Андрюша сів і витер рукавом спітнілий лоб. Як він боявся, що його план не пройде! Одчайдушний пустун і розбишака, він умів несподівано для всіх стати серйозним. І план його надзвичайно подобався школярам. Це нагадувало пригоди, про які тільки читали в книжках.
Але Борис Петрович усміхнувся і зразу ж зруйнував усю струнку побудову Андрюшиного плану.
— Ти, Андрюшо, хороший план придумав, — сказав він, — тільки слідкувати за Васею я вам не дозволю. Зробимо так: завтра я піду до нього додому, а коли я того нічого не вийде, тоді ще раз подумаємо.
— Щойно висловлені плани товариша Кравченка мають недоліки, — виголосив Гриша.
Борис Петрович встав, і на цьому збори закінчилися. Учитель думав, що візит до Васі йому буде найзручніше зробити у вихідний день, це післязавтра, і він сказав про це школярам. Кілька чоловік просилося йому в супутники, але Борис Петрович відмовився.
Збори розійшлися незадоволені. Могла вийти така хороша гра! Але піонери дисципліновані перш за все, і про те. щоб не послухатися Бориса Петровича, не подумав ніхто. Тільки Андрюша ще мав таку надію: Борис Петрович ні про що не дізнається, і тоді всі у школі поголяться з його планом.
Розділ сьомий
У 1919 році недалеко від входу в порт, біля скелі Дельфін, потонула яхта «Галатея». На місто наступали червоні. Крейсери і лінкори з різноколірними прапорами терміново знімалися з якорів і пароплави виходили з порту, навантажені рештками білого війська. Білі панічно тікали за кордон.
Яхта «Галатея» виходила з порту останньою.
Полковник Тимашов, начальник контррозвідки, останнім покинув безлюдний мол. Коли сідав у шлюпку, над морем почали розриватися перші снаряди артилерії червоних. Ад’ютант його боязко озирався на місто, на безлюдний мол, вкритий покинутими, розбитими й забутими чемоданами і заспокоївся тільки тоді, коли зійшов на палубу «Галатєї». Через три хвилини яхта знялася з якоря й повним ходом пішла до виходу у відкрите море.
Ад’ютант полковника був приставлений до рульового у рубку, — полковник боявся, щоб матроси не привезли його замість Константинополя в Севастополь.
Ад’ютант поклав невеличкий пакунок, загорнутий у прогумований непромокальний мішок, на поличку у рульовій рубці і став перевіряти правильність курсу. В пакуночку були останні матеріали контррозвідки, що їх полковник Тимашов не встиг забрати, а ад’ютант забрав, щоб потім використати для себе. Багато з тих матеріалів стосувалося особисто ад’ютанта, а тому мати їх у власних руках було дуже важливо.
Яхта вийшла з порту і повернула на південний захід. Вона швидко промайнула повз французький крейсер на зовнішньому рейді і направилась у відкрите море.
Снаряди лягали зовсім близько. Палаючи у воду, вони здіймали височенні фонтани срібнозеленкуватих бризок. З кожним ударом ад’ютант і рульовий боязко озиралися, а капітан наказував у машинний відділ прибавити ходу. Яхта розтинала воду з дивовижною швидкістю. Два зелених пінистих вали розходилися від її носа, і через п’ять хвилин вона могла б бути поза обстрілом.
На хвилину снаряди перестали падати біля яхти. І ад’ютант полегшено зітхнув, озираючись назад. Крейсер теж підняв якір і розвертався, виходячи у відкрите море.
Раптом почувся страшенний гуркіт, яхта похитнулася, потім знову випрямилася і пішла уповільненим ходом, все більше й більше осідаючи носом у воду. Вона загубила управління і йшла тепер просто до берега, похилена на один бік, нагадуючи смертельно поранену тварину, яка поспішає вмирати у своє лігво.
Серед команди зчинилася паніка. Всі кинулися спускати єдиного рятувального човна.
Снаряди лягали зовсім близько біля яхти. В човен, коли він торкнувся води, почало стрибати багато народу. Він перехилився й зник під водою, не встигши навіть відійти від борту яхти.
Яхта затонула недалеко від берега, біля скелі Дельфін. Вона лежала на кам’янистому дні, і кінчики її щогл виднілися з-під води.
Французький крейсер підійшов до місця аварії і з усієї команди підібрав тільки полковника Тимашова. Після цього, супроводжуваний прокляттями всієї команди яхти, що випливла й урятувалася на скелі Дельфін, він зник за горизонтом.
До міста входили червоні.
Через дві години вони зняли зі скелі Дельфін перелякану і обеззброєну команду «Галатеї», але ад’ютанта полковника Тимашова там уже не було. Рятуючи власне життя, він рискнув проплисти три кілометри у свіжу вітряну погоду і доплив до далекої піщаної коси на захід від міста.
З того часу минуло багато років. Багатьох з тих, що були в списках, вже половили. Але чимало їх ще лишалось на волі, і вони продовжували служити різним іноземним розвідкам.
Першим знайшов дорогу до цих розвідок бувший ад’ютант Тимашова — Петро Андрійович Глоба. Він жив десь на Уралі і займав скромну посаду. Але давня ненависть до радянської влади не залишала його. І, пам’ятаючи багато імен своїх старих співробітників з контррозвідки, він поступово притягав їх до шпигунської та диверсійної роботи в нових умовах. Глоба очолював цілу сітку шпигунів і диверсантів.
Раптом стало відомо, що збираються підіймати «Галатею». Глоба і його «хазяїни» занепокоїлись. Якщо знайдуть списки і почнуть розшукувати всіх, хто в них значиться, можуть бути великі неприємності, навіть дуже великі неприємності: люди можуть виявитись надто балакучими, вони розкажуть все, що знають.
Отже, цей клятий гумовий мішок треба було врятувати будь-якою ціною. Але де був цей мішок, знав лише Глоба. Йому і доручили цю справу.
Про мету свого приїзду Глоба повідомив мадам Кивенко. Та стурбувалась: її ім’я значилось в списках.
Коли Глоба пішов до водолазів, вона чекала його, згораючи від хвилювання.
Петро Андрійович повернувся похмурий як ніч. Мадам Кивенко навіть не наважилася розпитувати. Все було ясно. З темного, розгубленого обличчя Глоби вона бачила: з водолазами нічого не вийшло, а як діяти далі, до кого звернутися по допомогу — Глоба не знає. Вони мовчки сиділи одне проти одного в напівтемній кімнаті мадам Кивенко. Розмова не клеїлася. Кожний думав про своє. Варвара Павлівна вже навіть почала обдумувати, чи не слід їй піти зараз і заявити про те, що ад’ютант полковника Тимашова, Петро Глоба, приїхав у місто і сидить в її кімнаті. Але зразу ж спало на думку, що коли заарештують Глобу, то їй теж не довго доведеться ходити по вулицях міста, і вона відкинула цей план, як зовсім непридатний.
І саме в той час, коли обоє вони сиділи, цілком заглибившись у власні думки, двері тихо прочинилися і за ними з’явилася білява голівка Васі.
Не сказавши й слова, він підійшов до Варвари Павлівни і, як завжди, простягнув їй повну жменю срібних монет. Мадам Кивенко порахувала їх так само мовчки і сховала в шухляду стола. Її не цікавило, де і як Вася добував ці гроші. Вона не знала, скільки праці докладає цей хлопець, і скільки неприємностей переживає він, поки добуде ці п’ять карбованців.
Вася повернувся і вийшов на кухню, де його чекала вечеря, цілі гори невимитого посуду і ще багато роботи, якої не хотіла робити куховарка Марія,
А коли Вася вийшов, Петро Андрійович згадав високу корму теплохода «Крим», полтиник, кинутий руба в зеленкуваті хвилі. Він пригадав мускулясте смагляве тіло. Воно рухалося у воді швидко і впевнено.
Тоді Вася пробув під водою хвилину й сорок секунд.
Глоба сів зручніше в глибоке крісло, мовчки обмірковуючи новий план.
Вітя Огрінчук повернувся додому смерком. За Графським молом під великим камінням водилися круглоголові бички, і Вітя з хлопцями сьогодні ходив на лови. Ловити бичків справа не важка. Недарма замість того, щоб сказати «ловити бичків», часто говорять «тягати бичків». І така заміна слів є цілком слушною. Хоча бичок — рибка невеличка, проте зажерливість і рот у неї величезні, вона хапає все, від черв’яка до шматочка такого ж самого бичка. Тому ловити її цікаво й неважко.
Огурчик вважав би ганьбою для себе принести додому менш як півсотні бичків, коли він повертається додому. Вудка його лежала на плечі, і бички довгою гірляндою звисали з неї мало не до самої землі.
Вітя йшов додому, як солідний рибалка з вдалих ловів. Коли підходив до хвіртки двору, високий чоловік вийшов йому назустріч, і Вітя на мить спинився, розглядаючи його.
Йому добре запам’яталася висока, затягнута в світлосірий костюм постать і невиразне довге обличчя незнайомця.
Цей чоловік не бував у його батька раніше, принаймні він його ніколи не бачив. До того ж незнайомець був і в місті, очевидно, новою людиною, бо Вітя знав багатьох, коли не всіх мешканців, а таку визначну людину важко було б пропустити Вітя ще з хвилину дивився услід незнайомцю, що швидко йшов уздовж вулиці, а потім повернув у двір, твердо вирішивши розпитати в батька, хто це такий і чого тут був.
Але перед тим, як зайти до батька, Віті довелося зробити ще чимало в своєму невеликому, але морочливому господарстві Воно складалося з акваріума, де плавали золоті круглоокі і довгохвості рибки, і маленького щеняти, справжньої німецької вівчарки, у майбутньому грізного прикордонного пса. Правда, поки що майбутній герой кордону качався на ганку, немов маленький темносірий пухнастий жмуток шерсті, проте це Огурчика мало бентежило. Він сам годував свого собачку і сам перевіряв його здоров’я, торкаючись пальцем чорного вогкенького й холодного носика. Під час такої перевірки Шторм — так звали цю мирну й тиху собачку — намагався лизнути Вітину руку або лягти на спину, задерши всі чотири лапки догори, і Вітя тут же мусив нагадувати йому, що майбутньому прикордонникові так поводитися зовсім не личить.
Змінивши рибкам воду, Вітя зайшов у кімнату, де біля стола в глибокій задумі сидів батько. Водолаз навіть не помітив, як хлопець зайшов у кімнату. Вітя здивовано глянув на батька, озирнувся, потім здвигнув плечима і тихо вийшов.
Мати дала йому вечеряти і, поївши свіжих, добре засмажених бичків, які смачно хрумтіли на зубах, Вітя знову повернувся до батька. Він образився. Як це батько може не звертати уваги, коли він заходить до кімнати?
Але тепер Степан Тимофійович зустрів Вітю зовсім інакше.
— Ну, що приніс сьогодні, герой-рибалка? — спитав він, усміхаючись.
При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно.
«Я вже давно прийшов і заходив сюди, а ти на мене уваги не звертаєш», хотів сказати ображений Вітя, але передумав і сказав:
— П’ятдесят бичків. Усі один в один.
— Подумаєш! — перекривив Вітю водолаз. — Та коли я таким, як ти, був, то менше сотні додому й нести не хотів.
Іншим разом така зухвала насмішка, напевне, дуже б розсердила Вітю, але зараз він пропустив це повз вуха Всі його думки зосереджувалися на одному: як би це швидше й краще довідатися про високого гостя в сірому костюмі. Те, що гість був саме тут, Вітя знав напевне: недопита пляшка вина і дві склянки ще стояли на столі. Вітя довго видумував усякі способи, як би його краще підійти до цього делікатного питання, але кінець кінцем рубнув напрямки:
— Батьку, це до тебе отой чоловік приходив?
— До мене, Вітю, до мене, — все ше всміхаючись, відповів водолаз, і раптом його очі хитро скосилися на Вітю. — А ти скажи мені, Витю, тільки правду скажи, ти коли-небудь шахрая бачив?
— Ні…
— А я ж тебе просив правду сказати, — знову покосівся на Вітю водолаз, — а ти мені просто у вічі брешеш! Бачив ти шахрай, оце зовсім недавно бачив! Самого справжнього шахрая… До нас він більше не прийде. Завтра піду я куди треба — і каюк йому буде по першому розряду.
І Степан Тимофійович розповів Віті, за якою дивною і підозрілою справою приходив незнайомий:
«Дістань йому речі з «Галатеї». А «Галатея», він сам казав, належала білим. Звідки ж він знає, що там є на тій «Гадатеї». Га?
Розділ восьмий
У цей день Вася вперше в житті грав Бетховена. Музика захоплювала його, підіймала і кудись несла, пробуджуючи в ньому нові, незнані почуття.
Музика Бетховена не здалася важкою. Вася грав захоплено, а професор слухав і згадував свій перший концерт, коли він незграбно й невміло, у широкому фраку, взятому на прокат, вийшов на сцену. Його тоді зустріли насторожено, холодною і дещо глузливою мовчанкою. Багато часу минуло відтоді, а пригадується так, ніби це було вчора. Тоді зала здалася професорові тисячоголовим звіром, перед пащею якого він, маленький музикант, стояв беззахисний на яскраво освітленій естраді. Він мусив приборкати цього звіра. Як індійські факіри зачаровують змій, гидких і отруйних, так ї він мусив музикою своєї скрипки зачарувати натовп.
Тоді він грав Бетховена. Перед очима професора, немов у тумані, проносився його перший виступ.
Він глибоко замислився.
Вася закінчив грати. Професор навіть не глянув на свого учня. Схвильований Вася кілька хвилин чекав, потім безшумно поклав скрипку на стіл і сів у неглибоке крісло біля стола.
Професор мовчав кілька хвилин. Вася теж не відчував потреби говорити. У мозку бриніли останні акорди, і не вірилося, що це він, Вася, маленький Вася, хлопчик з пристані, може так схвилювати музикою старого, знаменитого професора.
— Він був глухий! — несподівано сказав професор, і погляд його спинився на клумбі, де цвіли величезні червоні канни.
Вася здригнувся. Було дивно і трохи неприємно після музики раптом почути голос професора. Професор дивився з садок. Невідомо було, говорить він до Васі, чи так, сам собі міркує над дивною і страшною долею геніального композитора, який оглух у самому розквіті своєї творчості і ніколи в житті не міг почути найкращих своїх творів.
Надходив вечір, і на веранді було тихо. Вася злякався, чи не оглух і він! Але струна задзвеніла, коли він торкнув її, і професор неначе зрозумів Васині думки й посміхнувся.
Те, що скоро вечір, що Варварі Павлівні треба віддати п’ять карбованців, з яких не зароблено ще ні копійочки, раптом відсунулося кудись далеко, за густу пелену туману, а після того, як Вася взяв перший акорд, і зовсім зникло
Але не тільки професор слухав цю прекрасну, пристрасну і хвилюючу музику. Зовсім недалеко від того місця, де кінчався низенький паркан професорського саду, на лаві сидів задуманий Глоба, поволі обриваючи листки з маленької гілочки акації.
Сидів він тут давно. Зовсім випадково проходячи мимо, він почув музику, на мить зупинився і побачив на веранді Васю із скрипкою в руках.
Це було досить дивно, і в усякому разі, варто було дізнатись про все до кінця.
Чекати довелося досить довго.
Пізно ввечері, коли кажани на своїх безшумних крилах почали літати у садку, професор відпустив Васю.
Вася попрощався з професором, як завжди, коротким потиском руки, і через хвилину, згадавши про п’ять карбованців і Варвару Павлівну, вже біг безлюдними вулицями до порту.
Холодні мурашки лізли йому по спині, коли він думав про те, як лаятиме його Варвара Павлівна. У порту й на базарі вже не можна було заробити жодної копійки. Теплохід уже давно відійшов, вантажники пішли з порту, шлюпки з іноземних пароплавів, на яких приїхали в місто матроси, одиноко гойдалися на воді біля причалів.
Немов побите щеня, Вася йшов додому. Він не знав, що через хвилину після того, як хвіртка у професорському садку зачинилася за ним, Глоба зійшов по східцях на веранду, де на столі лежала ще тепла скрипка.
Професор зустрів його здивованим поглядом, але, коли Глоба назвався Васіним родичем, запросив гостя сісти.
Проте Глоба нічого особливого не вимагав. Він тільки хотів довідатись, чи справді здібний учень цей хлопчик і чи не треба йому чимсь допомогти.
Професор сухо й неприязно сказав, що Вася досить здібний хлопець, але йому ще треба багато вчитися перед тим, як стати скрипалем. Можливо, старого сповнило тривожне почуття ревнощів.
Глоба не зрозумів справжньої ціни Васиної музики, але зате дізнався: Васі потрібна скрипка.
Цього йому було досить. Через п’ять хвилин він попрощався з професором, пройшов по хрусткому піску доріжки до виходу.
До хвіртки мадам Кивенко Глоба підходив саме тоді, коли з другого боку до будинку наближався Вася.