Пан Манрікес тепер не зупинявся біля огорожі Хуана, коли йшов селом. Він проходив, не повертаючи голови, ніби там не було ні огорожі, ні хати. Увечері, першого дня Манрікес зустрів у крамниці Курро наймитів Хуана. Вихиливши кілька склянок, він запропонував випити з ним.
— Мабуть, що раз доведеться вказати червоношкірим їхнє місце, — сказав він, обтерши рота. — Ми знову покажемо їм, де раки зимують, — вів далі тоном генерала, що повчав молодих офіцерів.
Наймити випили тільки по склянці; вони ще не дійшли до того, щоб підспівувати йому.
— Все обійдеться, — сказав один з них.
Другий промовчав.
— Нам потрібні білі поселенці, — заявив пан Манрікес, замовляючи ще горілки. — І вони незабаром з’являться, тільки-но прокладуть залізницю. Вся земля повинна належати білим, а хвальковиті індіяни мусять працювати на нас. Не такі вже вони страшні, як декому здаються. Це старі, беззубі вовки, і тепер настав час скрутити їм в’язи.
Наймити, як за командою, косо глянули на Курро, що стояв за прилавком і удавав, ніби нічого не чує. Пан Манрікес — клієнт з грошима, а справа лишається справою.
Білий помічник Курро теж стояв за прилавком. Він мовчки роздивлявся балки на стелі.
— Я, звичайно, не маю на увазі порядних індіян, — поквапився запевнити пан Манрікес, — а тільки тих зухвальців, які поводяться так, ніби вони кращі за білих.
Цього разу обидва погодилися з ним, бо ці слова можна було віднести і до кожного і ні до кого, і пан Манрікес знову звелів принести горілки.
Він ще багато казав про зухвалих індіян, які непристойно поводяться, особливо про декотрих, що удають, ніби вони білі. Через деякий час Курро навмисне відіслав свого помічника в комору, наказавши поскладати мішки з борошном і бобами. Все більше горілки записував він на рахунок пана Манрікеса, а у наймитів Хуана все дужче червоніли обличчя і все каламутнішими ставали очі. Що там і казати: хай їм чорт, отим індіянам. І взагалі, навіщо існує гарнізон у Лейквені. Капітан Васкес надто слабохарактерний, він дозволяє червоним вертіти собою, як лялькою.
— А що ж французи, — спитав один, — ті, на військових кораблях?
Пан Манрікес багатозначно кивнув.
— Вони теж білі, велика цивілізована нація. Невже вони підуть з червоними проти нас? Не повірю нізащо.
По цьому вони знову випили.
Подаючи горілку, Курро уникав дивитися на них. Коли вони йшли від нього, то все ще розмовляли про те саме. Курро, здавалося, нічого не чув. Він лічив гроші, які пан Манрікес кинув на прилавок, блискучі, круглі, дзвінкі монети. Цього разу він розрахувався повністю.
Пан Манрікес прийшов додому у чудовому настрої.
— Тепер почнуться інші часи, — сповістив він своїй дружині. — Нарешті на кордоні рахуватимуться з білою людиною.
Вона здивовано глянула на чоловіка. Він часто говорив так, і до того ж вона втомилася від турбот цілого дня, від турбот, які він так охоче покладав на неї, бо сам був надто поважний, щоб працювати.
Він покликав сина.
— Лало, не водися більше з отим індіянським шибеником, з отим Педрільо.
— А що він накоїв?
— Нічого з ним водитися. Це не личить тобі. Якщо спіймаю тебе з ним, зніму штани, зрозуміло?
— Авжеж, тату.
— Шукай собі пристойних товаришів, сина лейтенанта, наприклад. Той, мабуть, гарний хлопець.
— Так, тату.
Наступного дня пан Манрікес, очевидно, був уже не так певен, що тепер настане рай, або принаймні, що він настане завтра. Імовірним було тільки те, що він заборгував Курро. Він пішов до нього і, побалакавши про всяку всячину, майже вибачився за вчорашній вечір. Він, либонь, трохи перебрав; тож винна горілка, і мужчина мужчину може зрозуміти. Крім того, йшлося не про порядних індіян, які знають своє місце. Проти порядних індіян він нічого не має, навпаки, він їм найкращий ДРУГ.
Курро просяяв і відповів, що він саме так і думав, і вони розуміють один одного як мужчина мужчину. Пан Манрікес дещо купив і цього разу знову попросив записати. Курро провів його до дверей і притримав їх — мужчина мужчині.
Однак насправді все це Курро не подобалося. Весь залишок дня Курро був злий як собака, у котрого вкрали кістку, ганяв свого помічника з крамниці на склад, із складу в крамницю і ходив насуплений. Він думав про Моралеса. Той ходив з високо піднятою головою, паче був не якийсь бідолашний сержант, а щонайменше капітан, і на всіх дивився звисока, а його, Курро, обзивав “білим індіянином”. От і не дивно, що білі стикаються з його пихою, а потім йому, Курро, доводиться терпіти образу, якої він не заслуговує. Через Хуана не люблять і всіх червоних. А власне, чим він гордиться? Не завадило, щоб його коли-небудь добре відлупцювали. Оце й було найправильніше з усього, що казав пан Манрікес. Курро знову почав гримати на помічника, примушуючи його робити то се, то те.
Увечері, коли Курро вже закрив крамницю, хтось кинув йому у вікно камінь. Яка хлоп’яча дурість! Люди хитали головою. Вони не схвалювали цього, зовсім ні. А все-таки сміялись.
Антонія спочатку не помічала багато з того, що робилося в Лейквені, не знала, що думали лейквенці. Те, що пан Манрікес, проходячи селом, не зупинявся тепер біля огорожі потеревенити, її не хвилювало. Не хвилювало й те, що обидва наймити невдоволено буркали, неохоче працювали і розмовляли крізь зуби. Може, на них впливала пора року, сонце, що сміялося над широкою горбистою пампою і манило в гори, де можна полювати, а чи й намити золота і до у всякому разі не треба перетруджуватися. Більшість поденщиків на кордоні працювали тільки взимку, коли йшли дощі, і кожен радий був мати дах над головою. На їхній настрій Антонія не зважала. її непокоїли справи Педрільо, а той не відчував тривоги, яка нависла над зеленою, освітленою сонцем долиною Лейквена, принаймні поки що не відчував.
Вчитель був у піднесеному настрої, говорив з гордістю про годину перевірки, що надходить для всіх білих па кордоні.
Потім він викликав Педрільо до дошки і влаштував йому грунтовну перевірку, однак Педрільо знав усе, навіть неправильні дієслова, і пан Гонсалес, хотів того чи ні, мусив поставити йому найвищу оцінку. Амаро теж дістав найвищу оцінку. Вчитель давав йому не такі важкі питання, та це не обходило Педрільо.
Новий поводився тепер пристойно. Та йому й не лишалося нічого іншого. Ніхто не розмовляв з ним, бо він був донощиком, ніхто не запрошував його купатися. Лало теж не ходив з ним. Щоразу він казав, що треба допомагати дома або ще щось. Але не розмовляв і з Педрільо.
Єдиний, хто помічав зміни в Лейквені, був Хуан. Він помічав на собі допитливі, недовірливі погляди, ніби хворів на якусь небезпечну заразну хворобу.
Найпомітніші зміни сталися у форті. У Лейквені не знали, що робиться за високим частоколом, бо ніхто не міг проникнути туди, а солдатам забороняли виходити. І все-таки Антонія та Педрільо мали більше ніж досить.
Це почалося першого ж дня, коли лейтенант Ірігоєн робив ранкову перекличку. Рота, не рахуючи солдатів, що були на варті чи в дозорах, вишикувалася на дальньому кінці двору, тримаючи коней на поводу; перед фронтом стояли унтер-офіцери. На синіх уніформах ані порошинки, гудзики блищать, рушниці змащені — рота кавалерії: чотириста чоловік, вісімсот солдатських ніг, тисяча шістсот кінських, вимуштрувана, натренована, зібрана в один міцний кулак, удар якого звалить хоч кого. Але тепер рота мирно стояла під яскравим промінням сонця. Унтер-офіцери звеліли розрахуватися по порядку, доповіли Моралесу, штабс-сержантові, а той підійшов до лейтенанта Ірігоєна і відрапортував: “Присутні двісті вісімдесят чоловік, двадцять п’ять на варті, дев’яносто п’ять в дозорах, хворих нема”.
Ірігоєн прийняв рапорт і пішов повз стрій, мундир на ньому ніби тільки-но від кравця. Він оглянув зброю, тут відкрив затвор і глянув у дуло рушниці, там кивнув, в іншому місці зробив зауваження. Він робив огляд причепливо, але все було гаразд.
Солдатові, передостанньому в строю, наказав зняти кепі.
— Волосся надто довге. Через півгодини з’явитесь до мене з зачіскою за уставом.
— Слухаюсь.
Ірігоєн пішов далі, та він ще не вмів як слід володіти собою. Кинув короткий погляд на Моралеса, який ішов на крок позад нього, і той так ясно зрозумів, що зараз станеться, ніби хтось сказав йому про це.
А що Ірігоєн був уже в кінці шеренги, то повернувся і став проти Моралеса. Оглянув його, ніби бачив уперше.
— Що у вас під кепі?
— Пов’язка, пане лейтенант.
Вона, як завжди, червоніла під темно-синім кепі.
— Пов’язка? — Лейтенант ніби й не знав того, що знав кожен солдат і кожна дитина у форті: Моралес — індіянин, і волосся у нього було довге, як у кожного індіянина. — Скиньте кепі!
На подвір’ї й до того було тихо, а тепер запала мертва тиша. Двісті вісімдесят чоловік боялися дихнути. На обличчі Моралеса не рухнувся жоден м’яз. Але почував він себе так, ніби на потіху панові лейтенанту мав перед усією ротою роздягнутися догола. Він повільно зняв кепі. Куточком ока Хуан бачив Медіну, який так дивився на лейтенанта, начебто хотів його з’їсти.
Схиливши набік голову, Ірігоєн розглядав червону пов’язку на лобі Моралеса.
— Сержант Моралес, ви, певне, не знаєте статуту. Цікава книга, рекомендую прочитати. — Лейтенант Ірігоєн промовив це дружелюбно і спокійно. — Вам відомо, що сказано там про одяг?
— Частини туалету, не належні до військової форми, можна носити тільки з письмового дозволу окружного командування, — не моргнувши й оком, процитував Моралес статут, розділ сьомий, пункт третій
— Ви маєте дозвіл?
— Ні, пане лейтенант.
— І, незважаючи на це, носите — як зветься ця річ? Налобну пов’язку? Де ж приклад для солдатів, сержанте? — Він стояв перед Хуаном, широко розставивши ноги. Трохи помовчав, щоб слова його дужче вплинули. — Так от, — лейтенант Ірігоєн, здавалося, готовий був змилостивитися, — через півгодини ви теж з’явитеся до мене з зачіскою за статутом.
— Слухаюсь.
Ірігоєн наказав розійтись, і солдати пішли, хто на чергування, хто в казарму. Жоден з них не глянув на Хуана. Вони збентежено відводили очі. Тільки Медіна підійшов до нього.
— Добра цяця, цей новий лейтенант, — сказав він, і в його очах спалахнув гнів.
Хуан не відповів. Він одразу пішов до солдата Альвареса, гордого власника двох ножиць, який виконував роль гарнізонного перукаря. Солдат Альварес сьогодні зранку чергував у стайні. Моралес наказав йому облишити коней. Альварес поставив посередині проходу стілець, обв’язав Моралеса більш-менш чистою хусткою і взявся за діло. Безперечно, він знав, що сталося. І всі, хто працював у стайні, знали теж, хоча удавали, ніби нічого не помітили.
Клац, клац, — з-під ножиць впали на хустку, а з неї на землю довгі, чорні, як вороняче крило, пасма волосся. Ні, це не дитяча витівка пана лейтенанта. Тут йшлося про серйозніше, ніж помста за те, що Педрільо побив його хлопця. Лейтенант ненавидів індіян. Хуан Моралес бачив це по його очах. Ірігоєн глянув на нього так, ніби хотів здерти шкіру, негожу червону шкіру.
Клац, клац — клацали ножиці. В стійлах брязкотіли відра, коні хрумкали сіно, чулися вигуки солдатів, але того веселого галасу, що стояв завжди, не було. Всі сьогодні принишкли, а Медіна навіть не заглянув до стайні.
І треба ж було приїхати отому лейтенантові саме в ці дні. Саме тепер, коли змінилося становище, коли є щось набагато важливіше, ніж сваритися з якоюсь незрозумілою людиною, що ненавиділа індіян. Хуан силкувався переконати самого себе, що це й є справжня причина його настрою, але він знав, що обдурює себе, бо кров горить у жилах не тому, що новий лейтенант ускладнить боротьбу за збереження миру на кордоні, головним чином — не тому. Кров горіла в його жилах тому, що лейтенант принизив його перед усією ротою, і якби він мав змогу, то відплатив би йому за це.
Хуан лишився у стайні і тоді, коли Альварес стриг уже не його, а іншого. Ну, він ще розквитається з паном лейтенантом. Насправді він ще молокосос, хоча голова й сива. Побачимо, як покаже себе цей панок, коли справа обернеться серйозно, а в Лейквені таке може статися скоро. Чи не заспіває він тоді інакше. Але навряд чи у Лейквені і прикордонній області пощастило б зберегти спокій, якби від Ірігоєна залежало бути миру чи війні.
Нарешті Альварес закінчив. Його клієнти, роздивляючись себе у кишенькове люстерко, жартували: “Ну, й гарний”, “О, можна й до коханої”. Але Моралес не дивився в люстерко, і нікому й не спало на думку жартувати з ним. Він мовчки застебнувся, обтрусив волосся з штанів, простежив, як воно вітало па землю, і пішов до лейтенанта Ірігоєна доповідати.
— Прекрасно, — сказав той, глянувши на нього.
У першому взводі проходила учбова стрільба. Відтоді, як у форті введено стан бойової готовності, щодня один взвод проводив стрільбу. Керував стрільбою лейтенант Ірігоєн, і було б найрозумніше, якби Моралес займався чимось іншим, дозорами, приміром. Проте Ірігоєн тримав його біля себе. Він розділив взвод на два підрозділи. Хуан знав навіщо. Панові лейтенанту хотілося ще причепитися до чого-небудь. Він хотів скорити його. Обличчя Хуана вперше втратило сьогодні свою нерухомість. У куточках рота з’явилася ледь помітна іронічна посмішка. Пан лейтенант не причепиться. Тут він дасть йому відсіч.
Хуан був насторожі, і все йшло, як і годилось. Рота стріляла добре. Більшість солдатів народилися в прикордонній області і виросли з рушницею в руках. Каштан Васкес запевняв, що вони навчилися стріляти раніше, ніж ходити. Підрозділ Хуана буя навіть трохи кращий, ніж у пана лейтенанта, ні, не тому, що солдати стріляли краще, а тому, що Ірігоєн, цей причепа, як називали його всі, нервував людей. Він бігав за спинами солдатів, давав непотрібні поради і робив зауваження там, де їхнє слід було робити.
Хуан Моралес не хотів втрачати самовладання через цього панка, ніяк не хотів. Але ж і він людина. Лейтенант Ірігоєн поступово почав нервувати.
— Цільтеся спокійно, повільно натискуйте курок! — кричав він. — Уявіть собі, що там попереду кляті індіяни, які хочуть спалити наш форт.
Один чи два солдати засміялися. Вони були з тих, котрі недавно з’явилися в Лейквені. Інші ж удавали, ніби не чули, і підрозділ стріляв так погано, як можна було стріляти тільки навмисне. А підрозділ Хуана стріляв цього разу особливо добре.
Ірігоєн узяв рушницю у солдата.
— Сержанте Моралес, стрілятимемо ми з вами. Солдати не вміють тримати рушницю.
Це був виклик. Хуан теж взяв рушницю. Солдати напружено спостерігали. Вони гаряче бажали поразки лейтенантові, однак він був добрий стрілець. Вони знали це від дозору.
Хуан швидко вистрілив, і три кулі поцілили в яблучко. Але й Ірігоєн вистрілив так само швидко, і дві його перші кулі теж потрапили в ціль. Та втрете він хотів вистрілити що швидше, зарядив рушницю неправильно, і замок заїло.
— Прокляття! — почервонівши, пан лейтенант возився з рушницею і нічого не міг вдіяти.
— Якщо дозволите… — Хуан взяв рушницю, витяг патрон і заклав новий.
— Дякую.
Ірігоєн вистрілив утретє, проте рука у нього тремтіла, і він поцілив тільки в край мішені.
По шерензі солдатів пронеслося полегшене зітхання.
— Добро стріляли, — похвалив Ірігоєн Хуана, коли принесли мішень. Але не глянув на нього. Так йому і треба, причепі. Сам поставив себе у смішно становище, і тепер вони, власне, були квити. Однак Хуан не був вдоволений. Панок надто залив йому за шкіру сала, щоб так враз усе змінилося. Панок — білий офіцер, а він тільки сержант, і до того ж індіянин.
Так тривало цілий день. Вони розбирали й збирали рушниці, їздили верхи, долали перешкоди, стріляли з пістолета. Хоча Ірігоєн нічим більше не проявив себе, однак він весь час скоса поглядав на Хуана, кружляючи круг нього, як голодний пес круг м’яса. Але зловити на чомусь Хуана йому не щастило.
По форту повзла чутка, що новий лейтенант прискіпується до штабс-сержанта. Більшість тільки знизували, плечима і говорили, що це схоже на міського пана і, певно, командування з округи втратило розум, посадивши такого їм на шию. Але були й такі, що сміялися над стриженою Хуановою головою. І він це знав.