Потім Іван пішов туди, де були в бочках його одинадцять братів. Вийняв їхні трупи із бочок, розложив їх кожного окремо й полив цілющою водою. Тоді всі вони ожили й почали ходити. Пошукали батька і маму, і свою сестру. Зібралися і всі разом щасливо вернули додому. І, може, ще й досі живуть, якщо не померли.
Диво Камінної гори
У цій казці розповім про одного бідного чоловіка, що мав трьох синів: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землі у бідняка – на один заячий скік. Біда так моцно засіла у хаті, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стій і реви.
Пішов бідняк до багача й каже:
– Позич мені волів і плуга. Я з синами відроблю, коли тобі припече.
– Три дні маєш сапати у полі.
– Най буде.
Бідняк приїхав фірою до своїх воріт і покликав найстаршого сина:
– Отам, за селом, є широка Камінна гора. Їдь до неї, виори її і посій пшеницю.
Петро поїхав на Камінну гору. Зняв з фіри плуг і почав орати. Як тільки проклав першу борозну, із Камінної гори висунулася якась чорна волохата рука і як вдарила волів, то вони разом з плугом полетіли стрімголов у прірву.
Вернувся Петро додому сумний і розказав татові, що сталося.
Бідняк закричав:
– Іди геть з моєї хати! Скільки житиму, не хочу тебе видіти.
Петро накинув на плечі сардак і подався куди очі видять. Бідняк пішов до іншого багача. Позичив волів і плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:
– Ти є дуже мудрий. Їдь на Камінну гору, виори її і посій пшеницю.
Середущий сів на фіру, приїхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й сліду не лишилося. Дмитро засукав рукави і взявся до роботи. Оборав гору довкола і почав другу борозну. Тільки дійшов до прірви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Камінної гори і як гепне волів поміж роги, то за ними й плугом тільки загуло.
Дмитро налякався. Що він скаже татові? Той його уб’є!
Закинув торбу на плече й побіг Петра наздоганяти.
Бідняк чекав Дмитра й радів, що нарешті Камінна гора буде зорана і засіяна.
Та минув день, а сина не видно. Жінка плаче, а чоловік заспокоює:
– Не плач, жінко, Дмитро хоче всю гору зрівняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печі шию і говорить:
– Тату, Дмитро не виорав Камінну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побіг наздоганяти Петра.
– Звідки ти знаєш, дурню?
– Нізвідки, я все знаю…
Бідняк пішов на Камінну гору. Побачив у прірві дві пари волів і два поламані плуги. Вернувся додому, сів на лаву й затужив за старшими синами. Цілу ніч журився, як без них відробить багачам.
– Не журіться, тату, – сказав Федько з печі. – Завтра я піду орати, як дасте пару волів. Засію пшеницю, знайду братів і приведу додому всю худобу.
Бідняк ще позичив пару волів і плуга. Федько сів на фіру і, співаючи, поїхав на Камінну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убиті воли і поламані плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну і вже почав другу. Раптом із скелі висунулася якась чорна волохата рука і наміряється ударити волів між роги. Федько випустив чепіги і – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, і так міцно тримає, що ніяка сила на світі не вирвала б її. Потім почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гірким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю і придушив коліном.
– Ти нащо, псявіро, без суда і права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злізу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище.
– У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика[10], відрізав у чорта кінчик лівого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маєш запрягтися в цього плуга і виорати Камінну гору так, аби на ній родила золота пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось інше…
Та Федько й не слухав. Здіймив ярмо з волів і повісив чортові на шию. Потім так ушкварив батогом нечистого, що той аж підскочив.
– Гайда, іродів сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очі вилізають, а Федько тримає за чепіги і собі співає. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рілля на Камінній горі зробилася м’якенька, як гусяче пір’я.
З чорта піт лив дзюрком.
– Ну, Федьку, біжи за пшеницею, а я тим часом відпочину, – сказав дідько хлопцеві. – Але борзо, бо в мене є й інша робота.
Прибіг Федько захеканий додому, став перед ворітьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насіння, бо чорт не має часу!
Бідняк виніс торбину зерна. Більше не хотів дати – боявся, що Федько все тільки змарнує.
Чорт засіяв ріллю, хвостом заволочив, а потім скривився перед парубком:
– Віддай мені кінчик лівого вуха.
– А кольки в бік не хочеш? Щоб мені зараз Петра і Дмитра сюди привів, бо засвічу тобі лойову свічку!
– Не світи лойових свічок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподівано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сів на нього верхи і полетів кудись на псю-маму. Невдовзі вернувся з Петром і Дмитром.
– Маєш братів, – сказав леґеневі. – Давай кінчик лівого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони мені з волами були тут, як новенькі!
Чорт беркицьнувся і полетів у прірву. За хвилину витягнув з безодні два нові плуги з живими волами.
– Віддай мені кінчик лівого вуха, – застогнав чортище.
Федько вийняв з-під пояса той кавальчик шкірки, шпурнув дідькові:
– Щоб і твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тільки по ярах та по болотах, бо матимеш зі мною справу.
Дідько схопив кінчик свого вуха і так тікав, що аж світив п’ятами.
Брати сіли на фіри й поїхали додому. Бідняк дуже втішився, коли їх побачив. Петро й Дмитро сіли за стіл, розповідали про свої пригоди, а Федько виліз на піч і грався з котом.
Другого дня бідняк пішов на Камінну гору подивитися, чи все добре зроблено. Він став, як укопаний, очам своїм не вірив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неї срібні, а колоски – золоті.
Прибіг додому і гукає:
– Ану, сини, серпи в руки і на Камінну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зібралися жати, а Федько і далі сидів на печі.
Не знаємо, що було потому, бо про це у казці не розповідається.
Діамантовий паркан
Це було дуже давно. Тоді ще колія не ходила, дідичі гнали людей на панщину, били, мордували їх і нікого не боялися – ні Бога, ні чорта. Мали страх тільки перед чумою, яка ходила, мов королева, по світі. Як приходила, то навіть великі пани покидали свої палаци і тікали, мов зайці від бубона.
Одного дідича вона застала вдома. Він і його жінка врятувалися тим, що вилізли на дерево і там перечекали, доки чума лютувала в хаті. Вона задушила всіх панських дітей. Пан і пані поплакали, поховали дітей і жили у великому смутку. Минали дні, тижні, місяці, а в хаті не було чути дитячого крику.
Якось пан із панею поверталися з ярмарку й побачили в шанці[11] якусь дитину.
– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.
– Його тата й маму забрала чума.
– Що він робить у шанці?
– Вмирає з голоду.
– Ні, не вмре, – сказав пан, – я його візьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поїхав додому. Пані помила хлопчика, нагодувала і одягла у панське убрання. Він був такий гарний, що серце раділо. Але минуло кілька років і сталася біда – хлопчик чомусь осліп. Пан і пані знов засумували. Одного разу пані каже:
– Нащо нам чужого та ще й сліпого хлопця? Поведи його до стайні ночувати.
Дідич не вивів його з хати, але стелили хлопцеві в кутку, а годували зі старої миски. Ходив немитий, пірваний, ніхто з ним не хотів і заговорити.
Дідич, щоб мати забавку, купив собі рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний ліс. Раптом перед ним, ніби із землі, з’явився олень. Дідич вистрілив і не поцілив. Вистрілив ще раз – і даремно. Вистрілив утретє, а олень повернувся до нього і навіть не тікає. Це розсердило дідича. Прицілився знову, але вже не вистрілив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третій – за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидів панисько в ямі днину, другу, а на третю покликав чортів:
– Пустіть мене, добродії, додому, бо моя жінка й сліпий хлопець журяться і плачуть.
Старший чорт відповів:
– Я тебе відпущу, але спочатку підпишеш папір, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижні коло твоєї хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.
– Най буде так, добродію, – погодився пан. – Давайте сюди той папір, най його підпишу, бо хочу додому.
Чорт приніс папір і пляшку з чорнилом. Пан підписав, навіть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кілька днів своїми покоями, в полі, в саду – дивився на все і не міг надивитися. Потім почав журитися. Почорнів від гризоти, не їв і не пив, аж зістарівся.
– Чого ти, чоловіче, зажурився? – спитала його жінка.
– Як мені не журитися, коли я чортам підписав цидулку, що через два тижні буду назавжди їхнім. Я від чуми втік на дерево, а від чортів не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жінко!
Пані мовчала. Весь час нічого не робила, тільки думала, як має врятувати від чортів чоловіка.
Два тижні минули, ніби в долоні сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидів на стільці й дзвонив від страху зубами. Раптом надворі щось загуділо, завило, заскиглило, завужкотіло. То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах підіймав.
Хтось постукав у шибку і каже:
– Виходь надвір, бо вже час настав.
Пані до чоловіка:
– Пусти Іванка, най вийде до стайні й подивиться, чи вихор не зірвав із неї дах.
Дідич зрозумів її. Взяв хлопця за руку, повів до дверей:
– Піди, Іванку, і помацай, чи зачинена стайня.
Отворив двері і пхнув хлопця вихорові у зуби. Той схопив його, як соломинку, підняв угору й полетів.
Довго летів Іванко аж попід самі хмари. В широкій долині вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитує хлопця:
– Ти є той пан, що підписав нам цидулку?
– Ні, я – Іванко. В мене сліпі очі. Пан знайшов мене у шанці і привіз до себе, але пані, коли я осліп, навіть не хотіла їсти мені дати, як людині.
– Ходи зі мною, – сказав чорт і повів хлопця до криниці. Зачерпнув жменю води і бризнув йому в очі.
– Ану витріщися, хлопче!
Іванко розплющив очі й усміхнувся.
– Мої очі все бачать! Я вже не сліпий?
– Ні, але за це маєш нам служити, – прохрипів старий чорт.
Хлопець втішився.
Чорт повів його до стайні, вказав на трьох коней:
– Чорному давай щоднини три відра грані[12] й три гарапники[13]. Білому – два відра грані й два гарапники. Сивому – одно відро грані і більше нічого.
Чорт дав Іванкові дротяний гарапник і повів до кринички, зарослої зіллям. Вода ледве світилася в ній.
– До цієї кринички не підходь, воду з неї не бери.
– Нащо мені ця вода? – відповідає байдуже Іванко.
Звідти пішли до трьох казанів. Чорт ударив патиком по найбільшому й промовив:
– Під нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а під цими двома підтримуй лише маленький вогник. І не смій дивитися, хто в них вариться.
– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.
Чорт лишив його самого. У пеклі була така спека, що у роті висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не міг витримати. Пішов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотіла.
«Диви, чудасія!» – подумав і засунув у криничку голову. Голова теж позолотіла. Натягнув капелюха аж на вуха і пішов до казанів.
У найбільшому казані уже ледве булькало. Хлопець підкинув дров і сів спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербіла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарешті став на купу дров, заглянув у казан: там кипіли у смолі його пан і пані. Вони впізнали хлопця і жалібно почали просити:
– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кістки розпадаються.
– Ага, погасити? Ніколи не погашу!
– За що така страшна кара, Йванку?
– За те, що ви мене чортам віддали.
– Скільки ми тут будемо кипіти?
– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще підкинув дров і пішов до коней.
У стайні знайшов гарапника, почав вимахувати ним і ляскати в повітрі. Сивий коник спитав:
– За що нас будеш бити?
– Не знаю. Так велів найстарший чорт.
– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маємо таку саму душу, як і ти. Колись чорт зробить і тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Ліпше тікаймо звідси. Сідай на мене і – гайда…
Хлопець подумав і дав згоду.
– Але спочатку повідв’язуй нас усіх від жолобів, бо ми – чесні люди.
Іванко повідв’язував і випустив зі стайні цілий табун коней. Сів на сивого коника і рвонув так, що пекло загуділо. Табун, спущений з припонів, біг слідом за ними. Тікали, мов шалені, полями, лісами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав після обіду. Його збудили крики, від яких двигтіло пекло.
– Що там сталося? – спитав.
– Повтікали коні, а разом з ними й сліпий хлопець.
Чорт скочив із ліжка, як ошпарений, і кинувся їх наздоганяти. Біг, рвучи землю під собою.
Іванкові почало вже плечі пекти. Не міг стерпіти болю і сказав:
– Конику, мені в плечі пече… Чорт наздоганяє. Що робити?
– Не бійся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько – кинь один рушник йому на голову.
І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спіткнувся об камінь і запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хіба його розмотаєш, коли він звивається, як найжвавіша змія! Чорт нарешті кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши їх, як добрий воловід. Чорт упав і ще раз розбив носа. Доки він розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втікачів. Іванко промовив:
– Конику, чорт пече мене в плечі. Що маю робити?
– Кинь на нього і другий рушник.
Коли чорт був уже зовсім близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дідькові повно клопоту: так його затемнював і заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глині, у болоті. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, ніби на нього напала якась трясучка. Потім знову біг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванкові плечі. Парубок закричав:
– Конику, так пече, що, відай, згорю. Що маю робити?
– Витягни з мого лівого вуха гарапник.
– Вже витягнув, конику.
– Кидай чортові під ноги.
Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так різав і краяв чорта, що тільки свистав. Дідько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тікати геть до пекла. Гарапник підганяв.
Іванко добрався до самої столиці. Кінь став, віддихався і каже:
– Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моєї гриви три волоски. Як будеш у біді, потри один волосок, і я прибіжу, аби стати тобі у пригоді.
Кінь полетів, а Йванко затис у жмені волосочки й пішов шукати заробітку, бо дуже зголоднів. Та куди не заходив, люди від нього бокували:
– Він не такий, як усі. Ніби золотий…
Другого дня проходив попри величезний королівський сад. Побачив там садівника, вклонився низенько і спитав:
– Чи нема для мене якоїсь роботи?