ПІВНІЧНИЙ ПТАХ
Був грудень місяць. Над мостом через річку Лопань перелетів якийсь птах. У морозному вранішньому тумані він був білий, наче з срібла. Витягши вперед довгу шию, він полетів далі над Лопанню, туди, де Лопань спливається з річкою Харків.
Ніхто не придивлявся до нього: люди поспішали на роботу. Тільки двоє людей спинилися на мосту. Вони довго дивилися вслід срібному птахові. Один з цих двох людей був старий дідок у пальті з портфелем. Це був старий робітник – токар, тепер член харківської міської ради. Другий з цих двох людей був я. Коли срібний птах зник у тумані, ми глянули один на одного.
— Це норець, — сказав дід, радісно посміхаючись до мене. — Як він попав сюди? От у чім штука!
Ми ще раз весело посміхнулися один до одного і розійшлися. Ми боялися, що будемо стояти півдня і все будемо балакати про норця. А нам треба було поспішати на роботу. Довелося мені самому, без дружнього діда, подумати, як залетів до річки Лопань великий срібний норець. На маленьких річках Харків і Лопань, серед великого міста, уже півстоліття не появляються навіть дикі качки. А тут прилетів великий чубатий норець з червоними очима, з чорно-сірою спинкою і з білим черевом. Він же народився десь на півночі, на якомусь лісовому озері, серед берез та ялин. Як же він потрапив сюди, поміж великі доми і величезні заводи?
Мабуть, він вивівся десь на півночі Курщини, може, й на озері Фітеж — є таке озеро в лісі, глибоке й закрите від людського ока. Там він з іншими норцями ринав на дно озера і виловлював слимачків та карасиків. Потім настала пора летіти йому на південь.
Коли замерзне вода, то качки ще якось можуть жити. Вони літають на поля і підбирають зерно. Та норець зерна не їсть. Коли вода замерзла, йому зостається тільки одне — летіти на південь, де ще є жива вода.
І летить він тільки над річками, бо тільки у воді є йому пожива. От він долетів до Дінця і спускався вниз за водою. Коли у верхів'ях Дінця вода замерзла, він спустився нижче. Так він добрався до Шебелинки.
Ударив мороз, і Дінець замерз коло Шебелинки. Так він замерзав об цій порі багато тисяч років, і всі норці летіли далі на південь, аж до Чорного моря.
І тепер норці підхопилися й полетіли вниз за водою. Тільки один норець, що плавав не в самому Дінці, а в вузькій протоці між Дінцем і озером, не полетів. А не полетів він тому, що йому і в цій канаві було добре. Там вода не замерзла і риби було вдосталь.
Ударив дужчий мороз і вода почала замерзати в тій протоці, де жив одинокий норець. Та замерзла не вся вода — звідкілясь приходили тепліші струї, і норець полетів туди, де вода була тепліша.
Коли б норець умів думати, то він дуже здивувався б, що тепліша вода іде зверху, з півночі. Та норець не вмів думати, а просто летів туди, де не замерзала вода. І він летів на північ.
Чим далі він летів на північ, тим більше було теплої води.
Аж ось біля села Мохнач він покинув воду Дінця. Тут Дінець увесь замерз. Але біля Мохнача до Дінця впливає річка Уди. Тут ще були незамерзлі місця. Норець полетів над Удами.
Коло Липової Рощі замерзли й Уди. Тут до Уд впадають укупі річки Харків та Лопань. У них вода була куди тепліша. Норець полетів над Лопанню і прилетів у місто Харків — вночі, коли було тихо і темно.
Тут вода була зовсім тепла, як восени. Були навіть зелені водорості, між них плавали рибки. Норець вирішив зимувати тут.
Та вранці він злякався. Трамваї гриміли по рейках. Людей було повно — більше, ніж берез над озером Фітеж. Гули величезні заводи, аж здригалася земля навколо них.
Ці самі заводи випускали в річку гарячу воду, і в річці через те не замерзало От як вийшло, що норець знайшов теплу воду не на півдні, а на півночі.
Заводи трохи злякали його, але від них ішла незамерзла, жива вода. Отже, норець спустився трохи вниз і зостався зимувати.
От чому так весело усміхались ми із старим мисливцем. Великі заводи зробили те, що дикий північний птах полюбив наш Харків і зостався коло нас на зиму.
КРАБИ
Я взяв рушник і пішов на берег моря в Криму. У цьому місці раніш відпочивали тільки царі та князі — тепер там відпочивають тільки трудящі.
Я спускався зі скель сходами, вирубаними в камінні,— якийсь князь за великі гроші велів вирубати ці сходи і тепер вони дісталися трудящим людям. Коли я сходив униз, мені здавалося, що каміння біля берега все поспіль укрите якимись чорними цяточками. Та коли я зійшов униз, каміння було чисте і гладке, воно блищало, його обмивала морська вода.
Я вибрав великий плоский камінь, підстелив рушник, скинув одежу і ліг на камінь під сонце. Так лежав я довго, аж сонце дуже нагріло мені шкіру і треба було перевернутися; я повернув голову і щось побачив.
Все каміння, що побіля води, знов було поспіль укрите чорними цятками. Тільки тепер оті цятки були великі й живі; одні повзли вгору, інші совали лапками, ще деякі, ставши диба, дивились на сонце.
Це були краби — круглі, чорні морські раки. Найбільший з них був у мою долоню вширшки, а найменший був як мідна копійка. Їх було дуже багато, багато сотень — я глянув удовж берега — скільки я міг бачити — усе каміння поспіль було засаджене крабами. Чимраз нові й нові вилазили із щілин на сухий камінь, вони плазували боком, ніби чорні ґудзики з ногами й клішнями. Бувало, що вони наштовхувались один на одного, оступалися, бувало, що й падав якийсь назад під камінь. Але вони плазували мирно, великі не займали малих, тільки кожний хотів перший вилізти на сонечко.
Я почав придивлятися до одного більшого краба. Цей був уже не як ґудзик, а як чималий чорний гаманець, і клішні в нього були здоровенні. Він виліз на сухе, трохи піднявся на ногах і стояв тихо, наче дивився навколо. Я й собі притих, краб постояв ще трохи і почав їсти.
Величезними клішнями він зривав морський мох з каменя і ніс його до рота — то правою то лівою клішнею, наче людина, що обома руками, без ложки, їсть кашу. Він робив це так швидко й ловко, що я розсміявся і підняв руку.
В одну мить всі краби щезли. Вони попадали з каменів у щілини як мертві. Усе каміння знов стало голе й чисте. Довго довелося мені чекати — мабуть хвилин з десять, поки знов по одному, обережненько почали вилазити краби.
ДЯДЬКО МУСІЙ І ЗАЄЦЬ
I
У другій хаті з краю села Молотуха жив старий дядько Мусій. Далі за селом був степ. У степу ішла дорога до села Колотуха.
По тій дорозі, бувало, виходив дядько Мусій з ціпком у мозолястих руках. Дядько Мусій був польовод — він ходив дорогою дивитися на небо і на землю.
Небо дядько Мусій знав, як свій город. Усякі хмари, хмарки й хмаринки, усякі вітри, вітерці й вітренятка він добре вивчив за п'ятдесят років свого життя. Він знав, коли буде дощ, а коли буде сніг, а коли нічого не буде.
Та ще краще від неба дядько Мусій знав землю навколо села Молотуха. Він знав ту землю, як свою хату. Він знав, де земля вбиратиме в себе воду, де вода стоятиме, і де вода стече геть у яри.
Він знав, де земля тепліша, м'якіша. Він знав, де земля смачніша для пшеничного зерна. Він знав землю й те пшеничне зерно так, ніби земля це була його хата, а пшеничне зерно — його дитина, його найменший хлопець Володька.
Щодня через увесь рік дядько Мусій виходив на дорогу до Колотухи, проходив через місток, заходив на лани і мацав землю ціпком. Він міркував, як лежатиме зерно в тій земельці, чи не буде йому сухо, так що зашкарубне на нім ніжна шкурка, чи не пройме його холодним вітром, так що воно, сердешне, пустить з себе сльози, замість зеленої парості.
Через те, що дядько Мусій отак любив небо, землю і зерно, він був у своїм колгоспі польоводом. Його сини навчили його читати і він знав і те, що написано про землю й зерно у книжках. Отож він і казав у колгоспі — куди везти гній, де що сіяти, де як орати.
От одного дня у вересні, вийшовши за місток, він побачив: зі схилку схопився великий сірий заєць і дременув геть у степ, понад яром.
Щось так і тьохнуло у дядька Мусія всередині: заєць заніс із собою в степ добру сіру шкурку і два кілограми м'яса. З тієї шкурки можна б гарну зробити Володьці шапку, а з м'яса був би борщ — хіба ж такий!
Дядько Мусій згадав — адже він із самого дитинства був мисливець. Тільки рушниці в нього не було зроду — бідність не давала. І з самого дитинства все мріяв він пополювати на зайця. Та так і не щастило йому. От і тепер: гроші в нього вже завелися, багато заробив він трудоднів у колгоспі. Так ще ж два місяці треба ждати до листопада. У листопаді менше буде роботи в колгоспі — і зайців дозволено стріляти.
II
Як тільки дядько Мусій став думати про зайця, де й дівся весь його розум. Ураз дядько зробився як дитина, не розумніший від свого найменшого хлопчика Володьки.
А дядько Мусій був чоловік розумний. Усе обличчя його, там, де воно не заросло іржавою бородою, було вкрите зморшками, наче хтось щороку орав на тому обличчі волами.
Та ті зморшки виорав на дядьковім Мусієвім лиці не плуг, а виорала їх мудрість.
Зморшка коло рота з'явилася, коли дядька Мусія шукали заарештувати царські стражники за те, що він підбурював село проти царя, і йому довелося ховатися та й геть тікати з села. Зморшки над бровами залягли тоді, коли дядько Мусій два роки голодував із сімейством за того ж таки царського ладу і робив усяку роботу і навчився всякого ремества, аби хоч трошки заробити. Зморшки під очима поклали безсонні ночі, коли дядько Мусій відступав з червоним військом, пробиваючись крізь денікінські й петлюрівські банди, і він же був за провідника і шукав дорогу в болотах і стежку в лісах. Багато зморшок було на обличчі дядька Мусія і з кожною зморшкою він ставав мудріший.
Ну, тільки дядько Мусій побачив зайця, посміхнувся, став про зайця, усміхаючись, думати, як усі зморшки розійшлися, хто й зна де ділися. Зробився дядько Мусій знову мисливцем і став як дитина. Де й ділася вся його мудрість!
III
Він почав згадувати все, що чув у дитинстві про зайця. Дід Корній розповідав йому, як заєць уміє заплутувати свої сліди, як уміє дурити собак, а то й людей. Виходило так, що заєць мудріший не тільки від собак, а й від самого діда Корнія.
І дядько Мусій, коли почав посміхатись, думаючи про зайця, вірив цим казкам, бо зморшки розпливлися, а з ними розтеклася і його мудрість. Він згадав, як колись дід Корній упіймав був у капусті зайченя.
Зайченя те було зовсім мале й дурне. Воно не пробувало тікати, а тулилося до землі, щоб його не побачив дід Корній. Щоб воно було більшеньке, то, мабуть, утекло б від кривого діда. Ну, а як воно почало тулитись до землі, то гострі дідові очі його побачили і дід Корній приніс його в хату.
Так і жило воно все літо, аж виріс з нього цілий здоровенний заєць. Дядько Мусій тоді ще був маленьким хлопчиком і часто грався з зайцем.
Жити б тому зайцеві в дідовій Корнієвій хаті довіку, коли б не баба Палагія. Баба Палагія дивилась, як виростав заєць, і все примірялася, який з нього був би борщ. Дивилася вона, скільки капусти поїв той заєць, у хаті живши, і прикинула, що тієї капусти стало б на три борщі. Так і тьохнуло в неї серце.
— Слухай, Корнію! — сказала баба. — Чи той заєць довіку в нас житиме? З нього ні шерсті, ні молока, навіщо й годувати таку худобу?
Дід Корній, почувши це, засумував. Він і сам знав, що зайця треба їсти, тільки якось не хотілося цього зайця займати.
Але дід Корній боявся баби Палагії більше, ніж волосного писаря. Отже, він розкопав у ящику ножа і поніс гострити на камінь у дворі.
Що далі було, того ніхто не знає. Дід Корній розказував так, що заєць вийшов із клуні, подивився на діда Корнія, послухав, як дзижчить ніж об каменюку, заклав вуха на спину і кинувсь навтіки у степ. Так і пропав.
Оце згадав дядько Мусій, ідучи до села Молотуха дорогою з села Колотуха. А як він думав про зайця, то він усьому повірив. Повірив і тому, що заєць уміє дурити собак і мисливців, повірив і тому, що заєць таки догадався, що його хочуть різати отим самим ножем і для того ніж гострять. Повірив дядько Мусій у ті казки, бо мудрість покинула його разом із зморшками.
А насправді, то, мабуть, дід Корній сам полохнув зайця дрючком, щоб не різати його. Так, чи не так, а заєць утік у степ. І той великий сірий заєць, якого сполохав біля містка дядько Мусій, був пра-пра-пра-пра-пра-пра-внук дідового Корнієвого зайця.
IV
Як і його пра-пра-пра-пра-пра-пра-дід дідів Корніїв заєць, цей заєць дядька Мусія зовсім не був хитрий, чи розумний.
Правда, виходило так, наче він знав небо і землю не згірше від самого дядька Мусія. Перед дощем він завжди лягав спати не в бур'янах, а в стерні, чи в прим'ятому мишієві: щоб не капотіло на нього з бур'яну. Перед морозом він лягав у ріллю, бо там найтепліше буває від землі. І завжди він лягав головою у той бік, звідкіля був вітер, щоб краще чути небезпеку.