Закінчила Дніпропетровський архітектурно-будівельний інститут.
Найвищий командний успіх збірної СРСР – це дві перемоги на престижному турнірі Кубок Гельвеції (Helvetia Cup) – чемпіонаті Європи серед змішаних команд. Цей турнір проводили з 1963-го по 2007 рік. Перехідний приз для команди-переможця заснувала Швейцарська федерація бадмінтону – звідти пішла його назва (Гельвеція – старовинна назва Швейцарії).
Збірна СРСР дебютувала на 15-му за ліком розіграші Кубка Гельвеції у 1977 році в Ленінграді. За почесний трофей у Палаці спорту «Ювілейний» боролися 11 команд. Головними претендентами на перемогу вважалися збірні НДР та Ірландії. Але радянські бадмінтоністи здолали всіх суперників. Головним тренером збірної СРСР був наш Анатолій Гайдук, а найвагоміший внесок у перемогу зробили українські спортсмени – Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Надія Литвинчева, Алла Продан.
Після цієї перемоги у світі почали говорити: «О, в Радянському Союзі є бадмінтон!»
У 1979 році збірна СРСР захистила свій титул на 16-му розіграші Кубка Гельвеції, який відбувся в Клагенфурті (Австрія). У складі радянської команди з восьми спортсменів шестеро були представниками України: Віктор Швачко, Костянтин Вавілов, Микола Пешехонов, Алла Продан, Алла Звонарьова і Надія Литвинчева. Компанію їм склали білоруси Анатолій Скрипко (до речі – вихованець українського тренера Володимира Ліфшица) та Світлана Бєлясова. Тренером був українець Анатолій Гайдук.
Спорткомітет СРСР тоді відмовився посилати команду для участі у змаганнях. Однак Європейський союз бадмінтону через компартію Австрії попросив ЦК КПРС послати володарів Кубку 1977 року на турнір. Зверху спустили вказівку, і за три дні зібрали команду. Швидко оформили візи, і делегація полетіла, щоправда, без підготовки.
Буклет Кубка Гельвеції. Ленінград, 1977
Буклет Кубка Гельвеції, розворот із даними про збірну СРСР, Костянтин Вавілов і Надія Литвинчева. Ленінград, 1977
«Ці ігри лишилися в пам’яті на все життя, – згадує Микола Пешехонов. – Адже ми, спортсмени, разом із тренером призначали склад команди на кожну гру й несли відповідальність за свій виступ. Ініціатива «хочу грати той чи інший розряд» придушувалася, склад формувався тільки в інтересах команди. Навіть мені, парному гравцеві, довелося виступати в одиночному розряді, тому що Костянтин Вавілов був не в дуже хорошій формі. А щоб я витримував два розряди, Анатолій Скрипко вимотував свого суперника, який грав проти нас пару, в трьох партіях протягом години. В результаті ми перемогли й удруге стали володарями Кубка Гельвеції».
Українські майстри волана блискуче виступили в 1982 році на престижному турнірі Austrian International: переможцями стали жіноча пара Алла Продан – Надія Литвинчева та змішана пара Віктор Швачко – Надія Литвинчева.
Тренером збірної СРСР у 1982–1989 роках був Віктор Швачко. Змінив його на цій посаді й перебував на ній до розвалення Союзу Микола Пешехонов.
Атмосферу тих часів добре змальовує така історія. Віктор Швачко як тренер збірної надавав великої уваги формі й інвентарю команди. У Радянському Союзі виготовляли молдавські ракетки «Ласточка» й грали пластиковими воланами «Швальбе» (ластівка) виробництва НДР. Для масового спорту це було добре, проте для спорту вищих досягнень – ні. Форму шили в Домах моди, але вона не могла рівнятися з продукцією світових брендів, орієнтованих на суто спортивні вироби. Радянські спортсмени, які виїздили на міжнародні змагання, завжди займалися ченчем (обміном): вимінювали алкоголь та ікру на ракетки, кросівки, волани.
Збірна СРСР у тих самих костюмах фірми Carlton, які добув по бартеру за рекламу головний тренер команди Віктор Швачко. 1984
Напередодні чергового чемпіонату Європи Швачко через свої зв’язки із закордонними гравцями провів переговори з представниками відомої фірми Carlton. Задля реклами фірма безплатно надала збірній СРСР форму та ракетки, які привезли прямо на турнір. Спортсмени були в захваті, але потім знайшлися «доброзичливці», які доповіли керівництву про такий «непатріотичний» вчинок головного тренера. Невдоволене керівництво заборонило спортсменам носити закордонну форму на змаганнях і тренуваннях. «Ходіть у цьому в себе на дачі або в ліс по гриби», – так сказали Швачку у Держкомспорті.
У квітні 1990 року в Москві відбувся 12-й чемпіонат Європи. Збірна СРСР під орудою Миколи Пешехонова стала 4-ю в турнірі змішаних команд. У складі команди виступали українці Микола Зуєв і Тетяна Литвиненко. У вересні 1990 року команда дніпропетровського «Метеору» виграла бронзу на Кубку європейських чемпіонів у Будапешті. За команду, якою керувала Ірина Шевченко, грали Микола Зуєв, Олександр Циганков, Валерій Стрільцов, Вікторія Прон, Олена Нікітіна, Анна Шевченко.
Уже напередодні розвалення Радянського Союзу, у квітні 1991 року, на юніорському чемпіонаті Європи в Будапешті збірна СРСР виграла золото. Головним тренером тієї команди була Ірина Шевченко, а чоловічу половину збірної складали учні Ірини Миколаївни з «Метеору» Владислав Дружченко, Михайло Мізін, Костянтин Татранов, Валерій Стрільцов.
Також Владислав Дружченко і Валерій Стрільцов виграли срібло в парі, крім того, Дружченко завоював бронзу в одиночці, а Стрільцов – у змішаній парній категорії (з росіянкою Світланою Алферовою).
Після того тріумфу команду преміювали поїздкою на Азійські ігри до Малайзії: українських хлопців серйозно готували до переходу в склад дорослої збірної СРСР, яку тоді тренував Микола Пешехонов.
Однак у серпні 1991-го трапився путч, а восени Радянський Союз розвалився, і почався новий історичний етап для країни загалом і для спорту зокрема.
Постаті українського бадмінтону
Костянтин Вавілов
В історії українського бадмінтону є унікальна постать – Костянтин Вавілов, найтитулованіший бадмінтоніст СРСР, 32-разовий чемпіон Радянського Союзу та 42-разовий чемпіон України. Він належав до тієї плеяди радянських спортсменів, які закладали підвалини спортивного бадмінтону в СРСР та Україні, які вивели цей чудовий вид спорту із суто аматорського на високий міжнародний рівень.
Костянтин Васильович Вавілов (1945–2009) був лідером радянського бадмінтону протягом цілого двадцятиріччя – з 1960-х по 1980-ті він незмінно підіймався на найвищу сходинку п’єдесталу пошани на чемпіонатах СРСР, неодноразово ставав абсолютним чемпіоном.
Народився він 2 листопада 1945 року в місті Красноармійську Московської області в багатодітній сім’ї робітників. У дитинстві захоплювався футболом і лижним спортом. Ще школярем зустрівся з тренером на громадських засадах із бадмінтону, офіцером Борисом Глебовичем, який і познайомив хлопця з новою грою.
Військовий інженер Борис Глебович був одним із піонерів радянського бадмінтону, він познайомився з грою в 1957 році на Всесвітньому фестивалі молоді в Москві. Він заснував у Красноармійську секцію бадмінтону, і на момент створення Федерації бадмінтону СРСР у маленькому підмосковному містечку вже було кілька першорозрядників.
Нова гра так сподобалася юному Вавілову, що він, записавшись до секції, не пропускав жодного тренування. Учні середньої школи № 2, серед яких були Костя Вавілов і Коля Пешехонов, самі робили волани та ракетки й грали через волейбольну сітку, бо спеціального інвентарю тоді просто не було. Про величезну працездатність Вавілова, його бажання досягти успіхів уже на початку 1960-х років говорили багато фахівців. Причому наголошували, що він обов’язково стане відомим спортсменом. Упевненим у цьому був і Борис Глібович, який, не поспішаючи, виховував талановитого бадмінтоніста.
Спочатку Костянтин перемагав на всесоюзних юнацьких змаганнях. Солдатом Радянської Армії, він вийшов на свій перший чемпіонат СРСР у 1964 році – як згадують сучасники, він соромився армійської стрижки наголо, тому грав у тюбетейці.
За рік, уже без тюбетейки, молодий армієць Вавілов виграв чемпіонат СРСР, а в наступні два роки ставав абсолютним чемпіоном країни: перемагав на турнірах 1966-го та 1967 років у трьох категоріях – одиночці, парі (відповідно – з Євгеном Блітштейном і Миколою Нікітіним) та змішаній парі (з Тетяною Кочетковою).
Радикальна зміна долі Костянтина Вавілова сталася у 1970 році. Тоді клуб ЦСКА розвалився після заміни тренера Володимира Дьоміна на Миколу Нікітіна. Чемпіон на певний час взагалі був поза спортом – із дружиною та маленькою дочкою на його утриманні. І Анатолій Гайдук, керівник дніпропетровського спортклубу «Метеор», скориставшись ситуацією, запросив Костянтина до Дніпра. До того ж на той момент в українському місті вже мешкали й тренувалися земляки та друзі Вавілова по Красноармійську – Микола Пешехонов, Анатолій Єршов, Тетяна Новікова, тож він їхав не на порожнє місце.
Легенди українського бадмінтону: 32-разовий чемпіон СРСР Костянтин Вавілов і 23-разовий чемпіон СРСР Микола Пешехонов (праворуч)
Анатолій Олексійович Гайдук надав Вавілову з дружиною квартиру у відомчому будинку заводу Південмаш і влаштував майстра до клубу «Метеор» старшим тренером. Прагнення Вавілова бути лідером, бути першим передалося провідним спортсменам «Метеору», що вивело клуб на новий якісний рівень. А Гайдук ухвалив геніальне тренерське рішення, поставивши Вавілова в пару з Миколою Пешехоновим: цей дует 11 разів ставав чемпіонами Союзу в період 1970–1982 рр., видавши стрічку із семи перемог поспіль (1970–1976).
У 1971 році Костянтин вступив до Київського державного інституту фізкультури. Навчався на заочному відділенні в Дніпропетровську, а державні іспити складав у Києві. Закінчив виш у 1976-му.
Серед перших трьох радянських бадмінтоністів 1973 року Костянтин Вавілов отримав звання майстра спорту міжнародного класу (одночасно з Миколою Пешехоновим і Віктором Швачком).
Окремо треба зазначити, що Вавілов шість разів ставав чемпіоном СРСР в одиночній категорії – це досягнення ніхто не зміг перевершити (повторив тільки росіянин Андрій Антропов). Він був багаторазовим чемпіоном СРСР у парних категоріях, зокрема – 11 разів у парі з Миколою Пешехоновим, а також багаторазово у змішаній категорії та в командних змаганнях. На чемпіонатах СРСР 1966, 1967 і 1974 років Костянтин Вавілов вигравав золото у всіх трьох особистих категоріях, тобто ставав абсолютним чемпіоном – це також рекордне досягнення.
Виступаючи в складі збірної країни, Вавілов брав участь у багатьох найбільших міжнародних турнірах, вигравав у гравців екстракласу. Двічі був володарем європейського Кубка Гельвеції.
За словами Віктора Швачка, суперника на майданчику та товариша у житті, Вавілову-гравцю були притаманні такі якості: велика працездатність, вольовий чоловічий характер, прагнення здобувати перемоги в чесному бою, уміння психологічно витримувати поразки, здатність терпіти великі навантаження. Він мав хорошу техніку, добрий захист і добрий напад, був справжнім універсалом: грав в усіх категоріях й умів налаштувати себе на відповідальні ігри. Постійно удосконалювався, наполегливо працював, навіть коли був уже знаним майстром.
Щодо людських якостей Костянтина Вавілова, то ті, хто з ним працював, тренувався, виступав, спілкувався, зазначають, що він був дуже чесною і порядною особистістю, ніколи нікого не зраджував, не обманював, безкомпромісно обстоював інтереси своїх спортсменів і співробітників, був людиною сміливою та принциповою.
Коли закінчилася його блискуча спортивна кар’єра (1982), Вавілову запропонували різні варіанти подальшої долі в спорті: очолити збірну СРСР як головний тренер (Анатолій Гайдук 1982 року помер від інсульту) або стати начальником навчально-спортивного відділу клубу «Метеор».
Костянтин Васильович обрав для себе шлях спортивного функціонера: під його орудою команди клубу «Метеор» не один раз перемагали у всесоюзних змаганнях завдяки його високій майстерності й силі волі. Цю посаду він обіймав чотири роки, а з 1986-го протягом 23 років був беззмінним директором спортивного комплексу «Метеор» і головою Дніпропетровської міської громадської організації «Спортивний клуб Метеор». До речі, затверджував його на посаді тодішній генеральний директор державного підприємства «Виробниче об’єднання Південний машинобудівний завод ім. А. М. Макарова» Леонід Данилович Кучма. З 1999 року Вавілов був помічником генерального директора ПМЗ зі спортивно-масової й організаційної роботи.
Микола Пешехонов, майстер спорту міжнародного класу, так згадує свого друга: «Ми родом з одного міста. У Красноармійську навчилися грати в бадмінтон, а друзями стали в спортивному клубі „Метеор”, де тренер Анатолій Гайдук порекомендував нам скласти чоловічий парний дует. Разом брали участь у десятках змагань, домоглися визнання на міжнародній арені. Мого найкращого друга Костянтина дуже часто згадую. Якби не його твердий характер, величезна воля до перемоги, підказки під час гри, навряд чи багато років поспіль ми були на вершині радянського бадмінтону».
До речі, Костянтин Васильович не переривав зв’язки з рідним Красноармійськом: останній раз він вийшов на корти свого рідного міста в рік святкування 50-річчя бадмінтону на ветеранському турнірі (2007). І знову, як і в попередні роки, завоював золото, підтвердивши свій чемпіонський статус.
На жаль, життя не балувало Костянтина Васильовича. Йому довелося ховати дружину Ніну, яка в Дніпрі працювала тренером із плавання. А за кілька років передчасно пішов із життя й він сам: 30 листопада 2009 року помер після важкої тривалої хвороби (онкологія). Громадське прощання з великим майстром бадмінтону та видатним спортивним організатором відбулося в спорткомплексі «Метеор». Поховали його на Сурсько-Литовському кладовищі Дніпропетровська.
Іменем Костянтина Вавілова названо СДЮШОР з бадмінтону в Дніпрі. У місті щороку проходить Всеукраїнський турнір пам’яті Костянтина Вавілова і Анатолія Гайдука.
Довідка
Чемпіон СРСР в одиночному розряді (6): 1965, 1966, 1967, 1968, 1974, 1976.
Чемпіон СРСР в парному розряді (15): 1966 (з Євгеном Блітштейном), 1967, 1968, 1969 (з Миколою Нікітіним), 1970, 1971, 1972, 1973, 1974, 1975, 1977, 1978, 1979, 1980, 1982 (з Миколою Пешехоновим).
Чемпіон СРСР у змішаному розряді (4): 1966, 1967 (з Тетяною Кочетковою), 1973, 1974 (з Наталією Дамаскіною).
Багаторазовий чемпіон України.
Майстер спорту міжнародного класу (1971).
Дворазовий володар Кубка Гельвеції (1977, 1979).
Костянтин Вавілов був членом Національного олімпійського комітету України, віцепрезидентом Федерації бадмінтону України. За успіхи в роботі з підготовки спортсменів – учасників Олімпійських ігор в Атланті Указом Президента України 1996 року був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та грамотою президента Міжнародного Олімпійського комітету Хуана-Антоніо Самаранча. У 1997 році був нагороджений медаллю «За заслуги перед містом», у 2006 році – пам’ятною медаллю А. М. Макарова. ок
Історія бадмінтону в Україні: часи незалежності
Тридцять років незалежності для українського бадмінтону стали часами подолання численних проблем, переходу від радянської системи спорту до сучасних форм організації. Це був період зміни поколінь, участі в олімпійському русі й міжнародних подіях і нових здобутків та викликів.
Перехід від радянської спадщини
Наприкінці 1991 року Радянський Союз припинив своє існування. Почався період державної незалежності України. Перші роки того часу, які називають «лихі 90-ті», були важкими та несприятливими для розвитку спорту. Об’єктивно довелося тривалий час користуватися радянськими надбаннями та радянською спадщиною, пристосовуючись до нових суспільно-економічних умов.