Чиста бинда дуже сподобалася Гамідові. Він зацюцюкав язиком і щось сказав по-тюркському. «Ти йому друг, – переклав Абас, – а дружба Гамідова дорожча від золота», – додав він від себе.
Коли патрони зроблено, Гамід приніс молока, дуже солоний сир-пендир і лаваш – дуже прісний хліб, спечений на манір наших млинців. Абас дістав харчі і всі троє добре повечеряли.
Удосвіта, ще зовсім поночі, Гамід збудив товаришів. Ян довго не міг очуняти, і коли двоє старших були вже зовсім готові, він усе ще натягав довженні брезентові чоботи.
– Хіба ці чоботи не промокнуть у воді? – спитав Ян.
– Трошки замокнуть, – сказав Абас, –та багато води не протече, А втім почекай. – І Абас почав щось дуже швидко говорити тюркською мовою до Гаміда. Гамід посміхнувся, вийшов з землянки і повернувся, несучи в цебрі якусь світложовту грязюку.
– Оце, –сказав Абас, – є лиманський леп. Це штука дуже небезпечна, коли влізеш у неї вночі – можна не вилізти і потонути як у трясовині. Але зараз нам він дуже згодиться. Ти наквацькуєш тим лепом халяви і ні одна крапля води не пройде в чобіт. Берися, намазуй! Дикі свині лікуються в цьому лепові від ран і від ревматизму, а тобі він придасться, щоб зробити чоботи водонепроникними.
Ян старанно обмазав чоботи жовтим лепом і всі троє вийшли просто в ніч.
Вони йшли, як індійці, або кавказькі горяни, один за одним городами Сарвана, пересікли кам'яницю – дорогу на станцію Девічі. Під ногами то хлюпали мочари*, то осідав леп, то шелестіло каміння, аж десь перед ними простяглася вузенька стрічка води, а за нею, як пасмо чорних гір, бовваніла смуга очеретів. Кожен сів у човен, Гамід ніс із собою три жердини підпихатись, але виявилось, що Ян уміє правувати тільки веслом. Гамід поцюкав язиком і приніс одрубок дошки, грубо затесаний на весло. Потому вони виїхали в ніч, попереду Гамід, далі Ян, позаду Абас.
Дужчав вітер, але гнав у спину, і велике плесо перепливли менше, як за годину. Коло стежки, в очеретах, чекали на них ще три човни з мисливцями, на двох човнах були ще й собаки. Довгою кривою стежкою в очеретах усі попхались до берега.
У березі замовкли розмови, човни покинуто на піску, і шість душ тихо пішли через піскові кучугури. В березі довгого озера група поділилася: Ян і Абас мусили наганяти з собаками, а решта пішла в засідку на другий край озера.
Довго Ян і Абас стояли мовчки в березі, аж здалека дійшов сюрчок – це значило, що всі четверо мисливці розташувалися по засідках. Ян із Абасом увійшли повище коліна в льодову воду і побрели до острова. За ними пливли собаки, поскигливши трохи, бо моторошно було лізти в холод.
На цьому першому острівцеві нічого не було, але побіля другого собаки підхопили запах, що йшов із вітром, загавкали й побігли вперед.
IV
Старий кнур давно вже не спав. Скоро розляглася в Лимані луна від першого пострілу, він схопився і відтоді ввесь час чекав на гонитву. Коли вже зачув тихий плюскіт води – то Ян і Абас увіходили в озеро – він побудив свиней. Свині жалібно скиглили, враз кидалися бігти, але Хро спокійно стояв на місці, прислухався, і вони верталися до нього, збивалися в купу, знову верещали і поривалися тікати.
Старий вожай стояв і вичікував. Він сам увесь трусився від хвилювання, але чекав на місці. Мозок його працював напружено, кров вогнем пульсувала коло скронь, аж очі наллялися кров'ю і на іклах зайшлася піна. Він критикував і відкидав найголовніший звірячий заповіт, залізний закон порятунку – правило вітру.
Цей закон укладався в коротку фразу: «тікай проти вітру». Звір більше сповіряється на свій нюх, ніж на очі. У лісі, в кущах, в очереті, в бур'янах можна не побачити ворога. Ворог може лежати в ямі, причаїтися за горбком, сидіти на дереві. А занюхати ворога можна дуже здаля, надто з таким надзвичайним носом як у дикої свині – щоб тільки вітер наганяв запах – саме для цього і треба тікати проти вітру. І ніякі горбки, дерева, кущі, бур'яни не затьмарять нюхового видіння. Повернешся носом проти вітру – і перед тобою цілий світ запахів, справжня, яскраво освітлена, кінокартина звірів, птахів, людей, рослин.
Повернешся спиною до вітру – і перед тобою запахова темрява – глибокий нюховий морок, де на кожному кроці тебе може чекати смерть, схована від очей і повита запаховою ніччю.
Людина знає день і ніч – ті, що бувають для очей. Але от для багатьох звірів, які бачать неважно, а нюхають добре, світ і темрява нічого не значать. Для них головне те, – чи є запахи, чи їх не чути. Коли ніяких запахів не чути, – а це буває тоді, як біжиш за вітром, – то це для такого звіра все одно, що ніч – носом нічого не видно. І от звірі бояться такої запахової ночі, їм страшно, все одно як людині поночі – бо не чути, чи є вороги попереду, чи їх нема. На очі свої такі звірі мало сповіряються. Тим то такий звір завжди тікає проти вітру.
Вітер наганяє на нього всякі запахи і він не так боїться. Він проти вітру ніби бачить своїм носом. От він і тікає проти вітру в запаховий день.
Оцей самий закон вітру зараз критикував Хро. За півхвилини собаки будуть тут, на острові, і доведеться тікати. Треба по закону тікати проти вітру. І Хро знав, що проходу не буде, що всі виходи противітрової путі будуть зайняті людьми. Буває. що вдається проскочити між грізних запахів людського поту і чорного пороху, але частіше потрапляєш під громи й дим з людських рушниць. А там, з того боку, звідки йшли собаки, людей було зовсім мало, і на сто ступнів від собачої путі можна було певно й спокійно утекти між очеретами.
Так міркував Хро і жижки йому трусилися від хвилювання. Інший ватажок уже давно був би стрімголов тікав проти вітру, і люди уже були б стріляли. Але Хро стояв, аж високе тужливе скавчання задзвеніло близько, на сусідньому острівцеві. Тоді щось шубовснуло у воду – то собаки наближались плавом. Їхній вожай скавчав чимраз вище й пронизливіше, нюхом він уже ясно бачив вепрів і навіть знав, скільки їх є перед ним.
Нерви в старого кнура були напнуті, як струна, залізний закон вітру бився в кожній вені і смикав ноги в усіх суглобах. Далі чекати було несила. І Хро, покірний законові, повернувся носом проти вітру, щоб тікати. Але щось хруснуло в переднім правім коліні, і гострий різучий біль спинив старого кнура. Цей біль протверезив його, як сніг на бігу, то була рана від Гамідової кулі, і Хро став, аж уперся передніми ногами в м'який мул передочеретів'я. Свині вже були втекли, але вожай люто хрюкнув і вони повернулися.
Вожай собак уже вибрався на острівець і з шумом обтрушував воду. Раптом старий кнур прожогом кинувся в воду сливе назустріч собачій путі, наосліп, у запахову темряву.
Свині верещали дико, але побігли за ним. Кожну мить їх могли насісти собаки і тоді – Хро це знав, – він мусив би тікати проти вітру. Він ще раз спинився і тихо пішов далі, забираючи трохи вбік від собачої путі. Усе стадо пройшло, затулене очеретами, у двадцятьох ступнях від собак. Хро провів його понад кучугурами морської сторони далеко в запахову ніч за вітром.
Тепер уже всі собаки вибрались на плавок острова і рвонулися до ще теплих ям. Але тут їх спіткала несподівана пригода – слід кінчався коло ям і вітер не показував, де поділися вепри.
Ясніше, ніж очима, собаки бачили своїми носами, що півхвилини тому тут лежали вепри, вітер мусив виявити, куди вони пішли, але вітер мовчав, у його подувові не було слів, він був, як порожній звук. Довго скавучали й вовтузились собаки на загадковому острові, нарешті вожай почав петлювати і знову наскочив на слід табуна. Але цей слід по залізному законові вітру знов привів вожая до тих самих ковбань.
Ян і Абас побрели до острівця, де метушилися спантеличені собаки, і на власні очі пересвідчилися, що вепри були тут зовсім недавно. Свіжа земля купами лежала коло ковбань, у прозорій воді видно було глибокі круглі сліди копит. Абас стурбовано дивився на собак, але розумів не більше, ніж вони. Кінець кінцем він почав наганяти їх проти вітру. Неохоче і без голосу собаки почапали за ним і так дійшли аж до засідок, де були стрільці.
Ніхто не бачив вепрів. Усі знизували плечима, і кожен висував свою гадку про те, чому не вийшли вепри. Тільки один Гамід мовчав і думав: він знав вепрів найкраще від усіх і, поволі міркуючи, силкувався уявити собі хід думок старого вепра. Але щоразу він доходив до моменту втечі вепрів, залізний закон вітру спиняв його думку на півдорозі і він знову заглиблювався в сумніви.
V
Понатягали лепехи, нарізали очерету і взялися варити чай. Ян вийшов на піскуватий горбок і побачив долі довгі мілкі води. Під берегом на воді сидів табунець качок. Він повернувся до багаття і розповів про це Абасові. Але Абаса й інших це мало цікавило, вони ніяк не могли забути про вепрів. Мовчки попили чай, тоді Гамід устав і гукнув собак. Він вирішив спробувати ще раз, зайшовши з надморяної сторони. Йому здавалося, що він зрозумів тактику старого кнура, і він гаряче доводив це мисливцям. Часу було ще вдосталь, і всі пристали на його пропозицію.
Тоді Ян підійшов до Абаса і попрохав дозволу полазити за качками.
– Гаразд, – сказав Абас, – тоді вернешся до човнів; там чекатимеш нас, – і мисливці подалися на кучугури морської сторони.
Ян витяг з рушниці патрон з кулею і заклав з дробом. Він знову вийшов на горбок і почав укладати план, як підповзти до качок на дробовий постріл. Поки він міркував, качки самі знялися вгору, обминули Яна і стали знижатися далі поза кучугурами.
Ян почав обходити озеро. Він перейшов два пасма кучугур, але ні нового озера, ні води не знайшов. Вибігши на шпиль найвищої кучугури, він побачив: у далені мерехтів ключ качок, падаючи за горбами. Назад він не дивився, бо тільки досвідчений мисливець оглядається на перейдену путь і занотовує якусь на ній прикмету. Натомість він подався за нові горби. Не навчений оцінювати дистанції, він ще цілу годину мандрував до горбів, що, здавалося, були так близько. По дорозі були нові й невидні згори влоговини між кучугурами, треба було спускатися і знову підійматися; аж нарешті, Ян дійшов до нових, більших озер. Проваллям між двома кучугурами Ян доліз до берега і вистрелив на качок. Качки підхопилися з криком, одна ж підстрибнула й зосталася на воді, і її стало гонити вітром. Ян постановив, оббігши берегом, пождати, поки качку принесе вітром.
Ян викопав у піску яму, заліз у неї по самі вуха, притрусив мокру одежу торішньою лепехою і чекав.
Йому вже почало здаватися, що час би й повернутися до товаришів, але щось обережно зашаруділо в очереті, і він причаївся. З очеретів на вузьку чистинку* біля берега випливла качка і посувалася до нього. Ян поповз на череві, з лепехи, і ліг у березі. Качка була чимраз ближче, він витяг руку і впіймав її за шию.
Це був селезень лопоноски у весняному вбранні, блакитносірий з блискучо-зеленооксамитовою головою, жовтогарячими лапками і широким, як лопатень, носом. Голова його була в крові і замість правого ока зяяла чорночервона рана. Кров була також на лівім крилі, заюшивши яснозелене дзеркальце. Ян приторочив селезня і подавсь назад.
Він ішов дуже довго і ніби не тією путтю, аж постановив, нарешті, вибравшись на перший пісковий шпиль, оглянути місцевість околишню, щоб простувати найкоротшим шляхом.
Та коли він уже стояв на шпилі, перед ним окреслилася незнайома картина. Якесь було озеро, повз яке він не проходив, і з озера того виходило протокою краєвище другого ширшого озера.
Як спустився із шпиля і взявся обходити воду. Але скільки він не йшов, вода не кінчалася, а навпаки, розливалася ширше, аж, кінець-кінцем, схована кручею дюни, пішла і далі ген за обрій.
Раптом Ян зрозумів, що заблудився і. не знає вже, з якого боку прийшов. Зосталося одне: повернутися до того місця, де він збив селезня, і згадати, яким напрямом він туди потрапив.
Довгенько довелося Янові йти, щоб знову вибратись на той самий шпиль. Коли він спустився вниз і знайшов свою засідку, уже було поночі. Субтропічна ніч, без присмерку, без попередження враз упала на землю. Перед Яном у темряві блищала вода озера, а кучугури спливлися з хмарами і зникли в ночі. Десь збоку в проваллі, між кучугурами заблимав слабенький далекий вогник.
VI
Це міг бути ліхтар на Лимані, там, куди йому треба було пливти човном. Але він, звичайно, не міг би тепер знайти човна. Навколо було озеро, але яке з них Лиман, довідатися ніяк.
Це могли бути вогні якогось селища, куди вночі не можна було йти, бо на шматки розірвали б собаки.
Це міг бути маяк на морі. Іти на цей вогник – то значило, втратити ще й це озеро з готовою засідкою. Треба було ночувати отут коло вогню і почекати до ранку.
Ян видобув свою герметичну бляшанку з сірниками, назбирав очерету та кураю і підпалив. Спалахнуло високе полум'я, і навколо стало ще темніше. Ян сів коло огню і взявся патрати качку.
Тоді споза кучугур щось високими веселими голосами заспівало, немов дівчата в далекім українськім селі. Вступили інші, нижчі голоси, довго і чудно тягли якусь ноту, знизили, обірвали і знов високо заскімлили, неначе дівчата були несамовиті, немов причинні або чорно-п'яні. Раптом одна з них завила, як собака, друга залящала, як немовля, голоси сказилися, зачастили і один голос божевільно загавкав, тоді ж знову завів високу тужливу ноту. Голоси наближалися, і Ян зненацька відчув, що один з них зовсім коло нього.
Качка випала з рук Янових, йому перехопило подих, він хотів устати і не міг – ноги не корилися. Він схопив рушницю, направив на жахливий голос і наосліп натиснув спуск. Розтявся випал, і враз голоси змовкли, наче все це йому приснилося.
– Шакали! – зненацька згадав Ян і йому враз стало тепло й спокійно на душі. Ці жахливі голоси – були найплохіші в світі вояки. Ян знову взявся патрати качку. Рушницю він усетаки поклав напохваті коло себе.
Спікши качку, він з'їв м'ясо, соковите, але гіркувате, він бо забув витягти жовч. Зовсім стомлений і соннивий, він понатягав ще лепехи, закопався в ній і заснув.
У цей момент Хро провів табун повз це озеро на вогник, до тюркських городів.
Успіх сп'янив старого вожая. Він порушив залізний закон вітру – і переміг. Ніхто з. його стада навіть не чув пострілів. І Хро постановив віднині порушувати закони вітру і тікати в запахову темряву. У нього навіть покращав апетит і він енергійно чвакав кукурудзяні качани. Старий тюрк, почувши хрускіт і шелест, вийшов з хати і страшно бив ложкою об мідний таз, але вепри тільки трохи одійшли і знову взялися до кукурудзи. Тут вони мали жирувати до ранку, а вранці Хро проведе своє племено за вітром просто на озеро спати.
VII
Ян спав у лепесі і йому снився його власний малюнок полювання на вепрів. Кам'яні гори були навколо і поросли зеленою рослинністю з глянцюватою листвою. Якісь дерева, такі як пірамідальна тополя – раїна, вінцем оточували садки й левади, але дерева ті були хвойні і на колір стемна зеленосині. Зелений величезний очерет, немов бамбук, оберігав річку від очей, орел спинився в повітрі і так стояв, немов сонце під хмарою. Передній вершник – і Янові снилося, що це був він сам – легко-легко мчав на коні з піднесеним списом, наче летів над землею, беззвучний і глухий, як дим. Десь перед ним мчав колосальний вепер, теж легкий як папір і німий, як на малюнкові.