Благослови, душе моя, Господа!.. - Іваничук Роман Іванович 9 стр.


Рудницький?! Сам Рудницький чекає на мене? Хто ж я такий, що на мене чекає сам професор Рудницький?

З останньої півпари я вийшов з аудиторії і побіг на четвертий поверх. Професор Рудницький тряс борідкою, придивляючись до мене то скептичним, то поважно-прискіпливим поглядом, попросив сісти і поклав переді мною стосик листків, на яких були списані чужою рукою мої поезії, які я вислав колись поштою академікові Возняку.

«Ви їх писали?» – спитав.

«Так», – відказав я, мов на допиті.

«І ви вважаєте, що це поезія?»

«Не знаю, але…»

«То я мушу вам сказати, що їх ніхто не надрукує. Чи, може, ви розраховували на інше? Ви читали Бодлера, Верлена або Валері? Не читали. А сонети Шекспіра? Та звідки, коли не знаєте англійської мови. Про переклади не згадуйте, Шекспіра ще ніхто добре не переклав».

Професор передихнув, я весь напружився, мов підсудний під час оголошення вироку, і мовчав.

«У ваших поезіях, – продовжував Рудницький, – багато почуття і деяка технічна вправність. А життя не знаєте. І тому вдаєтеся до міфології й містики».

«Але ж Леся Українка…»

«Ого, не зовсім скромна аналогія!.. А ви вважаєте, Лесю Українку всі розуміють? Ви перший не розумієте. Бо ж то треба знати те, що вона знала. Ви хоч трохи знайомі з мистецтвом? Не кажіть, бо – ні. Прийдіть колись оглянути мою колекцію, і я б’юся об заклад, що найцінніші картини ви оціните як найгірші. Ви зараз пошлетеся на Стефаника. А на Стефаникових творах більшість розуміється так, як ваша мама на шампанському… Але не занепадайте духом. Те саме, що зараз вам, я говорив не одному нині відомому поетові. Тепер вони гадають, що втерли мені носа, і до смерті самі собі не зізнаються, що на поезії розуміються приблизно так, як я на китайських стравах. Отже, кажу, що з вас може вийти поет. Вибирайте собі добрих учителів, багато читайте, а насамперед вивчайте мови. Ніхто нині не хоче вивчати мов! Колись один професор знав їх десять, а нині десять професорів – одну. Це ж національна трагедія… Ну, йдіть, можливо, з вас колись будуть люди».

(Через багато років після цієї розмови професор Рудницький аналізував – сам на сам зі мною – мою першу повість «На краю ночі». Він розбив її дощенту. Збентежений, я запитав, чи йому сподобалася бодай одна сторінка. «Мені сподобалися всі 256 сторінок, – відказав професор. – Бо якби ні, то я не прочитав би всієї книжки». Отакий був наш професор!)

А тоді я вибіг з аудиторії – п’яний. Зі мною розмовляв професор Рудницький, учений-поліглот Рудницький, і не розчавив, а підбадьорив!

З п’яної ейфорії вивів мене голос Денисюка – він шукав мене:

«Йди в залу Коперника… Там курсові збори, на тебе чекають».

Він був блідий мов крейда.

Весь у тривозі й поганих передчуттях я зайшов до зали Коперника: там сиділа вся кафедральна професура, весь комітет комсомолу і – наш курс. За кафедру вийшов «Панчишин» і без вступу посипав звинувачення на мою адресу.

Я не вірив своїм вухам… Іваничук «поширював релігійну пропаґанду», а на Великдень приходив на лекції у святковій одежі. Зривав політінформації. Аґітував проти вступу в комсомол. Індивідуаліст, позбавлений чуття колективізму – чи бачив хто, щоб він танцював з нашими дівчатами? (Я був тоді закоханий в Данусю Хому і танцював тільки з нею.) Потайки вивчає англійську мову – для чого? Розколов курс. І так далі…

Тупо дивився я в обличчя викладачів, сподіваючись побачити хоча б на одному тінь обурення, протесту, адже я був у них круглим відмінником. Нічого не побачив: обличчя були затягнуті масками страху, тільки академік Возняк, який мав тік, заперечливо похитував головою, і це мене трохи підбадьорювало.

«Панчишин» запропонував виключити мене з університету за антирадянську поведінку; мені тієї миті здалося, що я вже дуже старий і професор Рудницький розмовляв зі мною десятки років тому.

Я підвівся і все, в чому звинувачував мене «Панчишин», заперечив. Арґументи мої були до смішного ґрунтовні: я атеїст (мав, на жаль, тоді такі переконання) і маю тільки один костюм. Не пропустив жодної політінформації тільки тому, що цікавився політикою. Обіцяю танцювати з усіма дівчатами по черзі. Англійську мову вивчаю для того, щоб її знати. Курс розколов «Панчишин», який у кожному галичанинові вбачає ворога радянської влади…

Я побачив на обличчях присутніх глузливі посмішки, я вигравав бій, і якби під кінець свого виступу не кинув самим дияволом підказаної фрази: «Який гріх, який злочин ти покриваєш своєю мерзенною поведінкою, «Панчишин»?», може б, усе щасливо обійшлося, та після моєї репліки схопився з місця наш курсовий куратор викладач Федір Неборячок і, обізвавши мене скритим ворогом народу, поставив пропозицію «Панчишина» на голосування. Проте курс своєю більшістю проголосував проти мого виключення. Тоді Неборячок і «Панчишин» почали викликати на середину аудиторії кожного, хто голосував «проти», й запитували, чи хоче він учитися в університеті. Після такої обробки всі, крім трьох, проголосували «за». Залишилися зі мною Іван Денисюк, Сергій Пущик і Ганнуся Сива. Їх теж виключили. Тільки Івана Денисюка як інваліда війни потім поновили.

Всі розійшлися, а я сидів і не хотів нікуди йти: не мав бажання більше жити, всі мої мрії в один момент згасли. Не вийшов з аудиторії теж і академік Возняк. Він сидів за столом біля кафедри і далі заперечливо похитував головою, ніби осуджував ганебне судилище, якого ще не бачила досі альма-матер… Віднині вона бачитиме ще не таке: будуть тут виключати десятки студентів, будуть тут і арештовувати, буде тут потім каятися сам професор Рудницький, а доцент Василь Лесик, який напам’ять вивчив курс лекцій із «Вступу до літературознавства» і впродовж десятків років патетично виголошував їх, не міняючи й слова, скаже професорові крилату фразу, яку пам’ятають в університеті й донині: «Михайле Івановичу, якби в те, що ви написали, загорнути оселедця, то ним отруївся б навіть пес». Зазначмо, що Рудницький знав чотирнадцять мов і був найкращим знавцем західноєвропейської літератури…

Академік Возняк, перед тим як вийти з аудиторії, сказав мені: «Якщо ти любиш Україну, то все зроби для того, щоб залишитися в ній».

Я потім написав скаргу на несправедливе судилище першому секретареві комсомолу Михайлову. Була створена комісія, і мені дозволили відвідувати лекції. Та не надовго. «Панчишин» організував запит про мене в коломийське НКВД, звідки прийшло повідомлення, що мій брат репресований, в чому я в своїй біографії під час вступу до університету не зізнався.

Мене викликав до себе ректор Савін і наказав назавжди залишити стіни університету. На другий день я пішов у військкомат, розказав там усе по правді, і мене забрали в армію. Так я ще раз уникнув тюрми. За чотири роки, після смерті Сталіна, демобілізувався і був поновлений на другий курс.

А ще, коли я служив у армії, із листа моєї сестри Наталки дізнався, що виключили з університету і «Панчишина».

Було так. Великий погромник секретар комітету комсомолу Череповський майже щодня проводив збори студентів, що тривали до півночі, і щоразу когось виключали. А коли вже не стало жертв, він сказав: «Признавайтеся самі, хто має гріх перед радянською владою, ми все знаємо. Все знаємо! Зізнавайтеся, поки не пізно, і вам буде прощено».

Тоді підвівся «Панчишин» і сказав:

«Я був в УПА».

І дивно: йому потім було-таки прощено, він закінчив університет.

То чому ж ви, пане «Панчишин», не признаєтеся привселюдно – чому вам було прощено? Врятуйте хоча б руїни храму душі своєї!

7

Московсько-більшовицька імперія, яку я колись в одному інтерв’ю назвав стодолою і це ймення прийнялося в політичному жарґоні, остаточно розвалилася 8 грудня 1991 року, коли в Мінську було ухвалено кравчуківський варіант Співдружності незалежних держав. Колос, який здавався незмірно могутнім і таки насправді десятки років потрясав світом, стояв на глиняних ногах, і ахіллесовою п’ятою була в нього Україна: недарма ж виморював її голодом Сталін, а команда Брєжнєва нагально русифікувала, намагаючись перетворити велику націю в населення, знеособлений народ; кожен тиран як тільки міг дбав про те, щоб Україна, залишившись багатою і людно заселеною землею, втратила назавше своє родове ім’я.

Та ось нація пробудилася. Власне, не прокинулася, бо й не спала – підвела голову. Ми ніколи не будемо знати, за що Бог так довго карав Україну, – мені здається, що він на одну Божу мить забув про неї і тривала ця мить кілька віків; проте мав-таки Господь в полі зору наш край, коли розділив його на частини і не залишив український народ гуртом в одній неволі.

Якби вся Україна опинилася під Росією, вона б давно уже загинула, зденаціоналізована валуєвими, столипіними, сталіними, брєжнєвими і, зрештою, горбачовими: її задушила б русифікацією і фізичним мором Московія. Бог залишив частину України – Галичину – в легшій, австрійській і польській неволі, де панувала скупа, а все ж таки елементарна демократія, і в ній мали можливість вирости духовні й політичні провідці – Іван Франко, Мирон Тарнавський, Богдан Лепкий, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Михайло Горинь. Такі провідці нашої нації могли визріти тільки в Галичині, яка стала українським П’ємонтом. Не столицею, ні, наша столиця може бути тільки в Києві; зрештою, сам Ґарібальді йшов своїм визвольним походом з П’ємонта на Рим.

Кілька років тому повіяв новий весняний вітер з галицького заходу на всю Україну. Спочатку у Львові створилося Товариство української мови «Просвіта», від якого покотилася перша хвиля нашого відродження; у Львові було засновано перший осередок РУХу – найбільш популярної політично-громадської організації, яка підготувала демократичні вибори і створила в українському парламенті першу опозицію – Народну Раду, котра врешті-решт вирішила політичну долю України; 22 січня 1990 року зі Львова аж до Києва протягнувся живий людський ланцюг, який пригадав усій Україні її символіку і ствердив ідею єдності українських земель; з Галичини й досі розходяться по всій Україні політичні місіонери, і в Галичину на Різдво і Великдень з’їжджаються з усіх кінців України, мов до Мекки, учні, студенти, робітники, вчителі…

Не бурчіть на мене, галичанина, мої дорогі східняки, почекайте хвилинку – я зовсім не хотів вас принизити. Така вже наша реальність, що українське відродження завжди йшло із заходу, проте я водно був лютим ворогом галицького сепаратизму, бо знаю: головна сила незалежної України – на сході, і нема твердішого українського патріота, ніж прозрілий східняк. Поміркуймо лише: сьогодні одним із духовних провідців нації є зрусифікований колись уродженець Донецька Іван Дзюба, а з політичних – затятий комсомолець з Теліженець Іван Драч. Не кидаймо каменем у людину за те, ким вона була: думаймо, хто вона є нині і що робить для України. Хто дав останнього штурхана імперській стодолі? – колишній партократ, а нині Президент України Леонід Кравчук!

Тільки не допускаймо до себе патріотичної ейфорії, не забуваймо ані на мить слова Тараса Шевченка: «Правда ваша, Польща впала та й вас роздавила».

Остання в світі імперія валиться, та уламки її тяжкі. Страшна й нахабна українофобія, яка завжди була стрижнем імперського московського месіанства, спалахнула сьогодні блудним полум’ям в Росії: вона, бач, не мислить себе без України, вона мусить мати колонію, житницю, рабів, бо, зайнята ремеслом завойовництва, відучилася сама працювати. Та Росія, яка є власне Росією, – колишнє Московське царство – заросла бур’яном, там села зяють чорними ямами розбитих вікон, там животіють – на багатій землі – напівголодні люди, так правдиво описані у творах заклятого шовініста Василя Бєлова, які, замість працювати й видобувати із своєї землі матеріальні й духовні скарби, ходять Москвою з плакатами, на яких написано: «Борис, заставь хохлов накормить Россию!» До якої ганьби й самоприниження дійшов талановитий народ, керований історичними й нинішніми політичними горепровідцями! А звідси – сьогоднішня економічна блокада України, а звідси – погроза демократа Єльцина: вдарити атомною бомбою по хохлах…

«Ах, ах, – закликав колись Керенський, – не відривайтесь, брати українці, від спільної батьківщини, не розвалюйте спільного війська!» «Ах, ах, – бідкався недавно Горбачов, – не рассоединяйтесь, нельзя же резать по живому!» «Що ви, хіба може Україна існувати сама по собі, вона ж не має таких сил!» – волав з трибуни українського парламенту народний депутат України Олександр Мороз. «Украина – вообще не нация, а ветка русского тысячелетнего народа!» – втрачає глузд автор редакційної статті в газеті «Литературная Россия».

Спам’ятайтеся! Тисячу років тому вас ще не було. Московське князівство, територія якого нині забута вами самими, Московське князівство, в історичні межі якого ви, що розповзлися по всьому світу, раніше чи пізніше вернетесь і розкопаєте свою землю і станете нормальною, не імперською нацією, – народилося значно пізніше… Панове російські шовіністи Бурбуліс, Бабурін, Руцькой і Солженіцин, спам’ятайтеся самі і спам’ятайте свій народ: ваша імперська психологія ніколи не дасть розвинутися його матеріальним і духовним силам, ви зможете стати багатими тільки вдома. Коли ж ви це нарешті втямите?

Як полюбляла казати Ірина Вільде: «Тепер я запитую сама себе».

«О люде османський! Коли тобі стане досить свого власного добра, занехаяного, нерозкопаного? Чого повзеш на чужі землі, не розоравши своєї, чому не нагодуєш власним багатством рідних дітей, а примушуєш їх голодними рискати по чужих полях і дарма проливати сусідську кров? Коли ти вгамуєш свою захланну спрагу? В тебе є сьогодні влада, і ти сваволиш. Хто ж захистить тебе від Божої помсти, коли вона прийде? А прийде. Сповнюється вже круг віків, і ти вернешся туди, звідки прийшов, виконавши свою страшну місію на землі. Вернешся, осуджений світом» («Мальви», 1968).

Конец ознакомительного фрагмента.

Назад