— Через рік, — сказав Педрільо в синє гаряче повітря, — мене тут не буде. Я поїду до міста.
Не все, однак, змила вода. Добре було б опинитися не в Лейквені, а десь там, де нема нового і пана Манрікеса.
— А коли повернешся, то носитимеш лепський чорний костюм, як купці, — зареготав Алехо, — і обминатимеш кожну калюжу, щоб не забруднити гарні черевики.
— Коли він повернеться, — далі малював картину Блас, — то насамперед у нього буде інший ніс. Він так високо задере його, що взагалі нічого не бачитиме.
Педрільо звівся на лікті.
— Коли я повернусь, я будуватиму залізницю, вдвоє більшу, ніж та, яку тепер будують од столиці сюди.
— А на що вона потрібна, твоя залізниця? — насміхався Блас.
— Залізниця тільки для індіян. Білим не можна буде їздити. І на ній їздитимуть вдвоє швидше, ніж на інших.
— Індіянська залізниця! Хо-хо! — Блас голосно зареготав і ляснув себе по голому стегні.
— Мені теж не можна буде їздити? — поцікавився Алехо.
Педрільо завагався.
— Тобі теж ні, — суворо вирішив він, адже мусила бути справедливість. — Жодному білому.
— Ну, це дурниця, — буркнув Панчо і ліниво поворухнувся.
Хлопці знову притихли. Навколо був мир, і тільки вітер шепотівся з травою. Але в мовчанні дітей миру не було; вони мовчали сердито.
Педрільо знав, що то його вина. Власне, думаючи про білих, які не повинні їздити його залізницею, він мав на увазі тільки Лало і нового та ще до деякої міри Бласа. А тепер ось Алехо розсердився, і чому — біс його знає, у всьому так важко розібратися.
На протилежному березі почувся тупіт копит, а згодом хлюпання. Хтось переганяв коней через річку. Ніби за командою всі підвели голови. То були… так, справді, там їхали Лало і новий. Вони їхали на високоногих жеребцях з блискучою, вичищеною шерстю і вели за поводи ще по одному осідланому коню. Це були четверо найкращих коней форту, офіцерські коні.
Лало і Амаро зупинилися недалеко. Коні були мокрі. Певно, йшли галопом тільки від бажання пробігтися, бо ще не втомилися. Вони неспокійно били ногами, кусали мундштуки і рвалися в дорогу, їм хотілося бігти, бігти кругом світу не зупиняючись і швидко, як вітер. Від гри м’язів блискуча шерсть переливалася.
— Так ніхто не хоче з нами? — лицемірно поцікавився Лало. Він сидів на буланому в яблуках з маленькою головою і чорними бархатними очима, жував отруйно-зелений пряник і в руці тримав великий кульок. — У нас є ще двоє коней.
— Сьогодні ми купаємося, — рішуче сказав Алехо.
Якусь мить тривала тиша. Четверо дивилися на Лало, що гордо височів над ними, як на троні, а Лало дивився вниз на тих, що лежали перед ним на піску. Амаро тримався позаду і удавав, ніби все це його зовсім не обходить.
Алехо пішов у наступ:
— Що вам тут треба?
— Ми їздимо, де хочемо, — Лало витяг з кулька ще одного пряника, яскраво-рожевого. — Швидкі оці бестії, скажу я вам. Від села ми не їхали сюди й трьох хвилин. Та ви ж не хочете спробувати.
— Дурниця, — сказав Блас. — За три хвилини ви нізащо не доїхали б. — У нього були такі ж жадібні очі, як і тоді.
— Давай об заклад, що… — Лало під’їхав трохи ближче.
— Забирайся з своїми шкапами, — крикнув Алехо. — Сказано тобі, що ми купаємось!
Можна було подумати, що сперечається з ним Лало. Насправді ж сперечалися Педрільо і Амаро. Але жоден з них не мовив і слова.
— Потім ти можеш знову сюди повернутися, — запропонував Лало Бласу.
— Авжеж, можу.
— Геть, а то скину з коня! — схопився на ноги Алехо.
— То, либонь, він уже тобі за батька, що забороняє їздити верхи, — глузував Лало.
— Він мені не батько і нічого не може мені заборонити, — сказав Блас.
— Тоді їдьмо.
— Ну, й поїду.
Блас підвівся і повільно, з викликом, пішов до рудої кобили, на якій іноді їздив навіть капітан Васкес. Мабуть, він не зовсім добре себе почував, це було помітно.
— На пряника, — сказав Лало і простяг йому кульок.
У Панчо теж загорілися очі, як загорілися перед тим у Бласа.
— Якби у вас ще був кінь, то я теж міг би поїхати з вами.
— Так є ж.
Панчо вагався.
— Коли я повернусь, ми ще поплаваємо, — пообіцяв він Педрільо та Алехо.
— Хто їздить з донощиком, може не повертатися. Ми з такими не плаватимемо. — Алехо пополотнів од гніву і з радістю вчепився б усій отій четвірці в горлянку. — Він ліг на спину і удав, ніби вони для нього не існують, ніби вони вмерли і вже поховані.
Знову тупіт, який поступово віддалявся і зрештою затих. З Педрільо лишився тільки Алехо. Весь час він мовчав. Як навмисне вони поїхали з новим, з тим, хто назвав його “смердючим індіянином”, а про батька казав що завгодно, тільки нічого хорошого. Він відчував себе покинутим, зрадженим і не допомагало навіть те, що Алехо залишився тут. У Алехо теж біла шкіра, а у нього червона, і нехай Алехо нічого не уявляє. Співчуття він не хоче. Педрільо знав, що Алехо сварився з іншими, бо він його справжній друг, але він все-таки білий, а інше не має значення, та ще у такий момент.
Алехо підповз до нього, і Педрільо побачив, що він все ще сердиться.
— Відкрив би краще рота, а то лежиш, як тараня.
— Яке мені діло до того, що їм хочеться кататися.
— Яке мені діло, яке мені діло, — передражнив його Алехо. Він узяв камінь, жбурнув у воду так, що аж бризки полетіли. — А може, мені до того діло!
— То сам і відкривай. — Він не хотів сваритися з Алехо, справді ніяк не хотів, але інакше не міг. Співчуття він не хотів ще дужче.
— Те й роблю, — фиркнув Алехо.
Він з розгону шубовснув у річку, переплив на інший берег, сердито розбиваючи руками воду, і ліг там на траву. Він не міг далі лежати біля Педрільо. Той лишив його напризволяще, хоча все було через нього.
Педрільо дивився в імлисто-синє небо. Сонце вже не здавалося таким приємним, пляж — гарним, та й річка була вже іншою. Він чекав, що Алехо повернеться чи щось гукне йому, та Алехо лежав не рухаючись. Педрільо стрибнув у воду і кілька разів повільно проплив вперед-назад, не дивлячись на Алехо. Потім виліз на берег і одягнувся, теж дуже повільно. Тільки нехай Алехо но думає, що це він його прогнав. Просто стало нудно, а Алехо тут ні при чому.
Педрільо поплентався в селище. Він ненавидів Лейквен, ненавидів увесь світ — нового учня, бо той з ненавистю ставився до індіян, Лало, Бласа і Панчо, бо ті поїхали з новим, і Алехо, тому що він все-таки білий, та ще і його друг. Він ненавидів батька, бо той не міг допомогти йому, навіть матір, бо це вона сказала, що всі — люди, і новий — теж, а від того все й почалося.
Педрільо ішов, підбиваючи ногою камінці на дорозі. Швидше б покинути цей Лейквен. У місті він стане великою людиною, а потім нехай хто наважиться глянути на нього скоса. Він ніколи не повернеться в Лейквен, навіть щоб будувати залізницю.
Неділя вже не здавалася якоюсь особливою, хоча сьогодні й базарний день.
Гаразд, він піде на центральний майдан і на лужок для ігор. Безперечно, індіяни вже там, і, може, навіть почали джигітовку. Він нікому не дозволить зіпсувати собі решту дня.
Педрільо пішов швидше, обігнув перші хати і вибіг до церкви. Однак тільки-но вибіг на майдан, як зненацька зупинився, ноги ніби приросли до землі. Тут були купці в чорних костюмах, лейквенці і поселенці з околиць, кілька унтер-офіцерів, але жодного солдата, їх сьогодні не відпустили, та, головне, не було індіян. Минулої неділі не прийшли пеуенчі, а сьогодні — нема й молучів, ні молодих, ні літніх.
Педрільо протер очі, та це був не сон. Справді — жодного індіянина. Що це означало, він не знав, але у всякому разі нічого доброго. Купці та поселенці, що стояли групами й збуджено розмовляли, мабуть, теж вважали, що це не провіщає нічого доброго. “Червона сволота”, — почув Педрільо. “Треба знову провчити їх”, “Ми надто зволікали”, “Вони стають все нахабнішими”. Так, зокрема, казали городяни. Поселенці були похмурі і занепокоєні, і коли Педрільо перебігав майдан, то відчув на собі чийсь більш ніж просто похмурий погляд.
Купці прив’язали коней біля церкви. їхні порожні фургони здавалися тут зайві, та й вони самі стояли, засунувши руки в кишені, ніби безробітні. Але Педрільо вони цікавили недовго. Він побіг до Куррової крамниці, куди сходилися всі, до обмінювалися новинами і де дізнавалися про всі події.
Там стояв гамір. Тут зібралися поселенці з інших місць і лейквенці. Педрільо побачив серед них пана Манрікеса, капрала Медіну, а також обох батькових наймитів. Один з них дуже голосно казав:
— Після останнього повстання треба було одібрати у них, у тих червоних чортів, усю землю і віддати її білим поселенцям. Якби в провінції жило десять тисяч білих, тоді все було б інакше, тоді ми не боялися б, що вони підпалять нам дах над головою. Поблажливість, проповідує пан капітан, терпіння. Тепер він сам побачить, до чого довело його терпіння і поблажливість.
Він помітив Педрільо, почервонів і враз замовк, ніби йому щось влетіло в рот.
Курро стояв за прилавком у чистому фартусі, як і кожної неділі. У нього було якесь зеленкувате обличчя, він мовчав.
— Не знаю, який дах запалять вони над твоєю головою, — розсудливо мовив капрал Медіна. — Чи, може, ти з учорашнього дня став землевласником?
Кілька чоловік засміялися, але всього лише кілька.
— Він працює у червоного. З ним нічого не станеться! — вигукнув хтось.
— Моралес біліший, ніж усі ви разом, — покрив його голос Медіни, — а хто цьому не вірить, матиме справу зі мною! — Видно було, що казав він серйозно.
Пан Манрікес з трудом протиснувся до нього.
— Треба виставити навколо села пости. Не можна відчувати себе в безпеці.
— Дурниця! Що сталося? Індіяни не прийшли на базар. Може, у них нарада, якісь збори племен. Це не вперше. Навіщо відразу панікувати.
— Може, у них нарада, а може, вони саме збираються спалити Лейквен, — знову вигукнув той же горлань. — Але кажу тобі, — помахав він кулаком перед носом Курро, — перше, ніж до того дійде, ми розрахуємося з усіма червоними, яких спіймаємо.
Він так стукнув склянкою об стіл, що вона розлетілася на тисячу скалок, і вийшов, не заплативши. Троє чи четверо попрямували слідом за ним. Вони теж забули розрахуватись, а чи подумали, що індіянинові платити вже не варто. І Курро не нагадав їм. Він стояв за прилавком позеленілий, і навіть не відкрив рота. На Педрільо ніхто не звертав уваги, тільки що наймити більше не казали й слова.
Люди ще багато гомоніли, а Педрільо стояв у куточку й слухав. Всі сходилися на тому, що треба щось робити, поки арауканці не впали їм на голову, і більшість була за те, що капітан Васкес не на своєму місці. Він постарів, сидів склавши руки і чекав наказів від окружного начальства, а якщо наказів не було, то він нічого і не робив.
— Треба, щоб фортом командував повий лейтенант, — запевняв пан Манрікес. — Він молодший і все правильно розуміє. Я знаю, я розмовляв з ним про індіян.
Зрештою вирішили послати делегацію до капітана Васкеса. Вони вимагатимуть вжити заходів по захисту Лейквена. А коли він і після цього нічого не робитиме, вони підуть далі, до губернатора провінції, до самої столиці. Делегація складалася з пана Манрікеса і двох поселенців.
Покінчивши з цим, пан Манрікес повернувся до Курро і спитав його, чи вважає він себе порядним індіянином і чи знає він, до кого належить. Проти таких індіян ніхто нічого не має. Педрільо бачив, що й він не лишився непомічений. Пан Манрікес повернувся до нього, коли казав це.
Педрільо почув і відповідь Курро. Той проголосив справжню невеличку промову і аж упрів від хвилювання й страху. До кого він належить, він, звичайно, знає. Він маленький миролюбний торговець, і з убивцями-паліями не хоче мати нічого спільного, хоч у нього з ними однаковий колір шкіри. У індіян є всі підстави завдячувати білим, бо вони принесли їм цивілізацію, і при бажанні кожен міг вийти в люди. Він цьому приклад. Він радітиме, якщо оцей привид війни зникне, і чим швидше, тим краще.
Пан Манрікес і кілька лейквенців схвально кивнули, а інші — зокрема поселенці з околиць — дивилися на Курро так, ніби під білим святковим фартухом він сховав томагавк і ось-ось кинеться на них.
Педрільо вибрався з крамниці. Тепер він добре знав, які вони — порядні індіяни. Порядний індіянин позеленів, коли білий глянув на нього скоса, він плазував перед ним і сам собі плював в обличчя. А ті, хто ненавидить індіян, сміялися з нього.
Хлопець побіг назад до центрального майдану, однак там усе лишалося так, як і годину тому. Не було жодного індіянина, а торговці вже роз’їжджаються. В кінці майдану він побачив капітана Васкеса, який прийшов подивитися, що тут діється. Його оточили поселенці і міські люди. Педрільо чув його голос.
— Це вигадки. Раптовий напад цілком виключений. Ми щодня висилаємо дозори. Ні, ні, нема ніяких підстав для паніки.
Педрільо побіг далі, до форту. Він хотів знайти батька, розповісти йому, про що теревенили в Курровій крамниці, спитати, чому арауканці не прийшли на базар. У такий день, як сьогодні, батько неодмінно бував у форті, хоч би сто разів був вільний од служби.
Вартовий біля воріт зупинив хлопця. Хто не належав до гарнізону, не мав права зайти до форту, коли він на воєнному стані. Однак солдат сказав Педрільо, що з обіду не бачив батька. Педрільо побіг на розшуки. Він не міг подумати, що батько вдома, але може й удома, бо ні у форті, ні в селі його не було.
Педрільо мчав як вітер. Те, що відбулося сьогодні вранці — з новим, Лало та іншими — він уже забув.
Батько справді був дома. Він сидів надворі па лавці в старих штанях і в накидці. Тільки придивившись пильніше, Педрільо помітив, чим зайнятий батько. Він чистив свою рушницю, не військову, ні, а свою власну.
— Тату, я був на базарі і в крамниці Курро, всі кажуть, ніби щось має статися, вони збираються йти до капітана.
— Що ж вони кажуть? — Здавалося, Хуан ніскільки не здивувався. Випробовуючи рушницю, він натиснув на курок і відпустив його.
— Але… але що буде тепер?
— А те, що має бути. Оті розумні, які кричать, буцімто самі справляться з арауканцями, і які, щойно чимось запахне на кордоні, уже все знають, певне, притихнуть. Було б добре, якби їх провчили — і добряче провчили.
В його тоні був похмурий гумор і водночас задоволення, ніби батькові це було до душі. А раніше він казав тільки про спокій і мир.
Все, що Педрільо будь-коли чув про війну з індіянами, промайнуло у нього в голові. Тисячі голих, обмазаних кінською кров’ю воїнів, набіги, засідки!
— Пеуенчі на… нападуть на форт?
— Цього вони не зроблять, але й такими спокійними, як досі, не будуть. — Хуан одставив рушницю і потягнувся, дещо нетерпляче, сповнений чекання — як гімнаст, що готує себе до складної вправи. Він уперше відкрито глянув на Педрільо і, здається, тільки тепер помітив, з ким, власне, розмовляє.
— Та що ми сидимо і верземо дурниці. Що буде, те й буде, — не такий страшний вовк, як його малюють. Знаєш що, ходімо вдвох у корівник і подивимося, що там зробити. Мати вже скільки каже, що наймити нічого но роблять.
Педрільо пригадав, що казали їхні наймити у Курро, хотів розповісти батькові, але той уже підвівся, і Педрільо забув про це, бо думав про арауканців. На кордоні стало неспокійно і небезпечно, може, пеуенчі підуть у великий похід. І батько чистить свою рушницю.
— Корови теж помітять, що сьогодні неділя, — сказав Хуан. — У корівнику наведемо таку чистоту, що вони від подиву захитають головами. — Він був на диво веселий і сипав дотепами.
— Хо, — буркнув батько і поплескав рябу корову, — це справжня іидіянка. Всюди проступає червоне. — Він ляснув її знову по широкому боці з червоною плямою. Корова повернула голову і подивилася на нього спокійними темними очима, наче дивуючись тій дурниці, яку він бовкнув. — Слід узяти пензля і весь світ зафарбувати червоним, — додав він. — Нема нічого кращого за червоний колір. Саме небо мало б бути червоне, і дерева, і трава, і вода.