«Встидайся, фе! Такий ладний кавалер, а йде згорблений, немов столітній дід. Ти чого похнюпився? Брат твій повернеться, і ти теж досягнеш в житті того, чого сам хочеш».
«Пропало все, – відказав я тихо, – тож така сила!»
«Нічого не пропало… Ти лише затисни кулак. Ну візьми і затисни кулак. Отак-во. Дужче, ще дужче!.. А бачиш, – засміялася вона, коли мої пальці самі рознялися. – А бачиш! Так і вони: чим дужче нас стискатимуть, тим швидше ослабнуть. Іди здоров».
Ці слова пані Філясової були моєю духовною опорою у всіх бідах, які довелося потім долати. Чому ж тепер, у цю хвилину на Майдані Незалежності, я раптом зневірився? Чому мало що не став штрейкбрехером?
Я стояв і дивився, як споруджують студенти намет-каплицю, вивершуючи її хрестом… Хтось потермосив мене за лікоть, я оглянувся: позад мене хитався якийсь п’янцюга, помахуючи погрозливо пальцем:
«Депутат, слышь, депутат, делай что хочешь, только Володю не трожь!» – кивнув головою на пам’ятник Лєніну.
«А ви його самі розвалите, – відказав я. – Кулак уже розтулився».
Останню конвульсію ув’ялого кулака я побачив буквально за кілька днів. Вождь українських комуністів Станіслав Гуренко, не усвідомлюючи того, що шкодить своїй рідній партії, почав організовувати форуми письменників-комуністів, учених-комуністів, учителів-комуністів, ветеранів-комуністів, протиставляючи їх народові, і саме в цьому був останній програш більшовиків: народ побачив їх укупі. Хай не подумає читач, що я вже аж так озлобився на своїх ідейних противників, що не бачу серед них жодної нормальної людини. Так не є. Серед комуністів було багато освічених людей, я ж із тим самим Станіславом Гуренком пробув три місяці в Нью-Йорку на XXXV сесії Генеральної Асамблеї ООН, і ми постійно вели дуже цікаві для мене розмови, які, звісно, не стосувалися політики. Але коли комуністи збираються разом, то це вже не освічені люди, а бузувірський орденський клан, орда, яку народ, щоб зберегти себе, мусить відчужити від себе. З депутатами-комуністами Віталієм Ревою чи Олександром Морозом я наодинці мав би про що розмовляти, але коли вони всі збираються в парламентську групу «239», то з ними треба боротися на життя і смерть – це загроза не тільки нашій нації, а людству.
Отож Станіслав Гуренко нещодавно зібрав з’їзд письменників-комуністів – немовби за принципом Петра І: «дабы дурь была видна», і на цьому зборищі, немов на лакмусі, проявилася реакційна сутність навіть таких людей, які за своє життя щось і зробили для національної культури: мій колишній приятель поет Станіслав Реп’ях – я про це говорю з великим болем – прилюдно зганьбив наш національний гімн. Що тут ще можна сказати… А тоді, коли голодували студенти, перший секретар КПУ для великого ганьбища і сміху зібрав у палаці «Україна» немічних інвалідів Другої світової війни, похилих ветеранів комуністичної партії, щоб вони після конференції, на якій одностайно були засуджені голодуючі «екстремісти», пішли походом по Хрещатику. Про це я розповім докладніше трохи згодом – я стояв на Хрещатику серед незчисленного натовпу людей і спостерігав це видумане Гуренком ганьбище.
…Більшовицький кулак розтулявся поволі, проте невідворотно, кожен з нас це відчував і з затаєним подихом вичікував розвалу комуністичної системи, та нікому і в найкращому сні не могло наснитися, що кощаві пальці кривавої примари, які стиснули горла мільйонів людей, так скоро ув’януть.
Це ослаблення тоталітарного тиску я відчув ще зі ставлення комуністичних партократів до мене.
Насамперед відбувся погром моїх «Мальв». У журналі «Комуніст України» (№ 4, 1973 року) з’явилася редакційна стаття, в якій було піддано остракізмові кілька імен: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і чотирьох письменників – Сергія Плачинди, Романа Андріяшика, Івана Білика і моє. Окремо, як і належиться патріархові української літератури, зазнав гонінь Олесь Гончар, а ім’я Ліни Костенко огорнула мертва мовчанка, немовби її в літературі зовсім ніколи і не було.
Які ж то натхненні комуністичні шабаші вибухнули тоді! Вже ж давно поринули в минулому моторошні постанови в галузі літератури і мистецтва, здавалось, ніхто більше не почує на партійних зборах і виробничих нарадах ревних вірнопідданських прокльонів на адресу ворогів народу, які підступно проникли в монолітне соціалістичне суспільство, щоб його зсередини розкладати…
Але тут я зупинюся. Більшовицькі опричники мали рацію: здорові національні сили свідомо проникали у ворожу систему, щоб – коли не розкласти її, то хоч зайняти відповідальні посади і таким чином виховувати наукові і творчі національні кадри; мати змогу писати наукові праці з найменшою дозою промосковської апологетики і художні твори з національним підтекстом; заважати викачуванню з нашої землі природних скарбів для московського центру, потаємно виховувати дітей патріотами України.
Ми, і я зокрема, ставали новітніми валенродами, які свідомо йшли в стан ворога, – це був один із засобів активної боротьби з неволею. Тож як фальшиво звучать нині каяття деяких колишніх членів комуністичної партії: «Я вірив!» Брехня, ніхто не вірив, нормальна людина не могла вірити в комуністичну ідеологію після десятків років кривавої комуністичної практики: в партію йшли або заради вигод і наживи, меншої або більшої влади, або ж – і таких валенродів було чимало – з диверсійною метою.
Щодо мене, то маю свідчення свого чесного валенродизму: в романі «Мальви» («Радянський письменник», 1969 р.) на сторінці 125-й я висловив своє кредо в такому ось пасажі, вилученому цензурою у виданнях вісімдесятих років:
«Йти на рожен і чесно вмирати – геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала – так. Ці безумці – то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, які роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати ноги своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це – ганьба від людей. Слава – першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї».
Саме ці рядки спричинилися до натхненного виття вірнопідданих 1973 року. Які то були галасливі шабаші стужених за розправами інквізиторів!
«Партія урочисто клянеться, – вигукував на партактиві перший секретар львівського обкому В. Куцевол, – що ніколи більше в нашому здоровому соціалістичному суспільстві не з’явиться таке дерьмо, як «Собор» і «Мальви»!» – «Я не читала этих, с позволения сказать, «Мальв», – істерично кричала якась партдама на зборах колективу автобусного заводу, – и читать эту дрянь не собираюсь, но странно, как это получилось, что среди нас вырос такой негодяй, как Иванычук!» – «Доки ви будете тримати в редакції на відповідальній посаді Іваничука?» – щодня нагадував головному редакторові журналу «Жовтень» Романові Федоріву завідуючий відділом культури обкому партії В. Подольчак. «О наш ґенію, дозвольте вдихнути бодай один ковток повітря у вашій бібліотеці!» – прослизав до моєї квартири зігнутий у три погибелі безіменний сексот, якого я тут же виштовхував коліном під сідницю за двері.
Мені заборонили друкуватися. Протягом одного місяця 1973 року у видавництві «Дніпро» знімають з плану перевидання «Край битого шляху»; «Мальви» вилучають із бібліотек і подекуди, як це було в Миколаєві (обласному), спалюють; набраний уже роман «Журавлиний крик», за наказом секретаря ЦК КПУ В. Маланчука, розсипає тодішній директор видавництва «Радянський письменник» А. Стась; згадуваний уже В. Подольчак наказує Р. Федоріву вирізати з готового тиражу «Жовтня» мою рецензію на історичну повість С. Тельнюка «Грає синє море»… Федорів виконує наказ, проте вперто і мужньо не звільняє мене з роботи, за що я йому і донині вельми вдячний.
З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомі, що як тільки «Журавлиний крик», який розійшовся в передруках «самвидаву», буде опублікований за кордоном (а «Мальви» вже вийшли у канадському видавництві «Тризуб»), волі ніхто мені гарантувати не зможе.
Я почав подумувати про самогубство. Та рятували від цих думок у всьому солідарна зі мною моя дружина Софія, діти, а теж і друзі, про яких йтиметься далі.
Час спливав, я працював, як казали тоді, «у шухляду» (теж термін, який може народитися тільки в радянській дійсності!) – за три «німі» роки я написав другу частину «Журавлиного крику», повість «Місто» і добірку новел. І якось непомітно, бо ж ніхто з високопоставлених осіб спеціального розпорядження не давав, скажена лайка на мене і мені подібних припинилася.
У те, що партія взяла курс на лібералізацію, годі було й говорити – полювання на відьом розтулювалося все дужче, пропорційно до прогресуючого маразму Брєжнєва; КҐБ сваволив, запроторюючи до психушок непокірних, був убитий Володимир Івасюк… Проте почав кудись зникати страх, який буквально спаралізував суспільство 1973 року, і я помітив на обличчях партократів запобігливо-поблажливі усмішки та охоту говорити мені компліменти.
Я спробував друкувати новели, і це мені вдалося: мій триптих «Зелений гомін», «Настуня» і «Бузьки на Семеновій хаті», яким тішуся й донині, було опубліковано у журналі «Жовтень». Я заговорив після трьох років мовчання, втішивши себе і читача, можливо, теж: це означало, що я повернувся до літературної праці, якої, зрештою, не припиняв ані на хвилину. З острахом взявся знову за історичну тематику, і ніхто особливо мені не заважав; у Москві видали «Мальви» російською мовою, і врешті за «Четвертий вимір» я отримав Шевченківську премію.
Мені й донині з цього дивно: адже всі мої нові історичні романи мали той самий антирадянський підтекст, що й попередні, проте цензура вже не хотіла чомусь його помічати. Ніхто більше не спонукував мене, як це було після погрому «Мальв», писати памфлети проти «українських буржуазних націоналістів».
Думалося: партократія підступно вичікує, поки я сам, переконавшись уже в своїй безпеці – бо і житлові умови мені поліпшили, і 1980 року я був посланий в ООН делеґатом від України, – заколишуся, пожадаю кар’єри (це ж бо сталося в той час з Б. Олійником) і стану врешті з бунтаря лояльним лакузою.
Ми ніколи не розгадаємо всіх секретних методів ламання людських душ тоталітарною системою. Я постійно замислювався над одним явищем: чому комуністичним партократам байдуже до того, що я думаю, чому їх не турбує, що в мене інший світогляд, адже про це вони добре знали. А то дуже просто: їм не треба було нашої вірності марксо-лєнінській ідеології, яку вони самі сповідували лише напоказ, не знаючи, зрештою, тієї псевдофілософії. Партократи, які всіма силами трималися за владу, за корито, боялися передовсім зовнішньої загрози своєму становищу, тому їх цікавили не наші переконання, а наша сила. Тож головним завданням більшовицької системи було не духовне навернення людей на свій бік (знали ж бо інквізитори всіх часів, що терором прихильності ніхто ще не здобув), а знищення їх ідейних засад вимушеним, хоча б словесним, запроданством, прищеплення двуликості і таким чином знівечення людської особистості, що ставало запорукою цілковитої покори, моральної прострації, стану повної індиферентності. Один раз покайся, один раз заграй з ними в карти – і ти вже їхній, і називатимуть вони тебе повією, як тільки відступишся від них, і ти, зашантажований, навіть перед своїми ніколи не відмиєшся і в чистій воді. «Раз тільки ступиш – і пропала воля», – навчала Леся Українка. У такий спосіб намагалися більшовики перетворити нації в населення, в нарід рабів, що їм почасти вдавалося: ми це з болем спостерігаємо нині щодня перед референдумом 1 грудня на нашій славній Україні…
Можливо, подібний розрахунок мали партократи і щодо мене. Здолати ж мене їм не вдалося: кожен історичний роман, написаний у ті тяжкі часи, я видаю нині, не міняючи жодного слова. Чому ж вони тоді дали мені спокій?
Бо ослаб кулак і стиснутися знов, немов у тієї руки, що розпухла від лопати, не зміг і вже не зможе: ворушаться пальці, мучаться в конвульсіях – подібно нині мучиться Горбачов, намагаючись з’єднати навіки роз’єднане.
Проте я забіг далеко вперед: до цієї теми ще треба дійти. Хай вибачить мені читач за хаотичність викладу.
5
Київ, 2 грудня 1991 року, 12.00.
Учора зранку у Львові я взяв участь у референдумі, проголосувавши за Акт Незалежності України і – без жодної надії на позитивний результат – за кандидата у президенти Ігоря Юхновського. До самого обіду, поки не зателефонували Романи (Кудлик і Безпалків) й Ніна Бічуя (бо ж 1 грудня – день святого Романа), я ходив з кута в кут у відчайній тривозі, немов той батько, що загубив у натовпі дитину.
Незважаючи на те, що сам передбачив позитивний результат референдуму до 80 відсотків, я раптом збоявся: наш народ такий різнорідний, духовно знищений, неорганізований, збайдужілий і стомлений, що може сьогодні підписати смертний вирок своїй свободі, і тоді ми вже ніколи її не здобудемо, і ніхто ніколи нам не допоможе, не поспівчуває, світ облишить нас у спокої як унікальну націю, яка добровільно вибрала для себе ярмо.
Потім до вечора ми вчотирьох сиділи в майстерні Романа Безпалкова і за чаркою тяжко посперечалися з приводу інтерв’ю Ігоря Калинця, опублікованого в журналі «Україна», де він повторив за Іваном Франком: «Не люблю українського народу, бо за що мав би його любити?»
Кожен з нас у душі хоч раз за життя долав подібні сумніви, та сказати про це вголос досі ніхто не зважувався, і ось під впливом згаданого інтерв’ю, яке нехай залишиться на сумлінні автора, Ніна Бічуя, серце нашої компанії, раптом викричала свій накипілий біль словами Калинця й залишила товариство, а я поїхав до Києва, такий пригноблений і збезнадіяний, як рідко коли в житті.
Дорога Ніно, я визнаю право на сумніви, бо й сам цим грішу, але сумніваймося передовсім у собі, а не у своєму народові. Не бавмося у пророків, не робімо із себе Кассандр, бо нація за нас дужча. «Народ мій був, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!»
2 грудня рівно о 12 годині із радіоприймачів прогримів над Україною могутній хорал «Ще не вмерла»: понад 90 відсотків виборців нашої молодої держави проголосували за свою незалежність – такої згуртованості українського народу ще не знала історія! Про самостійну Україну вмить заговорив увесь світ: Польща, Угорщина, Швеція, Канада заявили про свою готовність визнати її.
Заціпеніли жовна в російського демократа Бориса Єльцина, який ніяк не може собі уявити Росії без України, зблідла кривава пляма на лисині Михайла Горбачова: сьогодні він фактично пішов у відставку – до нового 1992 року посада президента СРСР відійде вже в історію, і, можливо, нині він проклинає той день, коли задумав винести у сферу політики ідею «соціалізму з людським обличчям», не розуміючи того, що в соціалізму обличчя закрите червоним катівським каптуром.
Як сказано в Біблії: «Станеш останнім ласим шматком, яким завойовник подавиться». Російська імперія вдавилася Україною ще за Петра; ласий шматок не допомогла стравити навіть більшовицька отрута.
Треба сьогодні подякувати мудрому політикові і вченому, народному депутатові України Ігореві Юхновському, який зважився винести на Верховній Раді 24 серпня 1991 року ідею референдуму, і перепросити за ті докори, які сипалися протягом трьох місяців на його голову з уст ультрапатріотів з приводу цієї пропозиції: як добрий шахіст, він передбачив розвиток політичної гри на кілька ходів уперед.
Першим Президентом України став Леонід Кравчук. Парламентська опозиція – Народна Рада – вирішила підтримувати його доти, доки він виконуватиме волю українського народу, який його обрав.
О політичні парадокси! Хіба міг був хтось коли-небудь хоча б подумати, що рафінований комуністичний партократ стане українським Вашинґтоном?! Чи це новітнє мазепинство, а чи підступність? Побачимо, повної віри до Кравчука нема. Та я знаю одне: на троні небезпечно зраджувати, президентський престол при одному лише порухові Президента до зради вмить переміниться для нього на електричний стілець.