Один з іспанських кораблів накренися на бік. «Прайд оф Девон» не переслідував його лише тому, що через пошкодження не здатний був пересуватися. Друге іспанське судно затонуло, але це трапилося вже після того, як англійці перенесли левову частку коштовностей, що були на ньому. По суті, це була звичайна піратська історія, одна з багатьох історій, що ставали джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом[13], які поперемінно скаржилися один на одного.
Та Стід, за прикладом більшості колоніальних губернаторів, удав, начебто вірить англійському капітану. Він, як і велика кількість людей — від мешканців Багамських островів до жителів Мейна, — відчував до гордовитої і владної Іспанії цілком заслужену ненависть і тому надав «Прайд оф Девон» притулок у порту й усе, що було потрібно для ремонту корабля.
Перш ніж узятись до роботи, англійський капітан висадив на берег кількадесят поранених у бою моряків і шістьох поранених іспанців. Їх розмістили у довгому сараї на пристані і ввірили в руки трьох лікарів Бріджтауна, серед них був і Пітер Блад. Йому доручили опікуватися іспанцями — не лише тому, що він добре володів іспанською, а й переважно тому, що невільник посідав значно нижче становище серед лікарів.
Блад не любив іспанців. Дворічне перебування в іспанській в’язниці й участь у кампаніях на окупованій іспанцями території Нідерландів дали йому можливість познайомитися з такими рисами іспанського характеру, які ніхто не вважав би привабливими. Проте він сумлінно виконував обов’язки лікаря й ставився до своїх пацієнтів із приязню. Іспанці, щиро здивовані тим, що про них піклуються, лікують і досі не відправили на шибеницю, поводились вельми смиренно. Однак жителі Бріджтауна, які приходили до шпиталю з фруктами, квітами й солодощами для англійських моряків, не приховували своєї ворожості до іспанців.
Коли Блад з допомогою негра, котрого прислали йому в помічники, перев’язував одному з іспанців зламану ногу, він почув ненависний хрипкий голос свого хазяїна.
— І що ти тут робиш?
Блад навіть не підвів голови. Продовжуючи спокійно виконувати свою роботу, він відповів:
— Лікую пораненого.
— Я бачу, кретине! — над Бладом нависла масивна фігура полковника.
Напіводягнений чоловік, що лежав на соломі, уп’явся нажаханими чорними очима у жовте обличчя полковника. Аби зрозуміти наміри цієї людини, не потрібне було знання англійської мови.
— Я бачу це, кретине! — повторив полковник Бішоп роздратовано. — Так само як бачу, кого саме ти лікуєш. Хто тобі це дозволив?
— Полковнику Бішоп, я — лікар і виконую свої обов’язки.
— Свої обов’язки? — іронічно запитав Бішоп. — Якби ти про них пам’ятав, то не потрапив би на Барбадос.
— Через це я тут і опинився.
— Стули пельку, я чув твої брехливі вигадки! — Коли ж Блад і далі спокійно займався своєю справою, полковник геть знавіснів. — Негайно припини копирсатись біля цього мерзотника. З тобою розмовляє хазяїн!
Блад відірвався на мить і подивився у вічі полковнику.
— Ця людина відчуває нестерпний біль, — коротко відповів він і знову нахилився над пораненим.
— Дуже радий, що цей клятий собака мучиться. Але з тобою я поговорю по-іншому. Я тебе змушу слухатися! — загорлав полковник і замахнувся на Блада своєю довгою бамбуковою тростиною.
Та лікар випередив удар полковника:
— Хай ким я є, та мене аж ніяк не можна звинуватити в непокорі. Я виконую розпорядження губернатора.
Полковник остовпів; жовте обличчя його побуряковіло, а рот широко розтулився.
— Губернатора… — повторив він і, опустивши тростину, поспішив до протилежного кінця сараю, де саме перебував губернатор.
Блад задоволено посміхнувся. Його скаженому хазяїнові не вдалося зігнати на ньому свій гнів. Іспанець приглушеним голосом запитав лікаря, що трапилося. Блад мовчки похитав головою і, напружуючи слух, намагався вловити розмову Стіда й Бішопа. Полковник, кремезна фігура якого здіймалась над маленьким, зморщеним, вифранченим губернатором, просто скаженів. Однак щуплого чепуруна не так-то просто було залякати. Його превосходительство розумів, що його підтримує більшість людей, а тих, хто поділяє жорстокі погляди полковника Бішопа, було порівняно небагато. Крім того, губернатор не допускав зазіхань на свою владу. Так, справді, він розпорядився, щоб Блад зайнявся пораненими іспанцями, його розпорядження мають виконуватися — і на цю тему більше жодного слова. Крапка.
Та полковник Бішоп якраз вважав, що їм є про що розмовляти. Він знову закипів із люті й майже криком висловив свою непристойну думку з приводу поранених ворогів.
— Ви розмовляєте, як справжній іспанець, полковнику, — сказав губернатор, чим завдав жорстокої рани пихатому Бішопу.
Скажений — інакше не назвеш — Бішоп вибіг із сараю.
Наступного дня високоповажні дами Бріджтауна — дружини й доньки багатих плантаторів і купців — прийшли на пристань із подарунками для поранених моряків. Пітер Блад був на своєму місці, надаючи допомогу іспанцям. Ніхто як і раніше не звертав на них уваги. Громадськість більше підтримувала Бішопа, а не губернатора. Усі подарунки призначалися лише морякам команди «Прайд оф Девон», і Пітеру Бладу це здавалося природним, але він здивувався, коли раптом побачив, як якась пані поклала кілька бананів і пучок соковитої цукрової тростини на плащ, що правив одному з його пацієнтів за ковдру. Пані в ліловій сукні супроводжував негр із величезним кошиком.
Пітер Блад, без камзола, у самій сорочці із закасаними до ліктів рукавами та закривавленою ганчіркою в руці, пильно придивився до цієї пані. Немов відчувши його погляд, вона обернулася. Блад побачив усмішку на губах Арабелли Бішоп.
— Цей поранений — іспанець, — промовив він, наче намагався виправити можливе непорозуміння, і в голосі його прослизнула нотка злої іронії.
Арабелла аж зійшла з лиця. Її обличчя набуло гордовитого виразу.
— Я знаю, — промовила вона. — Та, здається, він теж людина.
Відповідь, у якій вчувався явний докір на адресу Блада, вразила його.
— Ваш дядько інакшої думки, — зауважив він, коли нарешті прийшов до тями після почутого. — Полковник Бішоп вважає цих поранених паразитами, не вартими лікування.
Вона відчула глузування в його голосі й, пильно дивлячись на нього, запитала:
— Навіщо ви мені про це кажете?
— Хочу попередити вас, аби ви, часом, не викликали на себе гнів полковника. Якби він міг застосувати свою владу, то в мене не було б можливості перев’язувати їхні рани.
— Звісно, ви вважаєте, що я зобов’язана думати так само, як і мій дядько? — у її голосі пролунала якась ворожість, а в карих очах блиснула зла іскорка.
— Навіть у думках я не можу бути грубим із жінкою, — відповів він. — Та якщо полковник довідається, що ви роздаєте подарунки іспанцям… — він затнувся, не знаючи, як завершити свою думку.
Арабелла ледь стримувала обурення:
— Чудово! Спершу ви приписуєте мені жорстокість, потім боягузтво. Для людини, котра навіть подумки не буває грубою з жінкою, це зовсім непогано, — Вона засміялася, але її хлоп’ячий сміх цього разу лунав із гіркотою.
Йому здалося, що зараз він уперше зрозумів Арабеллу.
— Даруйте мені, міс, але як я міг здогадатися… що племінниця полковника Бішопа — ангел? — вирвалося в Блада.
— Так, на жаль, ви не вельми здогадливі.
По цих словах вона зміряла його глузливим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, який він тримав у руках, почала щедро обдаровувати фруктами і делікатесами поранених. Вона все роздала іспанцям. У результаті її землякам нічого не лишилось. Та їм і не потрібна була її допомога. Арабелла помітила, що поранених співвітчизників щедро засипали подарунками інші пані.
Вона гукнула свого негра і, не промовивши жодного слова і навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо піднятою головою вийшла зі шпиталю.
Пітер подивився їй услід і зітхнув.
Він був вражений, що його бентежить навіть сама думка про гнів Арабелли. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того, як він зрозумів її. «Так мені й треба. Здається, я геть не тямлю на людях, — думав він. — Та звідки ж я знав, що родина, яка зростила цього демона, полковника Бішопа, могла викохати такого ангела, як Арабелла?»
Розділ 6
Плани втечі
Відтоді Арабелла Бішоп щодня навідувалася до шпиталю на пристані. Спершу вона приносила полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Уникаючи зустрічі з Пітером, вона повсякчас приходила саме тоді, коли напевне знала, що його там не буде. Тому Блад не бачив її в шпиталі. Поступово пацієнти видужували, а відтак лікар там з’являвся дедалі рідше. Усі Бладові поранені і справді швидко набиралися сил. Третина ж пацієнтів, котрими опікувалися двоє інших лікарів — Вакер і Бронсон, померли від ран, а відтак авторитет засудженого бунтівника різко зріс. Навіть якщо успіх Блада був і випадковий, усе одно населення острова поставилося до цього по-своєму: його колеги швидко залишилися без основної своєї клієнтури.
Блад же навпаки — тепер і голови підняти не міг через кількість пацієнтів, його ж господар отримував дедалі більше прибутків. Довелося Вакеру з Бронсоном придумувати план усунення конкурента. Та про це пізніше.
Випадково чи навмисне, та одного разу Пітер Блад прийшов на пристань аж на півгодини раніше, ніж зазвичай. Звісно, там він застав Арабеллу Бішоп, — та саме виходила зі шпиталю. Пітер зняв капелюха і відійшов убік, аби поступитись їй дорогою. Дівчина з гордо піднятою головою пройшла повз, не удостоївши його навіть поглядом.
— Міс Арабелло! — обізвався Блад.
Дівчина вдала, ніби щойно його помітила. На її обличчі з’явився глузливий вираз:
— А, то ви, галантний джентльмен!
Пітер лише зітхнув на те:
— Невже ви ніколи не пробачите мені? Благаю, не гнівайтеся на мене.
— Невже ви здатні навіть на приниження?
— Ви дуже жорстокі до мене, — провадив Блад; його обличчя прибрало виразу підкресленої смиренності. — Я лише раб, та як, не дай боже, так станеться, що ви захворієте…
— Ну то й що?
— Ви не захочете мене викликати, бо я для вас ворог.
— Та ж ви не єдиний лікар у Бріджтауні!
— Але я найменш шкідливий.
У Пітерових очах Арабелла вловила глузливу іскорку.
Вона окинула його презирливим поглядом і роздратовано зауважила:
— А чи не здається вам, що ви надто вільно поводитеся?
— Імовірно, — погодився Блад. — Та лікар має на те право.
Його невимушена відповідь ще більше дошкулила Арабеллі.
— Я не ваша пацієнтка! — обурено вигукнула вона. — Добре це затямте!
Відтак вона розвернулась і пішла геть, навіть не кинувши й слова на прощання.
Блад довго дивився їй услід. А коли Арабелла щезла з поля зору, він безпорадно розвів руками й вигукнув:
— Що ж воно таке відбувається? Чи вона мегера, чи я дурень… Либонь, те й те…
Зробивши такий висновок, він зайшов до пацієнтів.
Та це був лише початок…
Десь через годину по тому, як пішла Арабелла, у мить, коли Блад уже зібрався було йти, до нього підійшов Вакер — лікар із Бріджтауна, що, певно, пам’ятає читач.
Блад був вельми здивований, адже досі бріджтаунські лікарі уникали спілкування з ним, лиш вряди-годи удостоювали його сухим привітанням.
— Якщо ви до полковника Бішопа, то, з вашого дозволу, я пройдусь із вами, — люб’язно запропонував Вакер, приземкуватий, широкоплечий чоловік сорока п’яти років з обвислими щоками і тьмяними блакитними очима.
Пропозиція Вакера здивувала Пітера, та він не подав виду.
— Я йду до губернатора, — відповів Блад.
— А! Зрозумів, не дурень! До дружини губернатора… — і лікар якось хихикнув з натяком, якого спершу не міг збагнути Блад. — Чув, вона віднімає у вас купу часу. Воно й не дивно: молодість, краса, приваблива зовнішність, лікарю Блад! Це величезна перевага для лікаря, особливо, коли він лікує паній.
Пітер пильно подивився Вакерові в очі.
— Здається, я розумію ваш натяк, — сказав він. — Але вам ліпше натякнути на це губернаторові Стіду. Можливо, це трохи розважить його.
— Та ви не так зрозуміли мене, дорогенький! — спробував виправити свої слова, що так необережно злетіли з його уст. — Я зовсім не те мав на увазі.
— Дуже на те сподіваюсь.
— О, то ви гарячий! — лікар узяв Пітера під руку. — Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте, — і він стишив голос майже до шепоту: — Ви ж перебуваєте в рабстві, що для такої людини, як ви, має бути просто нестерпно.
— Яка проникливість! — кепкував Блад.
Та лікар не помітив кепкування або не вважав за потрібне його помічати.
— Знаєте, любий колега, я ж не дурень, — провадив він. — Я наскрізь бачу людину й навіть можу сказати, що вона думає.
— Що ж, пробуйте переконати мене й скажіть, про що я зараз думаю, — промовив Блад.
Лікар Вакер поглянув на безлюдну пристань, уздовж якої вони саме йшли, і, упритул наблизившись до Блада, прошепотів:
— Я раніше спостерігав за вами і бачив, з якою тугою ви вдивлялися у море. Ви вважаєте, що я не знаю, про що ви думаєте? Якби вам вдалося вирватись із цього пекла, то вільною людиною ви б могли собі на втіху займатися улюбленою справою, окрасою якої ви є. Світ великий. Окрім Англії є багато країн, де радо приймуть таку велику людину, як ви. Окрім англійських колоній, є ще й інші. — Вакер роззирнувся й по-змовницьки продовжив далі: — Звідсіль рукою подати до колонії Нідерландів — Кюрасао. Цієї пори року туди можна дістатися навіть на човні. Кюрасао може стати містком у великий світ. І, щойно ви звільнитесь від ланцюгів рабства, він ваш.
Лікар Вакер замовк і очікувально поглядав на свого незворушного супутника тьмяними очима. Та Блад нічого не відповів на те.
— Що ви на скажете? — нетерпляче перепитав Вакер.
Блад мовчав. Йому потрібен був час, аби впорядкувати безладний потік думок, що роїлися в його голові після цієї несподіваної пропозиції. Він почав із того, що б інший залишив на кінець відповіді.
— Я геть не маю грошей. Для мандрівки ж їх чимало знадобиться.
— Хіба я не сказав, що прагну бути вашим другом? — миттю вигукнув Вакер.
— Навіщо це вам? — відверто поцікавився Блад, хоча вже не потребував відповіді на своє питання.
Лікар Вакер став пояснювати, як його серце обливається кров’ю при виді талановитого колеги, що пропадає в рабстві, позбавлений можливості застосувати на практиці свої неймовірні здібності. Та Пітер Блад зрозумів: у будь-який спосіб лікарі вирішили спекатися конкурента, присутність якого позбавляє їх прибутків.
Він не квапився приймати рішення. Досі він навіть думати не міг про втечу, бо розумів, що будь-яке намагання втекти без сторонньої допомоги приречене на провал. Нині ж, коли він може розраховувати на допомогу Вакера та його друга Бронсона (в чому Блад і не сумнівався), утеча не здавалась аж такою безнадійною. Подумки Блад уже відповів «так».
Блад терпляче вислухав лицемірну промову Вакера, вдав, ніби щиро вірить у дружній порив свого колеги.
— Це вельми благородно з вашого боку, колего, — нарешті відповів він. — Саме так і я б учинив, якби мені випала подібна нагода.
Вакерові очі спалахнули радісним вогником, і він швидко, аж надто швидко вигукнув:
— То ви згодні?
— Згодний? — хмикнув Блад. — А як мене впіймають і приведуть назад? Тоді мені назавжди підріжуть крила, прикрасивши чоло тавром!
— Звісно, невеличкий ризик є, але це варте ризику, — голос спокусника затремтів.
— Авжеж, — погодився Блад. — Проте самої сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку потрібно заплатити не менше двадцяти фунтів стерлінгів. А де я візьму гроші?
— Я дам вам гроші. Ми позичимо їх вам… повернете, коли зможете.