Це був потужний випад на адресу суду, що демонстрував самовладання Блада й гостроту його розуму, котрий посилюється у миті великої небезпеки. На будь-який інший суд ці слова подіяли б саме так, як розраховував Блад. Бідолашні малодушні вівці, що виконували роль присяжних, завагались. Та тут знову втрутився Джефрейс. Він голосно, з натугою задихав, а потім яро кинувся в атаку, аби згладити гарне враження, яке справили Бладові слова.
— Отець всемогутній! — заволав суддя, — Чи бачили ви колись такого нахабу? Та я вже закінчив із тобою. Кінець! Я вже бачу мотузка на твоїй шиї!
Випаливши ці слова, котрі не дали можливості присяжним дослухатися до голосу власної совісті, Джефрейс опустився в крісло і знову опанував собою. Судова комедія завершилась. На блідому обличчі судді не лишилося й тіні збудження, воно змінилося виразом тихої меланхолії. Перегодя він заговорив м’яким, майже ніжним голосом, утім кожне його слово чітко лунало у тихому залі:
— Не в моїх правилах комусь шкодити або тішитися із чиїсь загибелі. Лише з милосердя до вас я вжив ці слова, сподіваючись, що ви самі подбаєте про свою безсмертну душу, а не сприятимете її прокляттю своїми брехливими свідченнями. Та бачу, що марні всі мої зусилля, все милосердя. Більше мені немає про що із вами розмовляти. — Й він звернувся до членів суду зі словами: — Панове, як представник закону, тлумачами якого є ми — судді, а не підсудний, маю нагадати вам, що як хтось, хто навіть не брав участі в бунті проти короля, свідомо приймає, приховує і підтримує бунтівника, то його слід вважати таким само зрадником, як і того, хто тримав зброю в руках. Такий закон! Керуючись усвідомленням свого обов’язку і даною вами присягою, ви маєте винести справедливий вирок.
Опісля верховний суддя перейшов до промови, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад винні у зраді: перший — тому що переховував зрадника, а другий — за надання йому медичної допомоги. Суддєва промова була пересипана улесливими посиланнями на законного правителя й повелителя — короля, поставленого Богом над усіма — і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він сказав, що будь-який закононароджений бідняк у королівстві мав більше прав на престол, аніж бунтівний герцог. Свою промову він завершив геть знесилений і вже не опустився, а гепнувся у своє крісло і якийсь час сидів мовчки, втираючи носовичком губи. А потім, зігнувшись від болю, наказав членам суду іти на нараду.
Пітер Блад вислухав Джефрейсову промову з байдужістю, якій не раз дивувався, коли згадував години, проведені в залі суду. Його так вразила поведінка верховного судді та швидкість зміни його настроїв, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його життю.
Відсутність членів суду була такою ж короткою, як і вирок: усіх трьох визнали винними. Пітер Блад обвів поглядом залу суду, й на мить сотні блідих облич попливли перед ним. Та він швидко прийшов до тями, коли почув питання, адресоване до нього: чому йому не мають виносити смертний вирок після визнання його винним у державній зраді?
Він раптом засміявся, і цей сміх дивно і моторошно прозвучав серед мертвої тиші зали. Правосуддя, яке вершив хворий маніяк у пурпуровій мантії, було справжнім знущанням. Та й сам верховний суддя — продажний інструмент жорстокого, злобного і мстивого короля — глум над правосуддям. Однак навіть на цього маніяка вплинув Бладів сміх.
— Це сміх на порозі вічності із мотузкою на шиї? — здивовано запитав верховний суддя.
І тут Блад використав нагоду для помсти:
— Слово честі, я маю більше приводів до радості, аніж ви. Перш ніж мені винесуть вирок, я маю сказати: ви бачите мене, невинну людину, з мотузкою на шиї, хоча я винен лише в одному — я виконав свій обов’язок лікаря. Ви тут виступали, але вже наперед знали, що на мене чигає. Я ж як лікар знаю, що чигає на вас, ваша честь. І знаючи це, заявляю вам, що навіть у цей момент не помінявся би з вами місцями. Я б не проміняв мотузку, якою ви хочете мене вдавити, на камінь, якого в собі носите. Смерть, яку ви мені присудите, — справжнє задоволення порівняно з тією смертю, яку присудив вам той Бог, чиє ім’я ви так часто тут згадуєте.
Блідий мов смерть, судомно посіпуючи губами, верховний суддя застиг у своєму кріслі. У залі панувала мертва тиша. Усі, хто знав Джефрейса, готувались до чергового вибуху.
Та вибух не стався. На обличчі вдягнутого в пурпур судді проступив слабкий рум’янець — Джефрейс поволі виходив із заціпеніння. Він ледь звівся на ноги й приглушено, абсолютно механічно, як людина, котра переймається геть іншим, виніс смертний вирок, і словом не відповівши на закид Пітера Блада. Суддя виніс вирок і знову сів у крісло. На його чолі заблищали краплини поту.
Варта вивела в’язнів.
Один із присяжних засідателів випадково підслухав, як Полліксфен, котрий попри свою посаду військового прокурора був таємним вігом, тихо звернувся до свого колеги-адвоката:
— Богом присягаюсь, цей шахрай на смерть перелякав верховного суддю. Шкода, що його повісять. Людина, здатна налякати Джефрейса, могла б стати великою людиною.
Розділ 4
Торгівля людьми
Полліксфен мав рацію і помилявся водночас. Його правда була в тому, що людина, здатна вивести з рівноваги такого деспота, як Джефрейс, і справді має шанси злетіти в кар’єрі до неабияких висот. Помилявся він лише в тому, що Пітера Блада обов’язково мають стратити.
Я вже зауважував, що лиха, які спіткали Блада після його візиту до Оґлторпа, мали дві позитивні обставини: перша — що його взагалі судили, і друга — що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня судові вироки виконувалися одразу ж. Але вранці 19 вересня в Таунтон прибув кур’єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім’я лорда Джефрейса. У листі повідомлялося, що його величність король милостиво наказує відправити тисячу сто бунтівників до своїх південних колоній на Ямайці, Барбадосі й Навітряних островах.
Звісно, вам не спало на думку, що цей наказ видали з якихось гуманних міркувань. Лорд Черчілль, один із визначних сановників Якова II, цілком влучно зауважив, що королеве серце таке ж чутливе, як камінь. Королівську «гуманність» можна було просто пояснити: масові страти — то була вельми непродумана витрата коштовного людського ресурсу, у той час як у колоніях бракувало людей для роботи на плантаціях, то чому б не продати здорового, дужого чоловіка за 10–15 фунтів стерлінгів? Чимало королівських прихвоснів мали підстави претендувати на королівську щедрість, і нині їм випав дешевий і доступний спосіб для задоволення їхніх нагальних потреб.
Зрештою, ну що вартувало королю подарувати своїм прибічникам певну кількість засуджених бунтівників?
У своєму листі лорд Сендерленд докладно розписував королівську милість: тисячу засуджених він віддавав вісьмом царедворцям, а сто мали надійти у власність королеви. Всіх цих людей було наказано негайно відправити в південні володіння короля, де їх мали утримувати до звільнення через десять років. Особи, яким передавалися ув’язнені, зобов’язувалися забезпечити їхнє негайне перевезення.
Від секретаря лорда Джефрейса нам відомо, як тієї ночі верховний суддя у п’яному сказі паплюжив це неприпустиме, на його погляд, «милосердя» короля. Нам відомо, що в листі, якого він надіслав правителю, Джефрейс намагався переконати його високість переглянути своє рішення, однак король Яків відмовився це зробити. Окрім непрямих прибутків, які він отримував від цього «милосердя», воно цілком відповідало його характеру. Король розумів, що багато ув’язнених помруть у страшних муках, не витримавши жахів рабства у Вест-Індії, і померлим заздритимуть ті, хто лишився серед живих.
І так уже сталося, що Пітер Блад, а з ним Ендрю Бейнс і Джеремі Пітт, замість повішення, колесування й четвертування, як зазначалося у вироку, були відправлені разом з іншими п’ятдесятьма ув’язненими до Брістоля, а звідти морем на кораблі «Ямайський купець». Від тісноти, поганої їжі та брудної води серед засуджених спалахнули хвороби, що звели в океанську могилу одинадцятьох із них. Серед загиблих був і бідолашний Бейнс.
Та завдяки Пітерові Бладу смертність серед ув’язнених значно скоротилась. Спершу капітан «Ямайського купця» лайкою і погрозами зустрічав наполегливі прохання лікаря дозволити йому доступ до скриньки з ліками для надання допомоги хворим. Але потім капітан Гарднер зміркував, що його, чого доброго, ще притягнуть до відповіді за надто великі втрати живого товару. З певним запізненням він таки скористався медичними знаннями Пітера Блада. Поліпшивши умови, у яких перебували ув’язнені, і налагодивши медичну допомогу, Блад зупинив поширення хвороб.
У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті, і на берег висадили сорока двох повстанців.
Якщо бідолашні бранці уявляли (а багатьом із них, очевидно, так і здавалося), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то варто було лише кинути погляд під час квапливого перевантаження живого товару з корабля в човни, аби змінити цю думку. Вони побачили досить велике місто з будинками європейської архітектури, але без штовханини, характерної для міст Європи. Над червоними дахами вивищувався церковний шпиль. Вхід у широку бухту захищав форт, з амбразур якого в усі боки стирчали дула гармат. На пологому схилі пагорба білів фасад великого губернаторського будинку. Пагорб був укритий яскраво-зеленою рослинністю, що буяє в Англії у квітні, і день скидався на звичайний квітневий день в Англії, оскільки щойно скінчився сезон дощів.
На широкій брукованій набережній вишикувався збройний загін, що його надіслали для охорони засуджених. Не забарилася зібратися юрба глядачів, котрі за одягом і манерами поведінки нічим не відрізнялися від звичайного натовпу будь-якого морського порту Англії. Тут лише було менше жінок і більше негрів. Оглянути засуджених приїхав губернатор Стід — низенький гладкий чоловічок із буряковим обличчям, зодягнений у камзол із блакитного шовку, щедро оздоблений золотими позументами. Він трохи накульгував, а тому спирався на товсту тростину з чорного дерева. Одразу після губернатора з’явився високий огрядний чоловік у формі полковника барбадоської поліції. На масивному жовтому маскоподібному обличчі немов застиг вираз недоброзичливості. Із ним була струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Крислатий сірий капелюх, оздоблений червоним страусовим пір’ям, прикривав довгасте, з тонкими рисами обличчя. Пасма блискучого каштанового волосся кільцями падали на плечі. Широко поставлені карі очі відкрито дивилися на світ, а на обличчі замість звичайного задерикуватого виразу зараз читався жаль.
Пітер Блад упіймав себе на тому, що він не зводить здивованого погляду з чарівного обличчя цієї дівчини, котра була тут зовсім чужою. Помітивши, що вона також пильно його розглядає, Блад знітився, уявляючи, як він виглядає. Немитий, з брудним сплутаним волоссям, з давно неголеною чорною бородою, у лахмітті, що залишилося від колись гарного камзола — такий він злякає навіть городнє опудало, тож зовсім не варто, аби на нього дивилися такі гарні очі. А втім, ця дівчина з якимсь майже дитячим здивуванням і жалістю продовжувала його розглядати. Потім вона торкнулася рукою свого компаньйона, котрий із незадоволеним бурчанням повернувся до неї.
Дівчина палко промовляла щось до нього, але було очевидно, що полковник неуважно її слухає. Погляд його маленьких блискучих очей, посаджених близько до м’ясистого гачкуватого носа, зупинився на світловолосому здоровані Пітту, котрий стояв поруч із Бладом. Але тут до них підійшов губернатор, і вони стали розмовляти.
Дівчина говорила дуже тихо, і Блад її зовсім не чув; слова полковника доносилися до нього нерозбірливим муканням. Губернатор, власник пронизливого голосу, вважав себе дотепною людиною і полюбляв, щоб усі його слухали.
— Послухайте мене, любий полковнику Бішоп. Вам надається право першого вибору із цього прекрасного букета квітів і за призначеною вами ж ціною. А решту ми продамо з торгів.
Полковник Бішоп кивнув на знак згоди:
— Ви, безсумнівно, дуже добрі. Але, присягаюсь, це не партія робітників, а жалюгідна череда шкап. Навряд чи від них буде якась користь на плантаціях.
Презирливо щулячи очі-ґудзички, він знову оглянув усіх засуджених, і недоброзичливість на його обличчі стала ще виразнішою. Він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилин розмовляв із ним, розглядаючи отриманий від нього список.
Потім полковник повернув список Гарднеру і підійшов до засуджених повстанців. Бішоп зупинився біля молодого моряка із Сомерсетшира. Обмацавши мускули на руках Пітта, він наказав йому відкрити рота, щоб оглянути зуби; облизнувся, кивнув головою і, не повертаючись, буркнув до Гарднера, котрий чимчикував за ним:
— За цього — п’ятнадцять фунтів.
Капітан незадоволено скривився:
— П’ятнадцять фунтів? Це не навіть не половина того, що я хотів просити за нього.
— Це вдвічі більше того, що я збирався заплатити, — буркнув полковник.
— Але навіть тридцять фунтів за нього — це надто дешево, ваша честь.
— За таку ціну я можу купити негра. Ці білі свині не вміють працювати й швидко дохнуть у нашому кліматі.
Гарднер почав розхвалювати здоров’я Пітта, його молодість і витривалість, наче йшлося не про людину, а про в’ючну тварину. Вразливий Пітт стояв мовчки, не ворухнувшись. Лише рум’янець то з’являвся, то зникав на його щоках, чим видавав внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі хлопця. Пітт щосили намагався залишатися спокійним. Ця огидна торгівля викликала у Пітера Блада відчуття глибокої відрази.
Поодаль прогулювалася, розмовляючи з губернатором, дівчина, на яку Блад звернув увагу. Губернатор стрибав біля неї із дурнуватою усмішкою. Дівчина, мабуть, не розуміла, якою мерзенною справою займався полковник. А, можливо, подумав Блад, їй просто байдуже до всього цього?
Цієї ж миті полковник Бішоп розвернувся на каблуках, збираючись іти.
— Двадцять фунтів і більше жодного пенса — це моя остаточна ціна. Вона вдвічі більше за ту, яку вам запропонує Кребстон.
Зрозумівши по його тону, що це й справді остаточна ціна, капітан Гарднер зітхнув і погодився. Бішоп пройшовся далі вздовж шеренги ув’язнених. Блада й худого юнака полковник, що стояв поруч із ним, удостоїв тільки швидким поглядом. Та його увагу привернув кремезний чоловік середнього віку на ім’я Волверстон; він втратив око в бою під Седжмуром. І знову почалася торгівля.
Пітер Блад стояв у сліпучих променях сонця, глибоко вдихаючи незнайоме повітря. Воно було насичене дивною сумішшю ароматів кампешевого дерева[11], ямайського перцю і запашного кедра. Цей надзвичайний запах змусив його про все забути і заглибитися у думки — йому зовсім не хотілося розмовляти. Так само почувався й Пітт — мовчки стояв біля Блада й думав про неминучу розлуку з людиною, пліч-о-пліч із якою він прожив кілька місяців і яку полюбив, як друга й старшого брата. Його охопило таке сильне почуття самотності й туги, що все, що він пережив досі, здалося йому дріб’язковим. Розлука з лікарем була для Пітта болісним завершенням усіх нещасть, що випали на його долю.
До засуджених підходили інші покупці, розглядали, проходили повз, але Блад не зважав на них. У кінці шеренги в’язнів відбувся якийсь рух. Це Гарднер гучним голосом повідомляв щось юрбі інших покупців, котрі очікували, поки полковник Бішоп відбере потрібний йому людський товар. Після того як Гарднер стих, Блад помітив, що дівчина говорила про щось Бішопу і хлистом зі срібною рукояткою показувала на шеренгу. Бішоп, затуливши очі рукою від сонця, подивився на засуджених і рушив до них важкою ходою із Гарднером у супроводі дівчини й губернатора. Повільно йдучи уздовж шеренги, полковник порівнявся із Бладом і пройшов би повз, якби дівчина не торкнулася своїм хлистом руки Бішопа.
— Ось людина, яку я мала на увазі, — промовила вона.
— Цей? — запитав полковник, і в його голосі пролунало презирство.
Пітер Блад пильно подивився в круглі полковникові очиці, що сиділи на восковому обличчі так глибоко, наче родзинки в пудингу. Блад відчув, що цей ганебний огляд змусив його почервоніти.