаель Сабатіні
Одіссея капітана Блада
Роман
Переказ з англійської Оксани Донічевої
В. Г. Котляров, ілюстрації, 2013
Розділ 1
Посланець
Бакалавр[1] медицини Пітер Блад запалив люльку і схилився над геранню, що росла на підвіконні його кімнати. Вікно виходило на вулицю Вотер Лейн, що в містечку Бріджвотер.
Блад не помітив, як на протилежному боці вулиці за ним стежать чиїсь суворі докірливі очі. Його цілковито захопили квіти, лише подеколи він відволікався на безкінечний потік люду, що сновигав вузенькою вуличкою. Ось уже вдруге від сьогоднішнього ранку було так людно перед замком — нещодавно герцогський капелан, Фергюсон, зачитав проповідь, що рясніла більше закликами до бунту, аніж до Бога.
Некерований натовп збуджених людей складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і з недоладною зброєю в руках. Щоправда, дехто з них мав мисливські рушниці, а хтось навіть прихопив із собою мечі. Та переважна більшість чоловіків тримала дубці й піки, змайстровані з кіс (загрозливі на вигляд, та зовсім непридатні до бою). Імпровізовані вояки були представниками мирних професій: ткачі, броварі, теслі, ковалі, мулярі, шевці… Бріджвотер і Таунтон зібрали під знамена позашлюбного герцога чи не всіх чоловіків. Для людини, здатної носити зброю, ухилитися від участі в цьому опорі — все одно що визнати себе боягузом або папістом[2]. А втім Пітер Блад — людина, якій не властиве почуття страху — рідко згадував про своє католицьке минуле.
Він не лише був здатен носити зброю, а й професійно володів нею, одначе цього теплого червневого вечора порався коло герані й попихкував люлькою з такою байдужістю, наче навколо геть нічого не відбувалося, час до часу кидаючи услід ентузіастам, охопленим воєнною лихоманкою, слова його улюбленого Горація: «Куди, куди прямуєте, шалені?»
Можливо, зараз ви здогадаєтеся, чому Блад, у жилах якого текла гаряча й відчайдушна кров, що її він успадкував од сомерсетширських бродяг по материній лінії, байдуже поставився до цього фанатичного повстання, чому його бунтівна натура, що відреклася від кар’єри вченого, якою марив його батько, ігнорувала довколишній людський спротив. Зараз ви вже розумієте, як він сприймав людей, що квапилися під так звані знамена свободи, розшиті вихованками пансіонів мадемуазель Блейк та місіс Масґров. Діви розпороли свої шовкові одежі, достоту, як у старовинних баладах, аби пошити знамена для армії Монмута. Слова Горація, які Блад із презирством кидав услід людям, що бігли вулицею, точно відображали його настрій. Усі здавалися йому навіженими дурнями, що поспішали назустріч своїй погибелі.
Річ у тім, що Блад надто багато знав про славнозвісного Монмута і його матір — вродливу смагляву жіночку, — аби повірити в казку про законність претензій герцога на трон англійського короля. Він прочитав безглузду прокламацію, що її порозклеювали по всьому Бріджвотеру, Таунтону та інших містах, у якій писалося: «…по кончині нашої милості Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями та прилеглими територіями переходить у спадок уславленому і благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і спадкоємцю Карла II».
Від прочитаного він вибухнув реготом, а особливо після того, як йому трапилася на очі ще одна нісенітниця, нібито «герцог Йоркський Яків наказав отруїти покійного короля і захопив престол».
Блад навіть не зміг визначити, яка із цих двох інформацій безглуздіша. Третину свого життя він прожив у Нідерландах. Тридцять шість років тому народився там і Джеймс Скотт, який тепер оголосив себе Милістю Усевишнього королем Англії, Шотландії та інших земель. Блад дуже добре знав його батьків. І Джеймс не лише не був законним сином нині покійного Карла Стюарта, що буцімто таємно повінчався із Люсі Волтер. Сумнівним навіть залишається той факт, що він був позашлюбним сином короля. І що, окрім лиха, могли ще принести країні його фантастичні претензії? Чи можна сподіватися, що країна колись прийме на віру таку нісенітницю? Але ж від імені Монмунта декілька знатних вігів[3] підняли народ.
Блад засміявся і зітхнув. Сміх заглушив зітхання. Він не співчував цьому повстанню, адже мав на те свою, незалежну думку. Життя навчило його завжди мати свою думку. Людина м’якшого характеру з його світоглядом і знаннями, безперечно, зажурилася б, спостерігаючи, як ревні протестанти біжать, мов стадо овечок на заклання.
До місця зборів — замкової площі — цих людей проводжали матері, дружини, доньки й кохані. Вони йшли із твердим переконанням, що зброя у їхніх руках захищатиме право, свободу й віру. Кожен мешканець Бріджвотера знав, що Монмут піде в бій цієї ночі. Герцог мав особисто керувати раптовим нападом на королівську армію під командуванням Февершема. Армія отаборилась біля Седжмура. Блад був майже переконаний, що лорд Февершем знає про наміри свого супротивника. Та хай Блад помилявся, він мав право думати саме так, адже дивно було навіть припустити, щоб головнокомандувач королівської армії не був у курсі всіх справ.
Блад вибив попіл із люльки й відхилився від вікна, щоб його причинити, аж раптом помітив із вікна будинку навпроти ворожі погляди милих сентиментальних сестер Пітт, найпалкіших прихильниць красеня Монмута.
Пітер Блад усміхнувся до цих дівчат, адже приятелював із ними, а одну навіть лікував. Відповіли дівчата холодним презирливим поглядом, що миттю стерло усмішку з обличчя лікаря. Він зрозумів причину ворожості сестер, що зросла із появою Монмута на горизонті. Монмут і справді заморочив голови чи не всім жінкам Бріджвотера. Тож і не дивно, що сестри Пітт засуджували Бладову поведінку, вважаючи, що молодий і здоровий чолов’яга, який знається на військовій справі, міг би посприяти справедливій справі. А він, бачте, у вирішальний день залишився осторонь, мирно попихкує люлькою та ще й порається коло квітів, у той час як усі мужні чоловіки збираються пристати до захисника протестантської церкви й навіть готові життя віддати, аби лишень він посів законний престол.
Якби Бладові довелося обговорювати це питання із сестрами Пітт, він повідав би їм, що чимало встиг побачити на цьому світі, багато сьорбнув лиха, тож нині має намір продовжити свою справу, задля якої ще замолоду здобув знання. Блад міг би сказати, що він лікар, а не солдат; цілитель, а не вбивця. Та наперед знав їхню відповідь: вони б запевняли його, що нині кожен чоловік зобов’язаний тримати в руках зброю. Вони неодмінно тицьнули б його носом на свого племінника Джеремі, моряка за покликанням, шкіпера торговельного судна, який на своє нещастя нещодавно кинув якір у бухті Бріджвотера. Вони сказали б, що Джеремі полишив штурвал корабля і взяв у руки мушкет задля високої справи. Та Блад не належав до людей, які полюбляють сперечатися. Я вже казав, що він був людиною незалежних поглядів, тож зачинив вікно, запнув фіранки і попрямував углиб затишної освітленої свічками кімнати, де його дбайлива хазяйка, місіс Барлоу, уже накривала на стіл. І саме з нею Блад поділився своєю думкою:
— Я втратив прихильність дівчат, що мешкають у будинку навпроти.
Приємний гучний Бладів голос звучав із металевими нотками, які хіба пом’якшив і притлумив ірландський акцент — його не могли викорінити навіть роки поневірянь чужими країнами. Здавалося, в голосі відображався характер цієї людини. То лагідний і чарівливий, коли слід було когось умовити, то жорсткий і командний, коли треба було когось підкорити. Зовнішність Блада заслуговувала на увагу: високий, худорлявий, смаглявий, мов циган. З-під прямих чорних брів дивилися спокійні, але пронизливі очі, навдивовижу сині для такого смаглявого обличчя. Цей погляд і ніс правильної форми гармоніювали з рішуче стиснутими губами. Як і належало людині його професії, він одягався у все чорне, але крій його костюму свідчив про тонкий смак. Усе це було притаманне радше шукачеві пригод, яким він був колись, аніж лікареві, котрим був нині. Його камзол із тонкого камлота[4] був обшитий срібним позументом[5], а манжети сорочки й жабо оздоблені брабантським мереживом. Пишна чорна перука вирізнялась ретельною завивкою, не згірш як у будь-якого вельможі з Вайтхоллу[6].
Якби ви пильніше придивились до Блада, то мимоволі спитали б: чи довго ця людина проживе в такій глушині, куди випадково її закинула доля півроку тому? Чи довго ще віддаватиметься мирній професії, яку здобув ще до початку свого самостійного життя? Та коли ви дізнаєтеся про Бладове життя, не лише колишнє, а й майбутнє, то впевнитеся, що якби не примхи долі, які йому невдовзі довелося пережити, то він би ще довгенько тихо-мирно жив у глухому закутку Сомерсетшира, задовольняючись скромними статками провінційного лікаря. Так могло б статися…
Блад був сином ірландського лікаря й уродженки Сомерсетширського графства. Як я вже згадував, у жилах матері текла кров непогамовних морських бродяг, чим можна було пояснити нестримну Пітерову вдачу. І перші її ознаки вельми стурбували батька, що був на диво миролюбною, як на ірландця, людиною. Він уже давно для себе визначив, що Пітер має неодмінно стати лікарем. І Пітер Блад, завжди жадібний до знань, потішив свого батька, коли у двадцять років здобув ступінь бакалавра медицини в Дублінському коледжі. Батько недовго тішився радісною звісткою. Через три місяці потому він помер (мама померла за кілька років до того). Пітер, успадкувавши по батьковій смерті кілька сотень фунтів стерлінгів, помандрував світом, чого так нестримно прагнув. За дивним збігом обставин він потрапив на військову службу до голландців, що в ті часи воювали з французами. Любов до моря привела його на флот. І дослужився він до офіцера. Заслуживши чин у славнозвісного де Рітера, Блад брав участь у відомій морській битві на Середземному морі, коли й був убитий цей хоробрий флотоводець.
Невідомо, як жив Блад після підписання Неймегенського миру[7], та ми знаємо напевне, що два роки Пітер провів у іспанській буцегарні. За що він туди потрапив — невідомо. Можливо, саме завдяки цьому, щойно вийшовши із в’язниці, він вступив на службу до французів і у складі французької армії брав участь у боях на території Нідерландів, окупованих іспанцями.
У тридцять два роки, коли Пітер нарешті цілком утамував свою жагу до пригод, раптом далося взнаки давнє поранення. Він відчув, що підупав на здоров’ї. Несподівано його охопила страшенна туга за батьківщиною. У Нанті він сів на корабель, на якому сподівався дістатись Ірландії, та під час мандрівки Бладове здоров’я погіршилося, тож коли судно бурею віднесло до Бріджвотерської бухти, він вирішив зійти на берег, тим паче, що його матір була уродженкою цих країв.
Отож у січні 1685 року Блад оселився у Бріжвотері, маючи в кишені не більше, ніж мав одинадцять років тому, коли вирушив із Дубліна мандрувати світом.
Йому дуже припала до душі ця місцевість, а відтак і здоров’я чимдалі поліпшувалось. Після такої кількості пригод, яких декому й за все життя не пережити, Пітер вирішив залишитись у цьому містечку й нарешті поновити практику лікаря.
Ось такою є стисла історія Пітера Блада, точніше, та її частина, що завершилась у ніч Седжмурської битви, через півроку по його прибутті до Бріджвотера.
Він вважав, що нічна битва жодним боком його не обходить, що загалом відповідало дійсності, тому аж ніяк не заразився загальним збудженням, котре охопило тієї ночі всенький Бріджвотер, і зі спокійною душею ліг рано спати. Блад миттю заснув задовго до одинадцятої години, у той час, як ви знаєте, Монмут на чолі повстанців рушив на Брістоль, аби обігнути болото, за яким розташувалась королівська армія. Вам також відомо, що чисельна перевага повстанців і раптовий напад на сонну королівську армію були марними через грубі помилки в командуванні. У результаті Монмут програв ще до початку рукопашного бою.
Близько другої ночі армії зійшлись у бою. Блад навіть не чув віддаленого гулу канонади. Лише о четвертій ранку, коли перші промені сонця розсівали туман над похмурим полем бою, раптом щось порушило Бладів сон.
Він схопився з ліжка і протер очі, силкуючись прийти до тями. У двері його оселі щосили гатили, чийсь голос щось нерозбірливо викрикував. Ось цей лемент і збудив Блада. Пітер подумав було, що його викликають до котроїсь із породіль, тож він накинув на плечі нічний халат, проштовхнув ноги в пантофлі й вибіг із кімнати. На східцях він зіштовхнувся з місіс Барлоу, котра з переляку нічого не тямила й лише безладно метушилася. Блад утихомирив її й відчинив двері.
Надворі в золотих променях уранішнього сонця стояв молодик у подертому запорошеному одязі. Він важко відсапувався й дивився на лікаря нетямним поглядом. Поряд стояв геть змилений кінь. Юнак розтулив було рота, та йому геть забило дух, тож бідолаха не спромігся видати й звуку.
Блад упізнав молодого шкіпера Джеремі Пітта, племінника дівчат, які мешкали навпроти. Одне по одному раптом стали розчинятися двері й віконниці, з яких вигулькували розбуджені криками стурбовані сусіди.
— Спокійніше, — промовив Блад. — Я ще ніколи не бачив, щоби поспіх був комусь на користь.
Та юнак, в очах якого застиг жах, певно, навіть не почув цих слів. Нарешті, ковтаючи повітря, мов риба, він вичавив:
— Лорда Гілдоя тяжко поранено… Зараз він у маєтку Оґлторп… поблизу річки… я переніс його туди… він послав мене по вас… Швидше до нього… Швидше!
Посланець рвонувся до лікаря, аби силою потягти його за собою в нічному халаті й домашніх пантофлях, та лікар ухилився від простягнутих до нього рук.
— Звісно, я поїду, — промовив він, — але ж не в цьому одязі.
Блад засмутився. Лорд Гілдой заступався за нього від дня його прибуття до Бріджвотера. Блад хотів віддячити за прихильне ставлення до нього й вельми засмутився, що для цього випала така сумна нагода. Він добре знав, що молодий аристократ був палким прихильником Монмута.
— Звісно, я поїду, — повторив Блад. — та спершу маю перевдягнутися і взяти із собою необхідне.
— Але ми втрачаємо час!
— Вгамуйтеся. Ми швидше доберемося, якщо не будемо квапитися. Зайдіть і почекайте на мене, юначе.
Пітт жестом руки відхилив його запрошення:
— Я тут зачекаю. Заради бога, покваптеся!
Блад хутко піднявся нагору, аби перевдягнутися і прихопити сумку з інструментом. Про поранення лорда Гілдоя він встигне розпитати по дорозі до маєтку Оґлторп. Блад узувався, водночас даючи доручення місіс Барлоу, не забув і про обід, якого, на жаль, йому не судилося скуштувати.
Коли нарешті лікар вийшов надвір із місіс Барлоу, яка невгамовно квоктала, наче сполохана квочка, Пітта вже оточили налякані, нашвидку вдягнені містяни. Переважно то були жінки, котрі повискакували дізнатися про битву. Легко було здогадатися, які то були новини, адже вранішнє повітря враз розітнули плач і голосіння.
Помітивши одягнутого лікаря із сумкою для інструментів під пахвою, Пітт вийшов із натовпу, що його оточив, струсив із себе накопичену за ніч утому і відхилив обох тітоньок, які з риданнями повисли на ньому. Схопивши коня за вуздечку, він скочив у сідло.
— Їдьмо! — гукнув він. — Сідайте за мною!
Без зайвих слів Блад виконав прохання, і Пітт пришпорив коня. Натовп розступився. Так на крижах коня, тримаючись за свого супутника, почалася одіссея Пітера Блада. А Пітт, котрого Блад вважав лише посланцем пораненого повстанця, насправді виявився посланцем Долі.
Розділ 2
Драгуни Кірка
Маєток Оґлторп стояв на правому березі річки десь за милю на південь від Бріджвотера. Це був сірий приземкуватий будинок у стилі епохи Тюдорів, із фундаментом, суціль обвитим густим зеленим плющем. Наближаючись до маєтку шляхом, який пролягав через духмяні фруктові сади, що дрімали на березі іскристого Паррета, Блад не міг повірити, що перебуває в країні, яка стогне від кровопролитної міжусобиці.
На виїзді з Бріджвотера на мосту вони зустріли авангард змучених, стомлених утікачів із поля бою. Серед них було чимало поранених. Із останніх сил вони квапились до міста, марно сподіваючись знайти там прихисток. У їхніх поглядах, звернених до Блада і його супутника, читалися втома і страх. Декілька разів їх попереджали, що погоня вже близько, та молодий Пітт не звертав уваги на попередження і мчав щодуху курним шляхом, на якому дедалі більшало утікачів із Седжмуру. Незабаром він збочив із дороги і поскакав росяною стежкою, що перетинала луку. І тут їм траплялися втікачі, що розбігались навсібіч. Пробираючись крізь високу траву, вони боязко озирались, — чи, бува, не показались червоні камзоли королівських драгунів.