Хлопець нахилився, посунувся на лаві, щоб довше було видно у вікно хмару-гуску. Водночас він краєм ока позирав на вчителя. Проте небезпеки не було. Вчитель стояв на другому кінці класу біля малят. Він зіпнувся навшпиньки і поверх лав підозріливо дивився, чи ніхто не списує. Біляві і чорні голови схилилися над грифельними дошками. Вчитель дав завдання з арифметики на дії з тризначними числами, дитячі забавки! Старші учні тим часом повинні були вчити історію і не заважати йому. Педрільо вже вивчив урок.
У лівому верхньому кутку вікна риба наздогнала гуску. Ось вона відкусила їй хвоста і почала шарпати так, що з неба полетіло біле як сніг “пір’я”. Гуска не захищалася. Вона не кричала, не била крилами, і “пір’я” падало все менше. Обоє мирно перетворилися на звичайну хмарку, не схожу вже ні на гуску, ні на рибу. Хмарка скидалася на невдало випечену пампушку. Педрільо зітхнув і сів пряміше.
Потім вирвав із зошита аркуш і написав: “Сьогодні я зловлю щонайменшо десять форелей”. За три лави попереду і на кілька місць праворуч від нього сидів Алехо. Він підпер голову рукою і дивився в книжку. Вчитель перевірятиме урок. Педрільо бачив тільки чорну Алехову голову і рот, що тихенько щось бурмотів. Педрільо згорнув папірець у кульку і кинув. Кулька влучила Алехові в руку. Він здригнувся, лікоть сприснув з лавки, і хлопець ледве не дістав підборіддям розкритої книжки. По класу пробіг смішок.
— Тихо! — сказав учитель і рушив до них.
Стук, стук — лунали його кроки. Він заклав руки за спину, а за плечима у нього стримів кінець тростини, яку вчитель тримав правицею.
— Рахуйте, рахуйте! — кинув він малюкам.
Зупинившись перед першою лавою, пан Гонсалес вийняв свою чорну книжечку. Заздалегідь тішачись, оглянув хлоп’ячі обличчя, злякані, байдужі чи збуджені, знову зазирнув до книжечки і подивився на Педрільо. Він завжди починав перевірку з Педрільо, принаймні коли бував у поганому настрої.
— Ну, ти там, скажи, чому Чілі в 1810 році відділилася від Іспанії? — Вчитель, тонкий і прямий, як олівець, яким він виправляв помилки в зошитах, стояв біля Педрільо. Коли він говорив, Педрільо бачив між тонкими губами пожовклі від жувального тютюну зуби. Маленькі очі невідступно стежили за ним.
— Чілійський народ — волелюбний народ. Він не хотів, щоб його країна і надалі лишалася колонією.
Так було написано в підручнику з історії.
— Увесь чілійський народ?
Педрільо мовчки глянув на вчителя.
— Увесь чілійський народ? Чи всі чілійці боролися проти іспанців?
У класі запала така тиша, що було чути дихання сорока двох дітей. Джміль все ще бився об шибку. Джж, джж, дзз. Темне обличчя Педрільо потемніло що дужче.
— Індіяни боролися на боці іспанців.
— Так, індіяни боролися на боці іспанців. — Слова вчителя танули на язиці, ніби шматки пирога, і рот його до вух розтягся від нещирої посмішки.
— Чілійці хотіли забрати в індіян їхню землю і тому…
— Про це я не питав! — Вчитель нетерпляче постукав тростиною по чорних полуботинках. — А ми, чілійці, ми покарали вас за те?
— Чілійська держава дала всім індіянам, котрі склали зброю, повні громадянські права. — Так теж було написано в підручнику. Педрільо сказав це неохоче.
— А як індіяни дякують нам за великодушність?
— Плем’я пеуенчів донині не уклало миру з чілійською державою. — Педрільо не зводив очей з блискучих носків полуботинків учителя.
У підручнику ці речення ніби не мали такого змісту. Їх читали не вдумуючись. Та коли вчитель стояв отак перед кимось, у темно-синьому костюмі, тримаючи за спиною тростину, і глузлива посмішка розпливалася на все обличчя…
— Пеуенчі? А ти не з пеуенчів?
— Я з молучів, пане Гонсалес.
Вчитель це добре знав. І все-таки він ставив усе нові запитання.
— Ти не дикий, кровожерливий індіянин? Ти не підпалиш дах над головою, коли ми спатимемо? — Вчитель оглянув клас, однак з жарту про диких, кровожерливих індіян ніхто не засміявся. Він закусив губу.
— Сідай.
Повільно гортаючи чорну книжечку, вчитель звів очі і подивився на нову жертву.
Та в цей час кульгавий Педро, шкільний служитель, ударив надворі у великий дзвін. Урок закінчився.
Пан Гонсалес невдоволено сховав книжечку.
— Здавайте дошки, — наказав він малюкам. — І йдіть додому.
Вісімдесят чотири голі хлоп’ячі ноги мелькнули п’ятами; темні і світлі, тонкі і товсті, вони поквапливо несли хлопчаків до дверей, по кам’яних східцях униз на “вулицю”, єдину вулицю Лейквена. Обіч неї тяглися руді, сірі дерев’яні хатки, з садками перед ними, де росли кукурудза та яблуні, і де-не-де виднілися невеликі виноградники. В кінці вулиці містився форт, теж дерев’яний, але збудований з товстих колод, огороджений високим частоколом. На протилежному кінці вулиці стояла Куррова “Бодега” — рай, де можна було знайти геть усе, від головки цукру до нових рушниць, де із стелі звисали товсті шматки сала. Солдати й поселенці, проте, ходили сюди здебільшого заради горілки.
Після останнього дощу вулиця була розмита, роз’їжджена важкими колесами підвід, розтоптана ногами коней та волів. У брудних калюжах відбивалося сине небо і кучеряві хмарки. Алехо стояв серед грязюки на маленькому камені, переступаючи з ноги на ногу, і співав: “Егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу; егей, егей, уроки закінчились, і ми йдемо ловити рибу”. Школярі тішилися волею, ніби просиділи смирно сотню років і весь той час збирали сили саме для цієї миті.
— Гляньте — риба! — закричав Блас, показуючи на велику калюжу.
— Де?
З півдесятка хлопців метнулись туди і почали пильно вдивлятись у воду.
— Зараз вона вирине. Я бачив її. Слово честі!
Діти нижче схилилися над калюжею.
Блас жбурнув камінь, і брудні бризки злетіли високо вгору.
— Ось вам риба!
Всі шестеро з вереском кинулися до Бласа. Той хотів сховатися в школі. Коли крик став зовсім нестерпний і Бласа мало не схопили, на дверях з’явився вчитель. Враз запала тиша і десять голів схилилися в поклоні.
— Здрастуйте, пане Гонсалес.
Вчитель, здавалося, не дивився ні праворуч, ні ліворуч, але всі знали, що він добре бачив, хто його привітав, а хто ні, і наступного дня руки грішників скуштують тростинку. Сповнений величі, Гонсалес пішов собі. На дерев’яній кладці зупинився. Вулиця ніяк не підходила до його полуботинків.
Юрба розбіглася: хто додому їсти суп, хто на поле до батька. Педрільо, Алехо, Панчо, Лало та Блас подалися вулицею вниз. Вони пішли рибалити. Було три годи-дня, а це означало, що в їхньому розпорядженні ще де рих дві години.
Хлопці йшли серединою дороги, брели по калюжах, відчуваючи, як мокра земля м’яко пролазила у них між пальцями. Вона була така м’яка, як після зимового дощу, але тепла. Сяяло сонце, весна відчувалася не тільки в землі, але й у повітрі і в бруньках дерев, у дрокові і кульбабах, що росли поблизу капав, у метеликах і птахах, що пурхали з даху на дах. І цим п’ятьом хлопцям весна, здавалося, посипала перцю на шкіру, бо вони горланили і лізли в щонайглибші калюжі. У садках сиділи літні люди, а дорогою хлопцям стрічалися поселяни, пастухи. Хто був настільки старий, що забув, як колись і у нього по-весні свербіла шкіра, той похитував головою, хто молодший — сміявся.
За сотню метрів від Куррової крамниці хлопці зустріли кремезного чоловіка у військовій формі і високих чоботях, ноги у нього були вигнуті колом, справжні ноги вершника. Хлопчаки притихли і поступилися. Це була найповажніша людина Лейквена, капітан Васкес, комендант форту. Його густі брови були насуплені, а світлі очі дивилися на хлопців, не помічаючи їх.
— Добридень, пане капітан.
Коли офіцер почув голос Педрільо, очі його ожили. Він кивнув Педрільо і навіть торкнувся вказівним пальцем кепі. Педрільо стояв і дивився йому вслід. Плечі капітана поникли, ніби він дуже, дуже втомився. Певно, задумався.
Алехо теж зупинився і подивився на капітана, але йому було байдуже і до капітанових плечей, і до його думок.
— От добре, що капітанові не доводиться заганяти наших свиней, коли вони вибігають з хліва.
— Чому?
— Бо воші проскакували б у нього між ногами. Алехо кинув камінь у голуба і побіг за товаришами.
Педрільо повільно йшов позаду. Він не любив, коли кепкували з солдатів і особливо з капітана. З Курро, учителя та інших дорослих — скільки завгодно, але не з тих, хто носить форму. Він сам до деякої міри належав до гарнізону форту.
Біля Куррової крамниці вони зупинились. У Педрільо були в кишені дві блискучі монетки: десять сентаво. На них можна купити мазилли — великі квадратні пряники з тугого тіста з червоним, жовтим чи синім цукровим сиропом, або медові цукерки, або манйару з молока і цукру. Найсмачніші — мазилли, та на ці гроші не вистачить купити для всіх. І хлопці вирішили поласувати цукерками
Педрільо і Алехо пішли в крамницю. В ній пахло шкірою, кавою та горілкою. Сонячні промені проникали крізь щілини даху, розрізаючи сутінки “Бодеги” широкими, вузькими смугами, освітлюючи то купу кулів з борошном, то сідло чи голу втрамбовану долівку, і мільйони порошинок безладно снували у їхньому світлі.
— Що ви хочете?
Хлопці довго кліпали очима, поки розгляділи Курро. Той стояв за прилавком, як завжди, в своєму крислатому капелюсі і підв’язаний фартухом. Капітан, найповажніша біла людина у Лейквені, і той усміхнувся, коли до нього привітався Педрільо, а от на вилицюватому обличчі Курро не з’явилось ніякої усмішки, хоча його шкіра мала такий самий оливковий відтінок, як шкіра Педрільо. Курро вважав себе “білим індіянином” і намагався забути, що він індіянин. Навіть білі говорили про це зневажливо.
Педрільо востаннє з жалем глянув на купу мазилл під білою сіткою від мух.
— На десять сентаво цукерок.
Курро, крекчучи, нахилився і витяг коробку.
— Куди це ти зібрався? — пролунав на вулиці різкий голос пана Манрікеса, батька Лало.
— З Бласом рибалити. Можна?
— Про мене.
Якусь мить Педрільо роздумував, чому Лало сказав “з Бласом”, а не з ним, хоча саме він запропонував іти ловити рибу. Але тут же забув про це.
Коли Педрільо, міцно тримаючи в руці кульок з цукерками, виходив з дверей, до крамниці прямував пан Манрікес, високий, стрункий, вродливий. Помітно було, що він недавно живе у Лейквені, а до того жив у місті. Незважаючи на буденний день, на ньому був чорний костюм і святковий капелюх.
— Добридень, пане Манрікес.
— Добридень.
Пан Манрікес відповів на привітання, але так байдуже глянув на Педрільо, ніби той був колодою чи кулем з борошном.
Хлопці відразу подалися геть, бо на них чекала риба і купання, а Педрільо стояв і дивився. Вулицею рухалася дивна процесія: десять солдатів і фургон.
На козлах сидів солдат, а за ним, наполовину під шатром, однак так, що кожен бачив їх, сиділи двоє білих із зв’язаними руками. Військовий, що їхав попереду, був індіянин, сержант з форту, батько Педрільо.
Обличчя Педрільо потемніло від гордощів. Він бачив, як то тут, то там відчинялися вікно чи двері, як люди на вулиці кивали його батькові, а дехто навіть уклонявся. Курро та пан Манрікес теж вийшли з крамниці. Вони стояли позаду Педрільо, але мовчали. Хлопець знав, що батько бачив його, та Педрільо нізащо в світі не підійшов би до нього. Батько знову заарештував двох, певно, торговців зброєю.
Педрільо стояв і дивився, поки останній солдат не проминув його. І аж тоді побіг доганяти хлопців.
Курро і Манрікес повернулися до крамниці.
— Неподобство вєстрі їх селом, — пробурмотів Манрікес.
Курро узяв блокнот і олівець.
— То, либонь, бандити. Що надіслати вам додому?
— Це ж білі. Чому він не повіз їх у форт непомітно?
Курро, тримаючи олівець, стояв за прилавком і мовчав. Пан Манрікес глянув на нього, кашлянув.
— Зрозуміло, ніхто нічого не має проти індіян. Є серед них порядні і погані, як є порядні і погані серед білих. Але білий все-таки лишається білим, а червоний червоним.
“Либонь, пан Манрікес збирається знову брати в борг”, — подумав Курро. У Манрікеса майже ніколи по бувало грошей, і він чимало заборговував. Він не належав до дуже хазяйновитих поселенців, а в минулому році, коли переселився до Лейквена, зовсім занедбав своє невелике господарство. Через якусь темну аферу в столиці у нього, казали, земля горіла під ногами. Але тут про пана Манрікеса були високої думки. Адже він — із столиці.
— Порядні індіяни знають своє місце, — сказав Курро і подивився на свій блокнот. — Тільки дурень думає, ніби слід щось корчити з себе перед усім світом.
— Треба поговорити з капітаном, бо серед поселенців може виникнути невдоволення.
— Капітан просто закоханий у сержанта. — Курро був абсолютно згоден з паном Манрікесом. — У всьому, що стосується індіян, він радиться з ним, хоча є й інші, які дещо знають про індіян, — Курро вдарив себе у груди.
— Який сором, білий, та ще й капітан, радиться з червоношкірим! Невже в нього немає гордості?
Курро враз втратив інтерес до розмови.
— То що вам надіслати?
Пан Манрікес замовив борошна, свічок, пороху, цвяхів і ще дещо.
— Завтра я все заберу підводою, — сказав він. І додав: — У мене саме порожньо в касі…
— Я ж не можу весь час записувати. — Курро, здавалося, аж підріс.
— Атож, я заплачу половину. Це ще тиждень — два. Ми ж давно знайомі.
Іноді пан Манрікес бував дуже люб’язний, хоча шкіра у нього сніжно-біла, а у Курро — червона.
— Гаразд, але не довше.
— Я ж сказав. — Пан Манрікес вийняв гаманця, щоб заплатити принаймні половину суми.
Побачивши гроші, Курро знову став послужливий. Він навіть одчинив двері перед клієнтом і низько вклонився.
— До побачення, пане Манрікес.
Потім виглянув на вулицю, до форту, брама якого давно зачинилася за солдатами і фургоном.
— Ох і підведе нас оцей Васкес, — сердито буркнув він.
За хвилину пан Манрікес повернувся до крамниці, попросив дюжину сигар і тут же надрізав одну.
— Свого хлопця у всякому разі виховую так, що він знатиме, що й до чого, — промовив він з притиском.
Пан Манрікес знову відчув свою зверхність і дивився на Курро, як і раніше. В його очах ховалися презирство і погроза.
Курро уникав його погляду. Він мовчки подав вогонь і подивився на купу кулів з борошном під протилежною стіною. Пан Манрікес стояв у гордовитій позі, випнувши і руди і пахкаючи сигарою.
Тим часом його син сидів поряд з Педрільо на березі річки, бовтаючи ногами у воді. Всі п’ятеро хлопців були голі. Шкіра у них блищала од води, бо вони вже встигли поплавати. Лало клацав зубами. Вода в Млиновій річці була ще холодна.
Річка текла тут спокійно, вода під плакучими вербами, що опустили свої віти, ніби збиралися ловити форель, була прозоро-зелена, а на дні добре було видно білий пісок. Метрів на п’ятдесят нижче за течією потік швидко перекочувався через каміння, вирував між скелями і вкривався дрібними білими баранчиками. Отут хлопці закинули вудочки-лозини з верби: мотузок і на ньому зігнутий цвях. Трохи вище вода теж бігла швидко і спокійно. Але тут купалися, тут був ніби пляж — вузька смужка піску.
— Б’ємось об заклад, що я вирину біля отого каменя? — Ще дужче заклацавши зубами, Лало вказав на оброслий мохом і водоростями камінь біля протилежного берега, метрів за п’ятнадцять вище від них.
— Б’ємося об заклад, що й я це зроблю? — підтримав його Педрільо.
Педрільо і Лало виструнчилися. Довгі хлоп’ячі тіла хлюпнулись у воду. Педрільо пірнув до самого дна. Течія підхопила хлопця і з силою потягла вниз. Легені у Педрільо ледь не лопнули, коли він нарешті досяг каменя, кулею вилетів на поверхню і вдихнув повітря. Метрів за два позад нього з води виринула голова Лало. Він не доплив до каменя.
— Ти став на півметра попереду, коли ми стрибали.
— Неправда! — закричав з берега Алехо.
Вони припливли назад, лягли на пісок, підставивши сонцю груди. У траві гули бджоли, вгорі літали метелики, кудись поквапливо повзли мурашки, ніби поспішали на якесь велике мурашине свято.