— Вам. Ми знаємо, який ви зайнятий і як цінуєте свій час. От для того, щоб ви завжди точно знали, котра година, ми принесли вам цей пісковий годинник.
— Ну що ж... — гмикнув Брехло. — Що ж, тоді заносьте його, шановні. Дуже, дуже розчулили! Ух ти, який величезний! Це що ж, тривалістю на тиждень?
— На рік! — ображено виправив його пан у темних окулярах. А інший, вусатий, який чимось нагадував Сигізмунду Колреша Ямса, додав: — І, зауважте, точність у нього вражаюча. Похибка в одну піщину на півроку!
— Забагато! — буркнув Брехло. — Хоча, — додав він, схаменувшись, — усе-таки це подарунок, а в дарованого годинника піщинки не рахують. Поставте-но його он там, так, поруч із ліжком. Сподіваюся, пісок у них сиплеться не надто гучно, га? Добре, потім розберуся й у разі чого переставлю в інше місце.
Носії пішли, а Сигізмунд вирушив до міста перевіряти, чи все гаразд. Пензель, він, звичайно, захопив із собою. На жаль, і ложку з подвійним дном теж.
— От невдача, — промурмотів Мірмелеон, вибравшись із піскового годинника; він оглянув весь будинок Сигізмунд а і зрозумів, що ложки немає. — Як же тепер бути?
Дехто з вас здивується, адже, як ви пам’ятаєте, саме з вини Лонгія-Л’Оккі Мірмелеон потрапив у Охи. Власне, історія муралевиного лева і чарівника була значно заплутанішою, про що ви довідаєтеся трохи далі. Зараз же просто скажемо, що Мірмелеон і Лонгій-Л’Оккі нарешті знайшли спільну мову і вирішили співпрацювати.
І тому Мірмелеон, сховавшись у пісковому годиннику, повинен був знайти ложку з подвійним дном і витягти звідти окуляри чарівника. А потім, з окулярами, повернутися до будинку Колреша Ямса, де тепер знаходився штаб наших змовників.
Отже, ложки в будинку не було. Мірмелеон очікував на щось подібне, тому повернувся до годинника і, зарившись якнайглибше, заходився чекати, поки повернеться Сигізмунд.
Тим часом у будинку Колреша Ямса примарний джентльмен у смокінгу і з молоточком, дуже схожим на лікарський, розповідав Фімці історію Лонгія-Л’Оккі. Джентльмен був Невиконаною Обіцянкою містера Ямса, і незабаром йому судилося зникнути. Сам він теж був уплутаний у цю історію. Бо Лонгія-Л’Оккі придбав Озеро Кольорової Музики на аукціоні, а примарний джентльмен був там головним аукціонником. Ну а Мірмелеон, як ви вже здогадалися, працював на тому аукціоні в пісковому годиннику, який відраховув час. Це він кричав «Один! Два! Три! Продано!», бо така в нього була робота. Саме після його «Продано!» Озеро стало належати Лонгію-Л’Оккі.
Як же так сталося, що Озеро Кольорової Музики взагалі виставили на продаж? Дуже просто. У тих місцях, звідки був родом Лонгій-Л’Оккі (а також Озеро, Мірмелеон і аукціонник на ім’я Гороб’яній), існував стародавній звичай. Раз на рік усі визначні пам’ятки виставлялися на продаж, і їх купували самі ж городяни, щоб цілий рік доглядати за ними. Вони дуже любили свої озера, річки, парки і гори. І хоча якась одна людина завжди номінально володіла тим чи іншим озером або парком, насправді ж туди могли приходити всі. Так було заведено споконвіку, і нікому й на думку не спадало, що хтось вирішить забрати Озеро і перенести його до зовсім іншого світу, в інше місто.
Чи збирався Лонгій-Л’Оккі узяти Озеро Кольорової Музики з собою? Ні, у тім-то й річ, що ні! Тоді він ще не планував вирушати до Охів. Але приблизно тоді він почав дуже переживати через свої помилки і рости після кожної з них. І тому вирішив податися кудись далеко, втекти від своїх помилок. А Озеро прихопити із собою, бо він дуже його любив, це Озеро.
Звичайно, від помилок Лонгій-Л’Оккі не втік. В Охах він робив їх так само, як робив би в будь-якому іншому місці, адже помилятися може кожен. На щастя, Лонгій-Л’Оккі зрештою зрозумів це і перестав боятися власних помилок. І тоді — на превеликий власний подив! — він перестав рости, а навпаки, почав зменшуватися у розмірах, поки не став таким же, яким був колись.
А зрозуміти, що помилки робить кожен і боятися цього не треба, потрібно лише виправляти їх, чарівникові допоміг саме Мірмелеон. Він теж прийшов в Охи не зовсім випадково. Коли в рідному місті Лонгія-Л’Оккі, Утопіябурзі, стало зрозумілим, що сталося, багатьох охопив розпач. Найбільше звинувачували себе у цій біді Гороб’яній і Мірмелеон. І вони вирішили вирушити за чарівником, щоб у той чи інший спосіб повернути Озеро. Але Мірмелеон незабаром заблукав в Охах і потрапив до палацу, де й залишився жити, поки не зустрівся з Фімкою. А Гороб’яній відвідав тутешнього детектива, містера Колреша Ямса. Той пообіцяв щось придумати, і, заспокоєний, Гороб’яній повернувся до себе на батьківщину, там у нього були невідкладні справи: наближався новий сезон аукціонних розпродажів. А містер Ямс усе ніяк не міг вирішити проблему Гороб’янія, і тому незабаром у будинку детектива завелася Невиконана Обіцянка, дуже схожа на самого Гороб’янія. Колреш Ямс настільки прив’язався до своєї Невиконаної Обіцянки (вона — єдина істота, яка могла годинами слухати барабанні симфонії у виконанні містера Ямса), що не квапився її виконувати.
Так тривало доти, доки в Лонгія-Л’Оккі не пропали окуляри. Чарівник вирушив разом із Сигізмундом і адміральшею Бенбоу до географічного парку, й там Невиконана Обіцянка і Мірмелеон відкликали його вбік і делікатно пояснили, що чинити так, як вчинив Лонгій-Л’Оккі, негоже. Мірмелеон здогадувався, що чарівник прихопив Озеро із собою в Охи через неуважність, що він просто не подумав, як це позначиться на інших мешканцях Утопіябурга. Тепер же, коли чарівник довідався про наслідки свого вчинку, він визнав, що був неправий. І почав зменшуватися! Але оскільки тепер він начебто і не був чарівником, Лонгій-Л’Оккі узяв відпустку і вирушив до містера Ямса, щоб той допоміг йому відшукати окуляри. А вже з окулярами чарівник мав намір виправити власні помилки. Тобто якщо і не повернути Озеро до Утопіябурга, то хоча б зробити так, щоб мешканці обох міст могли приходити до його берегів.
На щастя, Сигізмунд не впізнав Лонгія-Л’Оккі, коли той разом із Рету-Де-Моном приносив пісковий годинник. А ложку з подвійним дном Брехло віднедавна завжди носив із собою, щоб вона більше не пропадала. Тому Мірмелеону довелося сидіти в пісковому годиннику до глибокої ночі. Тільки коли він сам же прокричав північ, муралевиний лев запідозрив, що з Брехлом щось трапилося.
Розділ двадцять восьмий,
у якому два генії сперечаються, розуміючи один одного з півслова, а Фімка вирушає назустріч новим пригодам
— Більше чекати не можна, — вирішив Лонгій-Л’Оккі. — А раптом Брехло впіймав Мірмелеона?
— ...і катує? — саркастично додав Мось. — Не переживай, усе гаразд із Мірмелеоном. А от із Сигізмундом... — і він зловтішно захихотів. Видно, чеширські таргани встигли навести деякі довідки.
— Що ж сталося із Сигізмундом?
— Він зараз у географічному парку. А там... дуже і дуже неспокійно... Шкода тільки, ложка при ньому. І поцупити її не вдалося, він тепер за нею уважно стежить. Причепив на мотузочку і повісив на шию.
— Ну що ж, зачекаємо, — незворушно заявив Колреш Ямс. — Рано чи пізно Сигізмунд ляже спати.
Він хлюпнув у коминець вогненної води, від якої дрова відразу зайнялися, і потягся за барабанними паличками.
«Кепські справи», — зрозумів Фімка. За той час, поки він гостював у великого детектива, хлопчик вивчив деякі його звички. І знав, що барабанні палички в руках Колреша Ямса не обіцяють оточенню нічого доброго.
«Потрібно його якось відволікти!»
— Скажіть, містере Ямсе, — зважився нарешті на запитання Фімка, — а...
— Чому я не допоміг городянам відшукати Горщичок? — завершив за нього речення великий детектив. — Розумієш...
Тут до будиночка Ямса увійшов Рету-Де-Мон.
— Розумієш, мій брат навмисно не втручається в цю історію, — пояснив він. — Бо хоче, щоб Маляр повернувся до Охів. Або, точніше, щоб хтось влаштував тут безлад й оживив усі Двері.
— А це хіба?.. — та Фімці знову не дали договорити.
— Звичайно, можливо, — гмукнув Колреш Ямс. — А як же інакше!
— Він знає, що каже, — підтакнув Мось. — Що-що, а безлад утворюється сам собою, досить лише відвернутися і порахувати до трьох. Хоча ми перевіряли — іноді можна просто відвернутися і навіть не рахувати. Спрацьовує. Ти дивишся — а там уже безлад!
— А Сигізмунд не просто відвернувся, він пішов з географічного парку, — підсумував Рету-Де-Мон. — Тому тепер він має багато клопоту. От тільки б Брехло...
— ...не утік від клопоту кудись в інше місце, — подав голос Колреш Ямс. — Тобто, ти пропонуєш нам вирушити до географічного парку і спробувати роздобути ложку?
— Пізно, — сказав Мось. — За нашими розвідданими, Сигізмунд уже повертається додому.
— Виходить, треба йти до нього додому! — підвівся з крісла Лонгій-Л’Оккі. — Я не можу більше чекати. До того ж, Мірмелеону може знадобитися наша допомога. Згодні?
— Думаю, наша компанія приверне до себе надто багато уваги, якщо вирушить туди гуртом, — заявив детектив. — Ідіть-но ви, Лонгію-Л’Оккі, і візьміть із собою Фімку й мою Невиконану Обіцянку.
— Ви забули про Нас, — невдоволено пробурчав Мось.
— Та ви однаково пішли б з ними, — посміхнувся містер Ямс.
Він постояв на ґанку, дивлячись услід цій різношерстій компанії, яка крокувала нічними охівськими вуличками, а потім повернувся до будинку.
— Здається, ця історія розгортається зовсім не так, як ти очікував, — сказав Рету-Де-Мон.
— І в цьому її привабливість, — відповів містер Ямс.
Розділ двадцять дев’ятий,
у якому нічними Охами літають, бігають і плазують городяни, а дехто з них навіть проникає через відкрите вікно до чужого будинку
Самотня повітряна куля, що поверталася від Повітреспаду Найсвіжішого Повітря, дихала, як то кажуть, на повний балон. І хоча почувалася трохи сонною, не поспішала причалити до даху рідного будинку, а вирішила ще трохи повисіти у небі й поспілкуватися з іншими літаючими істотами. Сьогодні вночі місяць узяв вихідний, тому тут, нагорі, було темно, і в повітрі пролітали найрізноманітніші створіння, які у місячні ночі в небесах не з’являються.
Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори — густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку — не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми — вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.
Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.
Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.
Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.
Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.
Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші — вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. «А хто не сховався, я не винен», — пригадав він слова лічилочки.
Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.
Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.
— Наближаємося, — повідомив з кишені Мось. — От він, будинок.
Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.
— А у вікнах світло горить, — сказав привид Гороб’янія. — Напевно, хазяїн будинку вже вдома.
— Та й Ми вже тут, — захихотів Мось. — Ну то що, як діятимемо?
— Дочекаємося, поки Брехло засне, — запропонував Фімка. — А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.
— Світло згасло, — прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. — Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.
— А це правильно? — раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...
Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур — паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.
— Не зовсім правильно, — зітхнув Лонгій-Л’Оккі. — Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри — і нічого більше. Тому все-таки правильно.
Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.
— Десь тут... — почав був Лонгій-Л’Оккі.
Але договорити не встиг.
Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).
Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.
Але він про це, певна річ, не знав.
Частина четверта.
Пензель — добре, а дощик — краще!
Розділ тридцятий,
у якому Пензель виймається, а Брехло прокидається
Отже, Лонгій-Л’Оккі почав говорити: «Десь тут...» — але цієї миті відчинилися двері й до них вийшов Мірмелеон, весь у піску, але задоволений. У в передній парі лапок він обережно ніс окуляри.
— Ось! — пошепки, але гордо повідомив він. — Здобув.
— А що Сигізмунд?
— Спить. Він прийшов весь скуйовджений, розхристаний, у пошарпаному одязі... й узагалі...
— Ну, в нього одяг і так не дуже цілий, — сказав Лонгій-Л’Оккі. — А де Пензель?
— Брехло спить, не випускаючи його з рук. Але якось дивно. Немов боїться втратити і водночас боїться його самого.